– Чорт, – вирвалося з вуст Арчі, коли двері за ним з Крістін тихо гримнули і він зміг оцінити ситуацію.

Залишитись сам на сам в незнайомому коридорі, що веде незрозуміло куди, разом з дівчиною, котру кілька днів тому привселюдно обіцяв лишити права на життя. Навіть після кількох смертей це здавалося йому жахіттям посеред найтемнішої ночі.

– Крістін, ти ж не ображаєшся на мене? – ніяково почав він діалог, поглядаючи на руду з-під лоба.

– Ой, та за що там ображатися? – відмовилася вона, здавалося, присоромлено. – Ти діяв по планам Долі і якби це якось погано впливало на когось, то тебе б зупинили ще на початку... Але Карма всеодно був проти, – шепотом додала вона.

– Тобто совість моя чиста, але Карма всеодно незадоволений? – поцікавився Арчі.

– Типу того, – криво всміхнувшись, відповіла Крістін. – Але ти не хвилюйся, він іноді може кардинально змінити ставлення до підопічних за найменші добрі справи. Або коли твої дії почнуть приносити користь плину долі.

– Знаєш, – винувато потерши потилицю, почав чоловік через хвилину. – Я от, коли нарешті зрозумів що накоїв, ну, після зустрічі з Сарою, думав що буду вічність ходити поміж фарматоне і вибачатися перед кожним, а особливо перед твоєю сім'єю. Але нікому мої вибачення не потрібні, всі так звикли до витівок Долі, що й навіть на мої злочини особливої уваги не звертають. Тепер, замість того щоб вибачатися, мій язик, здається тільки й знає, що дякувати. І я дуже тобі вдячний. Чесно. Навіть не за прощення. Тобто не стільки за нього, скільки за те, що пригледіла за моїм братом.

– Ти про кого? – трохи нахмурившись, але не знімаючи привітної посмішки, поцікавилась руда.

– Ну, про Алекса, звісно. Страшно подумати що б з ним було, якби не ти.

– Ти про Алекса Ордовіка? – вже трохи налякано скривившись і нахиливши голову до правого плеча, перепитала вона.

– Ну, так. Кого ж іще?

– Арчі, будь ласка, скажи мені своє повне ім'я.

– Ем, – зам'явся він через незвично стривожений голос рудої, але вирішив, що гірше не стане: – Арчібальт Мартіс Ордовік.

– Але ж... – почала Крістін, дістаючи телефон з кишені. – Але ж ось це Арчібальт Мартіс Ордовік, – зауважила вона, притягуючи чоловікові якесь фото.

На ньому був високий і широкоплечий чоловік, що явно був відданий спорту більше за Арчі. Чорніше за вугілля волосся було коротко підстрижене, але виглядало стримано і... мужньо? Так, підходяще слово для квадратної щелепи, білозубої посмішки, широких брів і хитро зіщурених смарагдово-сірих, ніби запилюжених очей.

Арчі глянув на нього так прискіпливо лише з несподіванки і ввічливості, але дійсно привернула його увагу інша постать на фото – Лілі. Він пам'ятав її інакшою, навіть зовсім не схожою, але навіть попри це він точно зрозумів, що це його кохана.

– Я знаю його, – через силу пробурмотів він. – Коли мене перестали впізнавати і я прийшов додому, вона була разом з цим чоловіком.

– Ага, її чоловіком. Законним чоловіком і батьком її доньки, – повідомила Крістін і Арчі вперше помітив маленькі ручки, що овивали в обіймах Лілі і сором'язливо ховались від камери на нею. Дівчинка. З ясними зеленими очима, такими питливими і невинними, вони ніби благали Арчі повірити Крістін. І він повірив.

– Крістін... – через ком в горлі спитав Арчі.

– Що?

– Якщо він Арчібальт, то хто... хто ж я? – спитав він, піднявши на руду повні відчаю і надії очі, такі ж гіркі, як какао.

– Ну... – Руда винувато скривилась. – Я й сама не знаю. Нитка долі в вас майже ідентична до того переломного дня. Але душа в тебе точно не рукотворна.

– Тобто? – перепитав у неї чоловік. Мало хто розбирався в тонкощах візерунків душі, але якщо тобі кажуть, що з нею щось не так, то безглуздо не довіритись представниці роду, що півтори тисячі років практикували виготовлення душ вроджених фарматоне.

