Рональд пробрався всередину палацу й не потрапляючи на очі вартовим, увійшов у тронну залу, прямісінько до свого головного ворога. До того, хто привів країну до хаосу, до того, через кого померло багато невинних людей — до короля Ернеста фон Едерна. Сам правитель, помітивши племінника, привітно посміхнувся.
— Ну привіт, дорогий племіннику. Я так чекав твого візиту. І ось ми нарешті зустрілись. — голос Ернеста дійсно звучав привітно, але хлопця все одно не залишало почуття тривоги. “Що твориться в голові цього вбивці?”: — виникло в голові Рональда й він насупився. — О, ти не знаєш, як я чекав нашої зустрічі, дорогий дядечку. — юнак ледь помітно посміхнувся.
— Тоді може вип'ємо за знайомство, що скажеш? — знову привітно запитав король.
— НЕ ПРИКИДАЙСЯ ТАКИМ ДОБРИМ! Я ПРИЙШОВ СЮДИ НЕ ВИНО З ТОБОЮ ПИТИ! — закричав Рональд. — ЕРНЕСТ ФОН ЕДЕРН, Я, РОНАЛЬД ФОН ЕДЕРН, викликаю тебе на шахову ДУЕЛЬ! МОЯ СТАВКА ... — не встиг договорити юнак, як чоловік піднявся з трону та підійшов до нього, продовжуючи привітно посміхаючись.
— Ти став таким дорослим, Рональд. Викликаєш свого дядечка на шахову дуель з такою впевненістю. — Ернест торкається до щоки Рональда й дивиться йому прямо в очі. — Я пишаюся тобою. Ти виріс таким сильним. Але знаєш, ми з тобою зовсім нічим не відрізняємося один від одного. Ми обидва хочемо влади й обидва сильно забруднили свої руки в крові заради досягнення мети, ми обидва йшли по головах заради неї. Хіба це не так? Адже це ти потопив корабель мого підлеглого, це ти убив усіх вірних мені людей? Це все ти. Ми з тобою зовсім не відрізняємося. — голос правителя звучав настільки спокійно й рівно, що вводив в транс.
Рональд немов під гіпнозом повторював в голові думки. — "Навіщо я намагаюся чинити опір реальності? Це все даремно.І намагаюся вбити короля? Але ж він мій дядько. Не можна так. Я нічого не можу змінити." Ернест швидко змінився у виразі обличчя й на-шепотівши хлопцеві на вухо "Тобі мене не перемогти", покликав варту.
— До в'язниці його! Вибити з нього останній дух! Але не вбивати, його повинен убити я. — наказав король і варта, схопивши Рональда, повела його у в'язницю. Ернест сів задоволений назад на трон. Зовсім скоро він позбудеться свого племінника й більше ніхто не посміє навіть подумати повстати проти нього. Раптом позаду короля з чорного туману з'являється, очевидно, сам злий дух Люциус у своїй людській подобі.
Він був темноволосим чоловіком, ростом десь близько метра дев'яносто сантиметрів. З одягу на демонові: була подерта сіра сорочка; поверх неї чорне таке ж саме подерте пончо; темно-коричневі штани, затерті до дірок в кількох місцях та порваними кінцями штанок, які були вдягнені поверх високих чорних чобіт зі шнурівкою. Також з плечей духа спадала темно-фіолетова атласна шаль з ось яким чорним візерунком з обох сторін - зверху та знизу ромби з невеличкими колами, а посередині знак молодого місяця який дзеркально був на протилежній стороні. Також єдиним аксесуаром був темний амулет у вигляді кігтя, точніше тільки його візуальна копія, адже оригінал знищила Елеонора у битві з Бартоломео. Від демона Люциус мав тільки: невеличкі ріжки на чолі між хвилястим чорним волоссям; червоного кольору очі; гострі кінчики вух та такі ж чорні нігті; також надзвичайно бліда шкіра з чорними від скверни венами на долонях, вздовж рук та на лівій щоці.
— Сподіваюся, ти пам'ятаєш про нашу угоду. — вимовляє демон й король киває головою.
— Звичайно пам'ятаю. Я вб'ю його швидко, щоб не мучився. Знесу голову мечем, як колись зніс голову його батькові.
— Тоді я ненадовго відлучуся. — дух зник у тумані. У нього були свої плани щодо юного бунтівника, про які він не говорив королю. Адже демон вже давно відчув потік сильної світлої магії, біля хлопця.
