Наступного дня в палаці прокинулося життя. Ранкові промені сонця пробивались крізь густі хмари, надаючи снігу сріблястий блиск. Снігова ковдра на землі була не торкнута, а на вікнах палацу мороз малював дивовижні візерунки. Вітер гудів крізь шпарини, попереджаючи про можливу хуртовину пізнім вечором. Слуги вже кипіли роботою, наводячи лад у коридорах і залах палацу.
   Джулієт прокинулась у своїх королівських покоях, відчуваючи себе краще. Це означало, що настав час повертатися до особняка, як би сумно їй не було залишати це місце. В кімнату ввійшла покоївка, щоб допомогти принцесі зібратися. Вона принесла дівчині теплу сукню із білою шубою, а на ноги Джулієт взула теплі черевички.
   Коли вона була готова, то вийшла з покоїв і крокувала до виходу. Йдучи коридорами, принцеса задумалась, куди ж подівся Домінік. Вона сподівалась, що він буде ночувати у її кімнаті, як і першого разу, але його не було.
   Вийшовши з палацу, Джулієт попрямувала до конюшні, приймаючи по дорозі від слуг побажання швидкого одужання. Сніг скрипів під її ногами, залишаючи чіткі сліди від черевичків. Її подих вилітав білою парою, коли вона намагалася зігріти руки.
   Дійшовши до конюшні, вона побачила неподалік білу карету, вкриту тонким шаром снігу. Схоже, що вони на ній повернуться до особняка, але Домініка все одно ніде не було видно. Вона заглянула всередину конюшні, але і там його не було. Був лише Чарльз, який доглядав за своїм конем.
   Принцеса радісно підбігла до брата і обійняла його ззаду. Принц здивовано озирнувся, але коли побачив, що це була його сестра, одразу розслабився.
— Боже мій, Джулієт! Ти мене налякала!
— Пробач, братику... Я чесно цього не хотіла, — вона радісно усміхнулась.
— Щось по твоєму виразу обличчя не схоже, що ти цього не хотіла, — відповів Чарльз, усміхаючись у відповідь. — Як ти себе почуваєш?
— Вже краще, дякую. Свіже повітря та відпочинок дійсно допомогли мені.
— Це чудово, Джулієт. Ми всі дуже хвилювалися за тебе.
   Принцеса кивнула і подивилася на білу карету, що чекала на них. Але думки про Домініка все ще не покидали її. Куди б він міг подітися?
— Чарльзе, ти не бачив Домініка? — запитала вона, трохи стурбовано.
— Ні, не бачив його з самого ранку.
— Сподіваюся, що з ним все добре, — тихо промовила Джулієт, намагаючись приховати своє занепокоєння.
— Здається, я бачив його з принцесою Валері. Вони стояли біля входу у королівський сад. — до них підійшов Густав. — Доброго ранку, принцесо, принце, — він, як завжди, чемно вклонився перед ними.
   Чарльз занепокоєно подивився на Густава. Лицар виглядав надто втомленим, з темними колами під очима та зігнутою спиною, що свідчило про виснаження. Принц ніколи раніше не бачив свого друга у такому стані. Зазвичай міцний та непохитний, Густав зараз був схожий на людину, що втратила свій бойовий дух. Очі лицаря були наповнені такою глибоким смутком, що це торкнуло серце Чарльза.
— Разом із Валері?... — Джулієт відчула як її серце стислося від ревнощів. — Дякую, що сказав. Я піду до нього.
— Гаразд, крихітко, — принц обійняв сестру і та попрямувала до королівського саду.
   Тепер Чарльз та Густав залишились одні у затишній конюшні, освітленій лише декількома лампами. Принц обійшов друга і зачинив двері, щоб ніхто не заважав їхній розмові. Густав стояв у кутку, його гранатові очі бігали туди-сюди, намагаючись уникати погляду принца. Проте Чарльз помітив кожен його рух і не міг залишитися байдужим до занепокоєння друга.
— Щось трапилось? — схвильовано запитав Чарльз.
— Нічого такого. Вам не потрібно хвилюватися за мене, — відповів Густав, намагаючись звучати впевнено, але його голос зраджував його почуття.
