○◇○ РОЗДІЛ 18: СТАНЬ МОЄЮ○◇○
(522 рік за фелірським календарем. Королівство Фелір. Столиця Авердіш)
Пройшов рік від того дня як Ернест захопив владу у Фелірі. За цей рік трапилось багато чого. По-перше, країни союзники відмовились визнавати Ернеста законним королем та одноголосно ухвалили рішення, що у Фелірі є всі ризики укріпленню диктатури як політичного режиму. Через це рішення усі іноземні посли доволі швидко покинули Авердіш та розірвали із Феліром усі наявні договори. Відповідно розірвання договорів спричинило кризу в економіці королівства через неможливість здійснення торгівлі із сусідніми країнами. Фелірці відчули різке підняття цін на усі продовольчі та лікарські товари, проте найгірші часи ще попереду.По-друге, розповсюдився страх та паніка серед людей через ліквідацію Ернестом ради старійшин та зменшення цивільного захисту. Багато гвардійців та солдат перейшли на бік нового короля та відповідно закривали очі на різко зростальну кількість злочинів. Також фелірська знать була під постійною напругою, адже вони не знали у який момент руки само коронованого правителя дотягнуться й до них, якщо вони підуть проти його волі. Загалом колись тихий і спокійний Фелір прокинувся від різких змін у не найкращий бік.
Одного дня Ернест як і зазвичай сидів у тронній залі та вертів у руці череп свого брата. Чомусь йому подобалось ось так зловтішатись вже з мертвого Карлоса. Певно він відчував свою зверхність над ним. Аж раптом до тронної зали увійшло декілька гвардійців та тієї ж митті стали на коліна перед Ернестом, схиливши голови.
— Ваша Величність, у нас для вас є хороші новини.
Ернест відставив череп брата у бік та глянув зацікавлено на гвардійців.
— Говоріть, які новини ви маєте для мене.
Один із гвардійців продовжив.
— Ми дізнались де ховається від вашої величності колишня королева Амелія.
Ці слова дуже приємно здивували Ернеста, що він аж посміхнувся. Нарешті через рік після зникнення він побачить її - ту, котру досі кохає.
— І де ж вона ховається від мене?
— Її помітив один із наших інформаторів у маленькому святилищі одного селища біля кордону із Тельвінією. Вона прикидається жрицею та інколи проводить час із сиротами сусіднього дитячого будинку. Нам вирушити за нею?
Ернест задоволено відповів.
— Так. Вирушайте у те селище та приведіть Амелію до мене. Тільки не зашкодьте їй. Вона має бути цілою та не ушкодженою, коли повернеться у ці стіни.
Гвардійці відповіли в один голос.
— Так, ваша величність. — і покинули трону залу.
Пройшло чотири дні й на подвір'ї того самого маленького святилища під деревом Амелія читала дітям із сиротинця книжку із казками. Вона інколи проводила із ними час аби утамувати свою материнський біль за рідним сином. Діти уважно слухали молоду жінку та дехто із них зацікавлено розглядав малюнки у книзі.
— Дракон такий жадібний. Він же має багато скарбів, а все одно викрав принцесу та просить у короля за неї золото. Я б такому дракону точно хвіст відтяв би. — хвацько промовив один із хлопчаків, що сидів поруч з Амелією.
— Я і не сумніваюсь, Яне. Але спочатку ти маєш вирости та стати лицарем, щоб здолати дракона. — з усмішкою промовила Амелія та погладила малюка по голові.
— Але ж я і так сильний! — промовив Ян, аж раптом Амелія злякалась, помітивши гвардійців на подвір'ї святилища. Жінка глянула на дітей, затуливши їх собою, та промовила до них.
— Тікайте хутчіше до своїх нянечок та не виходьте!
Діти тієї ж миті утекли назад до сиротинця, а один із гвардійців звернувся до Амелії.
— Пані Амеліє, нас прислав його величність Ернест. Він бажає, щоб ви повернулись до столиці. Будь ласка, ходіть із нами, ми не завдамо вам шкоди.
