– Чорт! – почула Бель голос Ліаса, за секунду до того, як в її голову ледь не влетіла якась пляшка. – Скільки разів тобі повторювати що я не стану цього робити, пам'ятаючи про прокляття!

– Сподіваюся ми нічому не завадили? – доволі вальяжно і удавано ввічливо поцікавився Едді. На його голос одразу ж розвернулись три пари очей: самого Ліаса, дівчини, схожої на медсестру, і якогось чоловіка з пишним волоссям на голові і обличчі й тваринною люттю в очах.

– Завадили, тому йдіть геть! – прогарчав бородань, вказуючи в бік щойно закритого порталу.

– Тату! – подав голос Ліас і вже шепотом продовжив: – Це вона...

– Так ти ж казав, що вона рожевоволоса.

– Ні, не та вона, а вона-а-а, – підказав юнак, насторожено зиркаючи в бік Едді. Його батько тільки глянув на Бель і відвернувся до Едді. Потім знов глянув на Бель, а слідом і на Едді. Нарешті надивившись на обох він повернувся до сина і спитав:

– Як з того тямущого хлопчака міг вирости такий роздовбай?

– Ти про що? – розгубився Ліас, й сам намагаючись знайти в Бель те, що побачив його батько.

– Вона асакрі!

– Вона асакрі? – шоковано перепитав юнак.

– Вона асакрі, – в унісон повторили всі присутні в кімнаті, враховуючи й саму Бель.

– А раніше ти не могла мені це сказати? – ледь не з істеричними нотками в голосі спитав Ліас, хапаючись руками за голову.

– Так ти ж перший, хто мені про мою магію сказав, – розводячи руками, відповіла Бель. – От про це розказав, а рівень не міг вчуяти?

– Не мі-і-іг, – простогнав юнак, видираючи собі волосся так, як це робив Вікрам цього ранку. І тільки глянувши на руки, Бель зрозуміла нащо їм тут медсестра. Руки юнака ледь не до самих ліктів були покриті висипом, де-не-де розкрились ранки, забарвлюючи волосся в червоний, а нігтів ніби й не було ніколи.

– Ну так чия це проблема? – потиснула плечима дівчина і, поспостерігавши кілька хвилин за його стражданнями і переглянувшись з його батьком, Бель продовжила: – Але тобі пощастило, що сьогодні нам з Едді довелося бачити Долю. – Ліас здивовано підвів погляд на неї, а бородань лиш зацікавлено хмикнув. – І от вона просила передати тобі, що прокляття сім'ї тобі не страшне, яке б воно не було. А що за прокляття, до речі? Про одруження до тридцяти я знаю, а ось це його продовження чи додаток?

– Додаток, виражаючись вашими словами, – відповів бородань. – Перша дружина чи чоловік спадкоємця магії помирає після десяти років сумісного життя.

– За що ж це вам так? – здивовано, та не менш легковажно поцікавився Едді.

– Якби я почав тебе питати за що кожне прокляття на твоїй шиї, ти б наврядчи мені відповів.

– Ну так, в мене ж повна амнезієя і підстановка пам'яті разом з ниткою долі, – не розгубився той. – Я звісно знаю декілька своїх проклять і їх походження, але вони наврядчи вам треба.

– То цей... Бель... – сором'язливо перебив їх Ліас, підходячи ближче. – Я дійсно можу... Можу одружитися на Мар'яні?

– Так сказав Карма, а якщо він так сказав, то чого ти тут досі стоїш? – відповів замість неї Едді, запрошуючим жестом вказуючи на двері.

– Так... А я ж... А як? – почав заїкатися Ліас, оглядаючись навкруги. – Алекс казав, що в вас традиції інакші і щоб я не смів по нашій класиці пропозицію робити.

– А як в вас його роблять? – зацікавлено спитала Бель.

– Ну, береться пляшка найшикарнішого вина, робиться обручка і одягається на горличко пляшки так, щоб її не можна було б зняти не пошкодивши пляшку чи саме кільце. І якщо всі ці маніпуляції може зробити спеціально навчена людина, то зняти обручку з пляшки так, щоб на ній не лишилося жодної тріщини повинен сам наречений. В вас, своєрідним Рубіконом до одруження, є те, як чоловік припідносить дівчині кільце. Взагалі, в нас так само, але головне не сказані слова чи якась вистава, а пляшка. Сам напій, який демонструє освідомленість чоловіка в смаку коханої. Спосіб і майстерність, з якими ця пляшка розтинається. Результат від цього, ну, те що я казав про тріщини. А в кінці дівчина забирає пляшку, знімає обручку і або п'є хоча б декілька ковтків, якщо згідна, або... виливає напій в знак незгоди. Ну, і якщо вона згодиться, то осколком пляшки треба зробити розріз на долоні, окунути в кров каблучку і аж після цього надягнути на пальця коханій.