Невдовзі Рональд був прикутий до кам'яної стіни темниці за руки кайданами. Хлопця били не шкодуючи сил на удари, що припадали в основному на живіт і на обличчя. Юнак двічі спльовував на підлогу кров і незабаром втратив свідомість. Вартові вирішили піти поки бранець не прийде до тями. Тим часом поки варта була відсутня з Рональдом почав розмовляти за допомогою телепатії Люциус.
— Бідолашний Рональд. Ти так хотів відібрати у свого дядька трон, але так швидко й легко програв. Я можу тобі допомогти. Укладімо невеличку угоду? — пролунав напружений монотонний голос, який здається пробирав до кісток і втягував в транс.
— Що за угода? — запитав Рональд у відчаї. Усе, чого він досягнув лише за два роки, здається йому марно витраченим часом.
— Я допоможу тобі здійснити революцію, але натомість ти станеш моїм слугою, моїми очима, ротом і руками в цьому світі. Якщо коротко, позичиш мені своє тіло.
— Я ... — Рональд не встиг подумати про відповідь, як камінь на його мечі, який безпечні вартові забули конфіскували, засвітився яскравим світлом і в телепатичній розмові з'явився новий співрозмовник.
— Не слухай його, Рональде! Ти ж не хочеш стати його маріонеткою, як твій дядько, правда ж? — пролунав у голові юнака приємний голос, він лунав ніжно й дзвінко немов голос ангела.
— Хто ти такий? Що взагалі зараз сталося?
— Я засновник королівства Фелір — Фрідріх перший фон Едерн, перший хранитель фігури короля, точніше сказати всього лише частина його душі. Я захистив тебе від впливу Люциуса, злого могутнього демона, що з давніх часів полював за силою хранителів фігур. Він контролює твого дядька немов маріонетку, підштовхує його на численні вбивства. Твій головний ворог не Ернест, а саме Люциус, тому що саме він підштовхнув нинішнього короля до вбивства твого батька.
— Як мені здолати Люциуса? Мій потенціал хранителя ще не розкрився повністю. Й що сталося б, якби я погодився укласти з Люциусом угоду?
— З цим немає проблем. Просто обіграй свого дядька в шахи й коли Люциус з'явитися, витягни свого меча. Він обов'язково з'явиться, адже не любить програвати. А що сталося б, коли ти уклав би з ним угоду, я тобі краще покажу. — відповідає Фрідріх повільно у свідомості Рональда й додав шепотом. — Тобі лиш треба розслабитись й заснути, я усе тобі покажу далі сам.
Рональд послухав настанови свого предка й повільно заснув.
Як тільки хлопець заснув він опинився на одній із вулиць Авердішу, але майже усі будинки були зруйновані й звідусіль натовпом тікали люди.
— Це ж сон, правда ж? — запитав юнак у духа, що був біля нього. Дух першого короля зовні був дуже схожий на Рональда: такі ж зелені очі, такий самий колір й довжина волосся така ж мітка хранителя фігури короля на шиї. Проте він був одягнутий у легку коротку сукню, така ж легка тканина спадала з його рук трохи нижче попереку, та золоті прикраси прикрашали його руки, шию й голову. Очевидно так виглядав Фрідріх за життя.
— Так, це сон. Але він міг стати реальністю. Проте це ще не все, подивись ось туди. — Фрідріх одним лиш помахом руки вказав на один будинок, що горів яскравим полум'ям. На даху будинку був хлопець, якого Рональд міг легко розгледіти. У незнайомця каштанові пасма волосся були неохайно зачесані назад, біла сорочка, як і обличчя, була вся у крові, а на самому обличчі можна було помітити божевільну усмішку, а його очі були яскраво червоного кольору. Але саме дивне це те, що у незнайомця, була мітка хранителя фігури короля на шиї, проте чорного кольору. Рональд жахнувся.
— Ц...це я? Цього просто не може бути. — тремтячим голосом промовив юнак.
— Це ти, який погодився на угоду з Люциусом. Божевільний, невгамовний й всесильний кровожерливий вбивця. Саме таким ти міг стати, якби я вчасно тебе не зупинив. — відповів Фрідріх.
— Але що тоді сталося б з моїми товаришами?
— З рештою хранителів фігур? Теж саме, що і з тобою. Усі хранителі тісно пов'язані між собою могутньою світлою магією, вони по самій своїй природі не можуть чинити зло. Але як тільки темна сила, скверна, вражає одного із них, вона миттєво вражає й решту. Темна магія, як смертельний вірус, повільно убиває свого ж користувача. Ти й решта хранителів, під контролем Люциуса, зрівняли б з землею не тільки Фелір, а й увесь світ.
