Пройшла доба й Рональд прийшов до тями. Він лежав у м'якому ліжку в одній із спалень палацу. Бунтівники змогли захопити палац, сторожа розбіглася в паніці, король Ернест сидить у в'язниці й за ним спостерігають лицарі Леонарда, Джонатан Ротредж десь переховується. Біля Рональда сиділа зі сльозами на очах Елеонора, усміхнений Маркус й також радісний Джо.

- Ти прокинувся, Рональде! Ти зміг! Ти зміг перемогти!- дівчина без сорому поцілувала хлопця в губи й відразу ж відсторонилася, почервонівши, а потім додала. - Я завжди вірила в тебе, завжди. І хочу сказати, те що усе не наважувалась тобі сказати... Я ... Я кохаю тебе, Рональд!

Хлопець шокований, як і решта присутніх у кімнаті, але швидко взяв себе в руки й вирішив мягко відмовити дівчині. Рональд не очікував такого від Елеонори. Звісно ж у нього є до неї симпатія, але все ж не настільки велика, щоб вважатись коханням.

- Пробач, Елеоноро, я не можу відповісти тобі взаємністю. Хоча б зараз точно. Але ти досить гарна дівчина. Просто зачекай трохи моєї точної відповіді.

Після незручної тиші першим заговорив Джо.

- Що ти будеш робити зі своїм дядьком, Рональде?

- Мені б не хотілося вбивати його, але він сам вибрав смерть й повинен понести покарання за всі свої злочини. Народ вимагає розплати й тому я повинен відправити на страту свого рідного дядька. - хлопець напівсидячи звернувся до свого названого брата та названого батька.

- Будь ласка, повідомте слугам, які не на боці короля, підготувати все до страти на вогнищі. Думаю, священний вогонь спокути допоможе відпустити з його душі всі гріхи.

Маркус і Джо кивнули й пішли виконувати волю майбутнього нового короля.

Незабаром на площі біля палацу було складене багаття навколо великого стовпа, до якого і прив'яжуть колишнього короля. На страту тирана й вбивці зібрався майже весь Авердіш. І ось через деякий час вартові ведуть зі зв'язаними спереду руками Ернеста. Він виглядає геть нікчемно, вже зовсім нічого не залишилось від колишнього образу величного могутнього правителя: спутане не доглянуте волосся, пошарпана одежина, розбита нижня губа, натерті кайданами руки й повністю скляні очі, без жодної емоції. Ернест не противився й дозволяв вести себе на страту, він вже цілком прийняв те, що ось-ось помре.

Ще через деякий час чоловіка прив'язують до стовпа й один вартовий запалює факел, а другий зачитує звинувачення з листа сувою.

- Його величність король Ернест фон Едерн звинувачується в таких злочинах: вбивство короля Ділана фон Едерна і його дружини королеви Меріан фон Едерн, вбивство попереднього короля Карлоса фон Едерна й королеви Амелії фон Едерн, вбивство мільйонів фелірців шляхом голоду та відсутності медицини, в грабунку державної скарбниці, замах на життя законного спадкоємця трону Рональда фон Едерна - і засуджується до страти через спалення на вогнищі.

Народ, почувши вирок, почав викрикувати: "Смерть вбивці! Смерть! Смерть монстру!". Вартовий з запаленим факелом кинув його в багаття, яке тієї ж миті спалахнуло яскравим вогнем. Полум'я швидко розпалилось й перейшло з деревини факелу на тканину штанів засудженого до смерті чоловіка, болісно обпікаючи йому ноги. Поки такого фестивалю вогню було мало, щоб король-вбивця почав благати про помилування або заволав від болю, тому вартові підкинули дров у багаття. Але у юрбі був один таємничий чоловік у темному плащі й у нього по щоках бігли сльози, коли він бачив страту переможеного короля. "Прощавайте, мій королю. Надіюсь, ваша душа знайде спокій хоча б на тому світі." - подумав чоловік й поспішив покинути місто.

Коли полум'я вже обпекло Ернесту половину тіла, він раптом згадав усіх, кого вбив за життя: згадав батьків, яких зарізав ножем поки ті спали, ще підлітком; згадав брата, якому відрубав мечем голову; згадав найманців, яких повісили за його наказом на шибениці й інших людей, яких позбувався, оскільки вони були незгідні з його політикою правління. Останньою людиною, яку згадав король перед тим, як полум'я почало обпалювати йому обличчя, - була Амелія, прекрасна дівчина з графської сім'ї, в яку він був закоханий й за смерть якої він дуже жаліє. Ернест відав би усе, щоб хоча б перед смертю побачити її ніжну посмішку, проте в його мареннях вона постала лише з огидою на обличчі. Останні слова короля-тирана ледь можливо було розібрати, оскільки вони перебивались кашлянням від великої кількості диму, але можна було почути тихий хрип: "Я завжди бажав лише любові й мого визнання." Після цих слів охоплений полум'ям чоловік замовк назавжди.