— Але я не можу не хвилюватися. Все-таки, ти мій вірний друг, і я не хотів би...
   Раптом, Густав перервав його. Він підступив так близько, що Чарльз міг чути стукіт його серця. Чоловік нарешті зупинив свій погляд на танзанітових очах принца, які так само пильно дивилися на нього.
— Густаве? — першим порушив тишу Чарльз. — Що з тобою?
— Я для вас всього лише друг? — промовив він крізь зуби, не в змозі стримати емоції.
— Що? Вибач, я не зрозумів...
— Ви ніколи не думали, що я, можливо, не хочу бути вам тільки другом?
— Що...?
   Густав зібрався з духом і нарешті підняв цю тему, яка мучила його вже тривалий час. Всю минулу ніч він думав про те, що скоро втратить Чарльза. Що після одруження з принцесою Валері він більше не буде йому потрібен. Але його почуття до принца завжди залишалися під замком, бо це було неправильно. І зараз, він вирішив знехтувати своїм страхом бути покинутим, бо краще вже мати розбите серце, ніж розбиту цілу душу.
— Відповідайте, принце Чарльзе.
— Я... Я...
— Чарльзе! — Густав схопив його за плечі та стиснув їх, змусивши принца скривитися від болю. Він не очікував такого.
— Мені потрібно йти. Відпусти мене. Негайно! — викрикнув принц, скидаючи з себе руки лицаря та відступаючи подалі. — Не знаю, що ти там собі хочеш, але це вже не важливо. Я одружуюсь, навіщо мені зараз твоє зізнання?
— Тому що... Я не хочу вас відпускати, — зізнався Густав, голос його тремтів від емоцій.
— Ти ж розумієш, що цьому ніколи не бути? Навіщо ти руйнуєш мене?
— Я вас кохаю, принце Чарльзе. І я надіявся, що зможу завоювати ваше серце...
— Досить. Я не хочу цього чути! Не кажи більше ні слова! — наказав Чарльз, підходячи до Густава. Він схопив його за комір сорочки та притягнув до себе, даруючи швидкий поцілунок. Це був лише легкий дотик губ, але цього було достатньо, щоб серце Густава забилося швидше.
— Більше не піднімай цю тему, — сказав Чарльз, відпускаючи його. — І думаю, що ти більше не будеш моїм охоронцем.
— Що?...
— Це наказ. Не йди за мною.
   Чарльз рішуче відчинив двері конюшні та вийшов надвір, залишаючи Густава одного, розбитого і без відповіді.
— Це не мало так закінчитись! — роздратовано вигукнув чоловік. — Все це не за планом. Потрібно якось це вирішувати.
   Розлючений, Густав вийшов слідом за принцем. Його серце билося швидше, ніж будь-коли. Він розумів, що після його "зізнання" ставлення Чарльза до нього може змінитися, але те, що принц не дозволить йому бути навіть поруч, вибило його з рівноваги. Відчуття розпачу та болю заполонили його душу.
   Густав став охоронцем Чарльза лише з однією метою — здобути його повну довіру. Спочатку це був просто план, хитрий задум, щоб використати принца для власних цілей. Але щось пішло не так. З часом, він почав відчувати до Чарльза щось більше. Несподівано для себе самого, він закохався у принца.
   Тепер, коли він втратив усе, що йому було дороге, Густав відчував себе розбитим і безпорадним. У його голові проносилися думки: що робити далі? Як жити з цим почуттям, яке він не міг контролювати?
"Довіряти тобі - це моє рішення, скористатися цим - це твій вибір. Але тоді, я тобі не пробачу." Пролунали ці слова в його голові. Він його не пробачить...
   Густав зупинився на мить, вдихнувши холодне повітря. Він згадав усі моменти, проведені разом з Чарльзом — їхні розмови, сміх, підтримку у важкі хвилини. Його серце стислося від болю. Це були не просто спогади, це була частина його життя, його самого.
— Чарльзе! — вигукнув він, намагаючись стримати сльози. — Ти не розумієш, що я відчуваю!
   Принц зупинився, не повертаючись. Густав бачив, як його плечі напружилися. Але він не міг дозволити собі зупинитися. Він мусив сказати це, хоч би якими були наслідки.
