Поки Амелія тікала разом зі своїм сином до Джо та її розшукувала королівська гвардія, сам Ернест вже сидів на троні та задоволено посміхався.

— Я бачу, ти досить задоволений своїм становищем, юначе. — помітив задоволення свого контрактора Люциус.

Ернест закинув ногу на ногу та ширше посміхнувся.

— Авжеж я задоволений, Люциусу. Нарешті я заволодів цією короною. Звісно ж шкода Карлоса трохи, але він сам винен, що був таким наївним усі ці чотири роки. Він навіть не помічав мого відкритого маніпулювання.

Ернест настільки був задоволений тим що трапилось, що навіть не звертав уваги на великі калюжі крові рідного брата та його ж таки бездиханне тіло на підлозі.

Аж раптом двері тронного залу відчинились та усередину увійшли старійшини із ради міністрів.

— Крістіан, потрібно повідомити його величність про переворот! Зараз ми йому все розкажемо! — промовив один із чоловіків, аж раптом вони почули грайливий голос Ернеста.

— Що розкажете, пане? — посміхнувся, дивлячись на старійшин. Ті ж, поглянувши на Ернеста, вжахнулись та почали відходити ближче до дверей.

— Що ви робите на троні, принц Ернест? Де його величність Карлос? — метушливо запитав один зі старійшин.

Ернест трохи ширше посміхнувся та показав рукою на тіло брата на підлозі. Міністри завмерли від жаху та усвідомлення, що вони запізнились з попередженням короля про палацовий переворот. Тепер страхітливе пророцтво для молодшого брата законного правителя почало справджуватись. Чоловіки витягнули свої мечі із піхв та направили кінчики їх лез на зрадника перед собою.

— Ви монстр! Ви ніколи не будете для усього народу законним королем! Ваша душа не заслуговує на святе прощення володаря небес Фрідріха, страждати їй вічно у Пустелі Тіней! Ви прокляті, ваша високість! Саме ваше народження на світ прокляте! Ми не дамо вам спокійно правити у нашому королівстві! Ви незаконний король!

Ернест перестав посміхатись та божевільно засміявся.

— Пхахаххах...Які ви дивні! Я давно вже знаю, що Небеса відвернулись від мене. Проте, ви самі винні, що я став таким! Ви самі створили собі монстра! Тож тепер не жалійтесь, коли я змушу відчути вас те, що відчував я всі ці роки. Я ЗМУШУ ВАС ВІДЧУТИ ВЕСЬ ТОЙ БІЛЬ, ЩО ВІДЧУВАВ Я ВСЕ СВОЄ ЖИТТЯ! — у цю ж мить мечі міністрів злетіли у повітря та направились своїми гострими кінцями вже на своїх власників.

А Ернест продовжив.

— Що ж, якщо Рада міністрів хоче ворогувати зі мною, тоді будемо ворогувати!

Міністри заклякли від жаху, проте невдовзі почали тікати назад через двері.

— Вам це так просто не минеться! Ми помстимося за нашого короля! — прокричали вони, утікаючи. Коли старійшини пішли, їхні мечі впали до долу.

Проте Ернест залишився сидіти на троні із задумливим виразом обличчя. Він незаконно захопив владу, тож цілком очевидно, що рада міністрів вирішить його усунути від влади. Потрібно бути готовим до усіх можливих сценаріїв наступних подій.

— Вони точно щось придумають аби убити тебе. — посміхнувся Люциус.

— Проте ти ж мене усе одно врятуєш, чи не так? — запитав Ернест у демона посміхнувшись йому у відповідь.

— Пфф...Можеш у цьому не сумніватись. Я ніколи не порушу наш договір. — після цих слів демон зник у чорному тумані.

Через кілька тижнів після смерті Карлоса біля кордону із Тельвінією у святилищі, де сховалась від переслідування Амелія, жриці проходили коридорами священного місця та говорили одна з одною. Це було жіноче святилище при якому був невеличкий дитячий притулок.

