Бердюгін закінчував допит працівників дитбудинку. Усі вони, як виявилося, нічого не бачили та не знали. Найбільше майору не сподобалася Галина Миронівна. Від цієї людини так і віяло підступністю, цинізмом та байдужістю. Смерть молодої дівчини не залишила тіні жалю на обличчі виховательки. Вона була грубою і нетактовною з майором, ніби нещодавно покинула зону або працювала там наглядачем. Хвилини, які він провів з нею, залишили неприємний осад. Але з цієї розмови майор отримав для себе цінні відомості. Виявляється, нещодавно до дитбудинку прийшли новенькі хлопці — Максим та Павло Сірови, близнюки з дуже цікавою біографією.

— Ви стверджуєте, Галино Іванівно, — звернувся майор до Гримзи, — що Максим небезпечний для суспільства, а його брат постійно мовчить після смерті батьків?

— Галино Миронівно, настав час Вам запам'ятати, як до мене звертатися, — з невдоволенням відповіла вихователька.

Майор нервово зітхнув і сів на стілець; вертикальне положення хоч і сприяло приходу нових думок, але тяжкість у погляді цієї жінки вибивала з колії.

— Я пам'ятаю, то що там із братами? Ви думаєте, те, що сталося, пов'язане з їхнім прибуттям сюди? — Майор непомітно ввімкнув диктофон і подивився у вікно: природа тішила його очі й відволікала від цієї гарпії.

— Їхні батьки та сестра згоріли під час пожежі, причини займання так і не знайшли. При цьому ми маємо двох важких підлітків, які вибилися із суспільства та живуть окремо, самі по собі. Я шокована тим, що у дитячому будинку сталося вбивство, але не хочу втрачати роботу через неврівноважених дітей.

— Вони ще нічого поганого не зробили, а ви вже про них відгукуєтеся не дуже втішно. Як ви можете працювати з дітьми? Ви не відчуваєте тонкої грані людської душі, у вас могло статися навіть самогубство, а ви й у вус не дуєте.

Майор завівся, а нерви були на межі. Йому скоріше захотілося позбутися цієї неприємної жінки. Він підвівся і махнув рукою:

— Вам є що ще сказати?

Гримза незручно озирнулася на всі боки, підвела руку до чола і переможно посміхнулася:

— Так, я згадала! Їхнє прізвище мені здалося знайомим із самого початку, Сіров. Я бачила та знала їхніх батьків, коли вони прийшли до нас, щоб удочерити дівчинку. Її звали Софія, шкода, що з цією сім'єю їй не вдалось довго пожити. Більше, на жаль, нічого не пам'ятаю, три роки минуло. Я дала цінні відомості, а ви ще будете жити вчити, як потрібно виховувати цих сморчків. Невдячна ви людина, майор Бердюгін. Насамкінець скажу, що Таня Себоріна була звичайною сиротою, яка від інших дітей нічим не відрізнялася.

Гримза підвелася зі стільця і вийшла з кімнати, залишивши майора наодинці з диктофоном і похмурими думками. Тупиковий хід, мало версій та їх просто немає. Цікаво, хто за цим стоїть? Майор почав масажувати скроню, обмірковуючи інформацію. У двері постукали, і зайшов Сарченко. Невпевнений і бігаючий погляд говорив про те, що він зазнав невдачі.

— Що не вдалося поговорити по душам? — Майор і так знав відповідь, але запитав через банальну ввічливість.

— Сказала, що розмовлятиме тільки з вами, всіх вигнала. Неслухняне дівчисько.

Майор усміхнувся і поплескав Сарченка по спині:

— Мій дорогий помічник, я певен, що ти просто не підібрав правильних слів. Де твоя хвалена харизма?

Бердюгін хотів хоч трохи розвіяти похмуру обстановку, але й сам чудово розумів, що людина, яка втратила друга, не може бути відкритою. Вся справа у часі та його можливостях.

Бердюгін стукнув себе по лобу. Диктофон! Він забув про нього. Пристрій продовжував записувати фрази. Бердюгін схаменувся і вимкнув його. Помічник косо глянув на нього і відповів:

— Ваш старий друг з вами. Як завжди ви нерозлучні. А щодо дівчинки — я намагався. Вам потрібно з нею побачитись.

Після короткої паузи майор взяв блокнот та ручку, дав пару вказівок Сарченку та пішов до свідка. Дорогою він забіг у їдальню і з'їв пару котлет, які на смак були такі, ніби до сирого фаршу додали мокрий батон. На майора всі дивилися як на заморського короля, від цього котлети було ще й випробуванням.

Заспокоївши свій шлунок, Бердюгін попрямував до палати, де побачив дівчинку, яка лежала біля стіни і тихо схлипувала. У майорі прокинулися батьківські почуття, і він захотів обійняти дівчинку. Почувши кроки, вона обернулася і швидко витерла заплакане обличчя. Секунду помовчавши, майор представився:

— Мій помічник передав, що ти хотіла мене бачити. Я прийшов, щоб ти розповіла мені всю правду і повідала про хлопців із вашого дитбудинку.

— Добре, я рада, що ви прийшли. Ви моя надія! Я хочу знайти вбивцю та покарати. — Голос Каті здригнувся. Через кілька секунд після відповіді темний вогонь спалахнув у її заплаканих очах.