– Чорт, – злякано вигукнула Бель, побачивши який ефект мало на Вікрама зникнення близнят та ще й самої Бель разом колишнім мисливцем по голови. Вхопивши обома руками бідолашне волосся, він хаотично смикав пальцями так, що було не ясно, хто ж протримається довше: волосся, пальці чи нервова система чоловіка? Ніс дриґався так часто, що просто не можливо було не згадати кролика, котрий винюхує собі обід, а очі нагадували м'ячики для настільного тенісу в розпалі гри.

– Де хлопці? Де Еддвард? Ти їх що, один на один залишила?! – почав допитуватись Вікрам, почувши як зачинився позаду Бель портал. – Як ти могла, вони ж всі поголовно скажені і я навіть не ручаюсь хто з них першим запропонує сумісну подорож, яка закінчиться лиш одним..!

– Він нікого не вб'є, – вставила своє слово Бель. – Арчі хоч і тихий, але дієвий "голос розуму" в тій компанії.

– Що за Арчі? – сполошився чоловік. – Там є ще хтось? Коли ви тільки встигли його знайти?

– Арчі взагалі-то... – почала було Сара, але Бель, боячись, що вона скаже все як є, продовжила замість неї:

– Взагалі-то сам нас знайшов. Так, чиста випадковість.

– Ваш одногрупник? – з надією спитав він.

– Вчитель, – виправила Сара.

– Ясно.

– Може ходімо в дім..? – акуратно і тихо спитала Сара, але була перебита впевненим "Ні!" і пропозицією сходити в кафе поруч.

– Може хоч я все-таки піду туди..? – спробувала прошмигнути до матері Бель, та батько був нерушимий в помислах:

– Чого вам так туди приспічило? Чи думаєте, що хлопці просто так дали драла?

– Та ні, я-то знаю чого, – зам'ялась Бель. – І приблизно за те ж і хтіла з нею поговорити.

– Краще б з Ліасом поговорила! – вже роздратовано заявив Вікрам. – Він зраня під вікнами годину шастав, поки йому пательня в голову не влетіла.

– Від кого?

– Від Дена. Той ідіот спробував в вікно залізти, правда поняття не маю нащо, а Ден якраз хотів собі яєшні засмажити.

– Все, – константував Едді, виходячи з порталу. – Доправив. Тепер можна і поговорити.

І перш ніж хоч хтось встиг хоч щось сказати заради втілення його "поговорити", Едді хутко відчинив портал, закинув туди Бель з Сарою і сам зник за перехідним туманом. Вікрам тільки й встиг, що хапнути пальцями жорстке повітря, як мандруюча трійця вже стояла посеред коридору всередині дому, безмовно спостерігаючи як мати дівчат з люттю в кожному русі запихує свої речі до валізи. Захоплена своєю справою, вона аж ніяк не помічала гостей, а гості думали про речі зовсім відмінні від привітань.

Першою не витримала Бель.

– Невже знову тікаєш?

Жінка здригнулась, не очікуючи почути ніяких слів, особливо таких. Разом з нею здригнулись і Едді з Сарою, не думаючи, що завжди бадьора і войовнича дівчина може говорити з такою бурею туги, розчарування і сорому в голосі.

– Невже. Знову. – повторила Бель, не дочекавшись ні писку, ні крику у відповідь. – Мамо.

– Так треба, – коротко відповіла жінка, кладучи до інших своїх речей рамки з фото.

– Кому так треба? Тобі? Татові? Малим? Нащо ти їм те все розказала? Чи це був лиш привід щоб піти? Не переконливо, мамо.

– Не зви мене так, – прошипіла Вероніка, защібуючи кишені валізи.

– Чому? Ти моя мати і я маю всі права називати тебе тою, ким ти є мені. І Сарі. І Пітеру. І Дену. Ми твої діти і ти не маєш ніякого права кидати нас прямо зараз, як кидала раніше наших батьків...

– Так треба! – знову рявкнула Вероніка, підіймаючи валізу до рук.

– Кому? – в тон їй рявкнула її старша донька.

