– Чорт, – гаркнув Арчі, знов охопивши руками голову і стиснувши її, ніби м'яч перед кидком. – Чому все аморальне, нечесне і взагалі протигуманістичне, що я роблю всі або хвалять, або не зважають, чи навіть дякують?!

– Бо ти робив це несвідомо, в кінці кінців зрозумів свої помилки і покаявся, – тихо шепотіла Бель. – Поки інші без загризінь совісті голими руками вбивають невинних і хизуються цим. Арчі, тобі дали ще один шанс. Вам разом з Едді дали ще один шанс. Тому що всі розуміють, що ви не станете марнувати його на безглузді акти насилля й божевілля. Ми вам віримо... Арді, – вона хихітнула, сама не очікуючи що назве його так вслух. Чоловік лиш ледь помітно дриґнув головою і розгублено глянувши їй в очі спитав голосом Едді:

– Тобі просто остогидло те, що до одного тіла треба звертатися двома іменами і ти вирішила спростити собі задачу?

– А що? Ардвард звучить доволі мило і безсумнівно оригінально. Або Едварчібальт. Тобі не подобається?

Арчі тихо і здавлено хихітнув, поки Едді глядів на дівчину якимись недобре-розважливими очима, вже задумуючи якусь капость.

– Осьо водиця, – голосно оголосив Роуві, пафосно заходячи в кімнату.

– Що ти там казав про скромність? – перепитала в нього Бель, натякаюче витріщившись за золочений бокал інкрустований всіляким дорогоцінним камінням.

– Та воно пластикове, я його по приколу притягнув, – пояснив рудик, протягуючи "чашечку" вже спокійному Арчі. – От будуть в мене потім гості, які не те що пластику – гуми не бачили, от тоді буде весело: "Пане Рональде, яке в вас золотце цікаве..."

– Золотце-е-е, – грізно протягнула дівчина, всідаючись назад на стіл. – А ти про роботу не забув?

– Ой, та що там робити? – здивовано спитав Роуві і хутко почав маніпуляції над каблучкою. Взяв її в одну руку, якийсь ніж в іншу, розігрівши його до почервоніння полум'ям з власної руки, потім розрізав кільце навпіл і скріпив його вже на горличку пляшки. Потім кількома рухами згладив розріз і подмухав на нього, як ніби на гарячий супчик.

– Все? – перепитав Едді.

– Все! – завірив його рудик, урочисто вручаючи йому вино.

– А куди тепер? – розсіяно спитав Арчі, уважно роздивляючись як повільно тягнеться густе вино за жовтим склом.

– Повертаємося назад за Лі... – Вона раптом зупинилась, відчувши як вібрує в руках телефон і почала читати вслух написану там СМС-ку: – "Бель, пробач, якщо відволікаю, але я вже біля свого кафе і мені треба та чортова пляшка!" Так, зате тепер ми знаємо куди йти. Відчиняй портал.

– Так, мем, – відсалютував їй Едді і махнув рукою, відчиняючи портал, за яким стояв одягнений в довгі шовкові рукавиці Ліас. Юнак нервово озирнувся на новоприбулих і невпевнено протягнув руку за пляшкою, ніби вона була зовсім не його і не для нього.

– Ви поки почекаєте тут? – ледь не тремтячим голосом поцікавився він.

– Ну, з тобою йти непорядок, а лишати зовсім одного також не варіант, – потиснув плечима Едді.

– Дякую, – через силу пискнув він і розвернувся до дверей. Щоправда, зайшов тільки після заохочуючого сплеска по спині від Арчі.

Ліас, голосно зітхнув, ніби прощаючись з холостяцьким життям, і хутко зайшов всередину.

– Як думаєш, в нього вийде? – поцікавилась Бель.

– Ставлю власну магію на те, що вона його чимось по башці трісне, – після деяких роздумів вальяжно промовив він.

– Та ну, – ледь не образилась за хлопця вона. – За що?

– Тобто?! – ніби в підтвердження його слів почувся злий голос Мар'яни. – Три роки дуриш мені голову, що шукаєш козу спуску на своє закляття, а тут тобі хоп! і вже прибіг хоть за кимось власну магію рятувати! Дурисвіт! – На радість Едді, точніше його ставкам, з-за дверей почувся голосний удар, ніби Ліаса не мила дівчина огріла, а професійний боєць без правил.

