– Невже це було так необхідно? – спитав напівбасом, напівгарчанням Димір Амарго, дивлячись чорними, як все в його кабінеті, очима на хіхікаючу парочку в своєму кабінеті.

– Ніби ти в молодості не шукав адреналіну в пакостях старшим, – саркастично поцікавився Едді, схрестивши руки на грудях.

– Едвард, ти старше мене, – нагадав Димір, чим немало здивував обох співрозмовників. – Ти старше на десять років і не прикидайся, що ти мене не пам'ятаєш. Ти ледве не через день притягував сюди нових засуджених чи ловив "випущених стінами".

Едді глянув в стелю, повернувся до Бель, потім ніяково зиркнув на чоловіка навпроти і врешті зупинив погляд на власних ногах, що ніяк не міг поставити в зручну позу через те, що стілець впирався в стіл і бідолашні кінцівки доводилося втискати в його дерев'яну перегородку.

– Дімон, тут таке діло, але в мене часткова амнезія внаслідок підстановки особистості, – промямлив він, винувато зиркаючи на співрозмовника.

– І ти прийшов, чи скоріше був притягнутий сюди, щоб спитати що ж творилося в твоєму житті?

– Не зовсім, – подала голос Бель. – Я б хотіла дещо спитати про свою матір.

– Ох, впаси мене Доля, невже Маргарет..? – пробурмотів він, впившись пальцями правої руки, якою до цього підпирав обличчя, в золотаве волосся короткої борідки, коли в нього почав подриґуватись ніс, прямо як в Вікрама.

– Ні, що Ви, Вероніка, – промямлила Бель, відчуваючи, що дарма вона сюди прийшла.

– А, – тільки й вирвалося з Диміра, коли його обличчя почало виражати спокій. – Я чесно не знаю де вона зараз. Чув, що вона знову того... втікла, але куди саме не знаю.

– Я взагалі-то не те хотіла спитати, – знервовано промямлила Бель. – Тут, суть в тому, що... Мені просто цікаво яке в неї було життя. Я бачила фото у гримерці Велени...

– Ви були у неї? Нащо?

– Дім, вони ж як близнючки, – нагадав Едді, невимушено змінюючи позу на більш зручну, випадково ледь не перекинувши власний стілець. – Ми просто проходили повз неї і ці двоє вчепились одна в одну, ніби від цього залежало життя обох. Втім, не сказав би, що це не вірно...

– Так ось, – знову повернула собі слово Бель. – Як так вийшло, що вона до старості була нормальною, а потім... Потім отак-ось?

– Я так бачу, ти зовсім не знаєш що таке твоя мати, – зітхнув Димір. – Мала, вона сирена. Сирена Месіди – богині кохання і берегині дітей. Офіційно, це вважається даром, але позаочі Долі всі звуть це "коханою ношею". І цей дар повністю відкривається лише тоді, коли сирена вперше витягує чиюсь магію, що твоя мати і невільно зробила за хвилину до того, як померти звичайною людиною. Ти, до речі, наполовину успадкувала цей дар.

– Тобто?! – верескнула вона. – Маман казала, що для цього потрібен обряд, який вона не проводила.

– Не проводила, – погодився чоловік, ствердно кивнувши. – Принаймні, не до кінця. На скільки я знаю, першим кроком в цьому обряді є... кхм... В нас взагалі-то це слово заборонене, але принцип в тому, що та сирена, що проводить ритуал повинна... ем, випити магію батька майбутньої дитини. Всю магію. Що, втім, і сталося з Аданом. Але він всім казав, що те сталось абсолютно випадково і взагалі він сам винен, а потім і зовсім втік в Суляр.

– Тобто я – на половину сирена. Шикарно! – вкладаючи якомога більше сарказму в слова, гаркнула дівчина. – Ой, яке ж в мене веселе життя буде – ходити світом по велінню якоїсь там Богині і спокушати чоловіків на яких вона тикне пальчиком на шлюб! Двадцять три роки майже спокійного життя майже порядною дівчиною і на тобі! Гуляй!