— Вона знову молиться біля статуї королеви Анни? Наскільки ж у неї сильний відчай, що вона усю ніч промовляє молитви до верховних світлих духів. — промовила одна із жриць, проте її товаришка окинула її незадоволеним поглядом.

— Побійся кари небесної! Ти ж знаєш, що вона втратила чоловіка та була змушена покинути свого новонародженого малюка. Що ще їй у такій ситуації відчувати, окрім болю? Дай жінці спокій!

Невдовзі жриці відчинили тяжкі дерев'яні двері та побачили свою королеву, що сиділа перед статуєю першої королеви та шепотіла молитви раз по раз схлипуючи від невимовного болю в душі. Амелія була зовсім іншою тепер. Замість дорогих королівських вбрання та прикрас на ній тепер звичайна біла сукня жриці підперезана поясом із вишитими на ньому символами оберегами. Руде волосся спутане та очі червоні від пролитих сліз.

— Прошу, Анно, небесна володарко, порятуй моє немовля! Захисти його, молю тебе!...Б...Благаю! — промовила Амелія та почала бити поклони статуї богині, знову заридавши з розпачу. Вона втратила усе...Втратила коханого чоловіка та сина, так і не встигнувши подарувати йому свою материнську ласку та тепло. Жриці повільно підійшли до дівчини та почали підіймати її на ноги.

— Годі вам, пані! Вам потрібно хоч трохи поспати! — промовила одна із жриць, але колишня королева пручалась тому, аби її підіймати на ноги. Проте як би Амелія не намагалась вибратись із під рук жриць, ті все одно відвели її поспати. Руда самотня дівчина навіть крізь сон кликала свого померлого чоловіка та ридала, притискаючи до себе білу нитку оберіг, яку носила ще з дня весілля. Цей невимовний біль мучив душу Амелії ще з дня втечі із палацу. Вона досі не могла повірити, що Ернест зрадив Карлоса та убив його. Проте слід дивитись правді в очі та прийняти сувору реальність. У неї був люблячий чоловік, вона нещодавно стала матір'ю...Проте вона втратила усе через амбіції недолюбленого суспільством брата її чоловіка. Хоч Амелія й втратила коханого, проте у неї ще залишився Рональд, її новонароджений син, якого вона захистить навіть не в змозі бути поруч. Вона ніколи не розповість Ернесту де сховала своє немовля, наперекір загрозі власної смерті.

Пройшов деякий час з того дня як рада міністрів побачила сидячого на троні Ернеста, що сам себе коронував, не маючи на це законного права. Міністри поховали тіло свого справжнього короля Карлоса в усипальниці династії Едернів. Проте вони зовсім не здогадувались, що ховають зовсім не свого короля, а одного із лицарів. Джонатан за наказом Ернеста поміняв тіло Карлоса та лицаря місцями, після чого труп брата свого господаря поховав у землі просто посеред лісної галявини. Зараз Джонатан сидів навпроти свого пана, що вже став королем, у великій вітальні на дивані. Поруч у кріслі сидів Антоніо та вони утрьох обговорювали нещодавні події, які трапилися у столиці через них самих.

— Перепрошую, пане, проте мене цікавить чи справді так потрібно було ховати вашого брата у лісі замість королівської усипальниці? — запитав раптово Джонатан. Ернест відпив трохи чаю зі своєї чашки та поставив її назад на блюдце на столі, після чого глянув роздратовано на свого вірного слугу.

— Так, потрібно було...Це потрібно було аби принизити його, хоч і вже мертвого. Я все життя був у його тіні, тепер хай після смерті знає, як я весь час почувався. Покинутим...Забутим десь далеко на фоні його світла та приманливих життєвих здобутків. Тепер мій час сяяти, а його час сплинув як вранішня роса під сонцем. — принижуючи померлого брата, Ернест намагався самоствердитись хоча б у власних очах та в очах своїх поплічників. Ернест захотів знову зробити ковток чаю, проте не зміг спокійно знову підняти чашку. Його пальці раптово почали сильно тремтіти, а зір погіршав та перед очима наче усе почало роздвоюватись. Ернест не міг чітко сфокусувати свій погляд на чомусь. Джонатан та Антоніо різко підскочили до свого короля, як тільки чашка із руки того упала на підлогу та розбилася.

