– І це усе? – спитала Анабель у своєї сестри, розглядаючи ажурного білого ящура на її правиці. – Набила тату і вже одружена?

– По-перше, тату виконане магічними чорнилами, тому воно не набивається, а переходить самостійно, – почав чергову виховну лекцію той, завдяки кому це тату з'явилося. – По-друге, окрім переходу тату з тіла на тіло, ще читається клятва, набивається Долією купа рун по всьому тілу і проводиться... гм, деякий обряд, – відвівши погляд убік, додав він, від чого на обличчі його дружини з'явилась глузлива усмішка. – По-третє, як я сказав, чорнила магічні і тату здатне рухатись, тому краще прибери пальця від її щелепи.

Ніби в підтвердження його слів, голова ящірки, пласка, як ніби вирізана з паперу, підвелась з руки дівчини і спробувала цапнути її сестру за пальця.

– Саро, вгомони свою живність! – крикнула ледве не на всю квартиру Бель.

– Не вийде, – пробурмотів продовження своєї промови рудий. – Тату слухає тільки інстинкти власника, а не його накази. Та все ж боятись нема чого, бо вона прив'язана до шкіри Сари, тому підійматись високо, або повністю покидати її тіло тату не здатне.

– От і добре, а то я боялася б тут ночувати, – зауважила недожертва нашкірного малюнку.

– Не боялася б, – спокійно заперечив їй чоловік. – Сара разом з тату тут сьогодні не ночуватиме.

– А де?! Невже у вас з Роуві? Та ще й з цим чудиком Арчі?

– Звісно ж ні! – огидливо скривившись здогадкам дівчини, заперечив він. – В мене є милий будиночок в Швеції. Один портал, один момент і ми вже там.

– Слухай, а я нікуди, окрім Канади, за кордон не виїжджала. Можна з вами в Швецію відправлюсь? – захоплено спитала Бель, жадібно пожираючи пару очима. Вони тільки ніяково переглянулись і дівчина, присівши ближче до сестри, тихо, повільно і навіть трохи боязко, почала пояснення:

– Бель, пам'ятаєш ти питала чи не страшно мені буде ділити з ним життя та ліжко, через його немалий зріст і вагу? – пошепки спитала вона.

– Так. Це ж було того ж дня, як він тобі пропозицію робив. Буквально позавчора.

– Ну, гм, – намагаючись підібрати правильні слова, бурмотіла дівчина, не помічаючи рум'янця, що яскраво розлився по її щоках. – Якби...

– Ми якраз хочемо це перевірити, – відповів за неї чоловік, що прекрасно чув розмову дівчат.

– Ось як, – з підозрою зіщуривши очі у напрямку рудого, пробурмотіла Бель.

– Тільки мамі не кажи, – благальним шепотом попросила у неї сестра.

– Ти що? – зі щирим здивуванням спитала Бель. – Твоя смерть мені не в вигоду, люба. Тим більше, ти вже дівка зайнята, роби як знаєш, перечити тобі не маю права. Та й якщо ти переїдеш до нього, квартира буде повністю в моєму розпорядженні і не сумнівайся, я розпоряжусь нею так, щоб тато віддав хлопцям приставку, – по-змовницьки прошепотіла вона, та навіть тихий шепіт не завадив чоловікові почути їх перемовини і вже через секунду він давився сміхом з настільки сміливої і самовпевненої заяви.

– Хех, як мило, – крізь сміх признався той. – Але годі на сьогодні, дівчат. Збирайтесь до університету і будемо йти.

– До речі, ви так і не розповіли мені як пройшов ваш медовий... день, – нагадала "солодкій папочці" Бель, заштовхуючи до сумочки чешки і шпильки.

– Гуляли по лісу, збирали ягоди, варили чай з трав, дивились на зорепад, тікали від зграї птахів, – мрійливо перелічувала дівчина.

– Тікали від птахів? – перервавши збори, недовірливо спитала Бель. – Нащо тікати від зграйки тушок в пір'ї, якщо твій чоловік силою думки може підпалити все, що заманеться?

