(532 рік за фелірським календарем)
Настала осінь, а з нею й день народження короля тирана. На честь свого двадцяти дев'ятиріччя Ернест вирішив влаштували пишний бенкет у палаці. Слуги дуже метушилися та намагалися зробити свято як найкраще. Адже їм ой як не хотілося гнівити свого пана. Джонатан слідкував за слугами, аби раптом хтось раптово не підлив чи не підсипав отрути. Він дуже переживав, адже добре пам'ятав усі замахи на Ернестове життя.
— Чи обов'язково робити таке пишне свято, пане? — запитав Ернеста стурбований Антоніо.
Ернест ледь помітно посміхнувся, сидячи у кріслі та вертячи у руці один із нарцисів, що спокійно стояли букетом у вазі на столі. Як не дивно, це були його улюблені квіти.
— Чи обов'язково? Так, обов'язково. Раніше мої батьки ніколи не влаштували пишні святкування мого дня народження. Вони постійно влаштовували святкування тільки Карлосового дня народження. Тож тепер, коли я став королем, я буду влаштувати бали та звані вечори аби розважитись. — відповів Ернест та вдихнув трохи аромату нарцису.
— Але ж на вас знову можуть вчинити замах, пане. — промовив схвильовано Джонатан.
— Ну так ти схопиш тих, хто вчинить цей замах та потім герцог Норке їх стратить. Проблема буде досить просто та швидко вирішена. — зухвало відповів Ернест Джонатанові та посміхнувся. — А зараз прошу залишити мене одного. Я хочу налаштувати себе на сьогоднішнє свято.
Після цих слів Джонатан та Антоніо покинули покої його величності.
Уже увечері до королівського палацу приїхало багато дворян. Це були усі ті зрадники, котрі, боячись за свої статки, перейшли на бік само коронованого короля. Свято було саме в розпалі, як раптом до бального залу спустився сам іменинник. Ернест досить довго готувався до виходу в оточення аристократії, тому й виглядав доволі вишукано. Дорогий костюм улюбленого Ернестового темно-зеленого кольору із золотою вишивкою, білі рукавички, високі темні чоботи на невеликих підборах, розшита золотом червона накидка з хутряним коміром, така ж червона стрічка й авжеж королівська корона - стали елементами святкового образу його величності.
Як тільки Ернест увійшов до бального залу усі присутні гості йому вклонилися. Звісно ж вони усі відчували перед ним страх, проте вони продовжували привітно йому посміхатися. Один із графів підійшов до Ернеста разом зі своїм товаришем та вклонився йому.
— Вітаю вас, ваша величносте. Я граф де Тюрон. Ви як завжди неймовірно вишукано виглядаєте. — слова чоловіка були досить улесливими, наче мед, тому Ернест трохи насупив брови.
— Графе де Тюрон, годі цих пустих балачок. Переходьте уже до справи! Що ви конкретно хочете від мене? Не гайте мого часу даремно! — промовив суворим тоном Ернест та граф швидко перейшов до суті справи.
— Пробачте пане. Ви завжди такий самотній, тож я подумав можливо вам не вистачає жіночої ніжності та уваги поруч. У мого товариша є донька шлюбного віку, ми саме обговорювали чи не запропонувати вам із нею зустрітися.
Ернест ще сильніше спохмурнів та подивившись графу де Тюрону прямо в очі, промовив моторошним голосом.
— Бачу, у вас досить довгий язик, графе де Тюрон, якщо дозволяєте собі пліткувати про моє особисте життя. Може вам трохи підкоротити його, як гадаєте? Я саме маю майстра у таких справах, можу вас особисто із ним познайомити. Запам'ятайте, одружусь я чи ні - це не ваша справа.
Граф від таких слів та погляду короля зблід зі страху та швидко вибачившись, відійшов зі своїм товаришем чим далі від правителя.
Тим часом Люциус прогулювався територією палацу від нудьги. Йому було не цікаво спостерігати за бенкетом усередині, тож він ненадовго залишив Ернеста одного. Недавно він довідався із пліток вартових, що культ темних магів під керівництвом нового лідера почав нападати на простих селян. Це здалося демонові трохи сміховинним, проте й досить сильно зацікавило. Тож він запланував невдовзі навідати культ, який сам і заснував дуже багато років тому бувши ще людиною. Отак і прогулювався б собі Люциус, аж поки йому не довелося ухилитися від стріли, що летіла йому у спину.