— Отже, добре, що я не погодився на цю угоду з дияволом. — відповів Рональд й проткнув трохи слини, що стала у горлі, а потім раптом сказав.—Я хочу дізнатись більше про свого дядька, про його минуле. Хочу зрозуміти, чому він коїть усі ці злочини проти власного народу. Будь ласка, королю Фрідріху, покажіть мені спогади мого дядька Ернеста!
Фрідріх здивовано подивився на хлопця та відвів погляд убік.
—Ти точно впевнений, що хочеш усе це побачити?
—Так. Цілком впевнений, тому що я хочу зрозуміти мислення мого супротивника.—впевнено відповів духові Рональд й перший король знову наказав.
—Знову засни.
Рональд знову повторив вказівку предка й заснув. Проте коли він прокинувся, то побачив, що знаходиться у великому ліжку з дорогою білизною та у дуже розкішній дорого обставленій кімнаті.
“—Де я?”— виникло питання у юнака в голові, та він озирнувшись оглянув кімнату та себе. На собі він побачив нічну сорочку та вирішив поглянути у дзеркало, адже дуже здивувався.
Поглянувши у дзеркало, Рональд не перестав дивуватись. У зображені скла він бачив не себе, а юного Ернеста. Він одразу упізнав свого дядька, адже тільки обличчя помолоділо та волосся лягало на плечі, а не сягало довжиною до поясу. Рональд ненадовго опинився у тілі чотирнадцятирічного Ернеста, аби побачити його очима шматок його спогадів. Раптом у двері пролунав тихий стук й до кімнати увійшов шістнадцятирічний Джонатан з стопкою якогось білого одягу.
—Доброго ранку, мій принце! Сьогодні нарешті настав день вашого дебюту у дворянство. На честь вас буде проведений бал, де зберуться усі заможні люди Феліру та ви дасте клятву вірності королівству. Тому зараз прошу вас одягнути церемоніальне вбрання та спуститись у бальну залу для репетиції свята. Сам бал буде проведений увечері.
Джонатан залишив увесь одяг на ліжку й вийшов за двері. Він не хоче нарватись на обурення свого принца. Ернест не любить, коли його хтось одягає та допомагає приймати ванну, тому він усе робить самотужки.
Як тільки Джонатан вийшов Рональд знову ж таки здивувався, адже він не контролює тіло та юний Ернест сам почав одягатись. А отже Рональд всього лиш спостерігач минулих подій та не може на них ніяк вплинути. Спершу Ернест одягнув білу лляну сорочку, потім натягнув шкарпетки та такі ж білі штани. Поверх сорочки був надітий білий піджак-мундир із застібками у праву сторону й золотою вишивкою на манжетах та з двох сторін від ряду позолочених ґудзиків. Узув Ернест високі темні чоботи, довжиною майже до колін та також зі золотою вишивкою. З прикрас на юнакові був білий мереживна хустина-жабо, зав'язана під коміром сорочки, на плечах золоті еполети, які тримали світло-зелену атласну стрічку спереду та такого ж кольору ззаду атласну накидку. Останнім штрихом стала золота брошка зі червоним дорогоцінним каменем.
Перед самим виходом увечері в бальну залу, де вже на той час зібрались усі гості, Ернест поправив низ піджака, манжети, брошку та своє волосся, яке зав'язав тоненькою стрічкою у невеличкий хвостик. Рональд відчував усе хвилювання свого юного дядька та не міг ніяк цьому зарадити. Невдовзі, коли пролунало гучне сурмліня у труби та слова “прошу щиро вітати його високість принца Ернеста”, Ернест з силою відкрив тяжкі двері та увійшов до середини бальної зали. Усі присутні вельможі навіть не вклонились юному принцу, а тільки кидали на нього відразливі погляди, які здається також відчував на собі Рональд.
—Ви тільки погляньте, він усе таки прийшов! Чому ми повинні знаходитись сьогодні тут та усміхнено вітати цього монстра?— промовила одна пані. прикриваючись своїм веєром.
—Ти права, люба моя. Ти цілком права....Я і сам не хочу тут бути. Але що вдієш, Його Високість король Ділан наказав усім зібратись на сьогоднішньому святі.— промовив товстий вусатий чоловік біля неї.
Інша пані сховала за своєю спиною свою доньку та подивилась на свого чоловіка.
—Любий,будь ласка виведи з відси нашу Джулію, а то раптом ще цей молодший принц у неї закохається!
