Ебігейл змагалася зі змішаними почуттями, які навалювалися на неї, як важкий камінь. Вона відчувала глибокий страх і ненависть до Рафаеля, але водночас дивне полегшення, що він все ж залишив їх живими. Вона усвідомлювала, що ця "милість" була показною, обдуманим ходом. Король був переконаний, що вони знали більше, ніж насправді, і це давало їм крихітний шанс вижити. Однак цей шанс супроводжувався загрозою — він не залишить їх у спокої, доки не вичавить з них усю інформацію.
   Густав різко смикнув її за руку, тягнучи вузькими коридорами темниці. Вона ледь не спіткнулася, але зібрала всі сили, щоб стояти на ногах, незважаючи на біль та страх. Відчуття паніки рвалося на волю, але вона придушувала його, сподіваючись зберегти хоч трохи гідності перед цим жорстокими чоловіком.
— Дурне дівчисько! Ти справді думала, що це зійде тобі з рук?!
   Ебігейл стиснула зуби, намагаючись не показати страху. Вона зустріла його погляд, повний зневаги, і, не втрачаючи рішучості, викрикнула:
— Відпусти мене! Я не збиралася тікати! У будь-якому разі, моя роль не важлива. Вбий мене, мені все одно!
   Її слова були сповнені відчаю, але водночас у них була сила. Вона не мала наміру показувати свою слабкість, навіть якщо відчувала себе абсолютно безпомічною. Густав здивовано зупинився на мить, але потім усміхнувся ледь помітною, холодною посмішкою.
— Не так швидко! Спочатку ти посидиш з королем. Подивимося, хто з вас заговорить першим, — злісно промовив він, продовжуючи тягнути її далі.
— Де Леонард?
— Хвилюєшся за нього? Як мило.
— Говори! — Ебігейл різко стиснула руки в кулаки, її голос був сповнений гніву. Вона знала, що він грається з її почуттями, але не могла стриматися.
— Ти хіба не чула наказ Рафаеля? Він отримає своє покарання.
— Покарання?…
— Він як герой запропонував себе замість тебе, — продовжив він, примружуючи очі, наче намагаючись додати драматичності. — І ти думала, що король просто так відпустить його?
— Ні... — прошепотіла Ебігейл, і її очі наповнилися сльозами. Її тіло охопила паніка, коли вона зрозуміла, що Леонард зараз страждає через неї. Вона відчула гостре відчуття провини, наче це вона була причиною його болю. Її пальці тремтіли, і вона стискала кулаки, намагаючись утримати себе від сліз.
   Спогади про те, що вона дізналася нещодавно, рвали її на шматки. Виявляється, Леонард мало не вбив її колись. Це було важко усвідомити, важко примиритися з тим, що він міг так жорстоко обійтися з нею. Невже саме тому він завжди тримався на відстані, не дозволяючи їм зблизитися? Можливо, він намагався захистити її, запобігти чомусь, чого вона не могла зрозуміти.
   Але зараз це було неважливо. Все, що вона хотіла — це щоб він повернувся до неї живим. Вона б віддала усе на світі, аби тільки побачити його знову.
   Ебігейл важко впала на холодну підлогу темниці, спіткнувшись об поділ своєї сукні. Її руки вдарились об кам'яну підлогу, і біль миттєво розповсюдився по тілу. Підвівши голову, вона побачила перед собою короля Вільгельма, чий погляд був сповнений суму й болю. Він, здавалося, був лише тінню того могутнього короля, якого вона знала колись. Поранений, змучений, але все ще гордий — він намагався зібрати останні сили, щоб хоч трохи підтримати своїх вірних слуг.
   Тим часом, за спиною дівчини пролунав важкий та грубий голос Густава, повний зневаги і презирства. Чарльз, що стояв поруч, кипів від люті, яку більше не міг стримувати. Його серце билося настільки сильно, що здавалося, кожен удар віддається луною в стінах цієї темної, сирої темниці.
