– То як? – спитала Бель у Алекса, коли гучний здвін оголосив про закінчення навчального дня. – Зав'яжеш мені оченята і наосліп проведеш до свого брата?

– Що? Ні, – вкотре не зрозумівши гумору одногрупниці, заперечив юнак. – Він сам сюди заїде.

– Що, прям під універом мене чекатиме?

– Він душа чутлива, але в пуленепробивному панцирі, – стукнувши себе по грудях, ніби показуючи твердість брата, ніжно пролепетав Алекс.

– Сподіваюся ти правий, – зауважила Бель, закидаючи вже зібрану сумку на плече.

– Пішли, допоможу вам знайти одне одного, – жартівливо запропонував той і, схопивши дівчину за зап'ястя, потягнув бідолашну надвір. Раптом десь в сумці заграла пісня "Tomorrow" від Brunettes Shoot Blondes, що Бель обрала спеціально для Сари.

– Бель! – почула дівчина голос сестри. – Арчі попросив мене допомоги йому, тому можеш мене не чекати, а йди одразу додому, гаразд?

– Та, нічого страшного, – відмахнулась від вибачень сестри дівчина. – Ми тут з одногрупниками йдемо в кафешку, тому я й сама додому поки не збираюсь, – збрехала вона про свій акомпанемент в цій подорожі, за що отримала глузливо-погрозливий погляд від Алекса.

– Тоді бажаю приємно провести час, але, якщо ти не з'явишся вдома до мого повернення, то я спущу на тебе ящірку, – серйозно й суворо пригрозила Сара. – І я зараз не про тату.

– Саро, вважай пів сім'ї й так твою ящірку недолюблює, ти ще хочеш щоб його ненавидіти почали? – закотивши очі, чого її сестра явно не бачила, зауважила Бель.

– Бель, Сара ввімкнула гучний зв'язок, – почула дівчина сполоханий шепіт Арчі, одразу здогадавшись на що натякає таке обережне зауваження.

– То Торі мене чув?

– Не зви мене так! – ледве не оглушив її крик, що належав згаданому в розмові ящуру, від чого у вусі дівчини з'явився пульсуючий біль і розкатисте ехо.

– Це що, наш директор? – обернувшись до оглушеної дівчини, спитав Алекс, що, незважаючи на попередньо нечутну розмову, прекрасно розчув крик пана директора.

– Так, – чесно відповіла йому Бель. – Сара дзвонила щоб попередити, що новому вчителю треба допомога, тому вона затримається тут. Видно директор також там.

– То це він Торі? – спитав юнак, цим самим визнавши, що безсоромно підслуховував розмову.

– Так, то він Торі, – невдоволено буркнула Бель. – Він узагалі Віторі, але Ронні зве його Торі. Щоправда таке звертання цій ящірці вогнепальній не дуже подобається, тому його так мало хто зве.

– Віторі? – звівши брови, спитав хлопець. – А не Віктор.

– Віторі, Віктор, яка різниця? Одне й те ж ім'я просто на різний манер. Це як Катерина, Єкатерина і Катрін. Або як Крістін, Крістіна і Христина. Або давай твоє розберем. Алекс це той же Саша, або Шура...

– Та я зрозумів не ґалди, – перебив Алекс-Саша-Шура невмовкаючу дівчину, відчиняючи вхідні двері університету. – Дай я поки гляну де ця черепаха припаркувалась.

– А чого черепаха? – не бажаючи замовкати, спитала Бель. – Настільки повільний, чи що?

– Я ж казав, він душа чутлива, але в пуленепробивному панцирі, – мямлив він собі під ніс, аж раптом підняв руку і показав пальцем кудись убік. – Знайшов, здається. Онтам сидить, в шоломі, бачиш?

Таке неможливо було не побачити. Хлопець під два метри ростом в шоломі з вушками, як у Бетмена, сидів на чорному байку з зеленими язиками полум'я по боках, роздивляючись щось у телефоні. Алекс підвівши руки до небес почав р'яно махати братові, щоб і той помітив друзів.

Юнак, помітивши шалені танці брата, граційно, гордо й театрально підвівся і пішов до брата з його подругою.

"Що ж, – майнула думка в голові у Бель. – Вийшов на сцену він гарно. Цікаво, а скотиться з неї він так само граційно?"

– Бель, знайомся, це Льоха, – сказав Алекс, відходячи так, щоб пара могла роздивитись одне одного. – Льох, це – Бель. Далі самі, а я додому, а то я, на відміну від вас, маю ще обід собі готувати.

– От міг же, як нормальна людина, задати приємний тон розмові, але ж ні! – почувся роздратований, та все ж приємний голос з-під шолома. – В мене найгірший брат у світі!