– Але, якщо ти не забула, я казав, що на тобі лиш частина... ну, припустимо четверть прокляття, тому єдине, що ти можеш зробити це когось спокусити. Зазвичай, коли сирени когось примітять, то в жертв очі колір змінюють.

– А, так, є таке! – раптом втрутився Едді. – В Ліаса ж очі блакитні, а в твоїй присутності були карі. Ну, такі світлі, майже жовті.

– Так я ж не збиралася його спокушати! – обурилась вона. – Я була не проти з ним зустрітися по підказці Алекса, але ж не більше!

– Хех, – почулося з горлянки Диміра. – Магія радше слухає інстинкти, аніж розум. Щоправда, іноді неясно чиї ж інстинкти вона слухає. Втім, сподіваюся, це були єдині ваші питання на сьогодні?

– Так! – вигукнув раптом Едді й витягнув Бель назовні за руку так стрімко, що вона просто не встигла що-небудь заперечити.

– І що це було? – поцікавилась дівчина, ображено вириваючи руку.

– Сьогодні чотирнадцяте число! – знервовано пробурмотів Арчі. – Чотирнадцяте березня!

– Ага, – фиркнула Бель, не второпавши що ж в цьому такого. – А-а-ага, – вже більш задумливо повторила вона, згадавши що ж слідує наступним в календарі. – Са-а-ара. А в нас торта-а-а нема. І з Ма-а-арденом не домовились. І нікого не за-а-апросили. Віторі на-а-ас вб'є.

– Пішли.

– На плаху?

– По торт.

– Торт мені мала зробити Мар'яна.

– Заради Долі, Бель, прокинься. Ти з цими своїми смертями зовсім не виспалась, так?

– Можливо.

– Коротше, пішли по торт, – здався Едді, звинувативши у втомі дівчини надлишок новонайдених родичів за останні 2 дні.

Відкривши портал прямо перед кафе, чоловік акуратно повів Бель до входу, щоб за привідчиненими дверима застати Ліаса за миттям підлоги. Юнак здивовано глянув на новоприбулих, допитливо вигнувши брови.

– Льоха, мені обіцяли торт для сестри, – жваво окликнулась Бель, вже не нагадуючи черв'яка на паличці.

– Є твій торт, – почувся з кухні голос Мар'яни. – Он-до допікається. Чесно кажу, як тільки про ню згадала, так одразу і почала працювати.

– Ще довго? – перепитав Едді, трохи нервуючи з неговірливої поведінки юнака, що продовжив, як ні в чому не бувало, мити підлогу.

– Вже дістала, – відгукнулась дівчина і одразу ж вийшла з кухні, несучи в одягнених в рукавиці руках форму для випікання з фіолетовим коржем всередині. – Ой, Бель, що це з тобою?

– А з ним що? – в тон рожевоволосій спитала Бель.

– Та я трохи перестаралась учора, – журливо відповіла пекар, акуратно потріпавши волосся Ліаса м'якою рукавичкою, на що юнак трохи скривився. – Сказали, що кілька днів говорити не зможе. Чесне слово, я не хотіла, – пробурмотіла вона і втиснулась носом в плече юнака, за що він її приобійняв, та через кілька секунд термоснув її і вказав пальцем на корж недоробленого торта. Дівчина сполошилась і хутко побігла назад на кухню.

– Не жалкуєш? – тихо поцікавився в нього Едді, коли двері за Мар'яною зачинились назовсім.

Ліас здивовано підняв брови і заперечно похитав головою, м'яко всміхнувшись. Через хвилину мовчання він продовжив замітати підлогу, а ще через хвилин десять вийшла Мар'яна з гарно упакованою коробкою для торту.

– Удачі на святі, – побажала вона, вручаючи сестрі іменинниці коробку.