—Просто закрий їй очі та й усе! Я сам не хочу такого зятя, як принц Ернест. Якщо і породичатись з королівською родиною, то тільки через шлюб його старшого брата принца Карлоса та нашої донечки.
—Так, буде дуже добре, якщо наша Джулія вийде заміж за спадкоємця трону! Наша доця тоді буде королевою!
Усі інші гості дивились перелякано на винуватця свята й тільки шепочуть тремтячими голосами: “Монстр!”, “Він зруйнує нашу країну!”, “Не дивіться на нього, а то він вас прокляне!”, “О, світлі духи предків, порятуйте нас від цього лиха!”
Ернесту було боляче усе це чути, він сподівався, що його зустрінуть так само як і його старшого брата... Проте усі дивляться на нього наче на прокаженого. І Рональд відчував увесь цей біль й власною душею. Цей біль, розгубленість, розчарованість...
Невдовзі Ернест підійшов до розкішно й дорого одягнутих шатена чоловіка та білявої жінки. На обох із них були одягнуті золоті корони й очевидно, вони були батьками Карлоса та Ернеста, а Рональду, звісно ж, вони були дідом та бабцею - король Ділан та королева Меріан. Це перший й напевно єдиний раз, коли Рональд бачить їх, хоч у чужих спогадах та чужими очима. Королівська пара стояла на невеликому підвищені, де за їхніми спинами розміщувались два трони. Більший більш оздоблений різною вишуканою різьбою для короля, а трохи менший та тендітний для королеви. Королева Меріан тримала руки перехрещеними спереду трохи нижче грудей, а король Ділан тримав у правій руці свій меч у піхвах, аби після дачі клятви сином посвятити його дворяни та лицарі королівства. Обоє вони дивились на рідного сина так саме як і запрошені на бал вельможі. Королева Меріан трішки трусилась, а король Ділан окидав сина презирливим ненависним поглядом. Рональд усе не міг збагнути, як й чому батьки можуть так реагувати на свою рідну дитину, на свою рідну кров.
Ернест схилив голову перед батьками, ставши на одне коліно. Після цього король Ділан промовив.
—Чи клянешся ти, Ернест фон Едерн, служити вірою і правдою народові Феліра, захищати його від усіляких бід та твердо відстоювати його права, бути охоронцем та покровителем?
Ернест з невимовним розпачем та смутком промовив тихо.
—Я...Я клянусь!
Проте Рональд уже знав наперед, що він не дотримається клятви та приведе королівство у вісімнадцятирічний хаос. Після дачі клятви король Ділан приставив свій меч по-черзі перехрестив плечі юнака, освячуючи його тим самим у лицарі, але робив він це зовсім неохоче, а вочевидь, що так вимагають давно прийняті суспільством традицій.
Наступної миті перед очима Рональда усе потемніло й він почав швидко спостерігати за спогадами зі наступними подіями. Ті пролітали повз дуже швидко. В одному зі спогадів юнак побачив, як його юний дядько глибокої уночі пробрався в одній лиш нічній сорочці у спальню батьків. У руці Ернеста виблискував ніж,украдений з королівської кухні.
—П...Помріть... Це все ви... Ви намовили проти мене усіх! Ви зовсім мене не любите! Хоча...Чи любили ви мене взагалі? Ні, ви увесь час любите та турбуєтесь тільки про свого любого Карлоса...Переживаєте за нього, хвалите за досягнення...Але ж я теж ваш син! Навіщо ж ви дали мені життя, коли ви ж самі викреслили мене із власних життів? Наче я прокажений... Ні, це ви прокажені! Ви монстри! Ви! Усе ВИ!— зриваючись на емоції, юний Ернест власноруч убив своїх батьків ножем для розділу м'яса. Рональд спостерігав за цим й тільки жахався. Він щойно побачив, як його дядько скоїв свій перший у житті злочин.Така картина не може не налякати.
Наступним переглянутим спогадом був момент із заклякненням контракту між демоном Люциусом та чотирнадцятирічним Ернестом. З боку темного духа були такі вимоги: перша - використовування тіла Ернеста, так як демон не може перебувати у своїй людській подобі довше тридцяти секунд; друга - скоріш застереження, адже якщо Ернест дозволить Люциусу взяти повний контроль над собою, то його тіло може довго не витримати усієї місці сили демона. З боку Ернеста було усього лише одна вимога - стати найголовнішим у королівстві, тобто королем, та утримати владу до самої смерті.