Трійця присутніх чудово розуміла, що питання доволі логічне і виправдане, та єдине, що Бель отримала у відповідь, це сором'язливе мовчання обох і нервовий погляд рудого, що метався по всій кімнаті.

– Це те, про що казав Кайтен, так? – з хитрою усмішкою спитала Бель. – Що Долія керує підопічними з допомогою фобій. В кого з вас двох страх пташечок, га? Саро? Віторі?

– Це не страх пташечок! – обурився чоловік. – Це орнітофобія!

– Ого-го! – почала відверто сміятись з розлюченого чоловіка Бель, ризикуючи отримати чимось тяжким по носі.

– Бель! Годі! – намагалась втихомирити сестру дівчина, та безуспішно. Єдине, що змогло зупинити Бель, це вигук її сестри: – В мене також є фобія!

– Яка? – ніби забувши усе, що відбувалось до цього, спитала вона.

– Гіпенгіофобія – страх відповідальності, – невпевнено признала дівчина.

– І давно вона в тебе? – невпевнено спитала Бель.

– Все життя якби, – трохи засмучено, але не здивовано признала вона.

– Дівки, все зібрали? – перервав перемовини сестер рудий. – П'ять хвилин лишилось до початку занять.

– Йдемо! – крикнула його новоспечена дружина і потягнула сестру до порталу, що вже майорів туманним овалом над підлогою.

Першим, що дівчата побачили після стрибку, це сіро-білий килим директорського кабінету, що пом'якшив їх невдале падіння. Слідом вони помітили руки рудого, що раптом вперлись в підлогу перед їх головами, не даючи цій туші впасти на тендітних дівчат.

– Дівки, а можна було обережніше? – почав він чергову виховну лекцію, встаючи на ноги. – Це ж не перший і не останній ваш перехід, пам'ятайте на майбутнє, що інші не бачать чи ви відійшли чи впали, тому потрібно бути швидкою і акуратною...

– Інакше ризикнемо бути розмазаними по підлозі грудою м'яса й м'язів в твоєму обліку, ми знаємо, – невдоволено перебила його Бель, встаючи на ноги слідом за іншими. – Ти можеш хоча б один день не вичитувати нам правила поведінки? Ми менше тижня знайомі, а моє терпіння уже здає назад.

– Бель, тобі не здається, що було б гірше, якби він цього не робив? – боязко спитала його дружина у сестри. – Він просто не хоче щоб ми постраждали, тому й попереджає нас заздалегідь.

– Тому й ти його дружина, а не я, – невдоволено фиркнула Бель. – Бо я не можу винести цих постійних зауважень і, на відміну від тебе, мені вони зовсім не лестні.

Рудий у відповідь тільки показав їй язика і, щось шепнувши дружині на вухо, побажав їм вдалого дня, бо у обох сьогодні була історія мистецтв, котру вів Арчі.

– Як думаєш, він буде себе адекватно вести? – спитала Бель у сестри.

– Так, – впевнено відповіла дівчина. – Він раніше був злий через те, що Крістін буквально стерла його з полотна долі, але виявилось, що він вже давно змирився з цим, просто жага помсти не давала йому це зрозуміти. Тепер в нього є робота, тимчасове, та все ж житло, Долія роздумує над тим, щоб відновити його як сазарі. Звісно, це нічого не виправить, та все ж дасть йому змогу жити нормально.

– А він не міг попросити цього усього до того як псувати Феррісам життя? – саркастично спитала Бель.

– Він намагався, але, як він сказав, у Долі не було для нього місця, тому всі його ігнорували, або відмовляли в допомозі, – співчутливо пояснювала дівчина. – Бель, постарайся бути до нього ласкавішою і іншим скажи те ж саме, а то знов розізлиться і ненароком почне себе вести неадекватно.