– Я з тобою не погоджусь, – вставила своє слово Бель. – В мене є два молодших брата і єдине приємне, що вони зробили мені за весь рік, це вмовили батьків прилетіти на мій день народження з Канади.

– Твої батьки в Канаді? – перепитав Льоха, відволікшись від брата.

– Так. В батька там робота, в мами агенція, а в братів школа.

– То чому ти тут? – спитав він і по його голосу можна було чітко сказати, що під шоломом ховалась глузлива усмішка.

– Зніми шолом, скажу, – хитро всміхаючись, попросила Бель.

– Як накажете, міледі, – жартома вклонившись, пролепетав юнак і, підвівшись, елегантно зняв шолом.

Незважаючи на приємний бурштиновий колір очей, гострий ніс і симетричні пухлі губи, Бель не бачила в ньому нічого особливого, аж поки її очі не натрапили на його волосся.

– Як ти запихнув цю шевелюру всередину шолома? – склонивши голову вбік, як питливе цуценя, спитала Бель, побачивши мілко підстижені "боки" його голови і пишну каштанову шевелюрку згори. – Як воно може зберігати форму, пробувши хрін зна скільки в шоломі? Це ще що за чорна магія? Хоча у Феррісів також волосся ніби з гламурного бойовика, – пробубнила вона кінцівку уже собі під ніс.

– Ти знайома з цими запальничками? – спитав він, піднявши одну брову ледве не на середину чола.

– А що тут такого? – гордо піднявши підборіддя, спитала Бель. – Роуві вчиться з моєю сестрою, а Віторі... наш директор, – трохи зам'явшись через неоднозначний статус старшого з Феррісів, відповіла Бель.

– Тим не менш, ти так і не сказала чому ви з сестрою тут, а не з батьками в Канаді, – вчасно перевів він тему, але точно запідозривши щось в тій запинці.

– Тобі офіційно, чи як мені це ввижається?

– І те, і інше, – поволі освідомлюючи всю неординарність співрозмовниці, попросив хлопець.

– Офіційно, ми з сестрою в інгліші нулі, а це найкращий університет з тих, що викладає доступною нам мовою, – на одному диханні відповіла Бель. – А по-моєму, маман просто недолюблює нас з Сарою.

– Чому ж недолюблює? – насмішливо хмикнувши, спитав Льоха. – Зважаючи на те, що вона відправила вас в найкращий мистецький універ країни, то вона навіть дуже вас любить.

– Не зважай, – зрозумівши що розмова приречена на безглуздий спір, перебила вона хлопця. – Ти краще розкажи що то за кафе, про яке казав Алекс.

– Я просив про нього не казати, – закотивши очі і приклавши руки до обличчя, випадково стукнувши себе по чолу шоломом, простогнав Льоха. – Так, кафе є, але воно працює в півсили, бо тільки кілька днів як відкрилось.

– І як? Людям подобається?

– Там окрім співробітників ще нікого не було, – сором'язливо потираючи шию, признав він.

– То ти один із співробітників?

– Я його власник, – сказав юнак так, ніби це абсолютно нормально і нічого такого в цьому немає.

– Тоді я буду просто зобов'язана відвідати твою кафешку! – хитро посміхнувшись від вуха до вуха, по-змовницьки відповіла Бель.

– Тоді пішли дам тобі шолом, – мило всміхнувшись, запропонував той. – Ти ж не проти Робіна?

– Я б краще побула Чудо Жінкою, але ж у неї немає шолому, тільки тіара, – знизавши плечима, призналась Бель.

– А ти обізнана в коміксах, чи не так? – продовжив юнак розмову, йдучи з дівчиною до свого мотоциклу.

– В мене сестра художник і два менших брати, тому великого вибору в мене не було. Та й комікси це ті ж книги, тільки з картинками і меншою кількістю тексту, – торочила вона, одягаючи на голову червоний з зеленим шолом, водночас сідаючи позаду Льохи.

– Можеш мене обійняти, бо я ганяю швидко, – попередив він, готуючись в'їхати в тісний потік автомобілів.

– Я подивлюсь як швидко ти ганятимеш, якщо я обійму тебе за шию, – всміхнувшись, пригрозила нахабі Бель.

– Не посмієш, – самовпевнено заявив хлопець і стрімко вскочив в потік між двома автівками. – Поки ми в русі – тут головний я! – Навіть крізь гул дороги і два шоломи Бель чудово розчула розкатистий сміх хлопця.

"Гарно звучить, – мрійливо зауважила Бель. – Треба буде його Сарі показати, а то вона недавно жалілась, що їй моделей мало. Хоча, вважаючи, що з моделей у неї тільки я і Ферріси, то це можна зрозуміти... Головне щоб Віторі мене не вбив за це".

