○ ◇ ○ РОЗДІЛ 16: ТЕПЕР Я ТУТ КОРОЛЬ○ ◇ ○
(6 місяців потому, 29 липня 521 року)
Настало літо. Теплий вітерець ледь-ледь колихав дерева та квіти. Птахи співали свої пісеньки та здається нічого не віщувало біди. День пройшов досить спокійно, проте ніхто не здогадувався, що відбудеться в найближчі кілька годин. У цей день Амелія сиділа у вітальні та читала книгу й злегка гладила свій вже достатньо великий живіт. Вона була на останніх термінах вагітності та пологи могли розпочатись будь-якої миті. Увесь цей час дівчина була досить активною в соціальному та політичному житті королеви, допоки через тяжкість пересування не була змушена більше залишатись у палаці. Так читала Амелія книгу поки не відчула нестерпний біль у животі. Дівчина спочатку подумала, що це знову хибні перейми, які вже траплялись раніше, та вирішила трохи потерпіти. Проте коли пройшло вже понад десять хвилин, а біль усе не зникав, Амелія різко закричала та на її крик прибігли служниці й одразу ж кинулись до неї.
— Ваша Величність, що з вами? Нам кликати лікаря?
Амелія ледве промовила.
— Так! Покличте хутчіше до мене лікаря! Здається на цей раз я справді народжую малюка!
Служниці тієї ж миті побігли за придворним лікарем та невдовзі він почав приймати пологи у молодої королеви.
Шум навколо дійшов не тільки до Карлоса, якого у першу чергу сповістили про пологи, а й до Ернеста. Він зрозумів, що ось час втілити свій план настав. Проходячи по коридору, юнак тричі стиснув пальці, тримаючи руку за спиною. Цей жест свого рятівника помітив Антоніо, який сидів на дереві, та швидко пішов доповісти про це Джонатану.
— Пора! Його Високість дав сигнал.
Джонатан тяжко видихнув.
— Що ж, зробімо це!
Антоніо, після цих слів товариша, відчинив ворота та пропустив усередину озброєних солдатів. Солдати, довго не думаючи, кинулись розпочинати бійку з вартовими, які були неготовими до неочікуваного бунту та осади палацу. До того ж вартових в цю ніч на посту виявилось не досить багато, проте незабаром решта вартових теж долучилась до сутички, аби не пустити зрадників усередину палацу.
Тим часом Ернест уже увійшов до тронного залу де саме був Карлос, який був дуже щасливий тому, що скоро стане батьком. Король почувши кроки, повернувся до дверей та посміхнувся своєму молодшому брату.
— Ернесте, ти вже чув, що в Амелії почались пологи? Я так довго чекав цього моменту. Нарешті я стану татусем. Дай же о великий Фрідріх, моїй дружині сил народити мені здорового первістка!
Карлос справді був дуже щасливий та сподівався, що Ернест розділить з ним його радість. Проте Ернест роздратовано відповів.
— Що ж, я теж чекав цього дня. Але не через щастя стати дядьком.
Карлос здивувався та трохи напружився, через якесь невідоме раніше почуття.
— Що ти хочеш цим сказати, брате? Я думав, ти з нетерпінням чекаєш дня народження свого племінника чи племінниці...
Ернест різко почав сміятись та невдовзі зареготав сильніше та трохи поправив своє волосся на лобі рукою.
— Господи, Карлосе, я просто не можу з твоєї наївності! Чи то можливо тупість. Ти справді думав, що я буду тішитись народженню цієї дитини? Ти при своєму розумі? — різко перестав сміятись та став доволі серйозним, після чого продовжив моторошним голосом. — Я давно забув як це радіти з будь-якого приводу. Забув з того часу, як мені виповнилось чотирнадцять. Ти хоч знаєш, як мені було погано, коли я почув передбачення для твоєї дитини? Ти хоч знаєш, як я почувався, коли Амелія обрала тебе, а не мене! — останнє речення хлопець прокричав від люті, проте Карлос підійшов та обняв його.
— Братику, пробач, я...Я не здогадувався про твої почуття до Амелії, я думав, що ти просто соціофоб та боїшся знайомитись з кимось, через ставлення оточення до тебе.
