– Чо-о-орт, – простогнала Бель, встаючи вкотре з ліжка. – Ми лохи.

– Я це вже давно зрозумів, – пробурмотів Едді.

– Та я не про те. Ми ж не знаємо імені цього діда! – спохватилась дівчина, не розуміючи як вона могла про таке забути.

– Пф, теж мені проблема, – фиркнув Едді. – Я фотку бачив, я цього мужика знаю. Плюс, на вході в бар було написано, що в них виступає Велена Амарго. А не знати Диміра Амарго, то як не знати чоловіка твоєї сестри.

– Ви що, всі одне одного знаєте? Невже в вимірі Зеор так мало крі?

– Та ні, – зніяковіло відповів уже Арчі. – Просто в житті кожного фарматоне є певні особистості, з якими зустрічаються всі. Віторі часто проводить інструктажі новачкам, що зголосились на завдання вбивць, про те, як правильно завершувати роботу, щоб він її не доробляв, гяняючись за напівживими тілами і неспокійними душами. Тейс Маєсто сам по собі жорстокий в відношенні до колег і учнів, а тут ще й чутки, трофеї з роботи і таке інше, тому слава про нього шириться далеко. А Димір, е-е-ем, просто кажучи, наглядач в'язниці, тому ним часто лякають, щоб фарматоне не думали, що вони недоторкані.

– А якщо не просто кажучи? – поцікавилась Бель, обираючи що одягнути.

– Ну, коли фарматоне робить щось погане, то його відправляють в спеціальний вимір, де він відробляє своє покарання тяжкою працею під наглядом представників двох сімей – Амарго і Ворфайт. Кожен працює в силу своєї провини, поки не покається, або...

– Або-о-о... – нагадала йому про незакінчене хвилину тому речення Бель.

– Або здохне з незворушності помислів, – закінчив за нього Едді, прямо глянувши на дівчину.

– Е ні! – зніяковіло гаркнула вона, лиш через кілька хвилин помітивши інтерес Едді до розщібнутого верхнього ґудзика. – Або на вихід, або в вікно!

– А може все-таки в портал, – надмінно спитав Едді, піднявши брови, але через кілька секунд раптом опустив їх, стиснув губи, повернув голову до стіни і жалісно промовив голосом Арчі. – Чи я просто відвернуся. Нам ще треба договорити. Я не дам Едді підглядати, чесне слово... – Бель трохи задумалася і врешті тихо відповіла:

– То про що ти хотів спитати?

– Ти думаєш її бабуся і твоя мати одна й та сама жінка?

– Я впевнена, – заявила вона. – Сьогодні... Сьогодні треба буде її навідати, – неохоче проциділа крізь зуби вона.

– І що ти в неї спитаєш?

– Ну, по-перше, скільки ж їй насправді років, – задумливо почала перелічувати вона, водночас одягаючись. – Потім було б непогано спитати якого біса вона, ставши такою молодою, втікла від цього Диміра і всієї своєї сім'ї? А ще чому вона стільки чоловіків перепробувала і зупинилася саме на... Вікрамі. Та й спитати, врешті решт, чи знає вона про магію, чи ні. Хоча, це дурне питання. Без магії вона б не помолодшала.

– Ти прямо зараз хочеш до неї чи спочатку поснідаєш?

– До речі, про сніданок, щось Віторі запізнюється мене будити і тебе проганяти, – помітила Бель, нервово оглядаючись на двері і, довго не думаючи, привідкрила їх, але побачивши, що за ними, різко розчинила двері і вибігла назовні.

Слідом за нею вийшов Арчі і заціпенів від побаченого: Бель підбігала до заплаканої сестри, що буквально висіла на руках у не те переляканого, не те розгубленого Віторі. Було таке відчуття, ніби в Сари, ні з того ні з сього, відмовили ноги, так як під час руху рудого до дивану, вони лиш волочились по підлозі, в той час як руки стискали плечі Ферріса так сильно, що здавалося ніби з-під пальців от-от піде кров.

"Все було не так", – Розчув Арчі крізь ридання дівчини. – "Вона не може бути такою".

– Що сталося? – гнівно спитала у спантеличеного рудого Бель.

– Ми просто спокійно розмовляли, – почав рудий. – А потім тема зайшла про дитинство...

– І в неї був флешбек? – охнула з досади дівчина. – І що вона побачила такого?

Рудий боязливо зиркнув на дружину, трохи пом'яв беззвучно губи, ніби пробуючи яке зі слів вимовляється легше, і врешті, тяжко зітхнувши, коротко й чітко сказав:

– Матір.

– Так, а тут я щось не второпала, вона тут до чого?

– Це все я винна, – пролепетала Сара ледь зрозуміло через плач.

– Що? В чому? – перепитала сестра дівчини, присівши поруч з нею на дивані.

