○◇○ РОЗДІЛ 20: РЕПРЕСІЇ ПРОТИ АРИСТОКРАТІЇ○◇○
Після того як Джонатан врятував життя Ернестові під час нападу на них асасинів у лісі, Ернест почав більше довіряти своєму слузі. Молодий король вирішив не надавати сильної уваги тому, що трапилось після нападу біля комина, тому поводився як і завжди холодно до свого оточення. А от Джонатана те що трапилось у заміському маєткові досі сильно хвилювало. Він постійно повертався думками до тих болючих слів Ернеста, які той сказав після спроби блондина зізнатись в почуттях.
— Є список... — раптом промовив Ернест, коли він разом зі своїми двома посіпаками як завжди чаював у малій вітальні біля свого кабінету.
— Який список? — здивовано запитав Джонатан, відійшовши від своїх нав'язливих думок.
Ернест у ту ж мить кинув на стіл кілька сильно списаних паперів.
— Це список з іменами усіх членів ради міністрів та іменами членів їхніх сімей та також з їх перерахованим майном. — глянув на злегка розгубленого Джонатана. — Я хочу доручити тобі дещо.
Джонатан глянув на список з іменами, а потім на свого пана.
— Що це за завдання, мій пане?
Ернест різко спохмурнів.
— Слухай уважно мій наказ, Джонатан. Ти разом із гвардією вирушаєш до усіх вказаних у списку аристократів та намагаєшся змусити їх присягнути на вірність мені. Присягнувши мені на вірність вони зможуть уникнути мого гніву та зберегти свій титул. Якщо ж вони відмовляться, я не збираюсь їх милувати. Покарання буде наступним: відмовившись прийняти мою пропозицію, чоловіки повинні бути негайно посаджені у в'язниці та очікувати страти, жінок та дітей відправити на роботу у копальні та шахти королівства.Так з них хоча б буде якась користь для держави.
Джонатан вжахнувся таким словам свого пана, до котрого його серце всупереч на усе, до цього часу відчувало ніжні почуття.
— У шахти...Дітей...Невже ви зовсім їх не пожалієте? — після цих слів він зіткнувся зі страхітливим поглядом свого співрозмовника. Погляд Ернеста був безжальним, трохи роздратованим та незворушним.
— А мене хтось колись жалів? Хто мене жалів, коли я регулярно отримував побої від мого батька-покидька? Ніхто...Хто намагався хоча б раз пожаліти та зрозуміти малого мене? Ніхто! Усі...Усі довкола бачили в мені всього лише монстра та продовжують бачити. І я їх ненавиджу. Я ненавиджу особисто кожного, хто посмів хоча б раз назвати подумки мене чудовиськом. Вони створили з мене монстра своєю мовчазною згодою, тож я не збираюсь їх жаліти. Тож замовкни, Джонатан, та виконуй мій наказ!
Джонатан тяжко видихнув та взявши зі столу папір, пішов на вихід із кімнати.
— Я виконаю ваш наказ. Я буду виконувати кожен ваш наказ, мій пане, якщо це зробить вас хоч трохи щасливим. Я піду із вами у самі глибини Пустелі Тіней, якщо на те буде ваша воля. — відкрив двері та раптом почув наступні слова від короля:" Краще заведи сім'ю". Почувши це Джонатан стиснув від розпачу та легкого гніву зуби та пішов збирати гвардійців.
Усе йшло так, як і наказав Ернест. Джонатан разом із гвардією об'їздив вже значну частину садиб аристократів зі списку, наданого для цього завдання. Чоловіків заковували у кайданки та відправляли до в'язниці, дітей та жінок садили у вози та вивозили на примусові роботи до шахт. А тих, хто присягав королю вносили до окремого списку аби згодом надати його правителю. Споглядаючи сльози та біль невинних людей, Джонатан ледве тримав себе в руках аби не розчулитись та не натворити дурниць.
— Хто там далі, Кас? — запитав Джонатан у тримаючого список гвардійця, а той негайно відповів.
— Сім'я барона Чарльза дель Розена. Його маєток знаходиться майже у центрі Авердішу та із членів сім'ї у нього лише дружина Августина дель Розен та восьмирічний син Роберто дель Розен.
Почувши прізвище наступних приречених на лихо людей, Джонатан трохи здивувався. Він часто з'являвся у садибі Розенів, адже там був колись більярдний клуб для заможних людей. Баронесу чоловік вважав досить привабливою жінкою, але особисто нічого не відчував до неї, адже його серце вже давно зайняте. Але тепер він задумався, а чи не створити фальшиву сім'ю із вдовою Розен, шантажувавши при цьому жінку її та її сина безпекою. Адже Джонатан поклявся виконувати кожен наказ Ернеста, навіть якщо йому самому від цього буде боляче потім.
— Тоді вирушаємо до маєтку Розенів. — сказавши це, блондин у ту мить сів у карету.
