– Чорт, ну що ти наробив? – спитав замученим голосом Едді, трясучи в руках Бель з надією, що вона нарешті прокинеться з німого трансу.

– Ти попросив передбачення – я його дав, – таким самим безбарвним голосом відповів рогатий, витріщившись на дівчину.

– А ти чого стоїш стовпом? – гаркнув на нього Едді. – Якщо не додумався якось пом'якше їй сказати, то хоч допоможи мені її розбудити!

– Та постоїть, пожуриться, покричить в порожнечу і примириться. Командуєш так, ніби я таке вперше бачу. В мене багато хто передбачень бажає, а я ж далі сьогоднішнього дня не бачу, тому й кажу всім те, що зустрічає в своїй біографії кожен, тобто...

– Смерть, – хмикнувши, закінчив Едді. – Ну ти й приколіст, що тут скажеш. А їй тоді нащо про смерть сказав?

– Бо її смерть я чітко бачу. Всі ті смерті, – додав він, здригнувшись.

– А давайте перестанемо говорити слово "смерть" в кожному реченні, – перебила їх Бель, відштовхуючи Едді від себе. – Плани міняються, ми йдемо за Марденом. Вони з Коеном здається були знайомі, якщо не друзі, попитаємо нього хоч щось.

– А що вам треба? – спитав рогатик.

– По-перше, хто такий в біса Ліас, але це знає Едді. По-друге, трохи детальніше про родинне дерево твоєї... нашої сім'ї, але не зараз, бо вже тошно від цієї сімейки. По-третє, хотілось би розпитати хоч в когось про мою мати, бо що не слово про неї, то лайка. В-четверте, нам треба Крістін щоб полагодила Арчі з Едді душу. По-п'яте, треба вижити.

– Слухай, а Марден то ти про Маєсто? – Бель кивнула. – А Крістін то ти про Ферріс? – Бель знов кивнула. – А про твою мати то ти про Вероніку? – Бель ще раз кивнула. – А Ліас це ти про сина Маграса? – Бель ще раз кивнула, відчуваючи себе приреченою не на смерть, а на вічні кивки. – Ну ти й влипла! А можна я з вами?

– Ні, – коротко відповіла Анабель і глянула на Едді, натякаючи щоб той відчинив портал.

– Ну, будь ласочка! – взмолився рогатий, вчіпившись в руку Бель.

– Слухай, в мене був тяжкий день. Всі ці дні. Тому або ти відчепишся від мене, або твоя рогата морда зустріне моє коліно! – перейшовши на крик закінчила Бель, змусивши Арчі несвідомо скривитись і потягнутись до підборіддя правою рукою, а до живота лівою.

Але до виконання погроз не дійшло, так як месницю відволік знайомий до печінок голос того, хто й заварив всю цю кашу:

– Бель? Анабелька!

– Алекс, бьясьця твоєму язику, не підходь ближче, а то й сам отримаєш! – гаркнула вона, відходячи від рогатого.

– Що? Чого це? Краще б пояснила якого чорта ти в цьому секторі.

– А що не можна? – гаркнула вона у відповідь, поки Арчі підійшов бо неї ближче, готовий захищати леді.

– Та ні, просто дивно якось. О, Серьома, привіт.

– Драсть, – буркнув рогатик, видаючи своїм тоном розчарування в Бель.

– Бельчик, тебе, до речі, Льоха шукає...

– Нехай шукає! – перебила вона його. – Я з цією скотиною більше бачитися не хочу!

– Та що ж такого між вами сталося?

– Він мене заміж за себе звав!

– Ну так правильно! Він просто жити хоче, – тоном, що виражав повне нерозуміння аргументів, заявив Алекс, розвівши руками.

– А я також жити хотіла, а він мене з заброшки скинув! – скоріше засмутившись, а ніж розізлившись відповіла йому дівчина.

Алекс кілька хвилин мовчки дивився на неї, а потім гулко вдарив себе долонею по чолу і тоном мученика вигукнув:

– Льоха, дибіл ти рєдкосний. Блін, ну три дні підготовки, а він всеодно лоханувся!

– Що? – зовсім розлютилась Бель.

– Чувак, ну зрозумій ідіот він і все! Ще коли в нього сила проявилась, батько йому чітко й ясно сказав: "Або одружуєшся до тридцяти, або шкуру зніму!", а батько звик виконувати обіцянки. І от цьому йолопу завтра тридцятник, а він досі холостий і тільки тиждень тому згадав про це все. Блін, мій брат – роздовбай і самогубець!

– Вони побігли туди! – почувся з-за повороту голос, який в суміші з гучним тупотом сулив Арчі нових стусанів від власника цього басу, що в даний момент нагадував скоріше контратенор.