Проте Ернест відштовхнув брата від себе.
— Ти просто не цікавився моїми почуттями увесь цей час! Знаєш, хто убив наших батьків? Це - я! Я убив наших батьків у ніч свого чотирнадцятиріччя! Погодься, ти навіть не підозрював, що я і був убивцею весь цей час! Ти шукав всі ці чотири роки убивцю наших батьків, але навіть не подумав, що ним можу бути я!
Ці слова молодшого брата змусили Карлоса пригадати застереження ще живого батька стосовно Ернеста.
— Для чого ти убив наших батьків, брате? Чого ти хочеш цим досягти?
Ернест знову трохи посміявся.
— Який ти все ж таки тупенький та наївний, брате. — поглянув Карлосові прямо в очі з усією упевненістю. — Я хочу твій трон, брате! Я хочу стати королем замість тебе, зайняти твоє місце! Місце того, кого всі так обожнюють! Адже я завжди заздрив тобі!
Карлос стиснув кулаки від легкої люті та гніву на самого себе, що був таким довірливим та не помічав справжніх намірів рідного брата. Він відчув біль від зради того, кого всі ці роки сумлінно захищав перед іншими.
— Що ж, тоді якщо ти так хочеш відібрати мою корону, тобі доведеться мене вбити! Проте, нумо розв'язувати цю проблему більш цивілізовано - грою в шахи? Хто переможе - посяде трон, а хто програє - втратить життя. Я не хочу тебе убивати, брате, проте платою за вбивство члена королівської сім'ї має стати життя його убивці. Ти вчинив страшний гріх та мусиш спокутати його власною кров'ю!
Ернест знову засміявся.
— Пхахаха! Так і знав, що ти скажеш щось подібне. Проте ти певно забув, якого болю завдав мені наш батько за життя та наскільки байдужою до насильства стосовно мене була наша мати. Вони обоє заслужили того, що я з ними зробив. Це була моя їм помста за мої страждання. — трохи кивнув головою убік. — Що ж, я погоджуюсь на твої умови, старший брате!
Невдовзі Карлос та Ернест сіли навпроти один одного за шаховою дошкою. Карлос, як викликаюча сторона, навпроти білих фігур, а Ернест, як викликана сторона, навпроти чорних. Ця гра не на життя, а на смерть. Переможець отримає усе, а переможений натомість усе втратить. Проте Карлос не помітив, як в Ернеста очі почали злегка світитись червоним. А якби помітив, то дізнався б, що буде грати із самим дияволом.
Тим часом на небесах на центральній площі навколо величезного піщаного годинника зібрались усі хранителі та душі тих, хто знайшов у небесному саду вічний спокій. Фрідріх поглянув на пісок, який вже майже весь упав на нижній бік годинника, та тяжко видихнув.
— Що ж, друзі мої, зовсім скоро настане час мого переродження у нове тіло. Я повинний зупинити Люциуса, проте мені потрібна буде допомога. Тому заради перемоги над злом та попередженню руйнації світу, разом зі мною відійде на землю значна частина ваших сил. Ваші магічні здібності оберуть собі тимчасових нових власників та повернуться до вас після їхньої смерті. Це цілком справедлива та необхідна плата за збереження світу.
Усі товариші Фрідріха були злегка у розпачі від прощання зі своїм найкращим другом та лідером. Але цілісність світу висить на волосині.
— Фрідріху, а що якщо Люциус знову спробує захопити твою свідомість, як він це хотів зробити раніше, проте коли ти будеш у новому тілі? — схвильовано запитав Вінсент, хранитель пішака, схвильовано поправляючи свої окуляри.
Фрідріх спокійно відповів.
— Немає причин для хвилювання. Я розділив свою душу на двоє, коли накладав на себе закляття переродження. Мій меч з частиною моєї душі захистить мене в новому тілі, якщо Люциус спробує захопити мою свідомість. Тож не переживайте за мене. — чоловік знову поглянув на пісок в годиннику та протягнув усім своїм друзям руки.
— Що ж, пісок майже весь упав. Я скоро перероджусь давайте разом зачитаємо заклинання для переродження моєї душі.