– Впаси його кістки Доля, – поминальним тоном попросив в Богів Арчі і Бель здалось, що в нього рука дриґнулась, готова хреститись, але, згадавши, що недоречно, зупинилась.

– Яка Доля?! – рявкнула на нього Бель. – Його там вбивають...

– Сам винен, – раптом грізно заявив Едді. – Три роки он-до фігньою маявся не для того, щоб його потім щиро й радо в обійми пускали. Хай хоч на довбешці своїй тугодумній відчує що таке зла жінка в хазяйстві.

Бель трохи пом'ялась, не впевнена, що таке хоч хтось заслужив, але вимушена була змиритися, адже Едді її сильніше і зможе легко зупинити на півшляху, та й попастись під гарячу руку також не хтілось, особливо коли це нічим не допоможе.

– Що?! – раптом знову почувся дівочий вереск за дверима. – Да як ти посмів! Кажи де?!

Перш ніж "група підтримки" зрозуміла про кого вона верещала, власниця надпотужної горлянки сама вийшла надвір і витріщилась на Бель. Після зближення з рожевоволосою воїтелькою після кількох її кроків погляд її виявився винуватим.

– Заради всіх Богів, Бель вибач дурня, – без привітань попросила Мар'яна, зціпивши руки біля серця. – Я ж не думала, що йому в голову вбреде на тобі те прокляття спускати. Якби ж я знала – прибила б на місці.

– Я думав ти саме це тільки-но й робила, – не втримався від лукавинки Едді, але дівчина пропустила це помимо вух, незмінно глядячи на Бель, що нарешті відповіла їй:

– Ой, та все гаразд, не дурна на відчайдушного пропаща ображатися. Зате добрі вісті від Карми принесла. Ця Божинька казав, що йому того прокляття лякатись не треба і він може прожогом бігти до тебе пропозиції різного характеру робити. От і прибіг... А чим ти його так?

– Та... Що було в руках, тим і шарахнула. Скалкою. Тепер доведеться нову купувати.

– А чого?

– Тріснула...

– Мені раптом стало шкода цього хлопця, – вголос прокоментував Едді. – Він там хоч живий?

– Та звісно ж! – тоном, яким розказують аксіоми, повідала Мар'яна, простираючи руку в бік кафе. – От-от пляшку візьметься без мене викорковувати – проводжати власне життя в останню путь.

– То ти йому відмовила? – сумно поцікавилась Бель, розуміючи що совість за це згризе її до кісточок.

– Та коли?! – відповіла питанням на питання рожевоволоса. – Я ж по традиції вино не виляля!

– Але й не випила, – зауважив Едді.

– А він пляшку розрізав?

– А ти йому шанс дала?

На цей раз дівчина не знайшла що сказати і тільки присоромлено стиснула губи. Неясно махнувши рукою вбік, мовляв: "Ну, гаразд, йдіть по своїм справах, а я поки свої виправлю" і пішла назад до засмученого хлопця, що спостерігав за її поверненням з надією і острахом в очах.

– То куди ми? – невпевнено поцікавився Арчі.

– На небо глянь. – Чоловік чесно підвів голову, щоб побачити над собою багряне небо і захід сонця. – Пішли додому. Може тато там...

– Котрий тато? – ніби випадково виравалось з співбесідника.

– Рогатий, хвостатий і прозорий.

– А нащо?

– Щоб спитати чого це раптом в мене волосся крізь фарбу біліє!

– А, так це й я сказати можу, – діловито заявив Едді. – Просто твоя магія до цього була блокована, тому всі ті ознаки, що підтримували свою домінантність серед інших генів з допомогою магії були бездіяльними. Коли ж ти почала її використовувати, тобто коли вперше воскресла, то вони згадали про свою роботу і тепер до твого волосся не прилипне ні фарба, ні бруд, ні пил.

– А роги також почнуть рости? – боязко спитала вона, потираючи голову.

– Так, але не так різко. Кістки деформуються не так швидко, як волосся чи вуха.

– Вуха?! – верескнула вона, вчепившись обома руками в такі любі хрящики.

– Ну, так, в твого батька, тітки і кузена вони ж такі довгі і рухливі. Ти ж бачила як мило вони ними махали, – Едді навіть пальці до голови приставив, показуючи ними як ті самі вуха підіймались і опускалися. – О, і ще треба буде тобі нові штанці купувати.

– Що? Нащо?

– А хвіст то також сімейна риса, як я помітив, – зауважив він. – Хоча, можеш поки почекати з покупками – в вимірі Зеор прийнято ховати хвости, якщо це можливо.