– Обережно, поворот! – вивів її з думок Льоха, різко вивернувши кермо, звертаючи в заковулки. Бель, як і обіцяла, обійняла однієї рукою його за живіт, а іншою за шию, тому екстрималу довелось знизити швидкість, щоб не звалитись з новенького моцика замертво.

– А ти думав я жартувала про обійми? – спитала зневажливо дівчина, постукуючи кашляючого юнака по плечу, коли вони зупинились перед новенькою багатоповерхівкою, в якій ще досі були незаймані квартири.

– Я думав, ти побоїшся зробити це під час руху, – скізь кашель признав він, жалкуючи, що шолом захищає лише голову.

– Не ний, покажи краще своє кафе! А то нетерплячка б'є в голову, аж до бісиків в очах.

– Ого, навіть так, – посміюючись з такої жаги дівчини побачити заледве відчинене кафе, промовив Льоха. – Кафе зветься "Цілунок Карми" і воно з іншого боку будинку. Бачиш, весь перший поверх відвели для магазинчиків і кафешок, тому в нас тут жорстока конкуренція.

– "Цілунок Карми" кажеш, – промямлила Бель, йдучи слідом за юнаком. – Щось дуже знайоме, але звідки?

– Хтозна, – хитро всміхнувшись, сказав Льоха і, зупинившись, повів рукою в сторону будівлі. – А ось і наш пункт призначення. Мій любий поцілуночок.

Бель ліниво провела поглядом по непримітному вході до кафе. Стіна в три метра шириною, вкрита густою фарбою кольору молочного шоколаду, скляні двері і написана фарбою від руки назва кафе.

– Не дивно, що сюди ніхто не йде, – фиркнула Бель. – Скільки їм не повторюй, та книгу завжди оцінюють по обкладинці, а тут обкладинка як в громадського туалету... Без образ, – додала вона, згадавши, що її співбесідник – засновник закладу.

– Та нічого, – гірко зітхнувши, визнав він. – Зате чесно.

– А чому б тобі до нас в університет не сходити? – ошелешена геніальністю власної ідеї, запищала Бель. – Там купа художників, що радо допоможуть братові їх улюбленої моделі.

– Тобто улюбленої моделі? – піднявши брови як ніколи високо, спитав він.

– Ну, цим пришелепкуватим завжди потрібні моделі, але чомусь вони постійно обирають твого брата, хоча, якщо чесно, то він такий собі.

– В якому плані "такий собі"?

– В плані моськи, – насмішливо хмикнувши на невірні здогадки юнака, відповіла Бель.

– Тим не менш, по мосьці не завжди можна сказати багато про людину, – зауважив Льоха. – Те ж саме можу сказати про кафе. Зайдемо?

– Звісно зайдемо! Я пережила твої манси на байку не заради того, щоб глазіти на фасад новостройки! – гордо заявила Бель і широким кроком почимчикувала всередину.

– Доброго дня, – почула вона приємний чоловічій голос і повільно й кокетливо повернула голову назустріч голосу, що міг би колихати повітря в стінах опери. Та режим "кокетлива паняночка" вимкнувся тоді ж, коли вона побачила високого шатена з сіро-блакитними очима, одягненого в білу сорочку і чорний фартух.

– Капітошка? – спитала Бель, широко розкривши очі.

– Як там наша вчителька української казала? Університетські прізвиська лишаються з нами навічно? – пустивши смішок, згадав юнак. – Ти ж знаєш, що я Вітя, так?

– Ой, звісно пам'ятаю! – посміхнувшись старому знайомому, пролепетала Бель. – Але зараз в мене в житті ім'я Віктор має дуже різноманітні асоціації, тому давай ти краще побудеш Капітошкою.

– То ви знайомі? – спитав, непомітно увійшовший до кафе, Льоха.

– Так, бос, – підтвердив єдиний працівник кафе у полі зору Бель. – Ми в одному універі були, тільки я на рік раніше звідти пішов.

– Тоді тепер вона не тільки твоя знайомка, а й перший наш клієнт, – оголосив Льоха, говорячи про дівчину так, ніби вона восьме чудо світу.

– І що ж наш перший клієнт забажає? – хижо всміхнувшись, поцікавився юнак у Бель, провівши рукою в бік меню, що висіло над його головою. Меню було широкою дошкою, на котрій крейдою вивели назви різних капоїв і смаколиків.

– Хлопці, не ображайтесь, але я просто зобов'язана взяти свою сестру і її однокашніків за руки і притягнути сюди, – серйозно заявила Бель, оглянувши дошку. Тим не менш, інтер'єр їй подобався. Навіть дуже.