— Як ти смієш так поводитися з дівчиною?! — викрикнув принц, його очі палали ненавистю. Він не роздумуючи підняв руку і вдарив Густава з усієї сили.
— Ха! — він торкнувся до щоки, на якій вже з'являвся синець. Його очі звузилися, і в них було щось зловісне. — Шкода, що ти не зможеш зробити це знову, бо втратиш руку!
   Чарльз стиснув кулаки ще сильніше. Його обличчя було сповнене гніву, а слова, які виривалися з його вуст, переповнені презирством.
— Відрубай хоч дві! — гаркнув він. — Мені гидко дивитися на них, знаючи, що я колись торкався цими руками до тебе!
   Їхні погляди зустрілися — повні ненависті, але водночас болісної близькості. Принц бачив перед собою не просто зрадника, не просто ворога. Він бачив того, кого колись вважав своїм найкращим другом, того, хто займав у його серці особливе місце. А може, навіть більше. Спогади про швидкий, пристрасний поцілунок, про мить слабкості й тепла, які він більше ніколи не відчує, поверталися до нього мов примари минулого, що водночас приваблювали і відштовхували.
   Чарльзу стало огидно від самого себе, від цих почуттів, які зрадили його і перетворилися на щось, що тепер викликало тільки біль.
— Як скажеш! — відповів лицар холодно. В його погляді не було нічого, окрім спокійної рішучості. Він підняв меч, готовий завершити цю зустріч так, як вона повинна була б закінчитися — кров'ю.
— Не чіпай мого сина! — король Вільгельм зусиллям волі спробував підвестися, але біль і слабкість не дозволили йому. Його обличчя скривилося від болю, і він стиснув зуби, але не міг залишитися байдужим. Ебігейл швидко підбігла до нього, обережно підхопивши його за руку, намагаючись підтримати.
   Настала гнітюча тиша. Повітря було просякнуте напругою і невимовним болем. Густав, важко дихаючи, дивився прямо в очі Чарльзу. Вони були такими ж знайомими, такими рідними, що кожен погляд здавався ударом по серцю. Але тепер ці очі, танзанітові й холодні, дивилися на нього з такою зневагою, яку він ніколи не думав відчути від нього. Його серце до болі стислося.
   Це був той самий принц, той самий чоловік, з яким він розділив стільки радості і тепла. Але тепер усе це було втрачено, знищено його ж руками. Його серце боліло від розуміння, що той, кого він колись кохав, тепер бачить у ньому лише ворога.
— Не хвилюйся, батьку, — сказав Чарльз, не відводячи погляду від Густава. — Це порожні погрози! Він просто не зможе!
   Лицар стиснув кулаки, його обличчя на мить відображало біль, але він швидко взяв себе в руки. Його голос був спокійний, але всередині нього вирувала буря.
— У мене є справи важливіші, ніж порожня балаканина з тобою! — відповів він, сховавши меч і відвернувшись. Його спина була напружена, і кожен крок давався йому з болем. Але він не озирнувся, не дозволив собі ще раз зустрітися з цим поглядом.
   Густав підійшов до дверей темниці, витягнув ключ і замкнув. Він залишив їх без їжі та води, сповнений рішучості припинити будь-які спроби втечі чи опору. Він знав, що їхні шанси на виживання з кожною годиною ставали все меншими, і ця думка давала йому дивне, жорстоке задоволення. Але водночас у його серці залишалася гіркота від усвідомлення, що він щойно відвернувся від того, хто колись був його всім.
   Ебігейл присіла поруч із королем Вільгельмом, її руки тремтіли, а обличчя було сповнене жаху та безнадії. Її розум почав осягати всю серйозність їхнього становища. Вона відчувала, як у грудях піднімається хвиля відчаю, яка загрожувала зруйнувати всі її надії. Її серце стискалося, коли вона дивилася на темні стіни навколо них, усвідомлюючи, що ця темниця може стати їхньою останньою домівкою.
