– Бель, не спимо! – пролунав по всьому кабінету крик директора.

Бідна дівчина, злякавшись, різко випрямилась, ледве не вдаривши пана директора по носі своєю головою. Оглянувши все навколо, вона помітила одногрупників, що заледве стримували сміх та злякані зойки, купу іноземного тексту на дошці і свого вчителя, що звисока дивився на неї докірливо-насмішкуватим поглядом.

– Пробачте, я випадково, – сонно вибачилась вона, потираючи незвикші до світла очі.

– Думаю, подвійний об'єм домашнього завдання цього тижня переконає тебе не спати більше на моїх уроках, – суворо зачитав він вирок Бель, поки вона жорстоко продумувала як йому за таке відомстити.

Хижо всміхнувшись їй, рудий пішов назад до учительського столу, продовжуючи заняття, котре Бель, в знак протесту, не бажала слухати. Замість цього, вона обдумувала як змусити художників розмалювати кафе Ліаса задарма, де дістати цианід калію для Віторі і як їй дістатись до Мардена для серйозної розмови про маму.

– Бель, я просив не спати! – повторився через деякий час над вухом у дівчини крик учителя. Застана зненацька, Бель знову вскочила на місці, нервово оглядаючи приміщення.

На її превеликий подив, з присутніх тут були тільки вона сама і пан директор.

– А де всі? – здивовано спитала вона, вертячи головою в пошуках одногрупників.

– На перерві, готуються до математики, – спокійно пояснив Ферріс.

– Ой, чорт! – коротко лайнулась дівчина і поспішила зібрати всі речі до сумки.

– Бель, можу я в тебе дещо спитати? – вже тихо й навіть боязко спитав у неї пан директор, оглядаючись на двері, ніби їх хтось підслуховує.

– Як мій директор, чи як чоловік сестри? – спитала Бель, піднявши одну брову, та в неї це вийшло більше схоже на шлюбні ігрища обох брів.

– Як чоловік сестри. Це щодо дня народження Сари, – все тихіше й тихіше пояснював той. – Пішли краще до мого кабінету.

– Ну, пішли, більше мені нíчим зайнятися, – потиснувши плечима, погодилась дівчина, слідуючи за директором до його кабінету.

– Ми обидвоє пам'ятаємо, що у Сари через три дні день народження, – почав свої роз'яснення Віторі, коли зачинив двері кабінету. – Який подарунок буде для неї найкращим?

– Оу, це так мило, – склавши руки на серці, зауважила Бель.

– Бель, будь ласка, давай скоріше, поки не закінчилась перерва, або не прийшла Сара, – благальним шепотом попросив той, сідаючи за свій стіл.

– Ой, гаразд, – здалась "знавець Сари", уже продумуючи варіанти відповідей. – Давай подумаємо. Що любить Сара?

– Песиків, – впевнено відповів він.

– А ще? – по-змовницьки спитала Бель.

– Сім'ю і друзів, – вже не так впевнено продовжив чоловік.

– А ще? – вже роздратовано перепитала вона.

– Ем... Ну, не знаю... Мене?

– Так! Я впевнена, що нашій Сарочці неймовірно сильно сподобається маленька, тиха, сімейна вечірка, де будеш ти і будуть песики! Звучить як план?

– Так, та є декілька "але".

– Які? – невпевнено спитала Бель.

– Я поняття не маю котра порода собак їй подобається найбільше і вона наврядчи відчуватиме себе комфортно поруч з вашими батьками, враховуючи останні події.

– Так в чому проблема? – насмішливо спитала дівчина. – Батьків узагалі не запрошуй, а собаку обрати буде легко – просто купи найбільшу і найпухнастішу собаку, що зможеш знайти!

– Жульяр! – здивований своєю нездогадливістю, промовив Віторі.

– Це ще хто?

– Це порода собак, що була виведена на моїй рідній планеті...

– Краще розкажи як вони виглядають, – нетерпляче перебила його Бель.

– Жульяри – це білі, дуже пухнасті пси з фіолетовими носами і язиками, розміром десь з ваших поні. Вони дуже схожі на... На ваших бельгійських вівчарок, якщо не помиляюсь.

– А воно в квартиру узагалі влізе?

– Не обов'язково пихати його в квартиру. У мене є особистий підвимір, а після обряду переродження у Сари також буде свій.

– Блін, я також так хочу. Хочу свій підвимір, – жалісно заскавульчала Бель, глянувши з-під лоба на співрозмовника.

– Що хочеш? – насмішливо спитав він, нахилившись назустріч дівчині. – Жити в полоні планів Долі і нав'язаних нею фобій? Пахати під її дудку, доки не впадеш замертво? Бажаю удачі!

