– Чорт, – вже вкотре почала свій день з цього чудесного слова Бель. Воно було доволі доречним, враховуючи, що перед нею стояв чоловік, котрий цілком підходив на цю роль – високий, худий, рогатий... і напівпрозорий.

– Пом'яни мене Доля, я в основному вимірі! – сказав "чорт", розглядаючи все навколо, буквально крізь пальці. – Я тепер прямо як привид! Я ж навіть крізь стіни пройти зможу!

Помітивши, що він направився в стіну, що вела в вітальню (радше було б назвати це коридором, але так як найбільша кімната задля ілюзії простору вміщала водночас вітальню, кухню й коридор, то всі три значення рівноправно можуть обзивати цю кімнату) Бель спробувала підвестися і вхопити його за руку, але потерпівши поразку і навік заборонивши собі проходити крізь привидів, лише змирилась з вибором батька і стала чекати реакції Віторі на те, що з її кімнати вийде не тільки Арчі, а й якась рогата димка. Вирішивши не очікувати вироку рудого, а самостійно на нього напроситись (чи відпроситись) Бель накинула на себе халатик і ринулась в бій, себто в сусідню кімнату.

– Віторі, я все поясню... – почала було вона говорити, але виявилося, що нікому її пояснення не треба. Привид рогатика стояв напроти Віторі з такою ж дурною усмішкою, яку мав рудий. Бель тим часом, разом із своєю сестрою, що якраз відчиняла двері квартири, роздивлялися цю парочку із занепокоєнням і нерозумінням.

Через хвилин так п'ять Ферріс здавлено фиркнув і натхненно промовив:

– Адан, баран ти революції! Скільки літ, скільки зим, а в гості до старого друга вирішив прийти аж після смерті!

– А я й не приходив, мене сюди самого затягнули, – таким самим радісним голосом відповів йому рогатик, вкотре підтвердивши, що це все-таки єднання старих знайомих. – Останнім часом вибратися з Суляру стало значно важче, не помітив?

– Ох, ще б пак, вже тиждень на цій проклятій планеті, а ти перша нежить, що я тут побачив.

– Ви знайомі? – перервала цю милу бесіду Бель.

– Та я в його батька магії вчився, – відповів рудий з посмішкою повної гордості. – Навіть одним з улюбленців старого хрича був.

– О, так, вчитель з нього був кращий, ніж батько, – підтвердив Адан. – І як би то не було гірко, та виявилося, що спадковість цю рису не оминула.

– Чекай, то ти вже одружений? – хутко перехопив тему Віторі, хитро зіщуривши очі. – І навіть дитину маєш? Співчуваю малому.

– Ой, дякую! – ображено буркнула Бель і посмішка на обличчі рудого миттєво згасла, після майнувшої в голові здогадки.

– Чекай, ти серйозно? – без тіні минулої радості спитав він. – Адане, друже мій, забудь що я казав, ти найбідолашніше створіння, що лиш могла породити Доля. – Бель почала задихатись від злості, але перш ніж вона встигла сказати щось про це, рудий продовжив: – Я Вероніку годину за одним столом ледь витерпів, а ти ще й одружений на ній був! Ти мій кумир!

– Взагалі-то, – присоромлено потираючи шию, промямлив рогатий. – Взагалі-то я дійсно її любив.

– Як це? – спитав рудий таким тоном, ніби йому сказали, що його теща босими ногами пройшлася по воді.

– Взагалі, я був впевнений, що кохаю її, а потім виявилося, що вона того... Сирена.

– Тобто сирена? – вперше подала голос Сара. – Тобто русалка чи спокусниця?

– Та й так ясно що спокусниця, – відповіла Бель, стаючи поруч з сестрою, щоб не заважати чоловікам в їх бесіді.

– Знаєте... Це багато що пояснює, – потираючи підборіддя, визнав Арчі. – Наприклад, те, що вона вже була заміжня чотири рази і три з них було ще до її двадцяти п'ятиріччя. Неприязнь Віторі до неї, пояснюється тим, що він і так закоханий, тому її дар на нього не діє і навіть навпаки – відштовхує. А ще та підозрілість Коена відносно Сари, бо якщо він знав про дар Вероніки, то міг запідозрити його в утворенні цього шлюбу. Хоча, більш ймовірно те, що дар батька перекрив інший, але те ще перевіриться. А ще Коен казав про те як ваша мати припинила полювання на чоловіків після народження близнюків, хоча до цього встигла одружитися тричі. Це можна пояснити тим, що дар переходить тільки по жіночій лінії, тому хлопці точно мають мізер магії. Це дійсно багато що пояснює!