– Долі, – сухо відповіла вона, не рухаючись нічим і ніяк.

– Ти ще скажи, що вона тобі це особисто сказала, – нарешті знайшла що сказати Бель після кількоххвилинної паузи.

– Ні, вона мені сниться, – серйозно відповіла жінка, трохи подумавши, поставила валізу на підлогу і сіла за стіл, запрошуюче кивнувши на інші стільці. – Давайте краще поговоримо спокійно. Не зароджуючи нові конфлікти на теренах давніх. Кажи свої питання.

– Нащо? – хутко спитала Бель, блискавично швидко всідаючись на стілець. – Нащо знов іти? І чому цього разу самотушки? Без нікого.

– Що ж... – пробурмотіла жінка, зітхаючи. – Я надто довго тут була. Думаю хлопці встигли вам розповісти що я сирена і хто я така. – Сара, яка вже хотіла це заперечити раптом вмовкла, помітивши як впевнено кивнула Бель і не так впевнено повів плечима Едді. – Сирени також в певному значенні є фарматоне, просто трохи іншого порядку. Ми не контролюємо власну магію. Наша власна магія контролює нас. Ця магія взагалі належить Долі, чи її подружці, ніхто не уточнював, але тим не менш Доля тут причетна в будь-якому випадку. Вона керує сиренами. Нас не так вже й багато і народжуємось ми зі здібностями тільки після виконання певного обряду ще до народження дитини, тому можете не хвилюватися за можливий спадок від мене – в магічному плані його просто не існує.

– Як великодушно, – не втрималась від мстивого уколу Анабель.

– Мені конкурентки не потрібні, – просто пояснила їй мати, ніби це був загальноприйнятий факт. – Дівчата, можливо ви не зрозумієте мене, але така моя природа з тих пір, як я здобула магію – я не відчуваю сильних відчуттів, поки це не вигідно тій хто керує моєю магією. Материнський інстинкт чомусь комусь заважав, тому його в мене, очевидно немає.

– А хлопці? – лагідно і з надією поцікавилась Сара. – Ти ж їх дійсно любила. Любиш.

– Саро, любила я до того, як стала сиреною, – так само м'яко, та всеодно гірко відповіла Вероніка. – Я любила своїх синів з колишнього життя. Любила Диміра. Любила кожного з чоловіків свого нинішнього життя. Але ніяк не можу зрозуміти чому ніяк не проникнусь любов'ю до вас. Магія це звісно весело і малозрозуміло, але все ж неприємно, коли твоїми симпатіями керують. В будь-якому випадку, щиро прошу в вас обох пробачення. І в хлопців також. У всіх. Але надалі мені тут залишатися не можна. Шкідливо.

– Кому ж це?

– Вікраму, – з відвертою тугою в голосі сказала вона. – Я намагалась не тягнути з нього магію надто сильно, але тих крупиць мені мало і я вже не контролюю наскільки багато я можу забрати.

– Чому? – ледве не всхлипнула Анабель.

– Що чому? Хіба не ясно, що...

– Чому ти тоді раніше не кидала нас? – перебила її Бель, второпавши, що її питання не зрозуміли. – Чому раніше від кого б ти не йшла ти забирала мене і Сару, а тут...

– Просто тепер ви достатньо дорослі щоб подбати про себе самостійно, – прямо відповіла вона. – Тебе було нікому лишити. Крайси не визнали б тебе в жодному разі, помер би Адан чи ні. А Марден не витримав би двох дітей водночас, він ледве з підлітком Кайтеном вправлявся. Він прекрасно ставить мізки на місце, але тільки дорослим і психічно здоровим. А тепер ви обидві повнолітні, Сара он навіть заміжня тепер, хлопці мають Вікрама, який деяк виховав вас чотирьох, близнята йому вже не тягар після такого.

– Але чому? – знову схлипнула старша з сестер. – Якщо ти не відчувала до нас жодної симпатії, то нащо ти так переймалася за нас?