– Тікаймо! – сполошились водночас Серемус і Бель, тягнучи співбесідників в перші ліпші двері поруч, що, на щастя чи навпаки, були тут не єдині, тому компанія роз'єдналась і поки рогатик разом з Алексом рванули далі по коридору, Бель з Арчі ввалились в прості чорні двері посеред білого коридору.

"І ось я знову повинна визнати, що правду казали в школі, розповідаючи, що не можна оцінювати книгу по обкладинці", – подумалось Бель, коли за дерев'яними, невміло пофарбованими дверима виявився... ем... бар? Анабель тяжко давалося визначення цього закладу, зважаючи на її скупий досвід в походах по подібних забігайлівках і на оточуючий інтер'єр. Зважаючи на довгу барну стійку, що потребувала аж двох барменів за нею, полиці забиті різнобарвними пляшками позаду, приглушене світло з дрібними світильниками навколо зали, шикарну круглу сцену посеред приміщення і до оп'яніння м'які на вигляд дивани, що її оточували.

– Пішли сядемо, а то так привернемо забагато уваги до себе, – підказав їй Едді.

– А? Так-так! – погодилась Бель, водночас з професійною цікавістю розглядаючи дівчину на сцені, що граційно рухала тілом в ритм повільній музиці в танці, подібному до одного із східних. Вона вже не зважала, що бонусом до рук, що вились навколо тонкої фігури, і ніг, котрі виписували м'які й повітряні кола на підлозі, був пухнастий хвіст, котрий починався на середині спини, відділявся від тіла в області попереку і спадав до підлоги, чи підіймався до стелі, то вторячи, то йдучи в протиставлення рукам.

– Обирай, – відволік її від колеги Арчі, протягуючи паперове меню. Щоправда, паперове до тих пір, поки не торкнутися до нього спеціальною ручкою.

– Це що, планшет? – недовірливо поцікавилась дівчина, витріщившись на диво папірець.

– Не зовсім, але чимось схоже, – не зволікаючи, почав пояснення чоловік, й сам видивляючись що замовити. – Тут використовується така собі "розумна фарба", що кооперує з сусідніми краплями і змінює забарвлення в залежності від свого розташування відносно інших і програми, що вказує їй локальний диск.

– Який диск?

– Наклейка позаду, – вказав він, перегортаючи папірець і вказуючи на наліпку з написом "Меню закладу "Велитель думки" від 17.01.04 за часом виміру СN01-К45, розважального сектору".

– Прикол, воно що, все нашою написано? – весело спитала Бель.

– Взагалі-то ні, – нахмурившись, відповів Арчі і Бель тільки зараз помітила, що літери зовсім не схожі на рідну абетку. – Просто магія перекладає тобі текст. Це, звісно, не дивно, враховуючи, що магія в тебе розкрилася хоч і недавно, але достатньо давно щоб використовувати мізерні за потужністю закляття.

– Чекай, то я й портали можу відкривати? – сполошилась перед чудовою перспективою дівчина.

– Можеш, але я, на відміну від інших, чув як твоя сестра вчилась відчиняти портали в іншій паралелі. Провалилась, чи скоріше всунулась, крізь час.

– Всунулась?

– Портал випадково відчинився аж під стелею і їй довелося вилізти на Ферріса щоб перевірити результат навчання.

– А ти звідки це знаєш?

– Твоя сестра виправдано вважає, що розмови допомагають мені пережити... все це, словом, – сумно всміхнувшись, відповів Арчі і мимоволі відвів свої очі на танцівницю, а Бель свої – в меню.

Коли ж Анабель, підвівши очі, помітила, що дивиться він не захоплено, а налякано, та що його рот розкрився не в німому вираженні обожнювання, вона також вирішила глянути в бік сцени і мабуть що в точності повторила міміку сусіда по столику.

Коли танцівниця повернулась до нових відвідувачів обличчям, вони нарешті побачили хто для них танцює. Танцівниця, помітивши незвичних гостей, й сама здивувалась настільки, що зробила необережний крок і впала зі сцени прямо в обійми якогось приємно здивованого таким поворотом подій юнака, під підбурливі й схвальні вигуки друзів навколо.

– Вона... – пробурмотіла Бель до Арчі.

– Ти! – винукнула здивовано танцівниця і підвелась на рівні ноги, наближаючись до столика здивованої пари.

– Ви обидві, – підсумував Едді і, схопивши з сусіднього столику якийсь келих, випив його в один ковток і жбурнув у танцівницю. Вона хутко відскочила, але Едді й не збирався влучати – лише відволікти, щоб мати змогу вхопити Бель за руку і знову втікти куди подалі.