— Я не хотів закохуватися в тебе, — продовжив він, його голос тремтів. — Це сталося само собою. Я намагався боротися з цим почуттям, але не зміг. І тепер, коли ти відштовхуєш мене, я не знаю, що робити.
   Чарльз нарешті повернувся, його обличчя було блідим, а очі повні болю. Він зробив кілька кроків вперед, скорочуючи відстань між ними.
— Густаве, — тихо промовив він. — Я не знаю, як жити з цим. Але ми обоє знаємо, що це неможливо. Моя доля — вже вирішена, і я не можу цього змінити.

                            💎   💎   💎

   Королівський сад був простором, що вражав своєю величчю. Широкі алеї, насаджені зимовими фіолетовими квітами, вкритими пухким білим снігом, створювали незрівнянну картину зимової краси. Кожна рослина, кожна гілка, замерзлі струмочки й кущі — усе це виглядало як витвір мистецтва, створений природою. Сніг, немов срібляста ковдра, вкривав землю, відбиваючи м'яке світло зимового сонця.
   Домініка покликала сюди принцеса Валері. Він відчував легке занепокоєння, не знаючи, чого вона може від нього хотіти, але інтуїція підказувала, що ця зустріч буде непростою.
   Валері крокувала поруч із ним, тихо, з опущеною головою. Її вишневі локони спадали з плечей, ховаючи її обличчя, додаючи таємничості її вигляду. Вона мовчала, наче думала над кожним словом, яке мала сказати.
   Дівчина зупинилась біля статуї жінки, що стояла в самому центрі саду. Статуя, вкрита легким шаром снігу, випромінювала холодну велич, підкреслюючи самотність цього моменту. Валері подивилася на Домініка своїми великими очима, повними рішучості.
— Домініку... — почала вона, її голос був тихим.
— Я слухаю вас, принцесо. Навіщо ви мене сюди покликали? — відповів він, намагаючись тримати рівний тон.
— Я хотіла подякувати тобі за те, що врятував мене від ведмедя, і не тільки...
— Ви вже віддячили мені тоді, коли встали на мою сторону під час полювання.
— Я хотіла подякувати не так...
   Хлопець напружився. Щось у її словах і поведінці викликало в нього занепокоєння.
— Що? А як ще можливо це зробити?
— Домініку, будь ласка, вислухай мене уважно.
— Гаразд, принцесо.
   Валері зробила крок вперед, наблизившись до нього. Її погляд був сповнений емоцій, які вона більше не могла стримувати.
— Я знаю, що ти не відчуваєш до мене тих самих почуттів, що відчуваю я до тебе...
— (Що відбувається?) — його думки змішалися у голові. — Ви ж виходите заміж за принца Чарльза.
— Але!... — дівчина раптом притулилася всім своїм тілом до нього.
— Гей! — він стояв нерухомо, з піднятими руками, не знаючи як на це реагувати.
— Я весь час думаю тільки про тебе! Ще з того самого моменту, як ми вперше побачились! — її турмалінові очі дивилися на нього з відчайдушним бажанням.
— Принцесо, це якось...
— Так, я знаю, що ти дворецький принцеси Джулієт. Я розумію, що ти ніколи не подивишся на мене таким самим поглядом, яким дивишся на неї...
   Це зізнання здивувало Домініка. Він не міг повірити у те, що Валері помітила його почуття до Джулієт. Невже він сам себе видав?
— Що ви маєте на увазі? — він схопив її за плечі і трохи відсунув від себе.
— Ви мій чарівник... — її голос зривався на сльози.
— Що?...
   Раптом, принцеса притиснулась до нього і поцілувала його в губи. Домінік був приголомшений, його очі збільшились від подиву. Вона ніжно торкнулася до його щоки, і він на мить розслабився, вирішивши поглибити цей поцілунок. Він притягнув її за талію ближче до себе, відчуваючи, як серце б'ється все швидше, а світ навколо них, здається, зупинився.
   Неподалік стояла Джулієт і спостерігала за тим, як Домінік цілує принцесу Валері. Її серце стислося і розбилося вщент. Вона стояла не в змозі навіть вдихнути, відчуваючи, як біль пронизує її зсередини. Її очі наповнились сльозами, які вона намагалася стримати, не бажаючи, щоб хтось помітив її слабкість.