– Прикольно, – надто весело для ситуації заявив Едді. – До речі, Бель, треба буде не забути теж купити якесь вино, а то...

– Потім, – перебила його дівчина. – Взагалі, Ліас, можеш робити все те саме, але краще супроводити це якимись словами. Промова все-таки доволі важлива. І без різанини, будь ласка. Проте не очікуй, що вона по закінченню твоїх маніпуляцій зробить все по сценарію. Якщо...

– Не "Якщо", а "Коли", – поправив Арчі.

– Не важливо... То от... вона скаже "Так", ти начіпиш їй на пальця обручку, запропонуєш вина і нарешті відчіпишся від мене!

– Є одна проблема, – нагадав бородань, змушуючи мрійливу усмішку сина миттєво зникнути. – Готову пляшку з обручкою він розбив.

Бель обернулася на стіну, в яку врізалася пляшка, яка ледь не потрапила в її саму. На підлозі валялись жовті уламки, серед них сиротливо блищала срібна обручка з білим каменем, а на стіні досі стікало струмочками чорне, густе вино, яке розносило по кімнаті солодкий і пряний аромат.

– А що нову влом зробити? – поцікавилась вона щиро не розуміючи проблеми.

– Воно робиться доволі довго, – зам'явся Ліас, потираючи шию.

– Нічого не знаю! – заявила вона натомість. – Підбираєш обручку, йдеш в магазин, купуєш пляшку і біжимо до ювеліра. Хоча, – подумала вона, глянувши на його руки. – Містер, а чи не могли б ви допомогти сину вижити, а заодно і завести собі невістку?

– Пляшку я принесу, але надалі я нікому нічим не зобов'язаний, – гордо кинув він, пішовши кудись назовні кімнати.

– Бель... – спитав юнак через кілька хвилин мовчанки. – Чому ти мені допомагаєш? Я б зрозумів, якби ти образилася, накричала на мене чи навмисне не розказала б те, що передав Карма... Але ти тут. Даєш мені поради. Чому?

– Бо я не стерво, – коротко пояснила Бель, закінчуючи писати СМС до Роуві. Він колись згадував, що захоплювався ювеліркою...

– Я твій боржник до кінця своїх днів! – з шаленим обожнюванням в очах сказав Ліас, дивлячись на Бель.

– Десь ми це вже чули, – хихітнув Едді, та все ж звичний для Арчі рум'янець сорому за сусіда по тілу проступив на щоках і у вигнутих бровах.

– Ну-ну, ти Сарин боржник, а він – мій.

– Знаєш, Бель, ми ніби про цуценят говоримо, – задумливо пробурмотів Едді. – Два... з половиною цуцики на ім'я Боржник. Одного – тобто нас з Арчі – віддали Сарі, а тобі тільки-но Льоху всучили.

– Ось, – перервав початий було спір бородань, що якраз приніс обіцяну пляшку, і протягнув дивно вигнуту ємність, чомусь не Ліасу, а Бель і пояснив це словами: – Дивись щоб ще цю не розбив.

– Обіцяю. Ліас, іди краще одягнись якось попривітніше і рукавички пошукай, а ми поки підемо з каблучкою і пляшкою їх поєднувати, – всміхнулась вона і зробила крок у щойно розкритий Роуві портал, що мав вести в його нове лігво, куди його перевели якраз по роботі, яка пов'язана з ювеліркою.

– Обережно, в мене інструменти на підлозі, – розставляючи щось на столі, попередив рудик, проте трохи запізно, адже рівно через півсекунди з-під ноги Едді почувся чіткий брязк змішаний з хрустом і тут же все покаяння, яке тільки міг виразити Арчі на обличчі, показалось у всій красі червоними плямами по обличчю.

– Даруйте, – промямлив він.