Усі невдовзі взялись за руки та почали промовляти заклинання, яке має відправити душу Фрідріха у нове тіло.
— О, великі духи природи - вогонь, вода, небо та земля, відкрийте браму видимого та невидимого! Дозвольте світлу душі, чий час настав, пролитись крізь неї та пустіть його зі світу невидимого у світ видимий! Хай ні час, ні мана, ні скверна, ні що не зупинить це світло та воно віднайде себе у новому втіленні світу видимого!
У цю ж мить піщаний годинник засвітився яскравим білим світлом та блимнув магічним світлом угору, в якому і зник незабаром Фрідріх.
Сам Фрідріх після цього опинився у білому просторі між світами. Він крокував уперед, намагаючись знайти хоча б щось або когось. І все-таки він зустрів рудого чоловіка з довгим хвилястим волоссям та в одежині жреця білої магії.Такий одяг носили за попереднього життя Фрідріха лише найвизначніші маги країни. Цей чоловік був ельфом та досить добре знайомим хранителю короля, адже за життя він був його наставником. Фрідріх підійшов до свого вчителя та схвильовано промовив.
— Наставнику Фіорене, як же я радий нарешті вас побачити!
Ельф повернувся до Фрідріха та обійняв його.
— Я знав, що мій найкращий учень колись знову зустрінеться зі мною. Ти тут не просто так, вірно?
Фрідріх кивнув.
— Настав момент мого переродження на землі аби зупинити Люциуса. Він вирішив знову спробувати зруйнувати весь світ. Але цього разу руками мого нащадка. Я не пробачу йому цього ніколи та обов'язково зупиню його.
Фіорен кивнув, погоджуючись зі словами свого учня.
— Давно вже було пора покінчити з посяганнями цього демона на світове панування.Я тільки молюсь, що у тебе все вдасться задумане, Фрідріху. Адже після переродження ти повністю втратиш свою пам'ять про минуле життя та тобі доведеться знову відкривати в собі силу хранителя. Як певно та іншим людям, котрим достануться магічні сили Кетрін, Ліліан, Ольгерда, Данієля та Вінсента. — тяжко видихнув. — Що ж Небесний Сад тимчасово чекає відтік значної частини мани. Я сподіваюсь нам вдасться пережити цей кризовий період. Я тимчасово перейму на себе твої обов'язки як верховного світлого духа, окрім переведення душ у потойбіччя.
Фрідріх вдячно посміхнувся та обійняв свого вчителя на останок.
— Дякую, вам наставнику. Я обіцяю, що цього разу остаточно зупиню Люциуса. — неволі від смутку в серці заплакав.
Тим часом у палаці шахова дуель між Карлосом та Ернестом, а точніше між Карлосом та Люциусом, добігала кінця. Якби не намагався молодий король та майбутній батько обіграти демона, демон все одно був на крок попереду нього та вміло прораховував усі його ходи. Напруга зростала з кожним моментом. Карлос вже пітнів від сильного хвилювання та нервово стискав пальці на дерев'яній поверхні столу, а Люциус у тілі Ернеста був досить спокійним. Зовсім скоро він виконає свою першу умову договору - отримає для цього недолюбленого юнака корону. Амелія тим часом важко народжувала своєму чоловікові первістка вже трохи понад п'ять годин. Вона тяжко дихала, проте намагалась знову й знову.
Незабаром головний годинник королівського палацу пробив північ та у цей момент сталось декілька подій, з точністю до секунди. Коли пісок у небесному піщаному годиннику остаточно впав униз, Фрідріх розсипався на багато маленьких білих метеликів, проте невдовзі розплющив очі, переродившись малюком. Амелія з тяжким болем народила Карлосові сина та по всьому палацу пролунав голосний плач немовляти. Проте у ті лічені секунди сталося й дещо жахливе...Карлос програв у шаховій дуелі Ернесту та невдовзі опинився без голови від змаху братового меча. Ернест стояв, бувши повністю у крові старшого брата, та незворушним поглядом споглядав, як тіло його останнього найбільшого супротивника падає на кам'яні плити підлоги тронного залу. Під голосний дитячий плач, Ернест підійняв швидко корону з підлоги, поки кров не дотекла до неї, та без каплі зволікання одягнув її на себе. У цей момент починає справджуватись те страшне пророцтво, сказане старим провидцем ще до народження Ернеста. Тепер Ернест справді розпочне у Фелірі хаос, проте це буде покаранням для усіх, хто зробив з нього монстра.