   Як їй було боляче спостерігати цю сцену! Це відчуття було нестерпним, воно проникало у кожну клітину її тіла, завдаючи нестерпного болю. І це не тому, що Валері мала вийти заміж за її брата. Ні. Причина була глибша. Відповідь на те, чому принцесі так боляче, була чистою як перший сніг. Вона закохалася у Домініка.
   В той момент, коли він обіймав її біля каміна у мисливському будиночку, тільки тоді вона зрозуміла, чому її серце так шалено билося коли він був поруч із нею. Його тепло, його захист, його лагідний погляд — усе це здавалося дівчині таким природним, таким необхідним. Він був для неї як повітря, без якого вона не могла жити.
   А зараз... Зараз усе руйнується. Він усе руйнує. Її мрії, її надії, її щастя — усе миттєво розбивається. Джулієт знала, що повинна піти, повинна відвернутися і забути про все, що бачила. Але її тіло не слухалося, вона була прикута до цього місця, до цього моменту, який роздирав її душу на шматки.
   Домінік і Валері не помічали її присутності. Їхній поцілунок був настільки інтимний, що здавалося, ніби вони були єдиними людьми в цьому засніженому саду. Джулієт відчувала себе зайвою, непотрібною. Вона зрозуміла, що ніколи не зможе бути для нього тим, ким він є для неї.
— Нічого собі, сміливий як завжди.
   Принцеса в страху обернулася на голос який раптово пролунав біля неї.
— Габріелло?...
— Вам погано? — дівчина схвильовано поглянула на неї.
— Просто...
— Не потрібно засмучуватись, принцесо Джулієт. — Габріелла усміхнулась, ніби все зрозуміла.
— Я просто не думала, що Домінік...
— Насправді він таким і є, — рішуче відповіла покоївка. — Йому підійде будь-яка дівчина. Ця частина не зміниться в ньому.
— Схоже, що так... — принцеса слабо усміхнулась. — Вибач, мені все-таки погано, я піду у лазарет, — вона пішла, а Габріелла тільки посміхнулась їй у слід.
— Як все чудово вийшло... Мені навіть не довелось, щось вигадувати.
   Джулієт пішла до лазарету, бо почувалася погано. У її вухах дзвенить... Вона не знала, що Домінік такий. Чому їй так погано? Вона його кохає. Найбільше у дівчини болить серце. Вона не може дихати. Ось таким він завжди був...
   Домінік все ще цілував Валері, і він би не зупинився, якби перед його очима не з’явився образ принцеси Джулієт. Цей образ, мов блискавка, розколов його розум, змушуючи зупинитися. Раптово, він відштовхнув Валері, відчуваючи, як усі його думки змішалися в хаотичному вирі.
   Домінік схопився за голову, не розуміючи, що тільки що зробив. Головне питання, яке роздирає його душу, було: як він посмів це зробити?
— Домініку? — Валері схвильовано дивилася на нього.
— Я не чарівник, — промовив він, дивлячись на землю.
— Що?
— Я зовсім не такий. Я поцілував вас, хоч і не кохаю.
— Але! — Валері відчайдушно спробувала заперечити, але її слова застигли в повітрі.
— Нікому не розказуйте, що тут відбулося, — його голос був твердішим за лід.
— Звісно... — прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози.
   Хлопець швидко покинув королівський сад, відчуваючи, як його серце стискається з кожним кроком. Він, можна сказати, просто вибіг із саду, тим самим наткнувшись на Габріеллу, яка підозріло посміхалася до нього.
— Це було гаряче, Доме. Зізнатись, я такого не очікувала, — вона гучно засміялася.
— Тихо! — він закрив їй рот долонею, озираючись навколо. — Окрім тебе, нас ще хтось бачив?
— Ні... Але я бачила, як принцеса Джулієт йшла до лазарету...
— Міледі? — його голос затремтів від хвилювання.
— Схоже, що вона погано почувається.