— Пане! Пане! Що з вами, пане Ернесте? Прошу скажіть хоча б щось! — заволав Джонатан, проте Ернест вже втратив свідомість. Джонатан почав знервовано трясти хлопця за плечі та благати його отямитись, а тим часом Антоніо помітив дивний колір пролитого на підлогу чаю та вирішив перевірити сам чайник із сервізу.

— Боже, ...Пхехе...Як же тхне! — прокашлявся Антоніо та різко закрив чайник кришкою.

Джонатан здивовано поглянув на товариша, не відпускаючи рук Ернеста.

— Що таке, Антоніо? Що там з чайником?

Антоніо перестав кашляти та промовив.

— Я не можу точно стверджувати, проте скоріш за все у чай додали пелюстки квітки Ніто.

Джонатан ще більше здивувався.

— Квітка Ніто...Що це таке?

Антоніо тяжко видихнув.

— Це отруйна квітка, яка росте на півночі. Її токсини містяться у її бутонах та у великій кількості можуть призвести до смерті. Зазвичай для убивства дорослої людини достатньо трьох бутонів.

Джонатан був вражений такими знаннями Антоніо про отрути.

— Звідки ти усе це знаєш? Ти ж наче був торговцем поки не потрапив під суд.

— Моя мати була знахаркою та добре розумілась в різних рослинах, в тому числі й в отрутах. Вона передала деякі знання мені. Бутони Ніто у великій концентрації мають дуже різкий запах, чимось схожий на застояну воду з травами, та яскраво помаранчевий відтінок. Я помітив саме помаранчевий відтінок у пролитому паном Ернестом чаї та й запах характерний саме для цієї рослини.

Джонатан налякано глянув ще раз на непритомного Ернеста та міцно стиснув його руки у своїх.

— Який можливий хід подальших подій та чи є протиотрута?

Антоніо обнадійливо похитав головою в різні сторони.

— На превеликий жаль, проти отрути від бутонів квітки Ніто ще не віднайшли. Враховуючи час, коли пан Ернест випив це чай, його не стане вже на ранок. Мої співчуття, Джонатане, я чув ти був з ним досить близьким.

Джонатан від шоку осів на підлогу.

— Ні...Це не може ось так все закінчитись...Він тільки досягнув своєї мети...Звісно ж замаху на його життя можна було очікувати, але я не думав, що це станеться так швидко.Я...Я не можу його ніяк врятувати?

— Мені шкода, Джонатане. — Антоніо й сам відчував біль, проте вони нічого не можуть вдіяти у такій ситуації, окрім як попрощатись зі своїм паном.

Невдовзі усі троє знаходились у спальні Ернеста, Джонатан сидів поруч із лежачим у ліжку Ернестом та тримав його за руку, помічаючи як його тіло покидає життя. Антоніо змірював пульс непритомному юнакові та міг надіятись тільки на гірше. Аж раптом десь о п'ятій годині ранку, коли Джонатан вже збирався прощатись з померлим паном, Ернест раптом різко розплющив очі та піднявся у ліжку. Від такого видовища Джонатан перелякано узявся за серце та закричав. Заспокоївся він тільки коли почув голос свого пана.

— Чого кричиш, наче примару побачив? — запитав Люциус, який заволодів тілом Ернеста аби врятувати йому життя, нейтралізувавши отруту в його тілі.

— П...Пане, ви жи...ви живий?!

— Авжеж живий. Хіба не бачиш, телепню? — пробурмотів Люциус, піднімаючись із ліжка на ноги та розминаючи втомлене тіло.

— Але як? Ви були отруєні сильною смертельною отрутою.

