У дитинстві я любила читати казки, лягала в ліжко та перечитувала «Попелюшку», «Дюймовочку», «Сплячу Красуню». У шість років моє життя здавалося мені казковим, я жила як принцеса: новий одяг, іграшки, книги. Я мріяла про принца, про прекрасне майбутнє і нездійснені надії. Зараз моє життя нагадує мені сон, дуже поганий сон. Я самотня, у мене немає нікого, хто пожалів би мене, втішив, сказав, що все зміниться і стане колишнім. Вже два роки я живу в дитбудинку «Сонечко», його назва не відповідає реальності, тут все інакше. Коли я вперше прийшла сюди з жінкою з органів опіки, забула, правда, як її звали, мені здалося, що навіть повітря тут інше і люди. Одні злі й байдужі, інші добрі-предобрі, немов феї. Мені п'ятнадцять років, ще три роки перебувати у цьому місці. Я навіть маю свій персональний календар, я рахую дні до виходу звідси. Залишилося 1035 днів, я тут з 16 березня 2005 року і вийду в 2009. Я знаю, що нічого хорошого на мене не чекає там. Може, мене удочерять і подарують надію. Наївно, я не хочу нову родину, я сумую за старою. Щодня дивлюся в небо і звертаюся до батьків, мені так легше.

Батьки на небесах бачать мою любов, відданість, біль, смуток і нескінченні сльози. Вони, напевно, хотіли, щоб я залишалася сильною, впевненою та позитивною. Але як залишатися собою, якщо ти втрачаєш близьких людей за одну мить?

Багато хлопців тут злі та грубі від відсутності батьківської уваги. Вчителі намагаються вбити їм у голову правила поведінки за столом, у суспільстві, у класі, вчать їх бути милосердними та добрими, але зрозуміти цю складну науку дається не всім, а лише обраним.

Бути обраним у дитбудинку – це теж саме, що програти гроші у букмекерській конторі. Діти тут шукають зиску і не люблять, коли ти виділяєшся серед інших вихованців.

Зараз я сиджу в «ізоляторі», то я його називаю, за бійку. Я не буйна і не пацанка, але правила тутешнього життя знаю. Мене не дуже цінують та люблять. Моя щока роздерта і на колінах подряпини — подарунок від Шурки.

Шурка – душа компанії, місцевий авторитет, а я лише спогад. Я намагаюся бути ввічлива з усіма, допомагати тим, хто просить допомоги. Я намагаюся бути нормальною.

В «ізоляторі» тільки одне вікно, стілець та стіл. Я дивлюся у вікно і бачу, як мої відпочивають на вулиці. Хтось грає у футбол, хтось сидить на лавочці, хтось задирає слабких, а Мальвіна цілується з Дімкою, поки вихователька не бачить.

Я посміхаюся: кохання, трясця. Мальвіна єдина, хто трохи розуміє мене, для решти я прилетіла з іншої галактики.

Цаца – так вони мене називають. Я не ображаюся, Мальвіна теж. Насправді її звуть Таня, але це ім'я їй не йде. Мальвіна так Мальвіна, навіть називаю її так. Вона має блакитне волосся з дванадцяти років, то вона мені сама розповідала. Моє ж волосся звичайне: світле, підстрижене під каре. Ще на волі вона стала Мальвіною, виховувалась бабусею. Бабця померла, а вона опинилася тут.

Таня ніколи не бере участі в бійках, їй вдається бути нейтральною та зручною для всіх. Вона безтурботна і легко йде на контакт із дорослими та хлопцями. Чому я не можу бути схожою на неї? Тоді моє життя стало б у сто разів легшим і простішим.

Простішим? Навряд чи мене перестали чіпати, якби я не зуміла за себе постояти. Якщо конфлікту не можна уникнути, ігноруючи маніпуляторів, тоді лише кулаки і внутрішній стрижень допоможуть здолати ворога.

Я пропустила сьогодні обід та уроки. Завтра вихідні і нам обіцяли похід у кінотеатр, але я вже знаю, що не піду — покарання за порушення дисципліни. Просиджу цілі вихідні тут, а так хотілося на волю, побачити інших людей та місто. Я невдаха, випущу такий шанс.

Мені здається, що я знаходитимуся тут до вечора, можливо, взагалі до завтра. Чую шурхіт ключів, потім заходить наше вихователька і монотонним голосом вимовляє:

— Виходь, Малеєва. Сподіваюся, ти більше не битимешся з Вишневецькою.

— Не буду. Хоча ви знаєте, що не я ініціатор курячих боїв.

— Знаю. Така славна дівчинка і подаєш великі надії, але Катя закон для всіх один і треба вміти не тільки дати здачі, а визнати свої помилки та працювати над ними, — вихователька більше не злиться на мене за бійку і навпаки хоче трохи підтримати.

Виходжу і озираюсь назад. Більше не хочу до «ізолятора», там на мене тиснуть мої спогади про безтурботне життя, які відривають мене від реальності.