– Тобто її робили не ювеліри душ. Ніхто не знає звідки такі душі являються, але вони точно роблені мінімум Богами для тих, кому не було призначено душі. Бачиш, як щільно один до одного завитки, – пояснювала дівчина, взявши до рук на перший погляд срібний кулон з тріщиною від верху і до центру. – І каміння дару заледве виглядає, а в тріщині ого-го самородочок видніє. У мене так само.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Мені також не знайшлося душі, – ніяково всміхнувшись, відповіла руда, поглядаючи на душу в руці. – В мене також ззовні не примітний камінчик, через який мій магічний рівень А-10.

– Це ж... – почав ледве не задихатися Арчі. – Це ж рівень напівбогів!

– Або секретарів повнокровних Божеств, – невесело пробурмотіла вона. – Проклятий титул, чесне слово.

– Але ж... Це дивовижно! Одне твоє слово рівне слову будь-якого Божества! Всі можливості відкриті перед тобою! А найскладніші закляття виконуються по клацанню пальців! Хіба ж ні?

– Любчику, не знаю де ти такого начитався, але... Я не рівня справжнім Богам, всім було всеодно до мого статусу поки я не довела свою честь, а легкість заклять залежить більше від практики, аніж від магічного рівня. Та й, знаєш, за все є своя ціна. І чомусь вона завжди вимірюються чужими життями, – з розчарованим зітханням зауважила Крістін.

– Чекай, – вирішив змінити тему Арчі, – ти казала що моя нитка і нитка того Арчі майже схожі. Тобто щось в них не схоже, так?

– Так. Магія, – підмітила руда. – В роді Ордовіків магія передається по жіночій лінії. Це найкрасномовніший доказ, що... Ти не з цієї сім'ї.

– Хех, – пустив нервовий смішок чоловік. – Тобто... Тобто ти мені зараз... От прям зараз... Кажеш мені, що я... Я не я... І вся моя сім'я взагалі не моя... А моє життя... Моє життя..! Не моє зовсім! – закінчив він криком в шепоті, нервово бігаючи очима по приміщенню, але не по співбесідниці.

– Так, думаю так, але це не так вже й страшно.

– Все моє життя брехня і вигадка, – видавлюючи з себе повітря, бурмотів чоловік. – І ти кажеш, що це не страшно?

– Я кажу що те не так страшно...

– Мені навіть душі не знайшлось, – продовжував бурмотіти далі Арчі, не зважаючи ні на що. – Я думав, що зможу змінити хід долі, знищити багатовіковий рід, а виявилось я просто забута Долею дрібничка. – В чоловіка, непомітно для нього самого, підігнулись ноги і він став поволі опускатись за землю і Крістін сіла навпроти нього, не знаючи що ще вдіяти. – В мене навіть ім'я крадене, а не власне. Я ж виявляється узагалі нічого про себе не знаю. Мені сказали, що мені скоро тридцять, а може насправді мені вже всі дев'яносто, просто магія мене добре зберегла? І чому в мене пам'ять уже існуючої людини, невже комусь фантазії не вистачило? Чи вирішили не витрачати на таку бездарність як я? Чому я узагалі це пам'ятаю? Нащо плину долі лишня деталь, якщо вона завжди заважає механізму? Я завжди чомусь заважаю. Я поламана деталь. Яплмпдвплмф. – Арчі притис руки до обличчя так сильно, що з-за них почулись лише незрозумілі звуки, більше схожі на всхлипування, а ніж на слова.

– Що сталося? – хутко спитала Бель, коли двері ти-и-ихо від'їхали вбік. – Що з Арчі?

– Він не Арчі, – заявила Крістін, все ще заспокійливо погладжуючи чоловіка. – Ким би він не був, він точно не Арчі.

– Едвард, – доволі чітко почулось від зімкнутих долонь Арчі. – Мене звуть Едвард, – пояснив він, піднявши голову і глянувши на всіх чорними, як найгустіша темрява, очима.

– Біжи, – шепнув хтось, але ніхто навіть не ворухнувся. Бель до останнього думала, що це призначалось їй, але варто було рудій зірватись з місця, як "Едвард" блискавкою помчався навздогін.