   Не зволікаючи ні секунди, він відштовхнув Габріеллу та побіг до лазарету з новою швидкістю. Його серце калатало, його думки були заплутані, але одне було ясно: він повинен був побачити Джулієт. Кожен крок наближав його до лазарету, і з кожним кроком він відчував, як його серце болить від страху та тривоги.
   Коли він нарешті досяг лазарету, його очі гарячково шукали принцесу. Він увірвався всередину, майже забуваючи дихати. Побачивши її на ліжку, його серце, здавалося, зупинилося. Вона виглядала такою крихкою, такою вразливою, що його біль від власних помилок збільшився в тисячу разів.
— Джулієт... — прошепотів він, підходячи ближче до неї.
   Її очі повільно відкрилися, і вона подивилася на нього.
— Чому ти тут?... — її голос був слабким.
— Я чув, що вам стало погано. Я хвилювався... — відповів він, намагаючись зберегти спокій.
   Від нього йшов солодкий запах... Її запах. Запах, який вона так добре знала, і який зараз викликав у неї відразу.
— Міледі? — Домінік зробив крок вперед, але Джулієт зупинила його.
— Вибач... Мені зараз дуже погано, тому будь ласка, залиш мене в спокої...
   Вона не могла зупинити ці слова, хоч знала, що бреше. Вона просто хотіла захистити себе.
— І до речі, можеш повертатися до особняка без мене... — додала вона, її голос звучав холодно. Вона говорила всі ці нісенітниці, аби тільки не залишатися зараз з ним наодинці.
— Що? Чому так? Із ким ви тоді поїдете? — він не міг повірити своїм вухам.
— З Леонардом. Він мене відвезе. Тому ти зараз не потрібний.
— Ви справді все це маєте на увазі?
— Що? Звичайно, я дійсно це маю на увазі! — викрикнула дівчина.
— Якщо це справді так... Подивіться мені в очі, і повторіть це.
— Мені погано... Чи не міг би ти піти? — Джулієт відвернулась.
— Але принцесо... — його голос був ледве чутним.
— Негайно, — промовила вона, намагаючись зберегти свою рішучість.
— Як скажете , Ваша Величність, — він розвернувся і повільно пішов до дверей.
   Джулієт дивилася йому вслід, її серце стискалося від болю. Але вона знала, що вчинила правильно.

                            💎   💎   💎

   Домінік вийшов з лазарету, відчуваючи себе розбитим і зневіреним. Його кроки були важкими, ніби кожен рух вимагав від нього надлюдських зусиль. Він попрямував до конюшні, намагаючись розібратися в своїх почуттях і зрозуміти, чому Джулієт так поводиться.
   Він зупинився на півдорозі, усвідомлюючи можливу причину її поведінки. Невже вона бачила його поцілунок із Валері? Неможливо, адже Габріелла сказала, що окрім неї їх ніхто не бачив. Але чи можна було довіряти її словам?
   Хлопець зітхнув і протер обличчя руками, намагаючись зібратися з думками. Габріелла завжди була хитрою. Вона завжди мала свої власні плани та мотиви. Чи могла вона збрехати?
   Він знову рушив до конюшні, відчуваючи, як його розпач і сум змішуються з гнівом. Якби Джулієт дійсно бачила той поцілунок, він мусив би з нею поговорити і пояснити все. Але як? Як він міг виправдати те, що сталося?
— Стоп. Чому це я маю виправдовуватися перед нею?
   Точно. Хто вона йому така? Він закрив очі, намагаючись зосередитися. Покровитель дав йому наказ, і він мусив виконати його бездоганно. Те, що зараз відбувається, не має для нього жодного значення. Він сам вирішив, що його почуття не повинні втручатися в його обов'язки.
   Домінік підійшов до карети яка стояла біля воріт, але кучер зупинив його, коли він хотів зайти всередину.
— Не можна.
— Чому це? — здивовано запитав хлопець.
— Де ти бачив, щоб дворецький сам їздив у кареті без своєї господарки?
— Тоді на чому я повернуся до особняка?
— Тобі підготували коня, ця карета для принцеси Джулієт та сера Леонарда.
— Гаразд, — роздратовано відповів Домінік. — (Ну звісно, для принцеси і Леонарда. Це просто чудово.)