– А, так, до речі про нього, ти не хочеш прийти? – поцікавилась Бель і хутко виправила себе: – Точніше, чи не хочете ви прийти? Ти, Льоха, Вікторія. До речі, чого її ніхто не зве просто Віка?

– Таємниця, – відповіла рожевоволоса. – А от прийти, то ми прийдемо, залюбки. Але куди?

– Е, я потім через Вікторію вам скажу, – трохи зам'явшись відповіла Бель і взяла руку Арчі щоб потягнути його далі до Кайтена, який, на відміну від Едді, Арчі й самої Бель, знав координати виміру Мардена.

– Хто вам дав координати цього виміру? – спитав знервовано Кайтен, коли побачив в підвимірі дружини димку порталу.

– Секрет, – перебила дівчина готового щось сказати Едді. – А от координати виміру твого батька не секрет, тому поможи дитині. Ти ж умієш відкривати портали?

– Уже вмію, – зітхнув він і змахнув лівою рукою, викликаючи портал. – А вам він нащо?

– Та, нам треба за свято для Сари домовитися, – пробурмотіла Бель, застрибуючи в білий туман вслід за Едді.

Вийшовши з порталу вона на секунду остовпіла – а дарма, адже Кайтен вирішив прослідувати за парочкою і ледь не збив дівчину з ніг. Причиною затримки дівчини виявився краєвид – вони стояли посеред невеликої галявини, густо оточеної багатометровими стовбурами дерев, чиї крони починались десь в п'яти-шести метрах над землею, формуючи над головами гостей зелений дах. Всі стовбури були обтягнуті стрічками гірлянд, що відкидали різнокольорове світло по "стінах", посередині галявини лежав м'який на вигляд коврик, на якому стояв низький столик, лежали подушки і...

– Віторі? – здивовано пробурмотіла Бель, спостерігаючи за рудиком, що з таким же серйозним обличчям, як на парах, надував повітряні кульки з намальованими на них посмішками. – А ти що тут робиш?

– Ну, з усіма твоїми смертями було очевидно, що тобі буде не до свята, тому, як тільки я про те взнав, так одразу і пішов до Мардена. О, а ще глянь, кого я привів.

Після цих слів чоловік оглушливо свиснув і з-за щілин в стовбурах до рудика підбігло троє песиків – Сайміра, Белармін і ще одна, велика, біла і надмірно пухнаста.

– А хто ця третя лапочка?! – вигукнув Арчі, стрімко наближаючись до знайомих пухнастиків.

– Це жульяр, вони найпоширеніший вид на Помпейї, – пояснив рудик. – Щоправда, імені поки не придумав, але вона безпомилково відгукується на свист. Це в вас торт?

– А? А, так, – оклемалась Бель після роздумів про те, що оця груда шерсті буде жити з нею разом. – Тільки-тільки з печі.

– Шикарно, неси в дім, – підказав він, вказуючи на невеличкий дерев'яний будинчок, що скромно втиснувся в кутку галявини.

Бель широким кроком почимчикувала до будинку, де на порозі вже чекав з м'якою усмішкою на обличчі Марден.

– Торі казав, що ти бачила Коена в Сулярі, – нагадав він після привітань. – Співчуваю. Сильно дістав?

– О, ще й як, – зітхнула Бель, падаючи на найближчий стілець кухні. – Страшна людина.

– Ну, не знаю, він завжди був голосом розуму в нашій компанії, – пробурмотів чоловік, шукаючи в забитому смакоттям холодильнику місце ще й для торта.

– В вас на Помпейї банда була, чи що?

– Не банда, – поправив Марден. – Хоча... Так, банда. Я, Коен, Адріїл, Аврися і Зерфон. Аврис то ім'я батька Аарона, а Зерфа ти навряд знаєш, але його син також стажується у Торі, а його рід тісно співпрацює з родом Диміра. 

– Так кумедно, – пробурмотіла Бель, несвідомо хихітнувши. – Здається ніби сім'ї між собою дружать, та й так міцно, але якось відокремлено, чи що? Здається ніби й не зводили нікого, а так добре поколіннями дружать.