– Чому?

– Бо в більшості рас показувати на людях хвоста то як... – почав було Арчі, та спинився, підбираючи правильне слово. – То як голяка по місту ходити. От ти Айрона ж вже бачила?

– А в нього також хвіст є?!

– Є, але вони його ховають за туніками чи в спеціальних кишенях всередині штанів. Щоправда, в них він зазвичай короткий і призначенний здебільшого для балансу на кігтистих ступнях. Хоча, якщо я не помиляюсь, на їх планеті хвости вже визнали рудиментом і пророкують їх зникнення в найближчі тисячоліття.

– А звідки ти так багато знаєш, – раптом поцікавилась Бель, насторожившись таким запасом знань.

– Так я ж був викладачем історії та культури. Ну, в вимірі Зеор, а не на рідній планеті, тому мав шанс повивчати багато цікавого.

Бель не стала уточнювати чи це взнав він, чи це вже було в його "штучній" пам'яті, зате раптом згадала дуже цікаву і відкладену недавно тему:

– А що сталось в тому кабінеті? І що все-таки сталось з тобою, що мені тебе тепер треба називати Арді?

– Ми... ми потім розкажемо, – завірив її Едді. – Просто нам і самим спочатку варто обдумати і обговорити те, що ми почули.

– Ну, гаразд... – невпевнено пробурмотіла Бель, тільки зараз помітивши, що вони вже дійшли до будинку, де жив Роуві.

– Зайдеш? – грайливо схиливши голову вбік, поцікавився Едді. – А то ми вже звикли, що всюди поруч з тобою... Т-тобто, надто не хочеться покидати таку приємну компанію, – додав в кінці Арчі.

– Сподіваюся цього разу на нас не нападе Ліас і нам не доведеться стрибати з даху, – мрійливо, ніби думаючи про покупку давно бажаного пальта, сказала Бель, почавши підйом по сходах.

– Ну, стрибнути можна, але давай завтра, а то не хочеться знов ходити в той кабінет, знов слухати про Шері і знов мирити ту буйну парочку.

– А це боляче? – раптом спитала Бель, ставши посеред дороги.

– Що? Мирити буйних?

– Ні, – зам'ялась вона і продовжила шепотом: – Втрачати магію.

– Я колись отримав опік третього ступеня і тепер, коли я відчув смерть, я готовий визнати, що той опік був комариним укусом, – неочікувано весело промовив Едді і відверто потягнув Бель за руку вгору. Як тоді. Тільки цього разу не так швидко і не так страшно.

– Їсти не хочеш? – спитав уже Арчі, коли вони обоє були вже всередині тимчасово порожньої квартири. До речі про це... – Бель, як думаєш, Роуві й далі ходитиме на навчання в університет чи цілком захопиться новою роботою. Вона ж бо доволі відповідальна.

– Мені звідки знати? – ображено кинула Бель, ледь не впавши, знімаючи лівий чобіт. – Роуві настільки непередбачуваний, що може рівносильно ймовірно як вчепитись мертвою хваткою в обидва варіанти, так і кинути все до чортової матері і затаїтись в далекому куточку щоб спокійно понити над собою.

– Бель, а знаєш...

– Що таке? – насторожено поцікавилась вона через десяток секунд мовчанки.

– Ми не купили вина, – задумливо протягнув Едді. – Ну, тоді й готувати нема сенсу.

– Ти що не їси нічого, якщо поблиз тарілки немає бокалу вишуканого вина?

– Та ні, просто легкий перекус робити не хочеться, а нормальна вечеря після таких пригод має бути більш... – Він задумався і тому тишу порушив вже Арчі, підказуючи: – Урочистою. В честь життя. А вино як ніяк доречне в такому випадку.

– То... Який тоді був сенс мене запрошувати? – напряму спитала Бель, не знаючи що ще можна ховати від чоловіка, який разом з нею помирав, просинався і далі йшов чорт зна куди за нею слідом.

– Ну... – Арчі трохи зам'явся і тепер стала черга виправлятись Едді: – Якось це все нереально! Як не хотілося б вірити, надто все неочікувано і просто! От ніби ми всі дні перли на гору, щоб з її висоти побачити якомога більше втаєного від нас, а коли нарешті ми опинилися на горі, побачили все, розпитали, навіть трохи допомогли... Неясно що робити далі! Назад не злізти, вгору не взлетіти! Хоч стій, хоч в бік іди, як ідіот.