— О! Кого це я бачу! Це ж сам бог війни Ольгерд власною персоною! А я гадав, що славним воїнам не личить нападати зі спини. — уїдливим голосом промовив демон, дивлячись прямісінько на дах, де й знаходився бог війни. Ольгерд роздратовано цокнув язиком та крикнув.
— Закрий пащеку, чортяко! Один твій вигляд уже мене виводить із себе!
Люциус задоволено посміхнувся. Якже йому подобається ось цей запальний норов свого колишнього товариша. А ще більше йому до душі дратувати його.
— О! А ти не сам я так бачу...Привів із собою своїх дружків. А чого це вас лише п'ятеро? Де ж мій любий найкращий товариш дитинства Фрідріх? — промовив Люциус солодким голосом, помітивши решту богів. — Хех...Схоже це правда, що він має здатність перероджуватися. Що ж знайду його в новому тілі та випатраю як ту курку... — на його блідому обличчі з'явилася посмішка.
— Гадаєш, ми тебе так легко зараз відпустимо? — промовив Даніель.
— Ти відправишся із нами та постанеш перед судом за свої діяння на землі! — трохи роздратовано промовила Кетрін та скинула свою косу із плеч.
Незабаром усі божества спустилися донизу та розпочали бій із демоном, з ціллю схопити його. Хоча частина сил п'ятірки божеств перейшла до людей через переродження Фрідріха, все одно вони були хоч трохи сильнішими за Люциуса. Але й сам Люциус не відставав. Він, ніби танцюючи, ухилявся від стріл Ольгерда раз за разом, чим дуже дратував його. Декілька разів ламав спис Даніеля та ударяв своєю темною магією Ліліан, аби не давати їй більш зосереджено прочитувати свої рухи. Проте раптом, коли Вінсент намагався відволікти його невеликими вибухами, Люциус спіймав його за горло та подивився на Ольгерда, звертаючись до нього.
— Ей там, лицарю! Чом тобі не урятувати зараз свого принца? А то схоже, зараз він заразиться чимось неприємним. — це звучало досить глузливо, що дратувало усе більше запального бога війни.
— Ах ти, СВОЛОТО! — крикнув Ольгерд, готуючись стріляти із лука у Люциуса.
Вінсент трохи закляк та кашлянув, поки його тіло заповнювала скверна. Проте він знайшов у собі трохи сили аби ударити Люциуса у груди вибуховою магією, від якої демона відкинуло, а він, звільнившись, лише посміхнувся.
— Пхе...Ось я і підібрався до тебе ближче! Гадав, я так просто дам себе спіймати та повністю інфікувати? Схоже, що за стільки років ув'язнення у Пустелі Тіней ти забув, що я можу само зцілюватись. Проте зараз, скоріш за все, це займе багато часу. — Вінсент почав потрохи зцілюватися та глянув Кетрін. — Він спіймався! Хутчіше телепортуй нас!
Кетрін створила зі світла свій чаклунський посох та прошепотіла.
— О небесні сили світла та землі, заклинаю вас у цю мить. Відгукніться на мого серця поклик та доставте нас туди, куди бажаю я. Квантум...Люміно...Інферно! — після цих слів навколо них усіх з'явилося яскраве чарівне світло та в одну мить вони усі зникли. Лише легкий вітерець залишився погойдувати дерева королівського саду.
Замить Люциус розплющує очі та помічає, що він прикутий магічними ланцюгами до підлоги в центрі зали суду в Небесному Саду. Навколо уже зібралися людські душі, світлі духи та, як не дивно, Меріан з Карлосом та Амелією.Не вистачало лише Ділана для повноти присутності членів роду Едернів. Проте Люциус прекрасно знає, де зараз той знаходиться. На тронах перед скованим демоном сиділо п'ятеро із шести божеств Феліру, вочевидь трон Фрідріха пустував, що викликало посмішку нечистого духа.Раптом із п'ятірки звелася із трону Кетрін.
— За відсутності верховного бога Фрідріха його обов'язки пов'язані із небесним верховним судом переймаю я - Кетрін богиня магії та цілительства. Наразі для нас усіх настав період кризи, який ми повинні пережити до повернення Фрідріха назад до Небесного Саду. Тож дякую усім за розуміння. Тож розпочнімо сьогоднішнє засідання! — промовила шатенка та після шепотіння усіх присутніх продовжила. — Що ж, сьогоднішнім підсудним є той, кого ви всі вже й так дуже добре знаєте - володар Пустелі Тіней диявол Люциус. Думаю, не варто поглиблюватися у занадто далекі подробиці його біографії, тому погляньмо на події його існування останніх двадцяти дев'яти років. Ліліан, прошу, покажи його спогади за цей період.