– От сама їм це і скажеш, – буркнула Бель, вказуючи на невеликий, та все ж натовп студентів, що очікували ззовні кабінету, побоюючись сказати щось не те новому вчителю, або ж очікуючи дозволу зайти з-за зачинених дверей. Бель підмітила, що сьогодні урок буде спільний для всіх митців останнього курсу. Втім, так завжди, бо, бачте, немає окремої програми для музикантів, художників і хореографів.

– Гаразд, я скажу, – неохоче і боязко погодилась синьоока і продовжила вже голосніше, звертаючись до натовпу: – Агов, хлопці й дівчата, в мене об'ява від пана директора, – оголосила вона, тим самим показуючи, що всі заперечення і зауваження мають бути направлені в бік директора, а не дівчини. – В нового вчителя недавно трапились не дуже приємні пригоди, тому в нього проблеми з самоконтролем. Щире прохання до вас: постарайтеся його не злити, нервувати, або діставати. З нього гарний вчитель, просто йому останнім часом було важко.

– А що такого в нього трапилось, що він таким ніжним став? – знущаючись, насмішливо спитав хтось в натовпі.

– Невдало закохався, – заявила Бель, що вже встигла почути оригінальну історію, але вирішила перекривити її щоб зберегти простим смертним здоровий глузд. – Він пішов всупереч батькові за дівчиною, його лишили спадщини, тому дівка, прознавши про новий статус банкрота, його кинула. Потім він ще кілька місяців не міг знайти роботу завдяки батьковим зв'язкам усюди, але сюди насилу пройшов, тому не давайте директорові причин щоб звільнити бідолаху з посади.

– І не жалійте його, – додала спішно сестра оповідачки. – Не провокуйте його, але в відкриту не жалійте, а то зовсім паде духом.

Раптом у коридорі прогримів дзвоник і всі неохоче почали готуватися до зустрічі з вимученим учителем, поки Бель сумним поглядом проводжала сестру, що натхненно спішила на урок англійської.

Алекс, одногрупник Бель, тихо постукав в двері кабінету і ледве не впав назад, ошелешений гучним криком "Заходьте!" з-за дверей. Бель, закотивши очі, показуючи відразу до невпевнених одногрупників, зайшла першою, навстіж розчинивши двері.

Коли всі малу-помалу зайшли, вчитель вже стояв перед дошкою, гортаючи книгу з історії мистецтв.

– Не підкажете на чому ви зупинилися останнього разу? – спитав він, підвіши очі на учнів.

– Пам'ятаю, що було щось про модерн, – непевно підмітила хтось з художниць, що традиційно сиділи з самого переду.

– Ми вже точно пройшли Клімта, – зауважив якийсь пацан з того ж ряду.

– І Городецький точняк був, – підказав вже хтось з музикантів, що завжди всідались близь вікна.

– Тобто до наркоманів ви не дійшли? – на повному серйозі спитав Арчі, вже дивлячись в книгу. Навіть хореографи на останніх рядах помітили як жадібно художники вхопились за його слова.

– Яких ще наркоманів? – сонно перепитав хтось із хореографів.

"То, кажись, Мілка була", – подумала Бель на одногрупницю-солодкоїжку, що саме через любов до шоколаду отримала таке прізвисько.

– Ну, Далі, Пікассо, Магріт, – перелічував учитель, спокійно роздивляючись усіх учнів, та як тільки його погляд настиг Бель, він сором'язливо відвів очі в інший бік.

"Боїться, що я іншим лишнього розпатякаю, чи що?" – ліниво думала Бель, також розглядаючи учнів навколо.

Першим їй попалась Мілка. Ніхто з учнів не знає як її звуть насправді, проте всі точно знали, що Мілка – її прізвисько. Дівчина з вічним титулом "милаха" і округлим м'яким личком мала волосся кольору молочного шоколаду, що завжди було заплетене в пучок або виплетене в тугу косу за спиною, очі такого ж кольору, що завжди з допитливістю і голодом до пригод оглядали світ навколо, і тонке тендітне тіло, що ніби ніколи не знало поняття "лишня вага", незважаючи на пристрасть до солодкого.