   Вона намагалася зберегти спокій для короля, але всередині неї вже визріла страшна думка — що вони ніколи не виберуться звідси живими.

                            💎   💎   💎

   Густав рухався коридорами палацу, намагаючись контролювати своє дихання і вгамувати шалений стукіт серця. Його обличчя залишалося незворушним, але всередині нього вирувала буря емоцій. Зустріч із Чарльзом збурила його думки і залишила після себе гіркий осад, від якого він ніяк не міг звільнитися. Він давно не бачив принца, і хоч намагався погасити почуття, з часом вони лише загострилися, нагадуючи про себе все болючіше.
   Кожен крок відлунював у коридорах, немов підтверджуючи його внутрішнє сум'яття. Він зупинився біля дверей, що вели до великої зали, зробив глибокий вдих, намагаючись зібратися і повернути собі звичну холоднокровність. Це було його завдання — вірно служити королю, виконувати накази, і не ставити запитань. Але зараз він відчував, як у ньому бореться розчарування і біль за втраченими почуттями.
   Він рішуче відчинив двері й увійшов до великої зали, де на троні розслаблено сидів Рафаель, попиваючи вино з важкого кришталевого келиха. Перед ним вже стояли двоє — Рошен, зі своїм звичним холодним поглядом, і Габріелла, чия постава здавалася легкою, але з обережною напругою.
— Густаве! Нарешті ти прийшов. Ми чекали тільки на тебе, — промовив Рафаель, звернувши на нього свій гострий, пронизливий погляд і посміхнувшись з ледь помітним зневажливим блиском в очах. — Кинув Ебігейл до темниці?
— Так, зробив все як потрібно, — холодно відзвітував Густав, опустивши голову, хоча всередині відчував невдоволення, яке так ретельно приховував.
— Молодець, — чоловік махнув рукою, немов цей вчинок нічого не вартував, немов доля людей була лише марною дрібницею для нього. Потім він обернувся до Рошена, відкинувши мить байдужості і став більш уважним.
— Рошене! — Рафаель звернувся до нього з тоном, який вимагав беззаперечної покори.
— Слухаю, Ваша Величносте?
— Що там Леонард? Вдалося щось вибити з нього?
   Рошен трохи промовчав, опустивши голову, наче визнання провини перед королем було неприпустимим. Його обличчя на мить скривилося, але він швидко повернув собі контроль.
— На жаль, ні, Ваша Величносте. Його не так просто змусити говорити, як ми думали.
— Ц... — Рафаель скривився, ледь втримуючи роздратування. — Доведеться діяти по-іншому... — його голос став жорсткішим. — Потрібно тому дівчиську показати, що буває, коли йдеш проти мене. І можливо, після побаченого вона заговорить першою. Приведеш її, коли прийде час покарання Леонарда.
   Хлопець, схиливши голову, вклонився королю.
— Як накажете, Ваша Величносте.
   Після того як Рошен вийшов, залишилися лише Густав, Габріелла та Рафаель. Король підвівся з трону, легким кроком підійшов до столу, де стояла пляшка вина. Його рухи були невимушеними, але в кожному кроці відчувалася влада, впевненість у тому, що він здатен знищити будь-кого, хто йому суперечитиме.
— Габріелло, — промовив він, не піднімаючи очей, поки наливав собі ще келих вина. — Чи є новини від моєї любої донечки?
— Ні, пане, — відповіла дівчина, обережно зберігаючи нейтральний тон. — Схоже, вона досі ображена на вас через те, що ви її відправили назад до королівства Ризенгастес.
— Бо вона наробила достатньо дурниць для того, щоб я її повернув, — промовив він, відчуваючи внутрішній гнів, спрямований на доньку, яка не зрозуміла його амбіцій. — Не потрібно було закохуватись у цього Домініка. Вона просто не розуміє, що я намагаюся підкорити світ, тому і лізла куди не треба.