Проте Амелія не вірила їхнім словам та вже намагалась швидко забігти у середину святилища. Гвардійці побігли за нею та один із них зміг спіймати утікачку, проте Амелія сильно вдарила його головою в обличчя та поки він узявся за болюче місце швидко відійшла якомога далі. Амелія не збиралась дати себе так легко спіймати та відправити до вбивці її чоловіка. Вона не знала, чого саме хоче від неї Ернест, проте вже здогадувалась, що це може бути зв'язано з нею та її сином Рональдом. Швидше за все Ернесту потрібен Рональд, як законний спадкоємець трону, аби вбити його як і Карлоса. Невдовзі між колишньою королевою та гвардійцями-зрадниками зав'язалась бійка. Гвардійці намагались схопити жінку, проте Амелія пручалась та гамселила їх як тільки могла для власного захисту. Проте одного гвардійця вона впустила з поля зору та невдовзі перестала бачити що-небудь, через накинутий на її голову мішок. Побачила вона знову навколишній світ вже зв'язаною та на коні одного із побитих нею раніше гвардійців. Вони прямували до Авердішу та вже були досить далеко від селища, у якому вона переховувалась.
Дорога назад до Авердішу зайняла також чотири дні. Амелія намагалась неодноразово утекти, проте усі її спроби закінчувались невдачею через постійний нагляд та супровід гвардійців. Й ось вона знову опинилась у королівському палаці. Місці, з яким зв'язані найкращі спогади її життя, проведеного поруч із коханим чоловіком. Ці кам'яні мармурові стіни бачили усю її з Карлосом трагічну історію кохання: весільне щастя, любощі та радість під час очікування їхнього малюка й на жаль його смерть та її квапливу втечу із дитиною в руках. Усе їхнє життя було зруйноване підступним палацовим переворотом брата її коханого. І ось через рік переховувань вона знову ходить коридорами цього палацу, проте вже більше не як щаслива майбутня мати, а як похмура вдовиця, котра була змушена відмовитись від власного немовляти. Заради його ж безпеки. Амелія не довго спокійно крокувала цими коридорами. Вона діждалась слушної миті та вихопила в одного стенда обладунків меч. Вона спробує знову утекти, проте тепер вже буде мати чим себе захистити. Гвардійці теж висунули свої мечі, проте не щоб нашкодити жінці, а щоб знову її схопити та привести до свого короля.
— Пані, ви тепер у палаці. Вам більше не має куди тіка... — хотів промовити один із гвардійців, проте Амелія порізала йому груди мечем та він упав на підлогу.
— Не має куди тікати, кажеш? Що ж, мабуть, так... Але якщо мені вже судилось померти, то я заберу вас із собою, кляті зрадники! — Амелія здійняла окровлений меч та знову вступила у бійку із гвардійцями, проте вже з використанням зброї. Звісно ж вона поступалась у силі своїм супротивникам, проте навичок фехтування, які вона набула навчаючись в одного зі своїх старших братів, цілком достатньо аби прокласти собі шлях до втечі. Ось вже декілька поранених гвардійців залишились позаду неї, а сама вона швидко бігла униз по сходах на задній запасний вихід із палацу. Проте за Амелією негайно помчали інші гвардійці та все ж схопити її зміг Джонатан, притиснувши до стіни та відібравши у неї із рук меч.
— Хах, так і знала що ти теж виявишся зрадником.Адже це твій господар влаштував усе це. — зверхньо промовила Амелія з усмішкою, хоча у душі їй неймовірно сильно боляче.
— Мовчи...Замовкни хоч на мить... — роздратовано відповів Джонатан. Його злила не стільки сама Амелія, скільки Ернестові почуття до неї. До жінки, яка не заслуговує кохання його пана. Як же Джонатові хочеться опинитись на її місці у серці Ернеста.
Тим часом поки гвардійці та Джонатан відводили Амелію до темниці, поранені нею гвардійці раптом побачили у коридорі яскраве світло та згодом біловолосого чоловіка, який з'явився із нього. Їх пройняв раптовий страх, адже вони цілком усвідомлювали хто перед ними. А був то хранитель тури та покровитель війська Ольгерд власною персоною. Він вирішив особисто обірвати життя зрадників та супроводити їх на небесний суд.
— П..Пробачте, всесильний Ольгерде, ми...Ми не хотіли зрад..зраджувати дану нами присягу вам та королю...Нас...Нас змусив принц Ернест...Це все він...Будь ласка, змилуйтесь над нами! — прочав виправдовувати їхню зраду один із поранених гвардійців. Ольгерд зупинився біля нього та глянув йому у самі очі байдужим, холодним та трохи злим поглядом.