– Що? Нащо? Куди? – зовсім не розуміючи ситуації, почала мямлити Бель.

– Я згадав його, – відповів рогатий, вертаючись назад до кабінету і тягнучи за собою дівчину. – Едвард Херез – особистий мисливець за головами Долі. Єдиний, кому дарована сила вбити будь-якого фарматоне раз і назавжди. – Блондин дістав з шухляди невеликого золотого звоника і акуратно продзвенів ним кілька разів. Тіні затанцювали навколо і рогатий наказав їм: – Зловіть мисливця і доставте сюди. Чим раніше, тим більше крові отримаєте. – Тіні хутко випливли назовні, залишивши по собі відчуття сильної тривоги.

– Чиєї крові ти їм даси? Випадково не Ар... Едвардову? – В останній момент виправилась Анабель.

– Залежить від того, чи його піймають, – суворо константував рогатий, дістаючи сигару. Бель вирішила відверто ігнорувати його і його не надто здорові пристрасті, поки не побачила синій дим. Вона обернулася і наткнулася на задоволену заподієним ефектом морду діда. – Що, ніколи такого не бачила?

– Ні, – чесно і стримано відповіла вона.

– Просто хіздом. З ним багато чого можна робити, залежить від того, як сильно ти хочеш оп'яніти і наскільки сильна в тебе магія. З віком фарматоне потрібні все більш сильні настоянки...

– Чому дим синій? – вирішила хоча б з якоюсь користю витратити час Бель.

– Дим від хіздома повторює властивості магічного подразника курця, – інтонацією знавця і професіонала відповів рогатий. – Він найцікавіший в виконанні тих, хто володіє тактильними подразниками.

– Якими?

– Тактильні відчуття – це відчуття доторку, – пояснив він, підвівши руку і показово порухавши пальцями. – Ти навіть не уявляєш як це – вхопити жменю диму щоб відчути поколювання, ніби рука затекла, або погладжування, що ніжніше за ласки суккуба.

– Ми можемо якось прослідкувати за ловлею Едді? – поцікавилась Анабель, розуміючи, що один на один вона з ним більше не залишиться.

– Ти – ні, – з посмішкою повною надмінності і відчуття власної переваги відповів він. – А ось мені ледве не кожні десять секунд докладають про розвиток завдання мої тіні.

– Ти так і не сказав як тебе звуть, – намагаючись дізнатися хоч щось спитала Бель.

– Крайс Мі'Адріїл Файранс ХV з Тернарду. – Звучало так, ніби випускаючи дим, він так само випустив власне ім'я. Синіми, густими комами, що так неохоче покидаючи хазяїна летіли вгору і безслідно танули.

– В мене також такий закручений і складний титул? – намагаючись втиснути в інтонацію все своє презирство до ситуації, поцікавилась Бель.

– Анабель, так? – перепитав Адріїл, і так впевнений в своїй правоті. – Виходить Крайс Ім'Анабель Адан ХVIІ з Тернарду.

– Дай вгадаю, Крайс це наше прізвище, Адріїл – твоє ім'я, а Файранс – по-батькові, номер то покоління, а Тернард то Батьківщина роду?

– А як щодо Мі та Ім? – вражений, але не переконаний вірними здогадами дівчини, спитав він.

– Ем... стать?

– Хех, а ти розумна дівчина. Сподіваюся будеш мудріше батька і акуратніше матері.

– Їх шлюб нікому не подобався, так?

– Нікому, – вперше виявив щиру серйозність чоловік. – Всі бачили що щось не так, але як довести це порожній голові твого батька?

– Ви не помітили, що він про це не шкодує? – зі співчуттям спитала дівчина. – Зовсім. Він виглядав трохи розчарованим, коли про те казав, але не більше.

– Звісно, бо в нього з'явилася ти і цей союз виявився не марним, – байдуже потиснув він плечима. – Діти для фарматоне дуже важливі. Можна сказати дорожче всього.

– Саме через це ви вигнали своє чадо з сім'ї? – скептично спитала Бель.

– Так! – гордо заявив рогатий. – Бо ми думали, що він відступить від неї і визнає, що неправий, якщо ми пригрозимо йому чимось важливим для нього. Таким же важливим як і вона.