– До того, як я змінила часову паралель, вона була як звичайна мама. Сувора, так, але всеодно добра і турботлива.

– А аварія там також була? – поцікавився на всякий випадок Віторі.

– Так! – схлипнула Сара. – І хлопці так само з мамою їздили на лікування. Все було так, як і зараз, по відношенню до малих.

– А по відношенню до нас? – через силу спитала Бель.

– Зараз взагалі не те! Ні на що не схоже. Ми тоді були якось... Тісніше, дружніше, а не так...

– А чим ти тут винна? – спробувала втішити її Бель.

– Єдина різниця між паралелями це моя магія! Більш нічого.

– А хіба раніше хтось, крім Вікрама, знав узагалі про магію? – спробував приборкати її істерику логікою Віторі. – А Тейс тоді також так тісно спілкувався з твоїми батьками? А Долія так само пристрасно піклувалась про тебе? А Кайтен? А Роуві? А я? – підсумував він і Сара перестала хнюпати, та все ж рудий говорив недостатньо переконливо, щоб вона остаточно переконалась, що й сама є просто жертвою обставин.

– Я хочу поговорити з нею, – раптом видала Сара через хвилину тиші.

– З ким? – не второпала її сестра, що до цього робила чай.

– З мамою. І з татом... Ну, тобто з Вікрамом. Може мама і змінилася, але він залишився колишнім. І я б хотіла вибачитися за ту сварку і пояснити йому все спокійно.

– Гаразд, але я піду з тобою, – водночас рада і трохи занепокоєна таким поворотом подій, погодилась Бель. – Але Віторі з нами не піде.

– Чого б це раптом? – розізлився він, не стільки через заборону, скільки через те, хто цю заборону озвучив. – Ти мені не бос.

– А от логіка тобі бос. А логіка з пам'яттю на пару повинні тобі чітко сказати, що ти там будеш лишнім.

– Це все правильно, але ще моїй логіці цікаво, що тут забув Арчі? – поцікавився рудий, помітивши Арчі, що вийшов з спальні дівчини.

– Попити забув, – лаконічно відповів він, знову захльобуючись водою.

– Саро, – відволікаючи чоловіків від суперечки, спитала Бель. – Тобі вже легше? Готова відбути?

– Так, – прошепотіла вона і підвелась.

– Арчі, відчиняй портал, – наказала Бель, ігноруючи зростаючий гнів Віторі.

– Так, почекай, а чому це він повинен відчиняти портали?

– Повір мені, рудику, вона знає що робить, – відповів йому Едді і, надмінно всміхнувшись, відчинив портал й юркнув вслід за дівчатами, поки Віторі не додумався в чию морду можна виплеснути своє незадоволення ситуацією.

Та навіть втікши від Ферріса, Едді не зміг уникнути прочуханки. Варто було йому тільки вийти з порталу, як в ніс врізалось чоло Вікрама Джея, а ноги перечепились через дівчат, що присіли прямо під порталом задля уникнення зіткнення, яке не вдалося уникнути Едді.

– Бьясьця, – промямлив постраждалий, випльовуючи землю і потираючи ніс. – От з дівчатами так завжди: не встиг її чоловік в носа дати, так це зробить батько. Я сподіваюся Маєсто не приєднається до бійки, а то я знаю як він б'ється...

– Втекли! – голосом повним розгубленості вигукнув Вікрам, жалісно заломивши брови. – Малі втекли!

– Куди?! Чого? – сполошились сестри, знаючи як саме тікають хлопці: непримінно вдвох, з тижневим запасом їжі і чітким планом дій.

– Вероніка, ваша мама, вона... Вона, – задихаючись з розгубленості, говорив він. – Вона розповіла їм. Все. Все-все-все. Навіть те, чого я не знав!

– Як давно? – вставила в цей потік Бель.

– Говорили ми півгодини тому. А їх відсутність помітив тільки зараз. Дякую Долі, дівчата, як я радий, що ви тут!

– Едді, трухнеш старими спогадами в своїй заплутаній довбешці і згадаєш що таке вислідковувати обєкт? – поцікавилась діловито Бель.

– Якісь особливі прикмети? – поцікавився чоловік, заодно озираючись на всі боки.

– Карі очі, кольорові пасма, десь трохи нижче мене ростом... – почав було стрімким потоком перелічувати Вікрам, поки Сара доторком руки його не зупинила, і стала перелічувати дещо інше:

– У Дена душа срібна, іноді видає мелодичний дзвін, але дуже рідко і тихо, візерунок широкий і трохи кутуватий. У Пітера ж вона біла, ледь помітно світиться, має маню-у-усінький камінчик, а візерунки до того щільні, що іноді здаються цільними.

– Біла... – промямлив Едді і, востаннє крутнувши головою, вказав в напрямку залізниці і сказав: – Там.