– То... Ми також сирени? – ледве не крізь сльози спитала Сара у Бель. – Також отак приречені шукати жертв і скиталитись...

– Я тобі дам скиталитись! – неочікувано розлютився рудий. – Чортових двісті років тебе чекати щоб лишитися в лохах я собі не дозволю! Мене тобі з надлишком вистачить, гарантую!

– Давайте краще перейдемо до чогось важливішого, гаразд? – перервала цю милу бесіду Бель. – Сара, обернулась назад і кроком руш в універ! Віторі, хочеш чи ні, але швидко взувся і слідуєш за нею! Арчі, ти недавно дуже хотів лишитися своєї магії в спокої і мирі, тому не тримаю – іди й роби що хочеш, на цей раз не смітиму турбувати. А я піду... Спробую не натрапити на Ліаса.

– То ви цей? Уже все? – допитливо кліпнувши очима, спитала Сара.

– Більш ніж! – з нажимом підтвердила її сестра і ледве не виштовхала пару за межі квартири. – То що вирішив, Арчі? Йдеш, лишаєшся?

– Надто цікаво чим це закінчиться, – спокійно відповів він. – Та й хочеться знати чому вкотре день повториться. Чи не повториться, – виправився він, прикидаючись оптимістом. – То який план?

– Знаєш де "Горе потопельника"? – спитав рогатик.

– Горе не знати, – всміхнувся Арчі і, зрозумівши німий натяк, відчинив портал туди.

Першим Анабель зустріло тепле повітря і веселі викрики свята, що відчувались на фізичному рівні, як погладжування по щоках. Кімната майже не освітлювалась, але цього було цілком достатньо щоб розгледіти той дебош, що відбувався навколо. Радісні пісні, голосне тупотіння, дзвінкі смішки і швидкі танці. Люди сиділи, стояли і бігали усюди, де це тільки можливо.

І саме коли Бель звернула увагу на людей, вона зрозуміла – це не люди. Он поруч пройшов худий, як сірник, чоловік з фіолетовою шкірою і шипами повсюди. Навпроти новоприбулих сиділа дівчина, вкрита срібною, ніби риб'ячою, лускою, і щось шипіла до чоловіка, чиє тіло також вкривала луска, але не як у дівчини, а ніби як у ящура – товста, щільна, чорна і блискуча. За одним із столиків, ледве вміщаючись на стільці, сидів вдвічі більший за Бель юнак, ритмічно постукуючи пухнастим хвостом по підлозі. На сусідньому столику шумно танцювала пара якийсь дуже швидкий і динамічний танець, він шумно цокав кігтями по столу, а вона періодично била когось пір'ям. За барною стійкою стояв чоловік, що здавалося складався з одного лише жиру, але так жваво працював, ніби був об'ємним, але не важким.

В приміщення заходили все нові і нові відвідувачі, Бель вже не розрізняла хто є хто, кого вона бачила, а кого – ні, вона просто впилась в руку Арчі щоб не загубитись. Їй здавалося, що ось-ось і стіни тріснуть, а підлога проломиться, не витримавши такого напливу.

– Едді, чорт, скільки ж ми з тобою не бачились? – спитала позаду чорноволоса дівчина трохи вище Бель і цілком людського вигляду, поклавши руку на плече Арчі. – З тих пір, як ти поклявся повернути собі ту дівчину, від тебе ні слухом ні духом. – Арчі вже хотів був їй спокійно пояснити, що його з кимось сплутали, але жінка, блиснувши зеленими очима, поспішно додала: – Ой, напевно не варто згадувати колишніх при теперішніх, так?

– Хто Ви така? – ошелешено вікдинувши надії на розуміння, спитав Арчі у неї.

– Натяк зрозуміла, не буду вам заважати, голубки, – прошепотіла вона йому в вухо і поспішно покинула тріо в відносному спокої.

– Як для Арчі, ім'я Едді тобі дуже личить, – підмітила Бель, щоб хоч якось привернути його увагу після тієї дівчини.

– Бо я і є Едді, – відповів він якимось чужим голосом повним роздратування.

– Тобто?