   Він підійшов до коня, якого конюх вже приготував для нього. Спокійно взявши віжки, Домінік осідлав його, намагаючись заспокоїтися і зосередитися на дорозі попереду.
   Хлопець їхав на коні, минаючи Кришталевий Ліс і об'їжджаючи Сайні Гори. Він гнав досить швидко, прагнучи якнайшвидше повернутися до особняка.
   Зістрибнувши з коня біля входу, він відвів його до конюшні. Відчинивши двері особняка, першим, кого він побачив, була покоївка Мелісса. Вона відразу ж залишила свої справи та підійшла до нього з широко розкритими очима.
— Ох, Домініку! — вона обійняла його з полегшенням. — Як я рада, що ви повернулись!
— Я один, — відповів він, відчуваючи роздратування, і пройшов повз неї.
— Як? А де ж принцеса Джулієт?
— Вона захотіла, щоб Леонард поїхав з нею. Тому наказала мені повернутися першим, — холодно відповів він.
— Ой, дивно так вийшло, вона ж його недолюблювала...
— Такий наказ від принцеси. Схоже, що її серце вже трохи розтануло до нього.
— А як вона почувається? Я так хвилювалася за неї, коли дізналася, що вона захворіла...
— Самі у неї запитаєте, коли вона повернеться. Я втомився і хочу відпочити, — коротко відрізав Домінік.
— Гаразд... — Мелісса схвильованим поглядом дивилася на нього, коли він піднімався сходами на другий поверх.
   Зайшовши у свою кімнату, Домінік гучно хлопнув дверима, випускаючи своє напруження. Знявши зимове пальто, він недбало кинув його на спинку крісла і сів на диван, важко зітхнувши.
— Мені ще не вистачало думати про неї і того недоумка генерального, — пробурмотів він сам собі, намагаючись заспокоїтись.
   Домінік витяг листа від Покровителя, який йому передала Габріелла. Тепер, коли він залишився на самоті, був саме час, щоб його прочитати. Розкривши конверт, він витягнув аркуш і розгорнув його, відчуваючи легкий тремор в руках. Його очі повільно пробігали по реченнях, і чим довше він читав, тим швидше билося його серце, дихання стало нерівним, а всередині почала наростати паніка.
— Цього просто не може бути... — прошепотів він. Знову і знову перечитував його, сподіваючись, що помилився, але слова залишалися незмінними.
"Домініку.
Які чудові дні настали, ти не находиш? Думаю, ти вже передав Джулієт лист від її матері... А це ж я його створив, ти зараз можеш бути здивований, але це правда. Напад розбійників у лісі теж було моїм планом, і те, що кінь принцеси збунтувався, все це було за планом, який ти, на жаль, зруйнував...
Але я тебе не звинувачую, мій хороший. Треба було сказати Габріеллі, щоб вона тобі повідомила про нього, але вже як є. Я знаю, що ти у мене слухняний, тому ти мій самий улюблений солдат.
Хоча, сказати по правді, ти мене розчарував, навіть дуже сильно. Ти так довго знаходишся із цим дівчиськом, і ще ніякої корисної інформації від неї не дізнався. Це мене засмучує. Габріелла мені сказала, що ти "подружився" з Джулієт, але я сподіваюся, що це не правда. Адже як ти можеш зрадити мене? Я дав тобі стільки всього: навчання, тренування, силу, виховав у тобі крижане серце... Ти не можеш мені так віддячити.
Тому, я змінюю план. Я переманив на мою сторону нового спільника. Дуже цікавий чоловік, ти з ним вже зустрічався, навіть бачив його в особняку принцеси. Але твоє завдання буде простеньким..."
   Домінік з кожним словом відчував, як його тіло охоплює холодний жах. Він міцно зім'яв листа, відчуваючи, як його світ валиться під ногами. Його голова наповнилася суперечливими думками: Що він мав робити тепер? Чи зможе він виконати це завдання?
— Я мушу зосередитися, — сказав він сам собі, намагаючись відкинути всі сумніви.
   З цими думками він підвівся з дивана, кинув зім'ятий лист на підлогу і вийшов з кімнати. Домінік зустрівся з Меліссою, яка якраз виходила з покоїв принцеси.
— Міледі вже повернулася? — запитав він, намагаючись приховати своє зацікавлення.