   Рафаель випив з келиха, насолоджуючись гірким смаком вина, який трохи заспокоював його.
— І ще, приведеш Джулієт, щоб вона теж поглянула на покарання Леонарда. Нехай вона зрозуміє, що не потрібно мені відмовляти.
— Слухаюсь, — Габріелла схилила голову, але її обличчя залишилося непроникним.
   Коли вона вийшла, Рафаель залишився наодинці з Густавом. Він дивився на нього так, ніби бачить наскрізь, досліджуючи кожну тінь у його душі.
— Густаве, — звернувся він до нього з легкою посмішкою. — Ти знайшов Домініка?
   Лицар відчув, як всередині нього щось зрушило. Він опустив погляд, намагаючись стримати хвилю напруження, що піднімалася в ньому.
— Ще ні, — відповів він, ховаючи справжні емоції за крижаною маскою.
— Мені потрібно, щоб ти привів мені його негайно. А там вже неважливо, мертвий він буде чи живий, — холодно промовив Рафаель, віддаючи наказ, мов це було звичайне розпорядження, а не чийсь вирок.
— Ваші слова — закон для мене.
   Король махнув йому рукою, і Густав, відчуваючи полегшення від того, що розмова завершена, вийшов з зали, зачинивши за собою двері. Але його серце не зменшувало свого скаженого ритму.
   Він йшов по коридорах, і його думки були зосереджені на Домініку. На обличчі Густава не було жодного сліду емоцій, але всередині він відчував тягар відповідальності і страху за наслідки. Він знав, де шукати Домініка, але також знав, що ця зустріч може стати початком кінця для нього самого.

                            💎   💎   💎

   Сніг падав без кінця, м'яко лягаючи на землю і перетворюючи її на безмовне біле полотно. Сніжинки кружляли в повітрі, легко й граційно, перш ніж знайти свій шлях до землі, додаючи ще один шар до зимового покриву, який здавався нескінченним. У цьому кришталево-чистому й холодному світі, де кожен звук був приглушеним сніговою ковдрою, всередині особняка панувала інша, тепліша, але не менш напружена атмосфера.
   Домінік сидів біля розпаленого каміна, у глибині кімнати, яка колись була свідком іншого життя — життя принцеси Джулієт. Тепер тут усе було зруйновано і перевернуто з ніг на голову, з моменту, коли Бернард вдерся сюди, щоб захопити її. Книжки були розкидані по підлозі а меблі були перевернуті, немов вони пройшли крізь шторм. І зараз цей хаос здавався ідеальним віддзеркаленням його власних відчуттів.
   Останні декілька днів пройшли наче в тумані. Його тіло було виснажене після сутички і втечі, і він ледве добрався до особняка, де міг хоча б трохи відпочити та набратися сил. Проте відпочинок тут був відносний: кожного разу, як за дверима лунали кроки чи здалеку було чути голоси, його серце стискалося в грудях. Він знав, що гвардійці Рафаеля постійно прочісують околиці в пошуках утікачів, і кожна хвилина тут була ризиком.
   Сидячи біля каміна, Домінік кидав сухі дрова у вогонь, намагаючись підтримати тепло, що обгортало його втомлене тіло. Він вдивлявся у вогонь, спостерігаючи, як язики полум'я ліниво піднімалися вгору, немов у танці, а його думки все глибше занурювалися у безодню спогадів та жалю. Перед очима стояв образ Джулієт — її ясні аметистові очі, її довірливий погляд, її усмішка, яка раніше дарувала йому світло і сенс. Але тепер усе це було зруйноване... і зруйнував це він сам.