– Бель, – всміхнулась жінка, зухвало дивлячись їй прямо в очі. – В мене відсутній материнський інстинкт, але мораль і стратегія мені відомі ще з минулого життя. Може я та ще лярва, але ж не настільки щоб кинути таких чудових дівчаток на руки ворожої до всього мого сім'ї або не готового до одинокого батьківства чоловіка.

– А... А куди ти тепер? – спитала Бель, забувши абсолютно всі свої заготовлені питання.

– Не знаю, – просто посміхнулася їх мати, встаючи з-за столу. – Але обов'язково ще повернусь. Хочеться іноді подивитися на те, як твої чада приносять користь світу, а я не сумніваюся в жодному з вас. І в Арчі разом з Едді також.

– Чому? – поцікавився він, навіть нахилившись трохи вперед.

– Любчику, кожна дія сирени має наслідки і я знаю їх всі, як самі факти, так і цілі ланцюжки таких наслідків. І повір через Бель, до тебе і далі тягнеться дуже цікава низка подій. Тому не халтур ні в чому. І сходи до Долі, Сарина невістка знає як це влаштувати.

– Невістка? – нахмурилась дівчина, яка часто плуталась в усіх цих визначенях. – Це вона про Аню?

– Так, – тихо шіпнув їй Арчі, уважно спостерігаючи за переглядками Вероніки з її старшою дочкою, яка вже встигла підвестись і до цього мовчки спостерігала як одягається її мати

– Тоді... – нарешті пробурмотіла Бель. – До зустрічі?

– До зустрічі, – всміхнулась вона і вже була готова вийти назовні, як раптом згадала дещо і, повернувшись до Бель, промовила: – До речі, ти не найстарша з сестер.

– Тобто є хтось старше?! – крикнула вона вслід, не очікуючи що вона хоч щось почує крізь туман незвично рожевого порталу.

– А нам що робити? – шепотом спитала Сара, після деякої паузи, злякавшись такого довгого роздивляння сестрою зачинених дверей.

– Що-що? Іти до Долії. Раз там в мами якась чуйка, то чом би не скористатись. Врешті решт, хоч якийсь "спадок в магічному плані" вона нам залишила.

– Ой, тоді я зараз! – пробурмотіла її сестра, встаючи і готуючись відкрити портал. Туман проявлявся чомусь нечітко і малими клаптями, не зрозуміло чому: чи те Долія не хоче нікого бачити, чи може Сара так сильно нервує.

– Бель, все гаразд? – тихим шепотом поцікавився Арчі, наближаючись до дівчини. – Я звісно не очікував, що після такої розмови з тобою все буде шикарно, але зазвичай після подібного люди відчувають хоча б полегшення. Не зрозумій мене неправильно, але на тебе страшно дивитися.

– Я просто думаю. Не більше, – так само тихо відповіла вона і ступила на крок ближче до сестри, яка вже завершила відчиняти портал і потирала руки. – Що не так?

– Та просто нервую, – скромно всміхнулась Сара. – Тому й руки ниють. Пішли, мабуть.

– Саро! Любонько, як приємно тебе бачити! – почувся з того боку порталу, голос Богині. – Ой, Бель і ти тут. Оу, Арчі, а ти...

– Едді, – виправив її чоловік.

– Ах, так, – трохи сумно чи навіть розчаровано пробурмотіла Долія. – То ви вже... Того?.. Помирились з Арчі?

– Давно.

– То що? Готовий до зустрічі з Долею?

– Так? – невпевнено відповів вже Арчі, трохи припіднявши плечі, ніби ховаючи голову в них.

– Саро, йди до Зеору в головну залу, – м'яко попросила Долія, відкриваючи дівчині портал, в якому вона хутко зникла, лишаючи трійцю наодинці. – Бель, ти ідеш з нами? Чи може залишишся тут?

– Ні, мені також цікаво, – невпевнено попросила Бель, роблячи крок уперед.

– Тоді сподіваюся нас не виженуть, – хихітнула Долія і запрошуюче махнула рукою в бік порталу.