– На те воля Долі, – спокійно відповів Марден, роздивляючись щось ззовні. – До речі, як тобі Адан? Я його знав як він малий був і, чесно кажучи, не повірив би в вашу спорідненість, та ще й таку близьку, якби нитки долі не читав.

– Це тобі Віторі розказав? Про батька.

– Якби ж то! Сам батько і хвалився. Тепер і ти батечком похвались.

– А чим хвалитись? – розчаровано спитала Бель і чоловік раптом здивовано і засмучено звів брови, тому Бель поспішила виправитись: – Ну, тобто я б не проти похвалитись, але ж я його кілька днів знаю, та ще й, ніби того мало, він помер раніше ніж я народитись встигла. Я звісно знала що ні ти, ні Вікрам мені не батько, але очікувала, що наша маман хоча б раз мала, гхм, стосунки з нормальною смертною людиною, що я спокійно проживу відведені людиною сотню років і помру без лишніх клопотів.

– Ти ще можеш відректись від магії... – почав було Марден, але був перебитий вигуком Бель:

– Зась! Якщо я від чогось й відречусь, то те від дару маман. Бáтьків дар мені не заважає, навіть приємно, що навіть мертвим він хоч якось мені допоможе.

– Радий старатись! – весело і прямо на вухо відповів їй Адан, що раптом опинився в дівчини за спиною.

– Заради Долі, нащо ж так лякати? – пробурмотіла дівчина десь з підлоги, поки Марден намагався її підвести.

– Пробач, будь ласка, я не хотів аж так, – хутко зайшов вибачатися рогатий привид. – Просто надто багато всього за раз. Старі друзі, сімейні посиденьки, свято і... І... Ну, як не подивуватись дору Мардену?

– Дору? – скривившись з нерозуміння, перепитала дівчина.

– Дор це те ж, що й пан, – підказав Марден.

– А чого йому дивуватися? – спитала Бель, повернувшись до батька.

– Ну, ми з ним бачились востаннє понад ніж триста років тому, а різниця разюча, – заходився пояснювати рогатик. – Але то минуле, то неважливо. Ти краще вухами спробуй ворухнути.

– Що? – зовсім ошаліла з подібних запитів дівчина. – Ніколи в житті ними ворухати не вміла.

– Але ж в тебе вже проявилась магія! В тебе он навіть волосся озолотилось! – додав аргументів рогатик, кілька разів під час промови ворухнувши вухами врізнобіч. – Ну, точніше проявило стійкість до довкілля.

– Може якось потім, – лише відмовила дівчина не уявляючи що ж треба такого робити, щоб вуха заворушились.

– Тоді, давайте помалу зносити гостинці назовні, на стіл, – запропонував Марден. – Бель, попроси свого друга допомогти і передай Торі, щоб він привів сюди близнят.

– Гаразд, – погодилася дівчина і, підхопивши тарілки, пішла назад до столика, де вже Кайтен надував кульки, Віторі поправляв подушки, а Арді тискав всіх собак підряд. – Арчі, допоможи, будь ласка, носити посуд. І Віторі, Марден попросив, щоб ти забрав хлопців сюди.

– Запросто, – відгукнувся рудий.

– Вже біжу, – сказав Арчі, переступаючи через собак, що так і лащились до його ніг.

– Бель, дозволь спитати, – попросив Кайтен, випадково випустивши з рук кульку, яка тут же прилетіла дівчині в обличчя. – Ой, вибач. Я просто хотів поцікавитися чи це не Едвард Херез випадково?

– Це він.

– А чому ти його Арчі назвала?

– Ой, там така весела, але дуже довга історія, але якщо коротко, то в нього одне тіло і дві душі.

– А, а то було дивно бачити професійного вбивцю, що бурмоче щось прямо в ніс цуцикам.

– Не важливо, – відсахнулась дівчина. – А знаєш, що важливо?

– Сарин день народження?

– В яблучко.