Потрібно пам'ятати, із чого все починалося.

Потрібно знати, чим все закінчиться,

бо правда вже близько.

4 березня, 2005 рік

— Катю, вимкни телевізор! Скільки можна дивитися ці кліпи? — Мама увімкнула світло в залі і невдоволено подивилася на мене. Її обличчя було смішним: одне око нафарбоване, а друге ні. Я ледве стримувала себе, щоб не засміятися.

— Мам, там реклама, і взагалі, я дивлюся «Міцний горішок». — Я посміхнулася, а мама тільки закотила очі.

Моя мама дуже вразлива жінка, її легко можна образити словами або вчинками. Я, навпаки, люблю жартувати і лінитися, але це тільки по п'ятницях, а в школі я серйозна. Старости повинні бути відповідальними та серйозними.

Мама стала біля екрану телевізора і покрутилася. Ці дії були пов'язані з тим, що вона збиралася на побачення, і не з таємним шанувальником, а з моїм батьком.

— Як плаття, Катюш? — запитала вона з посмішкою.

Ох, не дасть подивитися фільм! Я й так знаю, що вона має смак у одязі, бо вона завжди дає мені слушні поради, коли я щось хочу купити чи одягти в школу.

— Чудове! Ти прекрасно виглядаєш. Мабуть, зазирнула до всіх магазинів нашого міста? Тато буде засліплений твоєю красою, але не забудь нафарбувати ліве око. — Я засміялася на весь голос. Блін, сьогодні понеділок, а щось дуже весело.

— Катя-Катя, вмієш зіпсувати момент. Гаразд, я піду далі наводити порядок, а ти не забудь повечеряти. Скоро сім годин вечора, мені треба поспішати.

***

Безтурботність це те, що я відчувала в останній день, коли мала батьків, живих і здорових. Після цього мені подзвонили і сказали, що їхнє таксі потрапило в аварію. Натомість стільниковий не постраждав, знайшли наш домашній телефон та зателефонували. Їх немає, і ніколи вони не повернуться до мене. Я одна!

***

Я прокинулася і побачила декілька осіб, які пильно дивилися на мене. Медсестра Тамара Степанівна та молодий хлопець років двадцяти п'яти. Вони стояли і вирячилися на мене, наче я була примарою. Хлопець був у поліцейській формі, і я зрозуміла, що прийшов він до мене. Напевно, скоро буде допит, але бажання відповідати на давно завчені питання я не маю. Голова болить, руки тремтять, як у алкаша, а на душі шкребуть кішки. Я зітхнула і привіталася:

— Добрий ранок!

— Як ти почуваєшся, Катюша? — обізвалась моя класна керівниця.

Почалося! Одні й самі питання, погляди, ніби ми у дешевій мильній опері. Я головна героїня, яка заплуталася в житті, і всі хочуть мене заспокоїти.

— Ви ж знаєте, що погано. Хочу побути на самоті, вийдіть, будь ласка.

Насправді стримувати себе виявилося важко, мені знову хотілося кричати, плакати та всіх звинувачувати, що недогледіли. Присутні подивилися на мене з жалем та вийшли, тільки хлопець залишився. Його руде волосся вибилося з-під кашкета, а обличчя насупилося. Зрозуміло, зараз почне ставити запитання.

— Тебе звуть Катя Малєєва? Тобі п'ятнадцять, чи все вірно чи ні? — Хлопець підійшов до мого ліжка і почав свердлити мене поглядом.

— Так все вірно. А хто ви такий? Слідчий? — Я теж почала допитувати його.

— Лейтенант Сарченко, помічник слідчого. На жаль, він зараз зайнятий, допитує працівників дитбудинку. Щоб не гаяти часу, я проведу допит.

— Я вам нічого не скажу, тільки вашому слідчому, все одно нічим не допоможете. — Я відвернулася до стіни і заплющила очі. Лейтенант засопів і почав ходити по палаті. Потім зупинився і сів на стілець.

— Зрозумій же ти, треба розповісти все, що знаєш про Таню Себорину, я передам інформацію своєму начальникові. Не зли мене, будь ласка. Я вперше стикаюся з убивством у дитбудинку, але хочу допомогти знайти та покарати вбивцю.

— Сказала ж, що зараз не хочу нікого бачити. Будь ласка, вийдіть!

Я розумію, що мої дії зараз дурні, але лейтенант не вселяє мені віри в те, що він зможе щось зробити, щоб знайти вбивцю. Лейтенант Сарченко підвівся і невдоволено глянув на мене. Очевидно, спілкування з дітьми для нього — це непосильна праця. Він голосно грюкнув дверима, залишивши мене одну.

Мені згадалося знайомство з Мальвіною: перша розмова. Вона завжди була сповнена життєвих сил, енергії та щирих вчинків. Завжди допомагала і втішала мене. Її мудрість і доброта допомагали мені бути тут.

***

16 березня, 2005 рік

— Мене звуть Таня, але я більше люблю ім'я Мальвіна. Будь ласка, не плач, ти така гарненька, як лялька, не треба плакати. — Дівчинка з блакитним волоссям присіла біля мене.

Я витягла хустку з кишені і витерла сльози. Вперше за день хтось підійшов до мене і почав втішати. Раніше я ніколи не була в дитбудинках, тільки бачила по телевізору. Навіть не уявляла, як це важко перебувати тут, в оточенні таких же сиріт, як я сама. Я стала такою слабохарактерною та нервовою за останні два тижні, що ні весна, ні сонце, ні люди не тішили мене.

— Катя Малєєва. Приємно познайомитися!

Мальвіна посміхнулася і дістала з кишені цукерки та зефір:

— Пригощайся, сьогодні в нашій групі день народження нам роздавали солодощі.

— Я не хочу, їж сама.

Дівчинка сумно посміхнулася і сховала гостинці .Вона простягла мені руку і потягла за собою, махаючи руками і активно показуючи мені всі визначні пам'ятки дитбудинку «Сонечко». Вперше я вирвалася зі свого замкнутого світу та подивилася на життя іншими очима. Мальвіна стала для мене рятівним якорем у бурю.