– Ой, а я й забув, що він по металу чує, – тихо і трохи винувато пробурмотів Джей. – Тебе ж років так з п'ять як непридатним для роботи призначили. Ти впевнений, що правильно чуєш?

– Причина мого звільнення на дар не впливає, – відрізав Едді і різким рухом руки відчинив портал, в який хутко впихнув Бель і зайшов сам.

– Де це ми? – прошепотіла вона, оглядаючись в навколишню темряву.

– В поїзді. Це вантажний вагон для перевезення тварин. Щастя, поки порожній, – так само тихо відповів Едді і, знайшовши на дотик її руку, потягнув кудись, тільки йому відомо куди. – Сядь.

– Що?

– Сядь, я сказав.

Як тільки Бель встигла виконати його прохання, як темряву пронизало світло і почувся голос Дена:

– Кидай сюди.

Любляча, але готова вбивати сестра, вже була готова дати малим прочуханки, але Едді швидко зупинив її, притиснувши до себе однією рукою і затуливши рот іншою. Вона повернула голову на нього, а він, стиснувши губи, виразно на неї глянув, мовляв: "Так треба, потерпи".

Тим часом обидва близнюки вже залізли в вагон і зачиняли двері, помалу, ніби боячись, що хтось почує. Хоча, чого це "ніби"? Точно бояться, втікачі малі. Як тільки останній промінчик перестав потрапляти всередину, Едді відпустив Бель, встав на рівні ноги і голосно спитав:

– Заради якого виверту Долі, ви втікли з дому?

Відповіддю йому стало мовчання, яке переривало вже звичне для Бель повільне і засмучене чавкання Пітера. Аж ось Ден набрався сміливості і, стараючись звучати грізно і переконливо, відповів:

– А тобі яке діло?

– Ви моє замовлення і я або принесу вас назад додому, або відпущу на всі виміри квадранта, якщо ви назвете мені причину.

– Хочеш причину? Там нам не дім, а в'язниця!

– Малі, в вас зовсім мізки на боки поїхали? – не витримала Бель. – Тато там зараз повітрям зі страху подавиться, ви ж пам'ятаєте що сталося минулої вашої втечі?

– Бель, – почулось сумний, але твердий і впевнений голос Пітера. – Він навіть нам не батько.

– І нічого йому не станеться, – гаркнув уже Ден. – Похвилюється і заспокоїться, а ось мама або втіче, як ми, або так і стоятиме з кам'яним обличчям посеред вітальні.

– Та що такого вона вам наговорила?

– Все, – до жуті тихо, в порівнянні з братом, відповів Пітер. – Про всі її заміжжя, як в новому житті, так і старому. Як перший її чоловік кинув її після п'ятдесяти років шлюбу, коли дізнався про її омолодження і що вона сирена. Про її життя до цього. Про своїх дітей. Внуків. Про батьків кожного з нас. Ти знала, що твій має роги?

– Так.

– А наш має шрами на половину обличчя, – продовжував сухо оповідати Пітер. – Вам з Сарою простіше, а в нас рідний батько був до цього дядечкою, а дядька ми звали татом. І знаєш в чому все розчарування цієї ситуації? – Він зробив невелику паузу, яка пробирала до мурашок в такій темряві. – Всі це знали. От щодо твоєї непричетності до родоводу батька ніхто не сумнівався і тобі не брехав, Сару всі приймали за дочку тата, поки в ній не знайшли магії, але це був лиш перший тривожний здвоник і тато не придав цьому багато уваги, зате коли в неї з'явилось тату, всі просто змирились, що вона Маєсто. А ось є ми. Ти знала, що в сім'ї Джей хлопці народжуються тільки близнюками і ніяк інакше, завдяки прокляттю? Але проблема в тому, що лиш один з близнюків успадковує магію і прокляття. В нефарматоне роду близнюки та ще й хлопці це нонсенс! І всі це знали! Всім було начхать і всіх все влаштовувало. А чи знаєш ти, що мама сама собі придумала такий план?

– Ні.

– А знаєш чому?

– Бо в минулому житті в неї також були сини близнюки.

– Так. От саме для того щоб знов згадати своє попереднє життя вона і зв'язалася з сім'єю Джей. Ви з Сарою були доповненням картини. А ми просто іграшки. З нас годі. Ми їдемо від них.

– Куди? – спитала перелякано їх сестра.

– Взагалі ми спочатку хотіли до вас, але без дорослих нас на літак не пустили б, а перетнути океан в нас не вийде.

– Морська хвороба, – насмішливо згадала Бель.

– Ага. То можна ми до вас?

– Та будь ласка, не проженемо ж. Арчі, відправиш їх, будь ласка, до нас, а мене до тата з Сарою. Треба їх заспокоїти.

– Та запросто, – миролюбиво погодився Арчі і темряву вагону освітило м'яке світло, що ллялося з іншого боку порталу.

– Удачі, – промовив Ден, коли Бель перетинала діру в просторі.