З настанням пізнього вечора я пробрався на третій поверх і повернув у бік правого крила. За той період, що я був сам, мені захотілося з кимось поспілкуватися. Тільки він розумів мене, він моя персональна совість Я навіть почав нудьгувати без нього. Я побачив охоронця і показав жестом, що хочу зайти до нього. Він мене, звісно, пропустив.

Кімната, де жив Макс, виявилася невеликою. Наша кімната в батьківському будинку була кращою. У приміщенні стояла темрява, і тільки я зайшов, як мені у вухо крикнули:

— БУ! Що, злякався, братику? — посміхнувся Макс і ліг на ліжко. Минуло лише три дні, як я його не бачив, але мені раптом різко захотілося піти звідси.

— Нудьгував без мене? — запитав він.

— Дуже, Макс, — відповів я. Мій голос здався мені дивним, адже я давно його не чув.

— Ну, що нового в цьому гадюшнику? Встиг уже завести друзів? — притворним солодким голосом поцікавився брат. Навіщо йому вся ця комедія, я не знаю.

— Ти ж чудово знаєш, що ти мій єдиний друг. І то не завжди буваєш зі мною привітний.

— Я хочу побачити її. — Макс різко підірвався і став навпроти мене. — Ти бачив її, зустрічав десь?

Я похмурів. Як він може згадувати про неї? Вона його мало не занапастила. Ненавиджу її. Макс почав чекати моєї відповіді. Я ж захотів перевести тему. Мені не хотілося більше думати про неї, адже коли я уявляю її обличчя, мені хочеться задушити її чи стукнути чимось важким. Мій брат, навпаки, одержимий нею.

— Ні, не бачив. Може, її вдочерили? Півроку минуло, Максе.

— Я відчуваю, що вона тут, що поряд. — Макс усміхнувся мрійливою усмішкою і прикрив повіки.

— Мене вона не цікавить, я її зневажаю всім серцем. Вона мало не занапастила тебе. — Я хотів, щоб він забув її хоч на короткий термін.

— Мені тут набридло, Пашко. Ми маємо піти, але я хочу побачити, знайти її! — скрикнув він так, що охоронцеві довелося відчинити двері. Тоді я зібрався йти, а він продовжував говорити про неї. Діставши з кишені пігулки, я кинув їх на його ліжко:

— Випий, заснеш швидше. Інакше сюди незабаром прийдуть санітари. Забудь її, і тобі стане легше. Вона винна, що їх більше нема, тільки вона.

— Не вигадуй, братику. Я знайшов би її і розпитав про все. Ти ж знаєш, що мені потрібні відповіді на запитання, — прикро сказав Макс.

Ми з ним рідко вели дискусії щодо нашого спільного минулого, сповненого болю та втрат. Він любив одне дівчисько, яке запало в його серце і не покидало його до сьогодні. Вона була з дитбудинку «Сонечко» і завжди дивилася, як вовченя.

Наша школа допомагала дитячому будинку: закуповувала підручники, садила дерева, дарувала іграшки та допомагала дітям знайти новий будинок. Якось у нашій школі проводився благодійний концерт для сиріт. І одна дівчина з дитбудинку грала в театральній постановці, побачивши її, мій брат захотів дізнатися її ім'я, захоплення і просто її саму.

Вона була талановитою, справжнім смарагдом на концерті. Мене вразило те, що такий самородок сидить у чотирьох стінах дитбудинку і виконує роль штучної рослини, яку треба доглядати, щоб вона не зачахла.

— Мені вони також потрібні. Все-таки наших батьків не повернути. Чим же ми займатимемося далі, якщо станемо повнолітніми? Ти думав про це. Зараз про нас усі думають, а далі?

— Тобі час іти, Пашо.

Він проігнорував мої запитання, думаючи, що якось усе влаштується. Але я чомусь так не думав і пішов геть. Кожна зустріч із моїм братом несе за собою негативні емоції та один біль. Біль у моєму серці.