Одну з останніх незвичних подій помітили білі маги, які молились за успішні пологи королеви у головному святилищі королівства - у святилищі Фрідріха.
— О, великий Фрідріху, небесний володарю, захисти нашу королеву та плід утроби її. Подаруй дитині її своє благословення та милість. Збережи їх від намірів нечистого.
Проте у момент смерті короля Карлоса фон Едерна статуя першого короля Феліру раптово почала плакати кривавими слізьми. Це помітив один із магів та перелякано упав на підлогу, тієї ж миті відповзаючи трохи далі від статуї.
— Чого так перелякано кричиш? Ти заважаєш нашій молитві! — пробурчав старший білий маг, проте молодий маг показав тремтячою рукою на статую першого короля із кривавими слізьми на обличчі. Решта магів поглянули на статую та також вжахнулись.
— Це попередження від нашого великого правителя минулого! Ми провинились перед ним та невдовзі для нас настане судний день! — перелякано проговорив старший маг.
Проте через пару секунд криваві сльози з очей статуї змінились на золоті, що можна було трактувати як благословення та захист найсильніших світлих духів, тобто шести хранителів фігур.
Після кривавих та золотих сліз небом пройшовся справжній зорепад із п'яти зірок. Перша з них залетіла в один із житлових районів Авердішу та зникла перед одним із будинків. Друга зірка зникла перед маєтком одного столичного графа. Третя зірка довго переслідувала слугу Ернеста Джонатана, аж поки не сховалась йому у кишеню. Останні дві зірки попрямували ще далі. Та одна з них зникла над головою маленького пана з баронської родини. Руденький хлопчик прокинувся від цього раптового тепла біля себе та побіг до матері, взявши в руки іграшкового котика з моряцьким капелюшком на голові. Хлопчик постукав у двері та тихенько відчинив їх. Так само він швиденько заліз під покривало та притиснувся до матері. Жінка обійняла сина та тихенько запитала.
— Не спиться, Роббі?
Роббі тихенько прошепотів.
— Мені приснилося жахіття. Чи можу я поспати поруч із тобою, мамо?
Жінка ніжно поцілувала свого малюка та відповіла.
— Звісно ж, можеш, Роббі. Засинай, а капітан Кіт буде охороняти твій сон.
Роббі притиснув до себе свого іграшкового кота та невдовзі задрімав.
Інша зірка зникла перед темноволосою вагітною жінкою, яка сиділа перед вікном та вдивлялась у нього зі смутком. Вона була доволі кволою та дуже переймалась за свою майбутню дитину. Невдовзі зі своєї кузні повернувся Джо та присів біля своєї дружини, обійнявши її за плечі.
— Як ти, кохана? Як наш малюк?
— Усе гаразд, не переживай, любий. Але на небі почався зорепад та малюк трохи заметушився, проте він вже заспокоївся.
Джо дуже хвилювався за свою дружину, адже вагітність проходить дуже тяжко через хворобу. Тому чоловік сам займався усіма хатніми обов'язками, аби його кохана не перевантажувалась та мала сили на одужання.
Тим часом Амелія лежала у ліжку та ніжно притискала свого малюка до себе. Дівчину вже привітали з народженням сина, тому вона уже знає як його назвати. Адже вже колись Амелія разом з Карлосом вирішила назвати їхнього сина Рональдом. Молода мама була дуже щаслива, аж поки до її покоїв різко не забігло четверо лицарів.
— Ваша Величносте, сталася біда! Ви повинні рятуватись разом зі своїм сином! Негайно тікайте!
Амелія шоковано поглянула на лицарів та запитала.
— Що трапилось? Чому ми повинні тікати? Де мій чоловік?
— Прийміть наші співчуття, королево, але Його Величність король Карлос загинув. — промовив один із лицарів, поки інші два лицарі швиденько підіймати дівчину разом з немовлям із ліжка та ставили її на ноги.