Ліліан тяжко видихнула й витягнула із чола Люциуса потрібні спогади.
— АААААА! Дідько! Якого біса це так боляче?! — прокричав Люциус та виплюнув на підлогу клубок скверни, яка була схожа на чорний туман.
— Так тобі й треба, сволото! Це тобі за мого Вінсента! Так йому, сестричко! — радісно скрикнув Ольгерд, проте Ліліан промовила йому у відповідь.
— Тихіше, братику, ти заважаєш суду.
Ольгерд одразу ж замовк й лише стиснув руку Вінсента, що сидів поруч. Тим часом усім присутнім душам та світлим духам показувалися події останніх двадцяти дев'яти років від лиця Люциуса. Меріан аж заплакала від побаченого та уже хотіла накинутися на демона.
— Ах ти, падлюко!Ти...Ти...Ти довів мого сина до божевілля! Через тебе ми троє мертві! Через тебе Фелір у крові! Та як ти можеш так гратися зі звичайними людьми!? — кричала у сльозах жінка.
— Мамо! Мамо, заспокойтеся! Тихіше! Ви так нічого не зміните! Нам залишається лиш вірити, що великий Фрідріх зможе порятувати наш народ та душу Ернеста від цього виродка. — стримував матір за руки та намагався заспокоїти її Карлос.
Люциус лиш прошипів.
— Та тому, що це весело! Ви, люди настільки слабкі та недолугі, що вами доволі легко маніпулювати. Вочевидь, ви найнікчемніші та найтупіші істоти у всьому світі!
Кетрін вдарила Люциуса магією.
— Не забувай, ти й сам був людиною колись.
Люциус лише шикнув від болю.
— І що? Я дуже тішусь, що тепер у мене є сила могутніша за магію нікчемних людисьок.
Кетрін спохмурніла та вигукнула.
— Годі! Це звісно ж лише формальність, але подай йому ту світлову кулю, Ліліан. Подивимось чи збільшилась його злоба за ці роки.
Ліліан подала Люциусу світлову кулю, проте та, як і очікувалося, почала стрімко темніти, аж поки зовсім не потемніла та не вибухнула.
— Що ж, схоже судячи з цього уже можна робити певні висновки. — знову заговорила Кетрін.
— Люциус Кайссеті, володар Пустелі Тіней, за свої гріхи ти проговорюєшся до повторного довічного ув'язнення у Пустелі Тіней!
Проте Люциус тільки посміхнувся.
— Ще чого! Йди до біса! — одразу після сказаного він зник у чорному тумані скверни. Схоже магічні ланцюги не змогли стримати диявола Феліру.
Тим часом у бальній залі королівського палацу Ернест підняв келих з дорогим алкоголем, який тримав у руці, дороги та промовив з посмішкою.
— Красно дякую усім, хто розділив сьогодні зі мною святкування мого дня народження. Було надзвичайно приємно вас усіх сьогодні тут бачити. Тож випиймо ж за моє довге правління!
Під час цієї промови усі гості боялися хоч щось зробити не так та з усіх сил вичавили із себе захоплення та побажання довгого правління королю. Сам Ернест відчував себе доволі піднесено у цей момент та задоволено посміхався. Вочевидь, така увага до нього сильно тішила його самолюбство. Проте раптом нізвідки з'явився магічний промінь та розбив келих в руках Ернеста. Ернест так само як і присутні гості вельможі здивовано подивився на розбитий келих у своїй руці, а потім викрикнув.
— ВАРТО! У палаці десь переховуються білі маги із "Братства білих магів" ! Негайно схопіть їх!
Вартові хутко збіглися та почали розшукувати чаклунів. Аж раптом ще один промінь націлився вже у самого Ернеста, мабуть, попереднього разу нападники просто не влучили. Ернест уже потягнувся до свого меча, аби відбити цей промінь назад, проте раптово перед ним виникнув Люциус.
— Знову ви чіпаєте те, що належить мені, бісові білі маги! Схоже таки треба мені навідати своїх послідовників. — прошепотів демон та розчинив промінь доторком двох пальців.
— Вибач за відсутність, Ернесте. Проте я знаю до кого ми можемо звернутися, щоб розчавити цих вискочок білих магів врешті решт.
Ернест глянув на свого товариша демона здивовано.
— Невже ти говориш про них...
— Саме так, ми заручимося підтримкою моїх послідовників - "Культу Люциуса".
Невдовзі після цієї метушні виявилося, що білі маги утекли. Проте незабаром станеться те, що значно змінить співвідношення білих та темних магів.