Вихідні минули швидко, я навіть їх не помітила. Сьогодні на нас чекає важкий день: прибирання кімнати та двору, ну і, звичайно ж, уроки. Мені не хочеться йти до класу, адже там будуть не лише наші дівчата з групи, а й хлопчики. Знову жарти будуть з приводу мого чудового вигляду.

Мальвіна тихенько підходить до мене і безглуздо посміхається, думає, що так мені стане легше. Її блакитне волосся сьогодні ідеально поєднується із зеленою сукнею, вона любить вбиратися. Я ж мовчки беру сумку і пливу за нею.

Наш дитбудинок нічим не відрізняється від інших, тут теж точиться боротьба за виживання. Нових людей не люблять, і вихователі змушені вигадувати різні безглузді випробування, щоб вони влилися в колектив. Я ж до новеньких ставлюся нейтрально, цього року до нас надійшли лише троє людей, але я не стала з ними дружити, адже мені одній добре.

Плюхнувшись на передостанню парту, я мовчки дістала книгу «Пригоди Олівера Твіста» і занурилась у читання. Як я люблю цього героя, просто не описати словами. Для мене він ідеал та надія. Я розумію його почуття, емоції та співпереживаю йому. Він, як і я, сирота і не розуміє жорстокості цього світу. Продзвенів дзвінок, і в клас зайшла Ніна Олексіївна, її поява навіть змусила мене відірватися від книги.

— Доброго дня, діти! — мило посміхнулася наша директорка. Не скажу, що мені вона дуже подобалася, але вона була для мене прикладом стійкості у цьому місці.

— Здрастуйте! — відповіла наша зграя. Вони навіть не зволили встати, а так і витріщалися на директорку, сидячи на місцях. Директриса була не одна, а, як виявилося, із цілою делегацією. Зайшла Гримза, тобто Галина Миронівна, а за нею, не підводячи очей, хлопець років шістнадцяти-сімнадцяти. Везунчик, блін, хоч недовго тут йому бути.

Він був дуже сором'язливий, бо навіть не дивився на нас. Зате всі хлопці витріщалися на нього як на інопланетянина. Дівчата мило накручували локони свого волосся на палець, видно, він їм сподобався. Мені ж він одразу здався слабохарактерним. У зграї наших вовків він довго не протримається.

— Діти, це Паша Сіров, наш новий вихованець. Я вам дуже вдячна, якщо ви з ним подружитеся і проведете невелику екскурсію. Я сподіваюся, що тут він адаптується, а ви йому допоможете. Сідай, Пашо, за вільну парту, он, поруч із Катею.

Почувши своє ім'я, я не дуже зраділа. Сиділа собі без жодних сусідів півроку — і на тобі. Звичайно, мені було нудно одній сидіти, адже Мальвіна мене покинула через Дімку, але й з новеньким мені ділити одну парту не хотілося.

Цей Паша безшумно пройшов і плюхнувся біля мене, директорка ще щось говорила, але я не дуже звертала на неї увагу. Мені було незатишно і ніяково, тепер всі витріщалися на мене, причому деякі панянки з заздрістю.

— Дивіться, наша Цаца тепер не одиначка, хоч почне з людьми розмовляти. Ей, новенький, ти звідки? — звернувся Єгор до мого сусіда. Пройшла хвилина, дві, а цей Пашка тільки тупо вирячився на Єгора.

— Ти що, німий? — крикнула Шурка. Несподівано він кивнув і сумно посміхнувся. Мені стало ніяково, що є сусід, що нема, а розважати нескінченними розмовами мене ніхто не буде.

— Тобі щастить, Цаца, освоюватимеш мову жестів, — голосно засміялася Шурка. Я лише співчутливо глянула на Пашку і прошепотіла:

— Ти не зважай, вона завжди така. Ти з народження не говориш чи...

Він щось почав писати на папері і протяг мені: «Я нещодавно перестав говорити, але ти можеш писати на листку, якщо захочеш поговорити, або питати вголос, а я писатиму. Як тебе звати? Ти ж не Цаца насправді?

Я посміхнулася і написала відповідь: «Мене звуть Катя, я рада з тобою познайомитись, Паша».

Так, тепер тільки записками і спілкуватимемося. Сумно, мені хотілося, щоб він скоріше почав розмовляти, але здається, що ця проблема не вирішується за декілька днів. Я, як завжди, самотня і без друзів, крім Мальвіни.

Після уроку наш клас оточив Пашу, як зграя диких шакалів. Дітям було цікаво, чому і звідки він з'явився. Новенький швидко записував відповіді на папері, щоб якнайшвидше від нього відстали. Видно було, що він не звик отримувати стільки уваги. У його очах я бачила, що Паша вразливий і зовсім не злий, як тутешні мешканці.

— Чому сумуєш, Катю? Тепер же ти маєш сусіда, — штовхнула мене в бік Мальвіна, загадково при цьому посміхаючись.

— Мальвіно, він не розмовляє. Кидай Дімку і повертайся до мене, — відповіла я з докором.

— Катя, ти вічно бачиш все в чорних фарбах. Ти повинна змиритися з тим, що стала дівчиськом із дитбудинка.