Амелія з розпачу заплакала та закричала.
— КАРЛОСЕ!!! Ні... Ні...Цього просто не може бути... — в голосі дівчини звучав розпач та невимовний біль через втрату коханого.
— На жаль, пані, це так.
Амелія міцно взяла сина на руки, притиснула до себе та поглянула заплаканими очима на лицарів.
— Чому мій чоловік загинув? Хто його вбивця? Скажіть...СКАЖІТЬ МЕНІ ХТО ВБИВ МОГО ЧОЛОВІКА!
Від крику матері малюк Рональд почав плакати, проте його одразу ж почали колихати аби заспокоїти мамині руки.
— Принц Ернест розпочав палацовий переворот та обезголовив Його Величність своїм мечем. Тому вам із малюком необхідно негайно тікати зі столиці, поки гвардійці зрадники не знайшли вас!
Амелія витерла сльози та впевнено подивилась на лицарів.
— Допоможіть мені та моєму синові утекти. Ця дитина повинна вижити та повернути лад у наше королівство. Це рятівник нашого народу!
Лицарі тієї ж миті віддали честь новонародженому принцу та його матері й невдовзі почали допомагати їм покинути палац.
Усе йшло досить добре. Амелія ховалася за накидкою та ховала в ній же свого малюка. Попри сильний біль по всьому тілу після пологів дівчина бігла з усіх сил за лицарями. Проте невдовзі на дворі біля дверей їх наздогнали лицарі зрадники. Захисники королеви витягнули свої мечі та вступили у бійку зі своїми колишніми побратимами.
— Тікайте, Ваша Величність! Тікайте хутчіше! Ааааааааакххх! — прокричав один із лицарів Амелії перед тим як його різонуло лезо чужого меча. Амелія вжахнулась, проте ще швидше побігла геть з палацу. Невдовзі усі лицарі, які допомагали королеві та принцу немовляті утекти, були перебиті та лежали мертвими на кам'яній доріжці перед дверима палацу. Декілька лицарів побігли сповістити Ернеста про втечу Амелії з дитиною.
— Ваша Величність! Королева Амелія утекла разом з вашим племінником! — промовив один із лицарів до Ернеста, який стояв перед ними у короні поруч із трупом рідного брата.
— Дідько! Негайно вирушайте на їх пошуки! Немовля можете убити на місті, але його матір поверніть до палацу живою! Якщо хоч одна волосина впаде з її голови - з ваших плечей впадуть вже ваші голови! — неймовірно лютий погляд Ернеста змусив по спинах лицарів пробігтись хвилям переляку. Тому вони негайно чимдуж побігли геть шукати королеву із законним спадкоємцем трону.
Тим часом Амелія перебігала від одної будівлі ховаючись за накидкою, забігала у вузенькі темні вулички та переховувала у себе за накидкою своє новонароджене дитя. Раптом вздовж головної вулиці Авердішу метушливо бігли королівські вартові.
— Обшукайте кожну вулицю! Кожен будинок! Вона не могла втекти далеко! — прокричав один зі старших офіцерів.
— Але чому ж ми маємо гнатись за королевою? — спитав захеканий вартовий.
— Ти мене питаєш, довбню? Хіба не знаєш, що сьогодні увечері короля Карлоса було убито його ж братом? Принц Ернест сам себе коронував й тепер наказав спіймати королеву Амелію з новонародженим принцом Рональдом! Королеву привести до нього, а немовля убити на місці! Якщо не виконаємо наказ, швидше за все будемо страчені!
— Але як це так запросто ми можемо убити ні в чому невинне дитя? — перелякано запитав знову вартовий.
— Та цьому самокоригованому покидьку байдуже! У нього є усі причини убити малого принца, адже той законний спадкоємець трону! Усе не питай мене більше ні про що! Йди шукай утікачку!