   Він болісно відчував тягар своїх вчинків. Всі ті моменти, коли він обманював її, коли він використовував її довіру для досягнення власних цілей — усе це тепер здавалося йому безглуздим і підлим. Домінік розумів, що вона дізналася правду. Тепер Джулієт знає, ким він є насправді, і як він її зрадив. Усвідомлення цього боліло сильніше, ніж будь-яке поранення, і кожен новий спогад був наче різким лезом, що глибше занурювався в його душу. Він уявляв, як Джулієт, можливо, зараз його ненавидить, і це відчуття роздирає його зсередини.
— Як я міг так опуститися... — прошепотів він ледь чутно, немов зізнавався в своїх гріхах самому вогню, який продовжував палати, віддзеркалюючи його біль. Він ненавидів себе, ненавидів за те, що зрадив єдину людину, яка дійсно довірилася йому. І тепер ця довіра була розбита на шматки.
   Проте всередині нього залишалася іскра рішучості, яка відмовлялася згаснути. Він знав, що має виправити свої помилки, навіть якщо це неможливо. Нехай вона його ненавидить, нехай вона зневажає його, але він був готовий поставити на карту все, що в нього залишилося, щоб врятувати її. Домінік вирішив, що зробить усе, навіть якщо це буде його останній вчинок. Він врятує Джулієт, навіть якщо доведеться віддати своє життя за її свободу.
   Повільно, як вогонь у каміні почав пригасати, його очі закривалися, відчуваючи тяжкість виснаження, що нависла над ним. Дрова згорали, і тепле світло поступово згасало, залишаючи кімнату в напів темряві, яка поступово огортала його. Його дихання стало повільним, рівним, і він почав провалюватися у глибокий сон.
   Та навіть у сні він не міг позбутися болю та тягаря провини. Образ Джулієт продовжував переслідувати його, як привид, який не залишає в спокої, наче мовчазний докір. Її образ був то ніжним, то сповненим гніву, і навіть у сні він відчував, як його серце стискається від суму та жалю.
   Наступного дня сірі хмари ховали сонце, а небо, здавалося, нависло над світом, наче тяжка ковдра зими. Сніг не переставав сипати, вкриваючи землю холодним білим покривалом, що перетворювало кожен крок на приглушений звук, і ніби стирало всі сліди присутності людини. Навколо панувала тиша, лише потріскування каміна зрідка порушувало спокій особняка.
   Домінік відчув, як хтось його торкається, і, ледь відкривши очі, побачив перед собою жінку. Це була Мелісса, яка, нахилившись до нього, доторкнулася до його чола, щоб перевірити, чи він не в гарячці.
— Вівьєне! Він прокинувся! — крикнула вона, і до неї швидко підійшов чоловік із суворим виразом обличчя.
— Дивись-но, все ж прокинувся, паскудник, — з притиском промовив Вівьєн і зневажливо плюнув на підлогу біля дивану, на якому лежав Домінік. Його голос був сповнений презирства і гіркоти, наче кожне слово важко падало на холодну підлогу. — Чому ти не хочеш залишити його тут, Мелі? Я б не був проти, якби він здохнув від холоду та голоду.
— Перестань таке казати! — різко відповіла Мелісса, ударивши його по плечу, хоча її очі виражали не лише докір, а й страх. Вона знову звернулася до Домініка, цього разу її голос був м'яким і лагідним, як обійми. — Ходімо з нами… — вона ніжно торкнулася його щоки, намагаючись хоч трохи його заспокоїти.
   Домінік повільно усвідомлював, де він знаходиться. Його думки все ще поверталися до принцеси, до Джулієт, яку він зрадив, яку він сам поставив під удар. Він намагався піднятися, зціпивши зуби від болю, але кожен рух пронизував його гострим болем, і тіло просто не підкорялося.
— Я маю… врятувати принцесу. Я маю… — шепотів він крізь біль, ледь піднімаючись на лікті. Але сили залишали його з кожною спробою встати.
   Вівьєн лише посміхнувся зі зневагою, сповнений неприязні.