Поруч з нею сидів Алекс – юнак з чорним волоссям, каро-зеленими очима, та непримітним, звичним для цих країв обличчям, але гарно поставленим і фізично вихованим тілом. Серед хореографів він не виділявся, та був частим гостем на уроках художників. Їм, бачте, натура треба, та натура конкретна, інші їм не подобаються.

Далі погляд Бель помітив у натовпі її колишнього. Дімку. Стрижений на модний зараз манер брюнет, з медово-карими очима, міцною статурою і смазливим характером. Бель його й кинула, бо той був матусиним синочком, та як не дивно половині універу це подобалося. Проте Дмитро трохи запізно виявив, що Бель була з другої половини.

Швидко набриднувший Бель краєвид на цього засранця, змінився з помахом очей, перемінившись на змучену Жужу. Як розумієте, це також прізвисько. Насправді її звуть Алкою. Прізвисько з'явилось, бо колишній директор любив мінімум 4 рази на навчальний рік влаштовувати концерти і традиційно відкривав ці концерти танець пчілки з квітами, або як його звали в місцевому народі "Жужу". Звісно ж роль пчілки завжди діставалась кароокій блондинці з тонкою талією і граційними рухами.

Наступною жертвою погляду Бель став Арчі. Вона його півтора рази бачила, а зараз їй випав непоганий шанс ознайомитись з зовнішнім виглядом нового сусіда у Феррісів. Хоча, побачене не здавалось їй чимось надзвичайним. Коротке чорне волосся вихрилось так, ніби гребінець це щось з розряду фентезі, карі очі допитливо розглядали усіх навколо, прямий ніс додавав у його образ аристократичності, а тонкі губи здалеку здавались намальованою рожевою стрічкою.

"Чудово! – невдоволено думала Бель. – Я тепер зовсім як Сара! П'ялюсь на усіх підряд. Скоріше б закінчилась ця каторга, чи вони дійсно вважають, що хореографам так конче треба розрізняти художні й музичні стилі? Чи то жанри? От тому танці краще всіх. Бо там хоча б не треба багато думати!"

За тяжкими роздумами і лінивими спогляданнями за іншими учнями Бель провела увесь урок, навіть не одразу помітивши, що здвінок уже прогримів. З трансу її вивів голос Алекса:

– Бель. Анабель! Джей! Кульгава! – кричав він, намагаючись привести дівчину до тями, та з останнім він явно перебрав, за що і схопив кулаком по кадику.

– Не зви мене кульгавою, левеня! – пригрозила хлопцю Бель, скориставшись його прізвиськом, що той отримав завдяки льву Алексу з мультфільму "Мадагаскар".

– Та я вже зрозумів, але це єдине, що тебе розбудило, а то сидиш тут, вирячившись в порожнечу, і нас не чуєш, – хрипло виправдовувався поранений. – Та й я до тебе не за цим прийшов, – додав він серйозніше, підсівши ближче до дівчини. – До мене тут брат тиждень тому приїхав і він, коли підвозив мене в четвер до універу помітив тебе, – голосом змія-спокусника розповідав Алекс, видно, ввижаючи себе Амуром. – Словом, ти йому сподобалася і я подумав, що як тобі Діма не вгодив, то мій брат тобі точно до серця западе.

"Щось це мені нагадує, – задумливо подумала Бель. – Ах! Точно. До Роуві приїхав брат, котрому дуже вподобала Сара. Випробувати Долю і попитати щастя, чи плюнути на такі забави? Думай, Бель, думай".

– І що ти пропонуєш мені? – спитала вона уже вголос.

– Не я, а Льоха, – переправив той співрозмовницю. – Себто мій брат. Він пропонує зустрітись сьогодні після занять в кафешці одній. Спробуєш на смак, як він сказав. А як відмовиш, то на наступний день ти вже зможеш спокійно про нього забути. Згодна?

– Ммм, – ніби смакуючи таке запрошення на смак, промугикала Бель. – Що ж, зіграймо в лотерею, – своєрідно погодилась вона.