– Але вона виявилася важливіше, – з легким докором і зверхністю підмітила Бель, поки блондин присоромлено замовк. – Знаєте, я Вас розумію. Мені моя маман також перестала подобатися, коли в Сарі побачили фарматоне. Вона ніби вирішила, що за Сару відповідальні тільки тато і Тейс, а я в свої дев'ять достатньо доросла щоб відповідати за себе самотушки. Перший рік був кошмаром – довелось самостійно навчитись бути відповідальною старшою сестрою щоб не зруйнувати Сарі дитинство вкінець. Навіть коли маман змилостилась і дозволила нам взяти участь в поїздці всією сім'єю, ми потрапили в аварію і Пітеру, а разом з ним і Дену, доводиться раз в рік кидати все і місяць їздити з Канади по всій Європі щоб в нього не відмовили органи. Знаєте, я навіть його діагнозу не знаю, розумієте про що я?

– Його піймали.

– Кого?

– Хереза, – лаконічно відповів Адріїл і пошепки дав наказ тіням ввести впійманого. За відчиненими сірою лапою дверима стояла Крістін, буквально зализуючи подряпини на руці, а напівпрозорі тіні, що хижо блискали дірами-очима, завели захеканого і вже втомленого Едді, що багатообіцяюче дивився на руду, аж доки двері не зачинились.

– В мене є наказ від Долі, – ледве ворухаючи язиком, заговорив він. – Я повинен його виконати. Я повинен помститися тій рудій мрелці за своє життя. Я повинен завадити Крістін Ферріс з'явитися на світ.

– По-перше, не смій використовувати нецензурну лайку в розмові зі мною. По-друге, виконання наказу є неможливим, – сухо відповів йому рогатик. – Це посмертне завдання. Ти був приречений на провал з самого початку.

– Брехло.

– Ну, якщо так, до давай підійдемо з боку логіки, – спокійно продовжив блондин. – Твоя душа тріснула, а з нею і твоя особистість. Ти ділиш одне тіло на дві персони і Долі це не вигідно, бо ти вже не можеш виконувати свої обов'язки. Але якщо ти спробуєш виконати щось не підсильне нікому, то сам себе спалиш і вона зможе спокійно знайти собі іншу іграшку.

– Брехло, – вже не так впевнено заявив Едді. На ці слова рогатий дзвінко ляснув Бель по щоці, що та ледь не впала. – Що ти коїш? Зовсім з глузду з'їхав, старий ти баран?

– От тепер в тобі прокинулась твоя друга особистість, – продовжував свою тираду рогатий, не чекаючи поки поранена оговтається і спробує дати здачі. – Не така різка, кровожерлива чи маніакальна. Більш скромна, піддатлива і ніжна. Як мило. Вірите в різні боки власного життя і поки один віддає вірність старій версії, другий намагається почати спочатку. Навіть про різних жінок турбуєтесь. Едді про Лілі, а Арчі – про Бель. Хоча впевнений в твоїй голові їх о́брази ідентичні, якщо не абсолютно однакові. Визнай.

Арчі, як вірно підмітив Адріїл, повів себе не так самовпевнено чи холодно як його "сусід" по розуму і залився зрадницьким рум'янцем.

– Вибачся перед Крістін і спитай чи вона може полагодити стінки твоєї душі, – підсумував рогатий і відчинив перед рудою двері, але її там не опинилося. – Що ж. Шукай удачі іншого разу.

– Що? НІ! – взревів уже Едді, вириваючись з рук тіней. – Сьогодні мій останній день, інакше я загину! Вона мені потрібна! Поверніть її.

– Не можу. Я просто не знаю де вона.

– Бель? – спитав чоловік, перейшовши в режим "Арчі", і жалісно глянув на дівчину. – Ще один день. Прошу.

– Ех, – зітхнула вона, помітивши граційну шаблю на стіні. Не встиг Адріїл зрозуміти її намір і зупинити, як вона вже дістала зброю і направила на себе.

– Якого Хереза ти робиш?! – рявкнув водночас з шаблею рогатий, але його слова заглушив всхлип Анабель і звук удару тіла об підлогу.

Їй також потрібен був ще один день. Ще один шанс поговорити з дядьком. І щоб представники роду Крайс її забули... Поки що.