Люциус роздратовано проричав.

— Не став дурних питань...Ти ж знаєш, що у мене міцне тіло. Та й взагалі, неси сюди швидше відро!

Джонатан тієї ж миті побіг та приніс відро, у яке потім Люциус виблював усю отруту разом з вчорашнім обідом.

— Йди викинь це негайно. А я піду декуди навідаюсь.

— Куди саме, мій пане? — здивовано запитав Джонатан.

— Куди-куди...До парламенту! Час показати цим самовпевненим міністрам, де їхнє місце... — задоволено посміхнувся Люциус у тілі Ернеста та швидко покинув кімнату, направляючись до зали парламенту ради міністрів.

Тим часом міністри у залі парламенту вже думали, що позбулись само коронованого короля, та думали як же повернути назад до палацу королеву Амелію та її немовля законного спадкоємця трону принца Рональда.

— Він вже, мабуть, помер. Слід чим швидше знайти королеву Амелію та назначити її регентом при її новонародженому синові. Принц Рональд посяде трон як законний спадкоємець тільки при досягненні повноліття. — промовив один із міністрів, а інший продовжив бесіду.

— Потрібно його швидше поховати...Проте де?

— Поховаємо його на закинутому кладовищі. Такий монстр не заслуговує честі бути похованим серед своїх великих предків.

Аж раптом двері відчинились та до зали зайшов Люциус.

— Кого поховати? Гей, чого мовчите усі? Відповідайте, кого ви зібрались поховати? — з насмішкою запитав демон.

— Як...Як ти зумів вижити? Отрута квітки Ніто надзвичайно сильно токсична. Ти вже мав лежати мертвим!

— Та невже... — Люциус глянув своїми червоними очима на переляканих міністрів. — Єдині хто тут має бути мертвими - так це ВИ, СВОЛОТИ! За те що посміли чіпати те, що належить МЕНІ! — Люциус почав витягувати меча з піхв, які тримав правою рукою. Проте міністри теж витягнули свої мечі, готуючись оборонятись від, як вони вважали, Ернеста.

— Ви чудовисько, пане Ернесте! Ви убили свого брата та незаконно захопили владу у Фелірі! Як убивця члена королівської родини ви маєте бути стра... — почав промовляти один із міністрів, проте він не встиг договорити, як Люциус встромив йому меча у груди. Чоловік упав мертвим на підлогу зали, а демон лише задоволено посміхнувся. Йому точно приносило задоволення убивати інших, хоч і не у своєму тілі.

— Я ж казав, що не слід чіпати те, що належить мені, довбні!

У цю ж мить між міністрами та Люциусом у тілі Ернеста зав'язалась бійка на мечах. Не обізнаний усіх подробиць ситуації подумав би, що перевага на боці міністрів, судячи з їх кількості. Проте не слід забувати, що б'ються вони проти демона, володаря Пустелі Тіней та найбільшого грішника Люциуса. Отож результат цієї бійки на мечах був досить передбачуваним. Усі міністри лежали мертвими, а Люциус віддав контроль над тілом Ернесту. У цей момент до зали заходить Джонатан та ще встигає помітити червоний блиск в очах свого пана.

— Що...Що тут трапилось, мій пане? — запитав здивовано блондин.

— Я відплатив їм за спробу вбити мене їхньою ж смертю. Відтепер перевіряй усе, що подають мені із їжі чи напоїв. Слід бути більш обачними. — промовив Ернест проходячи повз Джонатана за двері. — А і ще, Джонатане. Приготуй мені ванну. Хочу змити з себе чим швидше це усе. — говорить про кров міністрів на собі. Джонатан ствердно киває головою.

— Так, мій пане. Буде виконано. — відповідає він та з голови усе не може викинути ті багряні очі свого господаря, які бачив зовсім нещодавно. Джонатан починає потроху побоюватись Ернеста через ці самі багряні очі, адже він ще не знайомий з Люциусом особисто.