– Ань? – подала голос Бель, роблячи перший крок до порталу вслід за Едді. – А всі портали різних кольорів?

– Так, те залежить від виду магії, самого фарматоне і його покровителя. Тебе цікавить якийсь конкретний колір?

– Рожевуватий.

– Такими володіють фарматоне, що можуть впливати на почуття і покровительствуються Богинями, що присвятили свої сили допомозі смертним з любов'ю, сімейним життям і чимось подібним. А в кого такий портал?

– В мами, – чесно відповіла Бель, роздивляючись білосніжні коридори навколо себе.

– То ви з нею все-таки поговорили? Приємна новина.

– Чим це?

– Не знаю, просто мені в свій час це дуже допомогло. Якось навіть легше жити стало.

– Знаєш... Ти права. Не знаю чому, ми ж майже нічого не сказали, я особливо нічого нового не взнала... Але чомусь легше.

– Стукай, – м'яко і навіть чимось по-материнськи підказала Едварду Долія. Він невпевнено обернувся на Богиню, боязко зиркнув очима на Бель і акуратно вдарив кісточками пальців по товстим дубовим дверям. Бель неодноразово помічала, як виразно можуть двері розповісти про їх власника, але в чорноті і плавних вигинах візерунків дверей нереально було побачити щось чітке, окрім як підсвідомо відчутної відвідувачу неприязнь хазяїна до гостей.

– Заходь. Один, – почулось з-за товщі дверей і Арчі відскочив на крок назад, не очікуючи такого неоднорідного і багатоголосого оклику. Він знову обернувся, ніби шукаючи щось загублене у себе за спиною, та знайшов лиш підбадьорливі усмішки і промовлене шепотом: "Нужбо". Чоловік вкорте зітхнув і все-таки зайшов до обителі громоголосої Богині.

– А... – хотіла було спитати Бель, але була перебита повторним скрипом дверей і вийшовшим назовні Арчі. Чи може все-таки Едді? Було важко це зрозуміти, так як його очі дивились водночас розгублено і твердо, губи були стиснуті не то з якогось розчарування чи може з гніву, а брови здавались водночас нахмуреними і з сумом заломлені. – Так швидко?!

– Вона вміє викривлювати час, – просто пояснила Долія. – Що тобі сказали?

– Вона... – пробурмотів Арчі-Едді. – Вона повернула нам роботу. І розповіла чому ми... Такі. Двоє на одне тіло...

– І що?

– Я потім розповім, – невнятно пробурмотів він. – Вона... Просила щоб ми того... Поговорили з Ліасом. Сьогодні ж. Казала, що Карма радив йому зійтись з якоюсь Мар'яною і нехай його не лякає сімейне прокляття.

– Тоді удачі, бо в мене ще є справи з Сарою, – промовила їм Долія і покинула їх наодинці.

– То... Ти ідеш зі мною чи хочеш побути два на два з собою?

– Та як я тебе кину після цього всього? – щиро всміхнувся Едді, приобіймаючи дівчину за плечі і водночас відкриваючи перед нею портал. – Мені так само цікаво що там далі, як тобі цікаво, що в мене було раніше. Та все ж...

– Що вже не так?

– Ти ж готова пробачити Ліаса за те все? – невпевнено спитав Арчі у самого порогу порталу.

– Ну ти даєш таке питати. Скажи мені ти дуже хотів жити, коли стояв на колінах в кабінеті мого діда і просив ще один день?

– Ну... Дуже.

– А думаєш він не хотів також жити, коли згадав, що може померти? А може й не померти, а лишитися калікою на все життя. Дура я на приречених ображатися, коли й сама такою була? Ну, взагалі трохи є, але те скоріше пристижена гордість все ще дується. Та й я здається досі приреченою вважаюсь, але те ми ще розберемось.

– То ти з радістю підкажеш йому його долю?

– Я йому пальцем тицьну і навіть натхненного запотиличника дам щоб фігньою не маявся, як останні тридцять років.

– Тоді в путь, – хихітнув Едді і штовхнув Бель на зустріч черговій пригоді.