Ніна Олексіївна повернулася додому в піднесеному настрої: робочий тиждень пройшов спокійно, хоча вона і побоювалася слів Галини Миронівни про те, що на них чекають проблеми з новенькими. Паша здався їй несміливим збентеженим хлопцем, який завжди слухав, що йому казали старші. Максим же був справжнім бунтарем, гострим на язик. Охоронець намучився з ним, коли вів до окремої кімнати.

Директриса була згодна з Галиною Миронівною, і справді Максимові рано було вчитися разом із рештою хлопців. Якби адміністрація дитбудинку (вихователі) махнули рукою на дуже складний характер юнака та його огидну поведінку, то через кілька днів на них чекав би бунт або втеча.

Ніна Олексіївна вважала, що дитячий будинок «Сонечко» — не в'язниця чи виховна колонія, тому треба з розумінням ставитися до нових вихованців. Якби дитбудинком керувала Галина Миронівна, то як скоро він би перетворився на робітничий будинок, який описував Діккенс у своєму романі «Олівер Твіст»?

Директрисі не подобалася Галина Миронівна, вона була черствою та холодною з дітьми, часом дуже строгою та цинічною. Завжди одягнена в класичні костюми, волосся розчесане назад і скручене в тугу гульку, начебто, і себе вона намагається тримати на короткому повідку. Колеги її поважали та боялися на роботі, але сказати, що її любили та цінували, як Камишеву не можна було.

Камишева мала вроджений педагогічний талант, її досвід високо цінувався, якби вона жила у Москві, Волгограді, Саратові чи в інших великих містах.

Телефонний дзвінок, який пролунав на всю квартиру, не налякав Ніну Олексіївну, вона, наспівуючи собі під ніс, підняла слухавку і відповіла:

— Алло. Так. Що? — розгублено спитала директорка. — Не може бути. Так, зараз буду.

На обличчі у жінки був страх, шок та здивування. Вона сподівалася, що сьогодні день закінчиться спокійно і без подій. Ніна Олексіївна не могла повірити словам завуча з виховної роботи.

Виявляється кілька хвилин тому баба Зіна виявила труп у жіночому туалеті. Мертве тіло вихованки дуже налякало прибиральницю, вона ледве змогла покликати на допомогу та пояснити, що бачила після пережитого шоку.

Ніна Олексіївна швидко зібралася та пішла на автобусну зупинку. Час був пізній, але їй пощастило, бо транспорт ще ходив. Її мозок намагався оцінити ситуацію і ухвалити вірне рішення, не даючи паніці охопити здоровий глузд.

Вона планувала свої подальші дії: кому дзвонити, що говорити, як заспокоювати та мінімізувати паніку серед мешканців дитбудинку. Ніна Олексіївна не знала, що буде далі. Тепер її робота — допомагати слідству та захищати життя безневинних дітей.

Директриса знала, що в дитбудинках часто трапляються крадіжки, бійки, але холоднокровне вбивство — щось туманне і страшне. І її серце розривалася від болю.

Вийшовши з автобуса, Ніна Олексіївна швидко пішла у бік дитбудинку. Поспішала так, ніби від неї залежала доля всього світу, або навіть Всесвіту.

Привітавши завуча, Тамару Степанівну та охоронця, директорка зібралася з силами і промовила:

— Де дівчинка?

— Ми налякані. Вперше така ситуація, — пробубнила Тамара Степанівна.

— Я знаю. Потрібно зберігати спокій. Сподіваюся, Ви нічого не чіпали, бо ще скажуть, що колективне вбивство. І де Зінаїда Федорівна? — ошелешено промовила Ніна Олексіївна. Адже найважливішого свідка не було.

— Погано їй щось. Дали заспокійливе, викликали лікаря. Переживаємо, як би вона сама ще не вмерла, — сумно відповіла завуч, дістаючи блокнот із сумочки.

— Хто піде зі мною, окрім охоронця?

— Я, — вказала на себе завуч.

Дві мужні жінки та їхній охоронець попрямували у бік жіночого туалету. Раніше рідні стіни дитбудинку вселяли Ніні Олексіївні довіру та надійність, а зараз улюблена робота перетворилася на справжнє пекло.

Обережно, щоб не налякати дам, охоронець галантно відчинив двері туалету та озирнувся у пошуках видимого ворога.

Нікого! Вбивця пішов, залишивши по собі неприємну картину — бездиханне тіло біля дзеркала. Охоронець скривився і подав сигнал, щоб Ніна Олексіївна увійшла.

Директриса злякалася. Вперше вона бачила труп не по телевізору, а наживо перед собою. Нещасна шістнадцятирічна дівчина лежала на підлозі з розплющеними очима. Яскраве блакитне волосся виділялося і притягувало до себе увагу.

— Такі, як вона, живуть мріями та шаленими вчинками, — пробубнів собі під ніс охоронець Василь.

— Картина страшна, уявляю які муки вона зазнала, перш ніж померти. І головне, що вона поганого зробила і кому, — висловила думки вголос директорка.

Ніхто не зміг їй відповісти і всі поринули у важкі думки.