– Стій! – крикнула Бель, коли вони вже опинились в коридорі. – Мені цікаво хто це!

– А мені ні! Бель, її мордашка точна копія твоєї і повір моєму досвіду, котрий каже, що до добра це не приведе.

– Повір моєму досвіду і дозволь спитати хто вона! – вперто переконувала вона його, але раптом згадала колись забуту фразу і крикнула: – Незнання не звільняє від відповідальності!

Це мало воістину магічний вплив. Едді став як вкопаний і, повільно повернувшись до Бель обличчям, прошепотів голосом Арчі:

– Я знаю.

– Ти! – вигукнула, нарешті наздогнавша втікачів, дівчина. – Хто ти? Поясни мені!

– Я Анабель, – ввічливо представилася вона, не знаючи що ще можна зробити в такій ситуації. – А це... Арчі чи Едді? – уточнила вона шепотом, стараючись щоб танцівниця не почула.

– Арчі, – мило всміхнувшись, представився чоловік, протягнувши руку, долонею донизу, як це робив Серемус недавно. На відміну від Бель, дівчина не розгубилась і протягула свою долоню, стиснувши зап'ястя Арчі, поки той стискав її зап'ястя, чи скоріше браслети, що овивали ледве не всю руку. Було схоже на своєрідне рукостискання.

– Велена, – відповіла дівчина, кокетливо всміхаючись Арчі. – Можливо краще піти в якесь більш пристойне для особистих розмов місце, якщо ми все-таки збираємося обговорювати нашу схожість? Тут недалеко є вхід до моєї гримерки, можна посидіти там.

– Залюбки, – ніжно відповів Арчі, а Бель ледве стримувалась щоб не почати хіхікати з такої вистави.

Але сміх все-таки пробився назовні, коли вона помітила як грайливо тріпається хвіст танцівниці. Вправо, вліво, вправо, вліво, як у цуценя, що хоче погратись.

– Бель, припини, це дурний тон, – зауважив Арчі.

– Ой, ну гаразд, не буду, – хіхікнула в останній раз дівчина і послідувала за трохи ображеною Веленою.

З білого коридору трійця вийшла в коридор темніше, вужче і непримітніше. Але згодом Велена знайшла в напівтемряві ледь помітні двері і розчинила їх навстіж, показуючи гостям велику і світлу кімнату, в якій Бель погодилась би жити.

Обставлена в червоних і жовтих тонах кімната містила в собі три шафи з речами, диван і пуфики, завалений дрібничками стіл, м'якущий до екстазу в пальцях килим і дзеркало в весь ріст. Бель почала роздивлялися як же змінився її вигляд після всіх цих перегонів і страхи за зачіску виявились правдивими до деталей. Крім однієї – колір. Ще вчора, чи точніше попереднього сьогодні, волосся було ідеально рівномірно кольору, а сьогодні корені визолотились, являючи істинне забарвлення, а деякі прядки й зовсім позбулись темної фарби.

Приречено зітхнувши, Бель зірвала резинку з волосся і спитала у Велени:

– Можна мені гребінця?

– Звісно, – все ще кокетливо зображуючи перед Арчі чисту безкорисність, відповіла вона і протягнула Анабель таку потрібну їй річ.

– В тебе дуже мила кімната, – сказав з ввічливості Арчі, трохи боязко сідаючи на краєчок ліжка.

– Гримерка, – виправила його Велена. – Тут я лише одягаюсь і відпочиваю, не більше.

– А фотки сім'ї тоді нащо тут? – фиркнувши, поцікавилась Бель. – Я розумію когось з близьких, там, мами чи тата, але ж не групову фотку всього родинного дерева. – Танцівниця присоромлено замовкла, не знаючи що сказати, а Бель все продовжувала: – А це твій тато? От прям точна копія Дена, будь мій малий старше. О, в нього також брат близнюк? Прикольно. А в кого з твоїх батьків був хвіст, а то на фото не видно.

– В сім'ї про магію знали тільки тато, мама і дідусь, – з легкою ноткою ностальгії пояснила дівчина. – Тато і дідусь були сазарі, а мама з іншої планети. Всі інші навіть і не підозрювали, тому мені і мамі доводилось ховатися.

– Хех, в нас не так, – порівняла Бель. – Тато магії не має, але про фарматоне знає і навіть є одним з наймасштабніших поставників хіздому...

– Вікрам? – перепитала вона.

– Так, – підтвердила Бель, не здивувавшись зовсім. – А от в маман з цим якось дивно. Вона то іноді й порталам не дивується, а іноді й амулетам в дії жахається. Сара в нас єдина... Хоча вже не єдина, але з магією. Як не дивно, наскільки я знаю, маман так і тягне до фарматоне. Три чоловіка, а кожен з них з давнього роду, що володіє магією. Навіть зять і той кріа.