Невдовзі екіпаж королівської гвардії зупинився перед садибою сім'ї Розен. Баронеса дель Розен саме гуляли зі своїм сином біля маєтку, проте помітивши королівську карету та Джонатана зупинилась. Малий Роберто заховався за спиною матері, адже трохи був наляканий, побачивши королівських гвардійців. Проте погляд хлопчика почав швидко розглядати прибулого разом із гвардійцями Джонатана. Роббі добре пам'ятав цього чоловіка й те, як він час від часу дивився на його матір. Джонатан із роками став досить не приємною ззовні людиною, самий лише його зовнішній вигляд та манера одягатись навіювали страх: біляве пухнасте волосся, частина з якого зав'язана резинкою; грубі риси обличчя; на широкому накачаному торсі одягнена шкіряна жилетка, яка розстебнута; ошатні темні штани й високі чоботи; на руках шкіряні без пальчикові рукавички.
— Навіщо ви приїхали пан Ротредж? Хіба я не ясно сказала в минулий раз? Я не збираюся бути вашою коханкою. — промовила баронеса трохи наляканим, проте впевненим голосом.
— А ви не чули, місис Розен? Влада нині в руках пана Ернеста. Всі хто проти його влади повинні бути позбавлені свого майна. Ви підтримуєте заколотників, а значить цей маєток і всі гроші тепер належать нашому великому королю Ернесту фон Едерну. Звичайно, ваше майно може залишитися при вас, баронеса Розен, якщо ви станете моєю дружиною. — від своїх останніх слів Джонатан хотів дати сам собі сильний ляпас, від того, як він намагається обдурити себе та поховати свої почуття до Ернеста.
Жінка спохмурнішала і продовжила твердо стояти на ногах.
— Я не збираюся виходити заміж за такого мерзенного й огидного чоловіка як ви, пане Ротредж. І вашого недоумкуватого короля не визнаю! — вона гордо і твердо стояла на ногах й своїм тілом не дозволяла побачити її дитину. У цю мить слова баронеси про Ернеста ввели Джонатана у несамовиту лють. Ця жінка щойно назвала кохання усього його життя недоумкуватим королем, сама при цьому не знаючи справжнього Ернеста як він.
— Та як ти смієш оскверняти ім'я нашого великого короля! — розсердився Джонатан й сильно вдарив жінку по обличчю. Проте він не врахував сили свого удару та він виявився занадто сильним. Баронеса впала на землю й сильно вдарилась скронею об кам'яну кладку доріжки. Малий Роббі застиг на місці й не міг і слова мовити.Зараз він бачив перед собою лише чоловіка покидька, який посмів вдарити його маму, посмів підняти руку на жінку. В очах хлопчика Джонатан був чоловіком, який намагається зі слуги стати дворянином. Проте він не гідний називатися дворянином. Пройшло лише кілька секунд перед тим, як Джонатан помітив кров, яка стрімко хлинула з розбитої скроні жінки, що лежала на землі. Проте не встиг чоловік щось вдіяти, як раптом відчув неймовірний біль у правому оці. Джонатан хотів обійтися без смертей, проте пролилась кров не лише невинної жінки, а і його власна.Він схопився за рану та закричав. Паралельно блондин помітив утікаючого з території садиби малого Роберто. Хлопчик утікав не з пустими руками, а зі скривавленою шпагою свого батька.
— ААААаааа! Як же боляче...Боляче....Дідько...Клятий шмаркач! Одного разу я спіймаю тебе, Роберто дель Розен, і сповна помщуся тобі!
Гвардійці хотіли кинутись за маленьким утікачем, проте не могли залишити свого командира пораненого. Джонатан помітив своє око на землі та тримаючись за рану пішов до карети.
— Пане... — промовив хтось із гвардійців, проте Джонатан розгнівано прокричав.
— Замовкни! Ми повертаємось до палацу! Ця садиба переходить у власність короля. А того малого гівнюка ми спіймаємо пізніше.
Невдовзі весь екіпаж повернувся до королівського палацу та Джонатан відправився отримати першу медичну допомогу.Тепер в його серці поселилась особиста образа, окрім розпачу від нерозділених почуттів до Ернеста.Тепер Джонатан буде переслідувати Роберто дель Розена аби спіймати його та вимістити на ньому всю свою злість. Злість на самого хлопчиська через втрату ока, злість через неможливість бути коханим для того, хто для нього є усім.
Зараз Джонатан з обробленою та перев'язаною раною на місці правого ока сидів у медичному кабінеті та неохоче відповідав на запитання Ернеста та Антоніо.
— Як ти міг дозволити тому шмаркачу виколоти тобі око? Ти справді не міг нічого вдіяти? — трохи розчаровано запитав у свого слуги Ернест.
Джонатан тяжко видихнув.
— Я не очікував, що цей хлопчисько витягне звідкись шпагу та ранить мене. Це моя помилка, проте у нас вдалося конфіскувати майно сім'ї Розенів. Я дотримувався вашого наказу до останнього та виконаю його повністю, не зважаючи на моє поранення. Але я також хочу вас, мій пане, про щось запитати.