— Треба було про це думати раніше, коли вирішив її зрадити, — додав він різко, ніби удар ножа, не відводячи холодного погляду від хлопця. Мелісса кинула на чоловіка злісний погляд, явно не погоджуючись з його без сердечними словами, але мовчала. — Не дивись так на мене, жінко. Хіба я не кажу правду?
   Домінік ледь кивнув, погоджуючись. Його очі затьмарились від сорому та болю. Він відчував, що більше не може тримати в собі ці слова, що вони мають вирватися назовні, як сповідь.
— Так… ви маєте рацію, — прошепотів він, ледь піднявши голову. — Це все через мене. Якби я не пішов тоді в палац… Якби Джулієт не вибрала мене… Якби я не закохався в неї… Якби я не зрадив її… якби я не виконував накази Рафаеля… — його голос ставав все слабшим, і сльози почали котитися по його щоках. Він не зміг стримати свій біль, і здавалося, що кожна сльоза спалювала його серце. — Можливо, принцеса досі б жила тут, в цьому особняку, і ніколи не знала б тих проблем, які я їй приніс. Я визнаю свою провину, і я готовий на все… на все, що завгодно, аби тільки врятувати її… І якщо після цього вона скаже мені піти, я піду… і більше ніколи не повернусь у її життя… — він знову заплакав, опустивши голову. Його плечі здригалися від тихих ридань, наче весь світ звалився на нього.
   Мелісса та Вівьєн стояли перед ним, збиті з пантелику його щирістю та болем, який він висловив. Вони дивилися на нього мовчки, не знаючи, як правильно відповісти на його зізнання.
— Ходімо, — нарешті порушила тишу Мелісса. Її голос був м'яким. Вона ніжно поклала руку на його плече. — Я оброблю твої рани, і ти про все розкажеш нам з самого початку, добре? — вона кинула погляд на Вівьєна, шукаючи його підтримки.
— Ц… хай йому грець, — пробурмотів чоловік, зітхнувши. — Нехай буде так. Вставай, хлопче! Тобі ще потрібно врятувати королівство.
   Вівьєн допоміг йому підвестися з дивану. Мелісса накинула на нього своє тепле пальто, щоб він не замерз у цей зимовий холод. Серце Домініка було сповнене рішучості, але водночас він відчував велику вдячність за це маленьке милосердя.
   Разом вони попрямували до будинку Вівьєна, де він зможе набратися сил і, можливо, віднайти надію на виправлення своїх помилок.

                            💎   💎   💎

   Вільгельм, Чарльз і Ебігейл сиділи на холодній кам'яній підлозі, притулившись один до одного, щоб хоч трохи зігрітися. Голод вже відчувався на межі сил, оскільки останній раз вони їли ще вчора, і тепер слабкість поступово захоплювала їхні тіла. У цьому темному підземеллі, куди не проникали навіть промінчики надії, їхні обличчя мали втомлений, змарнілий вигляд, а очі блищали від тривоги і страху. Ебігейл не могла заспокоїтись — Леонард так і не з’явився, і від цього її серце розривалося від неспокою.
   Коли, здавалося, навколо панувала повна тиша, а кроки гвардійців стихли десь у далині, Ебігейл нахилилася ближче до Вільгельма і пошепки заговорила:
— Ваша Величність...
— Величність? — мовив він, з гірким сарказмом в голосі. — Яка іронія... Ми тут, у брудній темниці, під землею, немов якісь зрадники. У цьому немає нічого величного.
— Ви маєте зберегти свою гордість і гідність, що б не трапилось. Ви король, і королів судять не за короною чи золотом, а за їх особистістю. Навіть у темряві, навіть на колінах, ви повинні залишатись собою.
— Ти така мудра, Ебігейл, — прошепотів чоловік, відчуваючи ніжність у голосі. — Тепер я розумію, чому Джулієт любила проводити з тобою час.