— Ти маєш рацію, але я досі не можу. Думки давлять і повертаються по колу, — розчаровано я подивилася на неї.

Мальвіна знизала плечима і завершила спроби достукатися до мене. Я знала, що її здогадки вірні і я намагаюся чіплятися за минуле, як за рятівний круг в морі.

Коли я вийшла на вулицю, то побачила, як хлопці безтурботно спілкуються один з одним, грають у ігри, перекривляють вчителів, обговорюють новенького, іноді дивлячись у мій бік. Вони дихають, насичуючи своє життя різнобарвними фарбами, не думаючи про минуле та майбутнє.

Я дивлюся в небо і милуюсь, як пропливають білі повітряні хмари, як сонце ласкаво зігріває моє волосся. Я просто насолоджуюся моментом вільного часу, тому що скоро розпочнуться семестрові контрольні, великі навантаження і не буде часу гуляти.

Минулий навчальний рік видався важким: теми були дуже складними для мого розуміння з геометрії, фізики. Також задавали багато вчити віршів та розповідати правила.

Нас змушували прибиратися в класі кожен семестр, не смітити, не псувати державне майно, адже заможних батьків у нас не було, щоб зробити косметичний ремонт, як у звичайних школах. Вихователі постійно нагадували нам, що треба цінувати чуже та не псувати його.

— Гей, блондо, що нудьгуєш? Не хочеш скласти мені компанію? — поряд встає Шурка, оглядаючи територію як сторожовий пес.

— Тобі мало було? Ти прийшла по добавку? — посміхаюся я. Мені абсолютно байдуже, що скаже мені Шурка, їй не вдасться вивести мене на бійню.

— Ти в зграї вовків, Цаца, байдуже, ніхто не захистить. Потоваришувала б зі мною краще.

— Дякую за пропозицію, але ми з тобою завжди були ворогами, або ти забула, як з першого дня носа крутила від моєї появи тут. Старожили не люблять новеньких, їх треба попускати, чи не так, Вишневецька? — я її ніколи не боялася і завжди відповідала на рівних.

— Бісиш, тварюка. Як же дратуєш.

Цього разу вона обмежується лише образою і йде у курилку. І так завжди, коли Вишневецька зі мною намагається чемно розмовляти, але я вже звикла захищати себе від зграї вовків.

— Катерино, все гаразд? Я чула, ви розмовляли на підвищених тонах із Вишневецькою. Також я в курсі вашої недавньої бійки, тому не варто викручуватися і потрібно прямо відповідати на мої запитання, — звідки не візьмись, намалювався голос Галини Миронівни. Я злякалася його більше, ніж спілкування із Шуркою.

Галина Миронівна була місцевим наглядачем, її хлопці боялися, і вкотре не хотіли йти на контакт. Вона нагадувала мені єврейського поліцая у концтаборі. Тільки їй не вистачало нарукавної нашивки та палиці, щоб забезпечувати порядок у дитячому гетто.

— Все добре, просто поговорили до душі. Ніхто ж не побився, — спокійно відповіла я, намагаючись вгадати наступні запитання Галини Миронівни.

Вона хмикнула і навіть не посміхнулася до мене. Завжди один і той же вираз обличчя, як у мумії. Сподіваюся, вона більше не каратиме мене за погану поведінку.

— Як новенький там живе? Вже адаптувався? І як хлопці його сприйняли? — допитливо дивиться на мене Гримза, бажаючи отримати відповідь.

Я кілька секунд подумала, що їй відповісти:

— Паша нам сподобався: спокійний та врівноважений. Тільки погано, що не розмовляє, а так дисципліни не порушував.

— Це добре. Ми дуже переймалися з директором, що щось піде не так. Ти мене втішила, але більше не шукай зустрічей із Вишневецькою. Вона проблемна і мені зовсім не подобається, як ви спілкуєтесь. Ти мене зрозуміла? — суворо запитала Гримза.

— Так. Я триматимуся від неї подалі.

— Молодець. А тепер іди й готуйся до уроків, — дала мені настанову Галина Миронівна і попрямувала у бік виходу з дитбудинку.

Неприємна жінка, дратує дужче, ніж Шурка іноді. От тільки Вишневецькій можна нагрубити, а тут перед Миронівною треба грати роль слухняного песика, який виконує команди господаря.

Скрізь у неї є вуха та очі. Сховати щось неможливо, все випитає і виманить. Тільки якась бійка намічається, Гримза вже про неї в курсі.

— Катю, не хочеш з нами в вдоганялки пограти. Обіцяємо, буде весело, — малеча підбігає до мене і посміхається на всі тридцять два. Знають, що не відмовлю їм.

Ми починаємо гру та настанови Гримзи потрапляють на другий план. Коли її немає, то можна робити все, що захочеш: кричати на все горло, бігати, птахів ганяти, навіть по деревах лазити. Люблю, коли її робочий день добігає кінця. На кілька хвилин з хлопцями стаю щасливою і живою, забуваючи про зграю вовків, які живуть і чекають на мене в стінах дитячого будинку.