Я ніколи не думав, що в дитячому будинку може статися така зловісна річ, як холоднокровне вбивство. Всю ніч я крутився і намагався хоч якось себе заспокоїти. Я раз у раз провалювався у власне минуле, де ми з братом були щасливі і не знали горя і біди.

Потрапивши до дитбудинку, я й не думав, що станеться трагедія і ми так скоро з братом пошкодуємо, що потрапили саме сюди. Як я сумував за Максимом. Він єдиний жив безтурботно і не парився із-за багатьох речей.

Можливо, вбивця — це людина, яка дуже добре знає розклад та вихованців дитбудинку. Цікаво, а Гримза підійшла б на цю роль? Ця тітка здалася мені дуже неприємною, злою та суворою. Видно, що дітей вона не любила, як директорка Ніна Олексіївна.

Ми поклялися з братом, що обов'язково покинемо це місце. Тільки він ламає комедію, як і я. Німий і псих — ідеальна парочка проблемних підлітків.

Катю мені дуже шкода, адже вона така світла дівчинка і я чув, що вона не з народження сирота, а, як і я, звикла до домашнього тепла та затишку. Хотілося б стати її другом і не тільки тому, що вона нагадує мені мою покійну прийомну сестру в яку я був закоханий.

— Ей, я бачу, ти не спиш? — мені посвітили ліхтариком в обличчя. Я затулив обличчя і хотів відвернутися на інший бік.

— Ей, німий! — знову цей голос.

Я розвернувся і невдоволено засопів до Борьки. Він щось спробував жестами показати мені, але це не виглядало як мова жестів глухонімих.

— Вибач, Пашо. Ми тут з пацанами вирішили провести розслідування по гарячим слідам. Ти з нами? Будеш на шухері стояти?

Який шухер, яке розслідування? Вони що хочуть отримати по заслугам? Я похитав головою і махнув рукою на знак незгоди.

— Мда, не думав, що ти боягуз, — розчаровано промовив Боря.

— Може, і ми тут залишимося, Борько. Сьогодні з ментури приїдуть, розбиратимуться, допитуватимуть, якщо нас сьогодні хтось побачить чи здасть, то будуть проблеми. Ще скажуть юні злочинці, — намагався достукатися Муха до Бориса, який вічно любив фантазувати і вставляти свої п'ять копійок.

— Гаразд, відбій. Тобто, ми все одно не заснемо. Нам потрібно скласти логічний ланцюжок злочину.

— Який ланцюжок, Борю? Зрозуміло, що це хтось із дорослих. Наші б просто побили. Мальвіна навіть ворогів не мала. Вся її компанія складалася з Каті та Діми.

— Ну, ось тобі й перші підозрювані — Малеєва та Діма! Мутний він став останнім часом, та й раніше якийсь фальшивий і загальмований був, — відповів Боря, спрямовуючи ліхтарик по кімнаті. — А може, вбивця у нашій кімнаті. Все знає та бачить, але мовчить. Зізнавайся, Пашо!

Я схопився з ліжка, цей хлопець увесь час мав до мене справу. Я написав у зошиті: «А може ти вбивця? І своїм розслідуванням хочеш підозри відвести».

Він побачив і нахабно посміхнувся. А потім потиснув мою руку.

— Твої слова б’ють швидше, ніж твої кулаки. Гаразд, ви всі праві в тому, що я зараз безглуздо забираю ваш час. Але я знаю, що ми все одно не заснемо, тому що не розуміємо, це єдине вбивство чи хтось із нас комусь не догодив.

— Ти думаєш, що Мальвіна в чомусь поганому замішана. Я б ніколи не подумав, — озвався Єгор.

— Я нічого не думаю. Нам треба бути напоготові і не ходити по одному. Всі згодні?

— Так, — почулися голоси.

— Погано, що в нас немає плану затримання злочинця, — підсумував Єгор.

Борька схвалив слова Єгора, і глянув на мене, ніби знав, що я розмовляю. Я не боявся його, бо знав, що він невинний і товариський.

Ми опинилися на тонучому кораблі, як щури, тільки ось тікати не було куди. На нас чекав новий розділ у нашому житті: міліція, паніка, розпитування.

Все вщухло і затихло, але я так і не намагався заснути, обмірковуючи слова Борьки. Тут небезпечно і він правий: дитбудинок «Сонечко» більше не відповідав своїй назві. Ми стали заручниками власних страхів та вчинків.