Чорна плитка на підлозі і натяжні стелі того ж кольору. Білосніжні стіни, обклеєні різними малюнками з зображенням їжі. Розставлені по чіткій системі круглі столики з м'якими стільцями, що не заважали рухатись по залу. Навіть дитячий куточок є! Вкритий килимом і подушками, завалений іграшками і розмальовками з олівцями.

– Завтра я притягну сюди стільки художників, скільки можливо і вони перероблять для вас вивіску і вхід, – серйозно промовив Бель. – Але повинна визнати, що з іншим проблем немає. Все прекрасно. А тепер дай-но спробую тутешні смаколики! – жадібно пожираючи очима меню, заявила вона. – Я хочу... Американо з молоком і корицею, яблучний штрудель і полуничне морозиво.

– А мені чистої кави, – промовив уже Льоха.

– Буде зроблено, – заявив Капітошка і помчав, як зрозуміла Бель, на кухню.

– Пройдемо донизу? – спитав задушевно-приємним голосом власник кафе.

– Чом би й ні? – мило всміхнувшись, відповіла Бель і поставила свою долоньку в руку, що протягнув їй хлопець. Юнак, відчувши руку в своїй долоні, стиснув її і рванув в іншу частину залу, де знаходились непомітні спочатку сходи вниз.

Буквально перелетівши через них пара опинилась в м'якоосвітленому залі в сірих і червоних тонах. Чорні підлога і стеля давали ледь відчутне почуття польоту. Темно сірі стіни були місцями закриті книжковими полицями і криваво-червоними шторами. В залі було 4 низькі столики, оточені такими ж низькими, м'якими і сірими диванчиками.

– Ого, – здивовано промовила Бель. – Тут так... таємничо.

– Круто правда? – захоплено спитав юнак. – Хотілось зробити тут щось затишне, тихе, темне, сакральне.

– В тебе вийшло, – всміхнувшись, відповіла Бель і плюхнулась на один з диванчиків, узявши з полиці якусь книгу.

– Лавкрафт? – спитав юнак, глянувши на обкладинку книги. – Гарний вибір.

– Вперше про нього чую, – відмовилась Бель, а прочитавши кілька рядків, поклала книгу назад і додала: – Сподіваюся, що востаннє.

– Не будь такою жорстокою. Він також людина і також має почуття.

– Олексо, давай на чистоту – я не книжний черв'ячок, тому мені воно не цікаво.

– Як ти мене назвала? – приснувши зі сміху, спитав хлопець, сівши поруч з Бель.

– Ну, Льоха – це ж Олексій, Льоша, Олекса. Хіба ні?

– Все вірно, але я не Олексій. Я Ліас, – представився хлопець, та відповіддю йому було сконфужене мовчання дівчини. Її обличчя виражало повний збій системи, а в голові складався хитрий пазл, що склавшись змусив Бель задати одне питання:

– Ти фарматоне, так?

– Ну, так, – повільно і, не розуміючи такої дивної реакції, признав Ліас. – А що не так?

– Та що ж це прокляття такеє! – приреченим тоном крикнула в весь голос налякана і обезкуражена дівчина, закриваючи обличчя руками.

– Що не так? – щиро злякавшись реакції Бель, спитав юнак і спробував забрати руки з обличчя дівчини.

– Ну сам подумай! Маман моя на двох кріа одружена була. Сестра заміж за кріа вийшла! А якщо і я тим маразмом проклята, га?

– Пом'яни мене Доля, – заледве стримуючи сміх, промовив юнак. – Бель, ми день знайомі й мені дуже важко назвати це навіть побаченням, а ти мені втираєш дурь про те, що одруження зі мною то прокляття. Ти виглядаєш як одна із тих дівчат, що тільки запримітивши хлопця краєм ока, починають планувати сумісне з ним життя на 20 років вперед.

– Це зветься стратегія, – високомірно заявила Бель.

– Як в тебе це виходить? – тихо прошепотів юнак, дивлячись в очі дівчини.

– Що виходить? – так само тихо спитала вона.

– Бути такою прекрасно-незвичною. За півгодини знайомства змусити мене відчувати себе твоїм другом дитинства, – задушевно прошепотів він, нахиляючись ближче. – І змушувати моє серце трепетати, як ніколи раніше, – додав Ліас і накрив губи дівчини, захоплюючи її в поцілунок.

"Цілується в «Цілунцу Карми». Кумедно, – подумав про себе Віктор, прозваний Капітошкою, що приніс замовлення, та не бажав розривати такого приємного для боса моменту. – Та ще й таку недотрогу як Бель в перший же день знайомства на поцілунок вламав. З сьогоднішнього дня він мій кумир", – закінчив він і поспішив піти назад нагору, щоб його не розкрили.