   Дівчина ледь усміхнулася, хоча на її обличчі залишався тінь смутку.
— Дякую, Ваша Величносте... Але я хочу, щоб ви знали — ми передали інформацію. Ми знайшли ту книгу, про яку ви просили.
   У його очах зажевріла надія, і він кивнув, обережно всміхаючись.
— Я знав, що в тебе все вийде.
   Проте цей промінь надії був короткочасним, бо, втративши рівновагу від слабкості, Вільгельм видав болісний зойк і знову сів на підлогу, жестом запросивши Чарльза й Ебігейл підійти ближче. Коли вони сіли поруч, король тихим, загадковим голосом почав розповідати історію, відому небагатьом.
— Є легенда про дракона, — прошепотів він, наче ця історія могла сама по собі пробудити небезпеку. — Його можна викликати за допомогою древньої пісні.
   Ебігейл та Чарльз дивилися на нього з захопленням, але й з острахом. У кожному його слові відчувалась магія, змішана з жахом перед тим, що може статися.
— Але, — продовжував він, — ходять чутки, що цей дракон не завжди відгукується на заклик. Були випадки, коли пісня звучала, але відповіді не було.
— Чому ж він не відгукувався? — запитав Чарльз, не в змозі стримати цікавості.
   Вільгельм зітхнув, його погляд став далеким, ніби він бачив перед собою тіні минулого.
— Бо щоб заспівати цю пісню і викликати дракона, потрібен чистий, незаплямований голос... Кришталевий Голос, який може втілити в собі всю правду і всю силу. Але навіть якщо його викликати, він не піддається контролю. Якщо легенда правдива, ми не знаємо, на чиєму боці він буде. Він руйнує все, що трапляється на його шляху, і йому байдуже, кого він знищує.
   Принц нахмурився, його обличчя стало стривоженим. Він дивився на батька з недовірою та водночас цікавістю.
— Чому ти ніколи мені про це не розповідав? Я навіть не підозрював, що ця легенда має хоч якусь правду в собі, — запитав він з легким доріканням у голосі.
   Король подивився на нього з відтінком суму в очах.
— Ти мав дізнатися про це лише після моєї смерті, синку. Це закон. Коли секрет дракона стає відомим, правління короля добігає кінця. Це таємниця, що має жити і померти разом з монархом, щоб її не використали у власних цілях.
   Ебігейл, відчуваючи, як серце колотиться від хвилювання, запитала, трохи здригнувшись:
— Чи означає це, що якщо дракона викликати, він знищить усе на своєму шляху?
— Так, імовірність цього велика. Саме тому пісню дракона використовували лише в крайніх випадках, коли вже не залишалося іншого вибору.
— Наприклад, як зараз... коли наше королівство у небезпеці?
— Ні, — відповів він з гірким смутком. — Найважливіше зараз — захистити цей секрет. Захистити скарбницю від тих, хто може використати пісню не за призначенням. Це страшна зброя, і в руках Рафаеля вона може обернутися катастрофою.
— У такому разі, я сподіваюсь, що Рафаелю не вдасться роздобути вашу каблучку... — прошепотіла вона.
   Король ледь помітно посміхнувся, хоча його обличчя залишалось сумним.
— Ти дуже хоробра, Ебігейл, — сказав він тихо. — Але пам'ятай, що ця каблучка не тільки символ моєї влади, а й ключ до сили, що може занапастити нас усіх.
   Раптово двері темниці відчинилися, і в темряві з'явився Рошен. Він рішуче пройшов до Ебігейл, схопив її за руку і, нічого не пояснюючи, повів за собою. Вона намагалася опиратися, але його хватка була надто міцною, і її тіло, ослаблене голодом та тривогою, не мало сил боротися. Її серце билося в грудях від страху й невідомості, куди і навіщо її ведуть.