– Це не проблема, це просто післясмак її вирішення, – досі не розуміючи нічого промовила дівчина.

– Та я навіть не цього боюсь, – спробував пояснити вже Арчі. – Нам здається, ніби варто знов заснути, як прокинемось ми не завтра, а сьогодні. Скотимось назад вниз. І цей день доведеться пережити знову. І знову. І знову. І зно...

– А чим я можу допомогти? – перебила його Бель.

– З тобою легше, – зітхнув Арчі, опустивши очі. – Та й нам більше нічого робити. Віторі залишиться в вас і мені соромно також туди проситись, і без того на шиї йому повис. Роуві освоюється в замку і не варто йому заважати – йому там ще жити і жити. В університеті я спати не стану, там ще понуріше, та й привиди іноді лазять. Але, якщо ти хочеш піти до себе додому, то я зрозумію. Ми обидва розуміємо.

– Тоді сформулюй нормальне запрошення в гості, або я дійсно піду, – лукаво всміхнувшись, промовила вона і встала, роблячи спиною вперед перші кроки в сторону виходу.

– Анабель, будь доброю людиною і подругою блудним душам, не полишай їх наодинці в горі в цей складний для них час... і розділи з ними кілька чарок соку, а то скоро вити почнем з туги, – так само грайливо окликнув її Едді.

– А ще-е-е? – протягнула дівчина, роблячи ще один крок.

– І розділи з нами історію Арді, – зрозумівши, чого добивається дівчина, додав Арчі.

– Я готова! – вигукнула вона, одним стрибком перемахнувши через спинку дивану посеред вітальні і вмостившись якраз в його центрі.

Едді тільки хмикнув, вручив дівчині склянку соку, притягнув з сусідньої кімнати ковдру і, вкутавшись в неї разом з Бель, почав розповідь питанням:

– Як думаєш, це безчесно закохуватися в заміжню жінку?

– Закохуватися – ні, почуття дозволу не питають, – через деякий час відповіла вона. – А от відбивати її в законного чоловіка вже підло.

– Я й не намагався, – фиркнув Едді. – Фліртував, визнаю, але не відбивав і не завойовував. Але Арчі всеодно ревнував. Справжній Арчі. Арчібальт Ордовік. Магія в їх роді дійсно передавалась по жіночій лінії, але чоловіки... Навіть ненавмисно сказане і здавалося невинне прокляття, сказане їх вустами, може зламати життя проклятого. Колись, кажуть, в їх сім'ї один брат прокляв іншого, прирікаючи свого близнюка на синів в роді і відсутності дівчат. Щоправда, за тисячу років ослабло трошки. Он навіть Алекса візьми в приклад. Вона ж дівчинкою народилась.

– Це ти про чоловіка Крістін?

– Так, дуже миле створіння було в дитинстві. Ридав як підрізане, якщо натягнути на нього сукню і смертельно ображався, якщо на ню сказати "сестра", "донька" чи "дівчинка". Але магію мала, єдина в сім'ї.

– А що ж з прокляттям? – тихо спитала Бель, тиснучись до теплого боку розповідача.

– О, так, сильне прокляття, бо сказане навмисне. Після розмови з Долею я навіть згадав, що він сказав. "Якби ж ти знав, як я прожив своє життя, ти б не посмів навіть підійти до моєї сім'ї!" І я знаю тепер як він жив. З деякими редакціями, щоправда. Взагалі в нього дуже мила сім'я, але доволі метушлива і галаслива. Але сім'я тут ні до чого, точніше вона просто йому нічим не допомагала, Арчі дійсно вартий поваги. В нашій версії життя в сім'ї була магія, в оригіналі – ні. Їм було важче, Арчі – вдвічі важче. Я готовий його поважати, навіть незважаючи на прокляття, що він наслав на мене.

– Невже він такий бідолашний? – пробубніла Бель, падаючи в сон.

– Що? Ні, – хихітнув Арчі, обернувшись до дівчини. – Ні, просто якби він не образився на нас, Едді б досі вертівся хвостом за чужою дружиною, мене б не було зовсім, а ще...

– Ще..? – сонним шепотом спитала Бель, навіть не розкриваючи стиснутих сном очей.

– Ще ми б не зустріли тебе, – таким же шепотом відповів Едді, схиляючись до губ найпрекраснішої дівчини, що тільки б міг зустріти за всі свої два життя.