– Що "тобто"? – поцікавився він вже своїм голосом, допитливо повернувши голову до Бель.

– Ми з цим потім розберемося, – буркнув рогатик, нарешті з'явившись в розмові і, вказавши на темну постать за далеким столиком, сказав: – Він вам потрібен. В нього є дар переконання і здатність витрясти інформацію з жертви так, щоб це було добровільно. Він все розкаже.

– Ти не з нами? – спитала Бель.

– Мене тут ніхто не бачить. Я при смерті був заслабкий щоб стати нормальним привидом, а всі довкола недостатньо сильні щоб мене побачити, та й не намагаються мене розгледіти, як те робив Торі.

– Пішли, – знову тим незнайомим голосом наказав Арчі і поволік Бель за руку назустріч постаті і сказав йому: – Нам потрібен Ваш дар і знання.

– На їх послуги є певна ціна... – загадковим тоном промовив чоловік, але навіть він не зміг одурманити Анабель.

– Ай-ай-ай, дядько Адам, не соромно з племінниці гроші за поміч брати? – спитала вона, підсівши до нього за стіл.

– Ти Вікраму не донька і мені не племінниця.

– А от коли вам треба було допомогти, то я вам улюбленицею була, чи не так? Ось це я розумію подвійні стандарти. Не соромно?

– Ні.

– А от батьку було б соромно взнати, що його брат в якомусь темному й страшному барі, сховавшись за цей бридкий капюшон, хамить своїй улюбленій і беззахисній племінниці, при цьому не відчуваючи навіть найменших укусів совісті!

– Бьясьця твоїй матері! – скинув завісу таємничості і заодно капюшон Адам, зло глянувши на Бель абсолютно ідентичним до батькового обличчям, з одною лише відмінністю в пошрамовану праву половину обличчя. – Шо тобі треба, дитя невідомості і доньки хаоса?

– Я взнала особистість тієї "невідомості" і в нього, виявляється, є сестра, котру мені б дуже хотілося побачити, – спокійно, але не без краплі гордості, розповіла Бель. – Все що мені потрібно, це інформація де мені знайти мою тітоньку і як туди дістатися.

– Гаразд, як звуть цю твою тітку? – спитав він, надсьорбуючи якийсь напій зі склянки перед собою.

– Її звуть Мерсе́дес...

– Скажи Тернардська, – шепнув на вухо рогатик, невидимий для сусіда-по-столику Бель.

– ...Мерседес Тернардська, – продовжила Бель і ледве не стала причиною смерті власного дядька, що не встиг помітити заминки між словами дівчини через те, що ледь не задихнувся, зі здивування ледь не подавившись своїм напоєм.

– А ваша мамка не така проста дівка, як мені здалося колись, – прохрипів він крізь кашель. – Я ще посміявся з того, що вона якось примудрилась захомутати Маєсто, при його то фобіях, амбіціях і мертвому синочку, але щоб того барана! – Адан позаду голосно і ображено фиркнув. – Хоча, йому ж роги спиляли, то вона наврядчи помітила в ньому щось інопланетне. Але що ж такого він в ній побачив?

– Сирену, – випадково вирвалось у Анабель, спричинивши другу хвилю задухи дядька.

– Ти це зараз серйозно?! – напівшепотом прокричав він. – Ти хочеш сказати, що мій брат одружився на сирені? Так, я пішов...

– Стояти, – сказала Бель, притягуючи його назад за стіл, з допомогою Арчі. – Інакше розкажу всім, що ти колись старшого Ферріса домагався, – прошепотіла вона персонально для нього.

– Мерседес прямо зараз за барною стійкою. Ти – мовчиш, як мертва, про те, що сталося між нами з Феррісами, бо це взагалі не те, чим здається. А я пішов рятувати свого брата від монстра в обличчі твоєї мамаши.

– Удачі, – коротко відповіла Бель і гордовито відпустила руку дядька.

Коли він покинув приміщення бару, Анабель і сама підвелась, вишукуючи в натовпі привид батька, що вже хвилину як вишукував власну сестру. Раптом око вихопило напівпрозору руку, що р'яно махала Бель.

Вона, переслідувана Арчі, підійшла, до жінки, що весело щось обговорювала з сусідами по стійці, і м'яко поклала руку їй на плече, привертаючи її увагу. Рогата голова повернулась на дівчину і... кровожерливо всміхнулась їй.