– А, чула цю історію сьогодні, – трохи нажахано підтвердила Велена. – Вікрам сьогодні був тут недалеко – в "Горі потопельника". Спочатку прийшов пожалітись на недолю в обличчі зятя, замовив собі випивки, та не встиг і ковтка зробити, як зустрів Долю. Ти уяви як всі злякались. Сиділи, розслаблялись, жалілись на роботу, а виявилось, що бос весь цей час поруч сиділа!

– Жуть, – погодилась Бель, старанно вичесуючи з волосся незрозуміло як потрапивші туди горішки.

– Ніхто навіть не знає в чому головна заковирка історії, – продовжила танцівниця. – В тому, що Ферріс все-таки одружився, в тому, що Доля ходить по барах під прикриттям, чи в тому, що твій татко обмочив штани при розмові з нею?

– Що?! – водночас перепитати гості дівчини і поки Бель здивовано ковтала повітря, не знаючи що ще сказати, Арчі, хоча, судячи по голосу, скоріше Едді, давився сміхом.

– Ой, не можу! – задихаючись реготом, пробурмотів чоловік. – Ох, сподіваюся це збавило йому гордині, бо якщо це не змогло, то не знаю що зможе!

– Що це з ним? – спантеличена такою зміною голосу спитала Велена у Бель.

– Роздвоєння особистості, – з гірким зітханням повідомила дівчина. – Найманий вбивця і мирний вчитель в одному тілі. Знайомся, це Еддвард Херез. Легендарний засранець і жертва тріщини в душі. І не жалій його, а то в носа дасть.

– Взагалі-то в цьому тілі Арчі не є єдиним джентльменом, а джентльмен не б'є дам! – заперечив чоловік, різко посерйознішавши.

– Вспокійся, жентльмен, – хіхікнула Бель і раптом сполошилась, ошарашена раптовою ідеєю. – Вел, а в тебе є фото твоєї бабусі в молодості? І її сім'ї.

– Зі сторони батька? – уточнила вона.

– Та звісно що так!

– Ось, – ніяково відповіла танцівниця, протягуючи дівчині фотокартку, дістану з-за дзеркала.

Як Бель і очікувала, на фото тісно притулившись одне до одного, ніби шукаючи прихистку і допомоги, стояло двоє максимум десятирічних хлопців, як чотири краплі води схожі на Пітера і Дена п'ять років тому. Позаду них стояв так і сяючи гордістю, зверхністю і холодною зосередженістю голова сімейства, який був схожий водночас і на Адана, і на Мардена, і на Вікрама. А поруч з ним стояла...

– Маман! – вигукнула Бель, ще пильніше придивляючись до фото, ніби сподіваючись знайти хоч якісь несхожості між дамою на фото і своєю матір'ю, але кинувши це діло, спитала в Велени: – Твоя бабуся ще жива?

– Ні, – сумно заперечила танцівниця, чим втішила дівчину, але ненадовго: – Вона померла сорок літ тому зі старості.

– Її поховали? Ти бачила? – продовжувала допитуватись Бель.

– Та ні, дідусь особисто провів один специфічний обряд, – пояснила дівчина. – Кремація, просто кажучи.

– Тобто це ще не факт, що вона загинула? – спитала сама в себе недоблондинка.

– Та не може такого бути! Вона була присмерті!

– Я можу зустріти твого дідуся?

– Ні! – сполошилась танцівниця. – Він поважна особа і дуже зайнятий в цей час.

– Любонько, мене вже навіть смерть не страшить, – меланхолічно зауважила Бель. – Чим мене твій дід може злякати?

– Нащо узагалі?

– Бель, ти ж не думаєш..? – проявив голос Арчі, почавши щось розуміти.

– Ця жінка, – просичала недоблондинка, – не лише твоя бабуся, а й моя мати. Це "по-третє" в моєму сьогоднішньому списку справ і якщо це не станеться цього сьогодні, станеться наступного. Арчі, ти не допоможеш мені? – спитала вона, взявши зі столу в'язальну спицю і протягнувши її чоловікові.

– Бель... Ні... – шепотом заперечив він, відступивши на крок.

– Едді, зроби леді милість, – прошипіла з натиском в голосі дівчина, не зважаючи на спроби Велени вирвати спицю з рук божевільної на вигляд Бель. На обличчі чоловіка неочікувано розплилась підозріла усмішка і він промовив:

– Ну як відмовити такій красуні?

Він повільно підійшов до дівчини, одним поштовхом зваливши танцівницю з ніг, повільним рухом взяв тонку шпицю і, не відриваючи погляду від Бель, наніс удар.