Минуло рівно п'ять місяців як їх не стало: моїх батьків та молодшої сестри. Щоночі мені сняться кошмари. Я бачу уві сні свій дім, як він палахкотить у полум'ї, чую крик сестри Соні. Я стою і нічого не можу зробити, наче я заціпенів.

Мені здається, що то моя вина. Навіть Максим не так винен, як я. Він завжди був неслухняним, повна моя протилежність. Мені іноді здавалося, що ми не близнюки і навіть рідні брати, а зовсім чужі люди.

Останнім часом Макс часто не ночував удома, зависав у своїх друзів. Я ж ходив на тренування та повертався теж дуже пізно. Я був люблячим сином, але не того разу, коли прийшов і побачив хмари диму, які з’явилися на моїй вулиці. Було занадто пізно когось рятувати. Все згоріло і ніхто не вижив.

Тепер я прикидаюся німим. Мені не хочеться з кимось вести розмови про минуле. Тільки брат знає про мене. Хитрий брехун не тільки він, а й я. Ми вартуємо одне одного.

Після того як нас привели до дитбудинку «Сонечко», нас розлучили. Макс псих і завжди був ним. Він любив знущатися над іншими, мучив їх, був справжнім садистом. Усі наші таємниці до кінця життя не розказати.

Тепер ми тут, і мені це не подобається, всі дивно дивляться на мене, розглядають немов піддослідного щура в банку.

Добре, що поряд немає Макса, бо він би вже з кимось посварився чи побився. Завжди сам собі на думці і чинить так, як хоче. Я ж намагаюся завжди уникати конфліктів та бійок.

Я йду разом із директоркою і відчуваю напругу між нами. Їй дуже складно прийняти мій дефект. Вона намагається підбадьорити мене без слів, лише за допомогою посмішки та жестів.

— Павле, не хвилюйся. Я розумію, як тобі зараз важко та самотньо, але я спробую зробити все, щоб ти влився в колектив. Просто будь собою і слухай учителів.

Мене привели до класу, де сиділа купа хлопців мого віку. Директриса щось почала говорити їм про мене, але я намагався не дивитись на них. Нехай усі думають, що я тихий і скромний. І тут директорка звернулася безпосередньо до мене:

— Сідай, Пашо, за вільну парту, он, поряд із Катею.

Мені нічого не залишалося робити, як піти і сісти, але я побачив, що вона не дуже була рада обзавестися сусідом, і коли дорослі вийшли, по класу пройшов гул, і всі почали витріщатися в наш бік. Один хлопець сказав:

— Дивіться, наша Цаца тепер не пустельниця, хоч почне з людьми розмовляти. Ей, новенький, ти звідки?

«Цаца» — звучить смішно. Чому вони так її називають? Її обличчя не виражає жодних емоцій, наче ця кличка нічого не означає. Я мовчу і не збираюся відповідати хлопцеві, а німий для всіх.

— Ти що, німий? — гукнула дівчина за третьою партою, імені якої я не знав. Мені вона одразу не сподобалася, видно було, що вона тут за головну. На її обличчі красувалася подряпина, як і на обличчі моєї сусідки. Я відразу зрозумів, що вони «найкращі друзі» із цією Цацею.

Я кивнув у відповідь цій дівчинці і сумно посміхнувся, нехай усі зрозуміють, що їхні слова нічого для мене не означають, просто порожній звук.

Вони ще щось сказали Цаці, але для мене розмова по душам закінчилася. Цікаво, що зараз робить Макс. Мені сказали, що його можна відвідати, і коли він стане більш-менш спокійним, то, можливо, його переведуть сюди. Зі своїми тарганами в голові, я навіть не відразу помітив, що моя сусідка дуже схожа на Соню, тільки волосся у неї коротке, а не довге, як у моєї сестри. Наче по шепотінню невидимого джина, моя сусідка розвернулася до мене, і тихо та непомітно для всіх прошепотіла:

— Ти не зважай, вона завжди така. Ти з народження не говориш чи...

Я не дав їй договорити, а швидко знайшов папір і написав усе, що мені треба було. Вона прочитала та написала відповідь: «Мене звуть Катя, я рада з тобою познайомитися, Паша». Мені стало приємно, що вона, незважаючи на те, що я не розмовляю, намагається втішити мене якось і не уникаєє. Її очі зелені, як весняна трава, але в них немає блиску та потягу до життя, а посмішка, яку вона дарує мені — сумна. Вона для мене — дівчинка з сумною усмішкою та зеленими очима.