— Так, я дала їй пігулки для кращого сну. Вона зараз намагається заснути, — відповіла жінка і легенько усміхнулася.
— Як там Леонард?
— А принцеса повернулася одна, — спокійно відповіла Мелісса.
— Одна?... — здивування відбилося на його обличчі.
— Так. В кареті окрім неї нікого не було.
— Але ж вона мені сказала...
— Більше схоже на те, що вона на тебе образилась, — вона знизила плечима.
— Все можливо... — погодився він.
   За вікном швидко потемніло. Небо вкрилося сірими хмарами, і зимовий вітер ставав все сильніше, починалася хуртовина. Мелісса спустилася вниз, бажаючи Домініку гарних снів, а він ще стояв біля покоїв принцеси і думав над тим, зайти чи не зайти.
   Він підняв руку, щоб постукати у двері, але в останню мить зупинився. Його рука застигла у повітрі, а думки знову почали блукати.
— Відчуваю себе хлопчиськом...
   Незважаючи на це, він ще хвилину стояв нерухомо, вагаючись і не знаючи, що робити. У кінці кінців, він вирішив зайти до покоїв принцеси, щоб перевірити, чи з нею все добре.
   Він обережно відчинив двері та підійшов до ліжка. Вона спить, її обличчя було таким мирним, але час від часу вона тихенько тремтіла від страху.
   Його погляд змягчився, і він не міг не відчути, як його серце стискається від болю та турботи. Він обережно доторкнувся до її волосся, відчуваючи їх м'якість, і настільки знайомий запах. Джулієт легенько розкрила свої губи, ніби підсвідомо реагуючи на його дотик. У голові Домініка вмить стало пусто, ніяких думок, він тільки дивився на неї як зачарований. Хлопець не зміг стриматися. Сам того не розуміючи, він нахилився і поцілував її.
   Після цього поцілунку він відразу ж відмахнувся і стиснув кулаки, розуміючи, що зробив щось неправильне.
— Якщо візьмеш на себе відповідальність, то все гаразд, можеш продовжити... — він промовив слова, які йому колись говорила Мелісса. Невже він зрозумів, що вона мала на увазі?
— Що?... — пролунав тихий дівочий голос, який одразу повернув його до реальності.
— Ви! — його серце забилося ще швидше, коли він зрозумів, що принцеса прокинулася. — Як довго ви не спите?! — запитав він, сповнений тривоги та сорому.
— З поцілунку... — вона дивилася на нього з таким виразом, що він не міг витримати цього погляду. — Якщо... Візьмеш на себе відповідальність, то можеш продовжити...
— Ви, напевно, вже знаєте, правда? Мені будь-яка дівчина підійде, — він спробував знайти виправдання, намагаючись піти.
— Зачекай! — вона схопила його за руку. Він зупинився.
— Відпустіть мене! Не вигадуйте собі всякого! — сказав він, намагаючись звільнити руку.
— Я, Домініку... Я тебе коха... — її слова застрягли в повітрі, коли він різко пригорнув її до себе, змушуючи її замовкнути.
— Прошу вас! Більше нічого не кажіть! — його голос був сповнений розпачу. Він відійшов від неї і підійшов до дверей. — Якщо стане страшно — терпіть... — сказав він, перш ніж вийти з кімнати, залишивши її одну з її почуттями.
— Домініку... — її голос ледь пробивався крізь шум хуртовини, але він вже не міг цього чути.
   Сльози повільно котилися по її обличчю, змішуючись зі страхом і сумом. Раптово, Джулієт відчула слабкість у всьому тілі, у неї закрутилася голова, і вона провалилась у сон.
   Домінік вийшов у коридор, де його охопила хвиля відчаю. Він не міг зрозуміти, як його почуття стали такими заплутаними. Він хотів виконати накази Покровителя, але тепер його серце рвалося до Джулієт. Він відчував, як світ навколо нього руйнується, і не знав, як знайти вихід із цієї ситуації.
   Прокручуючи в своїх думках те, що було написано у листі. Новий план від Покровителя. Те, що він має зробити без заперечень.
"Ти маєш вбити принцесу. Вона мені більше не потрібна."