16 березня 2007 рік

Ніна Олексіївна Камишева йшла довгим коридором, прямуючи у бік свого кабінету. Був ранній ранок, і в коридорі вона зустріла тільки літню прибиральницю, яка неохоче мила підлогу. Ніна Олексіївна завжди запитувала себе: що тримало бабу Зіну в цьому дитбудинку? Вона, як усі пристойні люди, могла піти на пенсію, няньчити онуків, а не продовжувати показувати трудову діяльність.

Ніна Олексіївна любила свою роботу, хоч їй і мало платили. Вже десять років, як вона стала директором дитбудинку «Сонечко» і жодного разу не пошкодувала, що пов'язала своє життя із цим місцем. Повернувши ключ у замковій свердловині, жінка зайшла у просторий кабінет і одразу відчинила вікно. Свіже весняне повітря проникло до приміщення, вона глибоко вдихнула і сіла за стіл. То справді був особливий день — її день народження. Вона сумно посміхнулася — тридцять дев'ять років, зовсім стара.

Сьогодні колеги вітатимуть її, даруватимуть фальшиві посмішки та недоречні слова. Колектив дитбудинку ця тендітна, але владна жінка не любила. Їй здавалося, що в цьому місці мало хто був до кінця щирий, про любов до дітей тут не йшлося й мови. Сама Ніна Олексіївна любила дітей, мабуть, тому що не мала своїх. Вона могла знайти підхід навіть до неврівноваженого й найважчого підлітка, вміла переконувати, наводити аргументи та подобатися, як людина. Стійкість і чуйність — найпотрібніші навички в дитячому будинку.

Ніна Олексіївна на хвилину заплющила очі та уявила нещасні обличчя тутешніх маленьких мешканців, які бачиш уперше, коли діти потрапляють сюди. На них написані невпевненість та страх. Сумно, адже все могло бути інакше: батьки, щасливі сім'ї та радісні моменти. Сьогодні мали привести нових вихованців, і саме Ніна Олексіївна перша мала познайомитися з ними, знайти до них підхід. День обіцяв бути важким, незважаючи на день народження Ніни Олексіївни.

Стіл, за яким сиділа директорка дитбудинку, був завалений десятками папок, історіями життя вихованців, у тому числі й сьогоднішніх новеньких. Жінка ще не встигла прочитати біографію, як у двері кабінету постукали.

— Увійдіть! – рефлекторно сказала директор. Їй довелося відірватися від документа, який жінка збиралася прочитати.

Двері відчинилися, і в кабінет увійшли троє людей. Повисла мовчанка, Ніна Олексіївна була здивована, побачивши ще й охоронця, який зачинив двері. Ситуація була неприємною: образ охоронця означав надзвичайну ситуацію з появою нових вихованців. Поглянувши на новоприбулих, жінка відчула паніку і страх, що зароджується. На неї з повним єхидством дивився хлопець років п'ятнадцяти та його точна копія, різниця була лише у кольорі волосся. Близнюки — вона ніби вперше бачила таких дітей. Вони були ідентичні, але відрізнялися тільки кольором волосся: один із темним каштановим волоссям, другий попелястий блондин, і саме від нього виходила небезпека.

— Ось, Ніно Олексіївно, помилуйтеся, двоє з скриньки, — їдко сказала вихователька. Вона була однією з тих осіб, яким було все по барабану. Груба і невихована, вона вважала, що єдиним дієвим способом був гарний ремінь по дупі для її вихованців.

— Будьте ввічливіші, Галино Миронівно. Як їх звати? — відповіла жінка.

— Не ваша собаче діло, як нас звуть. Ти, тітко, чому так дивишся, наче ніколи людей не бачила. Тухле місце, так, братику? — звернувся блондин до свого близнюка. — Ти б зі мною погодився, якби розмовляв, — посміхнувся хлопець і ліктем тицьнув у спину свого брата.

— Замовкни, хлопче! Ти забув де перебуваєш,? Я тебе жваво до колонії відправлю або до психлікарні. Ти ж давно там не був, так?! — з інтонацією гестапівця влізла у розмову Галина Миронівна. — Сергію Семеновичу, веди цього засранця в коридор. Бачиш, не дає нормально поговорити.

Сергія Семеновича не довелося довго вмовляти, він швидко схопив блондина за рукав і потяг у коридор. Його брат, здавалося, зітхнув з полегшенням, як і директор дитбудинку.

— Бачите, Ніно Олексіївно, як нам пощастило! Ви, мабуть, ще не читали, що це за два кадри, то я вам розповім. Близнюки, батьки згоріли разом із їхньою сестрою. Один, той, якого вивели — Максим Сіров. Він неврівноважений і не контролює своїх емоцій, так психіатр сказав. Чи давно він такий, ніхто не знає. Його брат би нам що розповів, так мовчить весь час. Німим, мабуть, став після загибелі близьких. Звати його Павло, їм обом по шістнадцять років. Я подробиць усіх не знаю, але вірю в одне: цього Максима до колективу не можна пускати. Житиме відлюдником у правому крилі. Так наш лікар порадив, та й ви бачите, який він. Одна біда буде нашим дітям. Його брата відведемо до старших.

— Ви пропонуєте їх розлучити? Це ж неправильно, вони сім'я і повинні триматися один за одного, — зі щирим співчуттям відповіла Камишева.

Вихователька хотіла було відповісти, як у коридорі пролунав гучний сміх, а потім лайки. Охоронцю явно було не так весело, як блондину:

— Ненормальний, заспокойся! Зараз ти в мене отримаєш.

— Ненавиджу вас усіх, ваш дивний притулок! Ви ще пошкодуєте, що погодилися взяти нас!

Ніна Олексіївна різко видихнула. Ця змія Галина Миронівна мала рацію: їм не пощастило. Тепер директорка не сумнівалася, що близнюків треба розлучити. Їй здавалося, що Павло спокійніший, ніж його брат-близнюк. У її голові давно вже було ухвалено рішення, і вона промовила:

— Відведіть Пашу до колективу та познайомте з хлопцями.

Вихователька єхидно посміхнулася, і на її обличчі з'явився тріумфальний вираз «я ж говорила». Ніна Олексіївна не стала більше розпитувати про близнюків, а лише посміхнулася Павлові і сказала:

— Я сподіваюся, тобі у нас сподобається, і ти швидко увіллєшся до колективу.

Юнак зі співчуттям глянув на директорку і пішов за вихователькою. Тільки-но за ними зачинилися двері, як Ніна Олексіївна втомлено осіла на своє крісло. Тепер життя в дитбудинку не здавалося їй колишнім, вона потерла виски і почала читати справу новеньких хлопців.