І вже там, між світами Ернест зустрівся зі своїм братом. Карлос стояв перед ним в білому легкому балахоні й з лагідною усмішкою на обличчі дивився на нього.

- Ось ми й зустрілися, любий братику. Скажи мені, чого ти домігся за життя, вбиваючи людей й чинячи беззаконня? Може знайшов кохання всього свого життя або прославився, як великий король? Скажи заради чого ти відняв у мене життя й моє майбутнє з моїм сином? Навіщо все це було? Для чого?

Ернест здригнувся і глянув униз на землю, де побачив, що його тіло тепер не впізнати, настільки воно обгоріло. Значить він вже мертвий.

- Чого я домігся? Так нічогісінько! Як я не намагався, народ все одно мене не полюбив і не визнав своїм королем! А кохання усього мого життя вибрала тебе! Моє життя було жалюгідним. Надіюсь твій син не повторить моїх помилок. - Ернест підходить до великих чорних дверей й усміхнувшись на прощання братові, відкриває їх, тієї ж миті зникаючи у фестивалі полум'я.

Тим часом на землі слуги загасили багаття й знявши обгоріле тіло, пішли ховати десь на кладовищі замість поховання в королівській усипальниці. Ось до чого дійшов Ернест, що вже його мертве тіло без краплі поваги ховають поряд з простим народом, а не в усипальниці поруч з великими королями та королевами.

Минуло вже пів року з дня смерті короля тирана Ернеста фон Едерна й настав день коронації нового короля Феліра - Рональда фон Едерна, не по роках мудрого юнака, який зміг досягти своєї мети й тепер змінить свою країну, приведе її до процвітання.

- Дорогі гості, - почав свою промову один з найстаріших магів, стоячи перед королівським троном. - Сьогодні ми зібралися тут щоб стати свідками народження нового великого короля нашої Батьківщини! Нехай увійде в цей зал, той, хто стане нашим новим правителем!

Після цих слів у тронну залу входить одягнений в розкішний королівський одяг Рональд і йде впевненою ходою під оплески всіх присутніх людей. Юнак підходить до мага й стає на коліно, опустивши голову вниз, поки той створює з повітря меч. Маг торкається мечем до плечей хлопця.

- Чи присягаєшся ти, Рональд фон Едерн, служити народу Феліра вірою й правдою, вести його до процвітання й віддати життя за нього?

Рональд одразу ж відповів.

- Присягаюсь служити народу Феліра вірою й правдою, вести його до процвітання й віддати життя за нього.

- Піднімись! - промовив маг і юнак піднявся відразу, сідаючи на трон. Маг став за його спиною й взявши в руки корону, яку йому винесли слуги, промовив.

- Короную тебе - Рональдом першим фон Едерном, двадцятим королем королівства Фелір. Прав же мудро й справедливо. - одягає корону на голову колишнього принца, а нині молодого короля й починає аплодувати, що з радістю підхоплює зал.

Рональд підіймає погляд і дивиться на гостей: бачить як ледве не плаче Джо, а поруч з ним заливається слізьми від радості Елеонора; бачить посмішки крізь сльози своїх друзів й сам же їм всім посміхається, ледь не плачучи. Потім, піднявшись з місця, тепер уже король підбігає до коваля та міцно обнімає його.

- Спа...Спасибі, що виховав мене чудовою людиною, тату. Нехай ти мені й не рідний, але встиг стати для мене батьком за всі ці роки. Спасибі тобі за все... - хлопець мало не плаче з посмішкою на обличчі.

- Не дякуй мені. Ти всього цього досягнув сам. Ти будеш великим королем, Рональд. Я пишаюся, що у мене є такий син як ти.

Ось нарешті Рональд досягнув своєї мети. Він зміг зробити революцію й тепер він змінить життя у своєму королівстві на краще.Йому довелось пройти багато випробувань, заради своєї великої мети. Він разом з товаришами позбулись найбільш наближених до короля осіб - работорговця Антоніо Сеті, ката переможеного короля Грегорі де Норке, очільника культу темних магів Бартоломео й нарешті здолали свого головного ворога - дев'ятнадцятого короля Феліра Ернеста фон Едерна, який був одержимий давнім демоном Люциусом, а головне вони дали людям надію. А все починалось з простого повернення награбованого розбійниками майна. Якби Рональд тоді не зважився зупинити розбійників й відібрати награбоване він, можливо, ніколи не досягнув своєї мети.