– Але ж... Але ж виходить з Сарою буде те ж! – шоковано зауважила Бель, зло зиркаючи на чоловіка.

– Ні, в Сари є корисний для Долі дар, тому їй будуть робити поблажки, – заспокоїв Віторі дівчину. – Але давай повернемось до вечірки. Потрібен список запрошених, знайти місце, торт і...

– Цим займусь я! – впевнено заявила сестра іменинниці. – От тільки в мене є умова, – хитро всміхнувшись, додала вона.

– Яка ж це? – насмішливо поцікавився її співрозмовник.

– Ти влаштуєш художникам практику. В мене друг відкрив кафешку, але з дизайном входу трохи... лоханувся, – почала чесно пояснювати йому Бель. – Не хочеться лишати його в біді, враховуючи, що за три дні, з тих пір як він відкрився, я була першим клієнтом. Але ж ти, як добрий друг, чоловік і директор, дозволиш художникам розмалювати щось окрім шмата паперу.

– Де? – тільки й спитав пан директор.

– В новобудові, тут недалечко, – переможно всміхнувшись думці, що вона вмовила Віторі на цю угоду, відповіла Анабель.

– Домовились, але для Сариного свята ти зробиш усе якісно, – пригрозив грізно словами, тоном й поглядом їй чоловік.

– Я б була найгіршою сестрою світу, якби щось було інакше, – заявила Бель і пішла геть з директорського кабінету, почувши дзвінок ззовні.

– Бель, що сталося? – одразу ж підбігла до неї Мілка, обійнявши її руку, не даючи жодних шансів вирватись. – Чому директор тебе викликав? То через те, що ти заснула посеред уроку?

– Ні, мене ніхто не викликав! – гаркнула Бель, намагаючись відліпити дівчину від себе. – Я сама туди прийшла.

– Нащо? – спитав Алекс, допомагаючи підійшовшій на поміч до Бель Жужу.

– Бо твоєму братові треба поміч художників для оформлення екстер'єру і меню його кафе, а директор – єдина людина, що може змусити їх працювати на халяву, – ні на секунду не розгубившись, пояснила Бель.

– Розумно, – шокований такими здогадками подруги признав Алекс.

– І що директор сказав? – навіть не думаючи відпускати руку подруги, спитала Мілка.

– Дозволив, а тепер відпусти мою руку, поки вона не відпала! – гаркнула знову Бель, почавши щіпати подругу в руки, що її стискали.

– Ой, та годі тобі, я ж переживаю за тебе, – жалісно відповіла Мілка, відпускаючи Бель.

– Тобто за розмальовку кафешки мій брат не заплатить ні копійки, так? – спитав уже Алекс. – Тобто йому тільки фарби та пензлі придбати треба, так?

– Так. А він зі своїми пекарями в свою чергу просто повинен, ні, зобов'язаний спекти моїй сестрі на день народження гарний тортик. Такий, як я скажу, – поставила вже й йому умови Бель.

– Я впевнений він буде не проти, – широко всміхнувшись, погодився хлопець.

– А тепер розкажи чого це ми не знаємо, що в Льохи є кафе? – вирішила вставити й свої п'ять копійок в скарбничку діалогу Жужу. – Тим не менш, ти просто зобов'язаний зводити нас туди після занять.

– Слухайте, а давайте зараз підем, – змовницьким шепотом запропонував Алекс.

– Чувак, ми якби стоїмо біля дверей директорського кабінету, – зауважила меланхолічно Бель. – І якщо він помітить, що я звалила, то може відмовити в покрасці кафешки.

– Тоді... – закусивши губу, протягнув Алекс. – Тоді ми валимо без тебе. Бувай! – крикнув він і, схопивши інших дівок за руки, рванув в бік виходу.

Анабель залишалось тільки розчаровано зітхнути. Але вона вирішила заглянути до сумки, сховавши за її стінками ледве не все обличчя і прошепотіти:

– Віторі, я чудово пам'ятаю про твій надзвичайний слух, тому попрошу одразу: навіть не смій їх хоч якось карати або вертати назад, якщо Алекс все ж витягне дівок надвір. Нехай хоч сьогодні в мене буде тихий день і я зможу пристойно розпланувати Сарину вечірку.

В відповідь на слова Анабель в її сумці відкрився невеличкий портал і з нього випав блокнот, на котрому був прикріплений стікер з написом: "До вечора тут має бути все".

Відкривши блокнот на першій сторінці, вона побачила перелік:

• Місце;
• Декорації;
• Список запрошених;
• Сценарій;
• Торт.

"Оце напридумував, жах!" – подумалося Бель. – "Ну, нічого. Я все зроблю, та ще й так, що вони це вік не забудуть!" – додала вона сама собі, передчуваючи неймовірне свято!