Усі інші спогади були доволі однотипними. В них Ернест то лупцював однолітків, то намагався любими зусиллями перевершити свого старшого брата у всьому. Але один спогад привернув особливу увагу юного принца. У ньому фігурували дві особи - очевидно Ернест та мати Рональда Амелія. І юна Амелія була досить вродливою дівчиною. Рональд цілком розуміє свого батька та свого дядька, у них хороший смак. У таку красуню важко не закохатись. Він навіть трохи здивувався тому, як його мама змогла вкрасти серця одразу двох членів королівського роду. Хлопцю цей спогад здався занадто спокійним та ніжним, адже він майже відчував як сильно калатало серце у грудях Ернеста та як він червонів, дивлячись на Амелію. Це все було занадто спокійно й тихо, наче ось-ось станеться щось лихе. Й кількома спогадами пізніше це “лихе” таки сталося. Рональд опинився поруч з уже сімнадцятиріччним Ернестом у кімнаті свого батька Карлоса. Карлос дуже ретельно змахував зайві пилинки з одягу та укладав своє трошки хвилясте волосся.
— До чого це ти так старанно готуєшся?— здивовано запитав Ернест брата, а той відповів.
— Ось-ось має приїхати моя наречена. Я хочу справити сьогодні на неї та її батьків гарне враження. Адже ми маємо запланувати заручини.— Карлос не-відволікався від свого зображення у дзеркалі та усе прискіпливо придивлявся до свого віддзеркалення.
— Гей! Досить вже, Ромео, милуватись собою! Красунчик ти, красунчик, йди вже!— трохи з насмішкою відповів Ернест, а потім отримав легкий удар ліктем від брата у бік.
— Чого це ти так за мене розхвилювався? Може і до тебе сьогодні має твоя наречена приїхати, братику? А ну давай хутчіш розказуй хто вона? Я просто хочу знати, кого це вподобав мій молодший братик!
— Та ніхто до мне не приїде! Чого це їй сюди при...— не встиг обурено відповісти Ернест, як воротарі засурмили в труби та оголосили, що вже під'їжджають довгоочікувані гості. Ернест разом з Карлосом, а з ними і Рональд, побігли зустрічати гостей. Проте старший принц одразу кинувся радісно обнімати свою наречену, а молодший застиг на місці побачивши майбутню дружину брата.
— А... Амелія...— лише з неймовірним шоком прошептав Ернест. Рональд у цей час міг відчути, як серце його дядька пропускає короткі удари та сам він відчуває повну збентеженість та розпач.
А далі пішов спогад про весілля його батьків й Рональд увесь цей час відчував сильний душевний біль свого дядька в перемішу з невимовною люттю.
І ось раптом усе знову гасне й біля Рональда знову з'явився дух його предка. Фрідріх підійшов зовсім беззвучно й положив руку на плече юнака.
— Дуже сумна історія, тобі так не здається? Усе своє життя твій такий лихий та божевільний дядько боровся з ганебною та несправедливою думкою оточувального його суспільства. Він намагався стати для оточення таким самим як і твій батько, хотів звичайної любові своїх батьків та прихильності громадян королівства. Проте суспільство відштовхнуло його й він відштовхнув його у відповідь. Він став тим, кого найбільше хотіли бачити в ньому люди. На його випадку добре видно, як особистість програє колективному світосприйнятті. Людина програла суспільству. Проте у тебе є внутрішній стержень, твоя волелюбність та твоя рішучість. Ти ще можеш змінити усе.
Рональд тяжко видохнув та стиснув руки у кулаки.
— Я нарешті зрозумів пережитий біль та горе свого дядька. Його власну трагедію. Хоч зовні він грізний та безжалісний тиран, проте у середині він самотній та недолюблений хлопчик. Я хочу звільнити його від одержимості демоном та дати йому другий шанс гідно прожити життя. Скажіть, Фрідріху, як мені повністю пробудитись як хранитель й здолати Люциуса?
Дух першого короля нічого не відповів, а лише узяв Рональда за руку й торкнувся вільною рукою до його чола.
Раптом очі Рональда спалахнули яскравим світлом і коли вартові повернулися перевірити його, то завмерли на місці, ставши свідками ось такої картини — хлопець оточений світлом з легкістю зламав свої кайдани й вирвався з в'язниці. Нехай на Рональдові були сильно помітні сліди від побоїв, кров на підборідді та одяг був весь в пилюці, погляд юнака був як ніколи непохитний і впевнений. Рональд йшов вперед, прямісінько до тронної зали, до свого дядька й ніхто не міг його зупинити. А того, хто намагався зупинити, відкидало на кілька метрів. Тепер королю-вбивці нізащо не обдурити цього борця за волю й справедливість.