Поки вартові сперечались королева Амелія разом зі своїм новонародженим сином уже встигла забратись у віз одного із дрібних торговців під накриття й покинути таким чином столицю. Вона дуже сильно переживала та боялась, проте їй пощастило, що торговець їхав саме до портового містечка Крель. Уже через деякий час жінка разом з немовлям опинилась у Крель. Там вона вкрала з хлібобулочного прилавка кілька хлібин аби у довгій дорозі мати чим відновити сили. Малюку потрібно материнське молоко, без нього він довго не протягне. Амелія має, бажає за будь-яку ціну вберегти сина. Самій не врятуватись, то хоч сину зберегти життя. Невдовзі вона вийшла в широке поле, звідки вже пізньої ночі нарешті дісталась до села та постукала у двері хатини доброго друга свого померлого чоловіка - у двері коваля Джо Дермана.
— Що трапилось, Амеліє? Чому ти тут? Чому сама? Де Карлос та вартові? — здивовано спитав Джо, тільки відкривши двері та глянувши на раптову гостю.
— Не... Увечері два тижні тому Ернест убив Карлоса та захопив владу у всьому королівстві... Я ледве утекла з Авердішу разом з ним... — витягнула малюка з під накидки та показала його ковалю.
— Це Рональд, наш з Карлосом синочок. Він народився зранку два тижні тому, саме в той день, коли загинув Карлос. Дуже прошу подбай про нього....Благаю! Він повинен вижити... Будь ласка, зроби це заради мене та доброї пам'яті про Карлоса! Рональд єдина надія нашого королівства! Прошу тебе... — благала Амелія зі слізьми на обличчі.
— Гаразд. Я потурбуюсь про нього. Він буде рости разом з моїм прийдешнім малюком. Моя дружина скоро має народжувати. Може і ти залишишся з нами? У нас місця вдосталь. — чоловік обережно узяв малюка на руки.
— Ні, я не можу залишитись. Ернестові солдати уже шукають мене по всьому королівству. Вони рано, чи пізно найдуть мене тут та вб'ють Роні. Я краще піду, а ти, якщо твоя ласка, виховай його гідною людиною. І на останок прошу, розкажи усе Рональдові у день його шістнадцятиріччя, до тих пір мовчи. Усе, прощавай! — Амелія зі слізьми на очах поцілувала свого синочка в носик та щічки.
— Прощавай, мій маленький! Прощавай...Вирости сильним, розумним та сміливим. Й пам'ятай лиш одне, залишайся завжди людиною... Усе, прощавай! — Амелія востаннє поцілувала своє дитя та пішла геть, не зупиняючись, навіть чуючи плач своєї дитини.
— Пробач мені, Рональде. Але так буде найкраще для тебе.
Джо хотів запитати в Амелії, чому він повинен не розповідати Рональдові про його походження до шістнадцяти років, проте не встиг й слова мовити, як та зникла з очей. Чоловік залишився сам із немовлям на руках й просто не міг повірити, що його найкращий друг загинув й зараз він тримає на руках його сина. Через кілька хвилин мовчазної тиші, коваль все ж повернувся у середину свого будинку до вагітної дружини та вирішив усе їй розповісти.
— Кохана, це....Це син Його Величності Карлоса та Її Величності Амелії... У палаці... У палаці сталася трагедія...Принц Ернест влаштував палацовий переворот...Король Карлос убитий та його брат захопив усю владу в королівстві... Королева Амелія вирішила довірити нам виховання свого сина законного спадкоємця трону принца Рональда. Її високість попросила виховувати хлопчика як селянина, заради його безпеки. Ти ж не проти якщо ми будемо виховувати також королівського малюка?
Дружина Джо трохи подумала та кивнула зі стомленою усмішкою.
— Я зовсім не проти, коханий. У нашого малюка одразу буде друг. Це ж чудово.
З того рокового трагічного дня пройшло кілька тижнів. Ернест лютував, що його лицарі не змогли знайти Амелію з дитиною та наказав шукати їх по всіх околицях Феліру. Амелія сховалась досить далеко від столиці майже на кордоні з королівством ельфів Тельвінією в одному із невеличких численних святилищ. Дружина Джо невдовзі народила йому сина, якого назвали Маркусом. Проте одразу після неймовірно тяжких пологів жінка померла та Джо залишився геть один разом з двома малюками. Своїм рідним сином Маркусом та сином свого найкращого, на жаль покійного, друга Карлоса Рональдом.
Коментарі