— Змусили? Пх...Не сміши мене! Ви могли не погодитись на цю зраду, але ж ні...Ви усі пішли на неї та тепер понесете відповідну кару за неї...Не смій брехати дивлячись мені в очі, бо усі твої гріхи вже перед мною як на долоні. — роздратовано й навіть жахаюче посміхнувся. — Знаєш, що чекає усіх вас після суду? Ні, не Небесний Сад...Там не місце для таких як ви...Вас чекають холодні піски Пустелі Тіней за те, що знехтували моїм милостивим захистом та зрадили свою країну. Таким як ви, виблядкам, не має прощення! — у цю ж мить Ольгерд створив із природної манни у своїй руці меч та здійняв його над головою гвардійця. Той одразу ж заблагав.
— Ні! Прошу не вбивайте! Я...Я спокутаю свої гріхи, тільки дайте мені жити...Благаю!
Проте вираз обличчя ферлійського божества війни залишився холодним та незворушним, а лезо його меча наче стріла швидко відібрала чуже життя. І так сталось із кожним пораненим гвардійцем-зрадником. Їхні сувої життя стали дописаними та відправились на розгляд п'ятьох із шести божеств Феліру, світлих духів, які невдовзі розпочнуть суд над душами їхніх власників.
Тим часом до прикутої ланцюгом за ногу до підлоги Амелії зайшов Ернест. Амелія глянула трохи змучено, проте із ненавистю, на убивцю свого чоловіка.
— Не скажу, що рада знову тебе бачити, Ернесте. Що ти хочеш від мене, виродок?
Ернест від таких слів Амелії аж трохи стрепенувся, проте все одно посміхнувся своєму невзаємному коханню. Він підійшов трохи ближче та присів біля рудої жінки.
— Я просто хотів знову тебе побачити, Амеліє.
Амелія здавлено посміхнулась.
— Який же ти манірний...Брешеш як завжди. Ти певно хочеш дізнатись де я сховала Рональда.Проте я не скажу. Думаєш я не розумію нащо він тобі? Ти хочеш його вбити як і Карлоса.
Ернест лише хмикнув та узявши Амелію за підборіддя, поглянув їй у самісінькі очі.
— Ти права.Мені справді цікаво куди ти поділа свого сина. Проте не лише через це я наказав привести тебе сюди.
Амелія здивовано подивилась на Ернеста й він продовжив.
— Я помилую тебе та твого сина якщо ти станеш моєю королевою.Ну що думаєш? Досить вигідна пропозиція, власна та синова безпека в обмін на одруження зі мною.
Амелія вжахнулась десь глибоко в душі від такої пропозиції чоловіка, якого вона ненавидить всім серцем, та зневажливо плюнула Ернесту прямо в обличчя.
— Не бути цьому! Моїм чоловіком був та залишиться Карлос, аж до моєї смерті. Тому йди до біса, вбивце!
Гордість Ернеста цим вчинком Амелії була принижена. Він не знав, що відповісти. Проте знав Люциус. Він швидко заволодів тілом Ернеста, поки той перебував у своїх думках, та сильно вдарив Амелію по щоці. Амелія доторкнулась своєї щоки трішки схлипуючи. Проте тієї ж миті для неї настав справжній жах. Люциус не шкодував стусанів для бідолашної жінки. Він знущався з неї різними способами аж поки не замучив її до смерті. Тоді ж демон і віддав контроль над тілом його власнику та підмінив йому спогади, наче це сам Ернест замучив Амелію. Ернест глянув на свої окровлені руки, а потім й на замордоване тіло Амелії, з ран на якому крапля за краплею стикала на підлогу кров, та вжахнувся.
— Ам...Амелія...Ні...Ні....Чому...Чому я зробив це? Як я міг це зробити? Я...Я ж кохав її...Амеліяяяяааааа.... — Ернест ще довго кричав від болю та злості на самого себе. Адже, як він думав, це він убив Амелію. Люциус тим часом радів з того, що зробив. Адже Амелія викликала в Ернеста ті почуття, через які сам Ернест міг вийти з-під контролю Люциуса та розірвати з ним контракт. А Люциусу потрібна слухняна маріонетка.
Невдовзі після депресії Ернеста, через смерть Амелії, саму жінку поховали у лісі на тій же галявині, що і Карлоса. Так би кажучи, хотіла бути зі своїм чоловіком, то і буде з ним і після смерті. Проте для Ернеста тепер немає шляху назад остаточно, адже він "убив" своє перше та останнє кохання.
Коментарі