– Ну да й пофіг, – виявив свій легендарний пофігізм до мілких неприємностей Роуві. – Тільки краще дістань уламки з підошви, а то я вчора також забив на те і тепер на п'ятку стати не можу.

– Роуві! – нарешті згадала про власний голос Бель. – Ти казав, що тобі видали будиночок! Невеликий!

– Ну, як тобі сказати, – зам'явся рудик, оглядаючись в розкриті двері, де Бель і розгледіла щедро вбраний шовком й золотом доволі широченний коридор, який так її вразив. – Порівняно з іншими маєтками цього регіону цей дійсно доволі... Скромний.

– Скромний?! – верескнула Бель, ледь не впустивши дорогоцінну пляшку. – То випадково не ведмежа шкурка отам лежить? Поруч з такими ж п'ятьма?

– Ой, та годі тобі. Якщо хочеш я запросто тобі власноруч пійману й оброблену шкурку подарую, не гірше цих буде.

– Ага, одразу після того, як одягнеш кільце на пляшку і поясниш чого це раптом ти тут опинився?

– Ну, – почав рудик, беручи до рук пляшку і оглядаючи кільце. – Я ж раніше особливо не працював, тільки й робив, що брав місії чи допомагав Торі, коли йому ніколи. Але тут раптом здох Шері. Шері, до речі, той, хто відбив у Торі його завдання...

– Це ту, на якій він мав одружитися щоб потім отримати Сару?

– Ага. Так ось...

– Чекай, а хіба це не означає, що Віторі доведеться знов вступити в завдання? – перебив його Едді. – Бо наскільки я пам'ятаю, їй про магію невідомо, а приховати смерть Шері, коли він перероджується кілька тижнів буде складно.

– Ох, йош таремтину мать, – простогнав Роуві, приклавши руки до обличчя. – От почекай Торі про це взнає, от і буде всім нам колективний піс...

– А чого одразу вам? – поцікавилась Бель. – Ти працюй-працюй... То чому вам, якщо завдання не від вас і ця Шері здох незалежно від вас.

– А хто перший йому під руку потрапить, той і винен. Так завжди було, є і буде, – гаркнув рудик, явно розуміючи, що нещасним першим потрапившим під руку брату буде він. – Але суть не в тому. Шері також міг контролювати високі температури, тому був ювеліром душ. Коли йому дали завдання, то на мене одразу поклали око, ібо Торі посаду має і з нею успішно справляється, а я й без того байдикую, як мавпа в зоопарку. Так ось, коли взнали як саме вмер Шері, мені прямо дали зрозуміти, що я нікуди вже не дінусь.

– А як він вмер? – поцікавилась Бель, котра вже сиділа на столі і бовтала ногами вперед-назад.

– Йому... Того... – через силу промовив Роуві. – Душу вирвали.

Бель ще хтіла уточнити що ж саме в цьому такого страшного, але не встигла, помітивши як різко зблід не то Арчі, не то Едді і ледь не впав на купку необачно розкладених позаду нього інструментів. На щастя, Роуві встиг це помітити і, схопивши його за руку, відтягнув до крісла, поки ноги не відмовили підкорятися Едді зовсім.

– Це був я... – пробурмотів раптом тремтячими губами Едді. – Це все я наробив... В своєму минулому...

– Що? Не розумію, – пробурмотіла Бель, махаючи Роуві щоб той хутко приніс води.

– Я його вбив! – верескнув у весь голос Арчі. – Я його вбив місяць тому. Ні, Едді, вмовкни, це наша провина, неважливо чи був я при розумі чи поїхав дахом з кінцями!

– Арчі, – тихо спитала Бель. – Поясни мені хто, кого, коли і нащо.

– Я вбив Шері. Щоб Віторі програв спір. Я просто вбив його. Безповоротно. Я лишив його життя без загризінь совісті. Вмовкни, Едді, й без тебе знаю, що тілом керував ти, але від цього воно не перестає бути нашим спільним.

– Арчі, – ще тихіше прошепотіла дівчина. – А як ти його вбив?

– Чому ти це питаєш?! – звизгнув він. – Як нібито є різниця!

– Як? – знов повторила вона.

– Голими руками! Ось як. Ти чула Сауреві, я зірвав з нього душу, порвавши нитку долі.

– І що він сказав?

– Він... – оціпеніло пробурмотів чоловік і раптом відповів голосом Арчі: – Він сказав... Дякую.