Ернест здивувався.
— Про що саме запитати?
Джонатан тяжко проковтнув комок у горлі та відповів.
— Ви збираєтесь власними руками стратити усіх тих ув'язнених аристократів?
Ернест засміявся, але потім заспокоївся та холодно відповів.
— Я більше не збираюсь власними руками убивати цих негідників.Я хочу насолодитись їхніми стражданнями з залаштунків. Тому мені потрібен хтось, хто стане убивати їх замість мене.Той, хто стане мечем моєї кари.
Антоніо підійшов ближче із трохи піднятою рукою.
— Я недавно довідався про одного молодого чоловіка, який може вам у цьому допомогти.
Ернест ще більше зацікавився.
— І хто ж це?
— Це герцог Грегорі де Норке. Він вже встиг прославитись серед людей як безжалісний аристократ, який любить споглядати за стражданнями інших під час катувань.
Ернест посміхнувся.
— Що ж, Антоніо, ми вирушаємо до цього герцога на невеличку співбесіду.
Антоніо ствердно кивнув та вирушив із королем до карети, а Джонатан пішов до своїх покоїв та вирішив побути на самоті, аби прийти у себе.
Проте Джонатанові не довелося довго страждати від своїх душевних страждань. Він відправився з гвардійцями далі репресувати аристократів зі списку.Весь день чоловік спостерігав біль інших людей, проте тепер він не шкодував їх.Він спокійно спостерігав, як вози відвозять жінок та дітей до шахт і як гвардійці супроводжують чоловіків до в'язниць. Чужий біль для Джонатана став не настільки важливим, як власний.
Невдовзі королівська карета прибула до садиби герцога де Норке. Антоніо вийшов перший та супроводив Ернеста до власника маєтку. Слуги герцога були перелякані та водночас здивовані. Вони не розуміли, що дияволу їхнього королівства потрібно від їхнього пана. Але не заперечували зацікавленість короля діяльністю герцога. Ернест пройшов разом з Антоніо до вітальні, де на них вже чекав герцог Грегорі де Норке.
— До мене дійшли чутки, герцог Норке, що ви полюбляєте спостерігати за чужими стражданнями. Я пропоную вам вигідну угоду. — промовив Ернест, сівши навпроти герцога в вітальні та випивши трохи чаю.
— Що за угода, Ваша Величність? — спитав зацікавлений Грегорі.
— Народ все ніяк не хоче підкорятися моїй владі. Я хочу, щоб ти виконував роль мого ката. Ти будеш страчувати людей й будеш насолоджуватися спостеріганням за їхніми стражданнями, а у мене буде все менше й менше невірних мені громадян. Що скажеш, хіба не вигідні для обох із нас умови? — король знову посміхнувся. Герцог трохи повагався й врешті-решт відповів.
— Гаразд, Ваша Величність. Я згоден на співпрацю з вами.
Після цих слів Ернест та Грегорі потиснули один одному руки. За цим спостерігав із тіней Люциус та задоволено посміхався. Усе жахіття для Феліру тільки починається, адже ненаситність демона усе росте та росте. І ні, цей демон не Ернест. Він лише маріонетка у руках справжнього ляльковика.
Незабаром після укладання угоди з Ернестом Грегорі перемістив свою підвальну катівню в один із будинків у центрі столиці. Наразі герцог отримав своє перше завдання від короля - страта вельмож, які не згодні із режимом нового правителя. Ернест вирішив, що за першою стратою повинний спостерігати звичайний люд, аби вселити у мешканців Авердішу неймовірний страх йти на перекір його владі. А Грегорі своєю чергою вирішив, як саме стратити приречених чоловіків - обезголовлення. Коли народ зібрався перед невеликою дерев'яною сценою, на якій відбудеться страта, гвардійці вивели на неї усіх ув'язнених вельмож. Після підготовки до страти вийшов і Грегорі, проте із мішком на голові та гострою сокирою. Містяни, побачивши ката, вжахнулись. Вони нарешті зрозуміли для чого їх усіх зібрали на міській площі перед королівським палацом. Мить...І перший нещасний ув'язнений був страчений руками ката. Грегорі у цей отримав неймовірне задоволення. Його обличчя стало досить моторошним через те саме задоволення від убивства, задоволений сміх линув з його вуст, який ще більше налякав людей у натовпі.Сміху навіть без відкритого обличчя убивці виявилось достатньо, щоб посіяти страх. Невдовзі герцог більше не стримувався та під власний божевільний сміх убив усіх в'язнів-смертників.
За стратою із вікна палацу спостерігав Ернест. Його обличчя було спокійно холодним, в його очах здається не було жодної емоції, окрім безжалості та задоволення від подій унизу. Тепер він нарешті зміг змусити народ відчути той біль та страх, який відчував він ще дитиною. Все-таки народ Феліру створив сам собі монстра.
Коментарі