Щиро журиться той, хто журиться без свідків

                                                                                                                                    Марціал

Моя чи не моя вина, що людини не стало? Я нікому не завдала шкоди, але доля вирішила забрати все найдорожче моєму серцю. Я б ще довго плакала і звинувачувала себе у всіх бідах, якби не прийшов слідчий. Різкі кроки змусили мене обернутися — тепер я боялася кожного шурхіту. Мені не слід забувати, що вбивця-монстр на волі. Це був чоловік, якого я ніколи не бачила у дитбудинку. Його зовнішність була звичайною, але погляд видавав у ньому слідчого: зосереджений, задумливий і справедливий. Мені стало ніяково і соромно за свою поведінку. Чоловік підійшов до мого ліжка і подивився співчутливо.

— Мій помічник передав, що ти хотіла мене бачити. Я прийшов, щоб ти розповіла мені всю правду і повідала про хлопців з вашого дитбудинку, — несподівано почав чоловік.

У мене зародилася надія, що ця людина допоможе мені, адже голос був впевненим та чітким. Думки почали крутитися ураганом у моїй голові. Я почала згадувати, шукати деталі, які мали чимось допомогти справі.

— Добре, я рада, що ви прийшли. Ви моя надія. Я хочу знайти вбивцю та покарати. — Мій голос здригнувся. Я бачила, що слідчий здивувався від різкості моїх слів.

— Я радий. Забув представитися – майор Бердюгін Роман Олексійович. Ти маєш заспокоїтися, і ми продовжимо нашу розмову.

Мені захотілося переконати його, що я врівноважена, але, дивлячись на свої руки, які продовжували труситися, я подумки погодилася з ним. Я лягла і подивилася на стелю, рахуючи чорні крапки на ній.

Майор тоді дивився у вікно і щось обмірковував:

— У вас завжди котлети у їдальні на смак, як мокрий батон, перемішаний із фаршем?

Проста і буденна фраза змусила мене посміхнутися. Здавалося, як можна швидко переключити увагу сторонньої людини на побутові проблеми.

— Це ви у себе на волі звикли харчуватися в кафе та ресторанах, пити смачні напої та заїдати десертом, а у нас кухарі приготували з продуктів, що попалися під руку, те й їмо. Ми рідко виходимо з нашою керівницею до міста. Я раніше й не могла подумати, що втрачу сім'ю та звичайні радощі життя, правда, і тут можна жити, якщо захотіти, просто немає іншого вибору.

Щось занесло мене не в той степ. Починала з їжі, а закінчила звинуваченнями на адресу своєї долі. Майор уважно слухав мене, аналізуючи сказане.

— Ти вже втратила надію, що тебе хтось удочерить, чи просто звинувачуєш себе за все? — Роман Олексійович із настороженістю в голосі запитав мене.

— Я не цінувала часу, проведеного з моїми батьками. Вважала, що це нормально для кожної людини мати сім'ю, а тепер нікого немає. На удочеріння не розраховую, адже я вже доросла дитина.

— Безвихідь — це найгірше для людини, особливо для дитини, треба шукати в житті фарби, адже Мальвіна шукала.

Єдине ім'я, яке так легко зійшло з вуст майора, що я була вражена. Як просто він міг морочити мені голову, але дуже професійно. Тепер я трохи скинула вантаж зі свого серця.

— Для мене життя Мальвіни було ідеалом. Вона була спокійна, життєрадісна та розважлива, завжди мене втішала. Я не можу сказати, що кожен із вихованців любить один одного, але щоб вбивати — ні. У голові не вкладається, яким звіром треба бути, щоб позбавити життя дівчинку.

— Ти вважаєш, що хтось просто переліз через паркан і зробив це? — Майор утримався від слова «вбивство». — Чи ти думаєш, що все-таки хтось із хлопців міг зробити таке?

Слова майора змусили мене відчути себе незручно, наче я була наївною дівчинкою-дурочкою, яка бачить світ у рожевих тонах, а сняться їй слони та веселка.

— Ні, це дурість, що хтось переліз через паркан. Таке лише у серіалах можна побачити. У нас хлопці хоч і злі, але завжди натовпом нападають, немов зграя вовків на ягня.

— Виходить, ти думаєш, що це вихователі дитячого будинку? Одна мила жінка на ім'я Галина Миронівна розповіла мені, що у дитбудинку з'явилися нові вихованці зовсім недавно. Що ти знаєш про це? Нові хлопці, ніхто не знає, хто вони насправді, — повільно промовляв майор. Мені здавалося, що його слова змушують мій мозок старанно працювати, але чому він сказав у множині?

— Ви, може, обмовилися, я знаю, що в нас лише один новенький у березні — Паша Сіров. Він постійно мовчить, його ніхто не чіпає.

Майор усміхнувся найзагадковішою усмішкою, немов знайшов усі скелети в шафі нашого дитбудинку. Мені не сподобалася його посмішка, вона не віщувала нічого доброго. Я недбало провела рукою по своєму волоссі, яке нагадували солому. Звичка, нервовий жест, і я не можу ніяк його позбутися.

— Ні, я не обмовився. Їх двоє, близнюки. Його брат перебуває окремо від вас через те, що він психічно неврівноважений. Їхня родина згоріла, а сестра була з дитбудинку «Сонечко». Нитка є, але вона дуже тонка, Катю.

Я була шокована. Від нас приховували таке! Навіть уявити не могла. Звичайно, це робилося заради нашого спокою, але ситуація із Мальвіною тепер здавалася мені дуже ясною. Я згадала добре і симпатичне обличчя мого сусіда по парті і навіть не могла подумати, яке горе він пережив, що він тут не один, а ще є його брат, якого наші вихователі з директоркою сховали в комірчині, як Гаррі Поттера. Я засмутилася і знову почала плакати. Тепер я знала, хто частково винен у смерті Мальвіни. Мені так хотілося виманити більше інформації у майора, але я ослабла, і віри більше не залишилося, тільки ненависть і підозра до всіх людей.