   Рошен привів Ебігейл до відкритого простору, і перед її очима постала дивна, моторошна сцена з високим дерев'яним стовпом посередині. Її шлунок стискався від поганого передчуття, а холодний вітер змушував її тремтіти. Вона подивилася навколо, бачачи незнайомі обличчя — люди оточили місце, створюючи жорстоку арену для показового судилища.
— Що це? Навіщо ви мене сюди привели? — у її голосі чулося тремтіння, а в очах застиг страх.
   Раптом з іншого боку долинув голос, у якому бриніла байдужість і жорстокий задоволений сміх.
— Виставу одну будуть показувати, — відповів їй Рафаель, сидячи на своєму троні з самовдоволеною посмішкою. Біля нього стояла перелякана Джулієт, її обличчя було бліде, а очі розширені від жаху. Вона здригалася, коли її міцно тримала Габріелла, що стояла поруч із суворим та холодним виразом обличчя.
— Ну, все, починається, — сказав Рафаель, його голос звучав зловісно.
   У цю мить перед Ебігейл вивели закутого в кайдани Леонарда. Його тіло було оголене до пояса, і навіть на відстані вона могла побачити сліди побоїв та ран. Її серце стислося від болю і жаху, коли вона побачила його виснажене обличчя, але у його очах горіла лють. Його губи були розбиті, стиснуті до білизни, а на вилиці виднілася свіжа рана. Його брови насупились, утворюючи жорстку складку, що виражала гнів та стійкість.
   Коли охоронці прикріпили ланцюг до важкого залізного кільця на стовпі, Леонард видав легкий стогін, але тримався, не показуючи болю. Він глянув на Ебігейл і на мить ледь помітно смикнув куточком рота — чи то намагався усміхнутися, чи то зобразив щось на кшталт сумного насмішку. Він похитав головою, ясно даючи зрозуміти, що не хоче, щоб вона бачила цей жах.
   Але Ебігейл не змогла відвести погляд. Вона трималася за кожен його жест, кожен погляд, що він дарував їй, як за єдину нитку, яка все ще зв'язувала її з ним.
   До Леонарда підійшов кат — людина з байдужим виразом обличчя, немов це для нього було звичайною рутинною справою. Без жодної тіні емоції він різко замахнувся шкіряним батогом і вдарив. Перший удар розірвав тишу, мов блискавка, що вдарила у саме серце Ебігейл. Леонард сіпнувся, але міцно стиснув пальці на ланцюгу, не видавши більше ані звуку.
— Один, — подумки прошепотіла Ебігейл, змушуючи себе рахувати кожен удар. Вона знала, що це був єдиний спосіб тримати себе в руках, не дозволити серцю розірватися від болю за нього.
   Кат вдарив знову. І знову. Кожен новий удар змушував Леонарда здригатися, його м'язи напружувалися, жили на обличчі набухали. Ебігейл продовжувала рахувати, стискаючи зуби, але її очі залишалися фіксованими на його постаті, на його стійкості, на тому, як він тримався, незважаючи на біль.
— Чотири... п’ять... шість, — ледь дихаючи, шепотіла вона, її серце билося, як молоток.
   Він тримався, не падав, навіть коли біль ставав нестерпним. Кожен удар відлунював у її власному тілі, наче вона сама відчувала кожну рану, кожен поріз.
— Дев'ять... десять, — її голос тремтів, але вона все ще не дозволяла собі звести очі. Це була її остання сила, її спосіб підтримати його.
   Леонард стояв, його спина залишалася прямою, хоча під кожним ударом він напружувався, стискаючи ланцюг так міцно, що його пальці біліли від напруги. Кат безжально продовжував свої дії.
— Одинадцять, — її губи тремтіли, а в очах блищали сльози, які вона не дозволяла собі випустити.
   З батога зірвалися червоні краплі, змішуючись із потом, що стікав з його тіла. Ебігейл ледве могла витримати це видовище, але вона знала, що не може зламатися. Вона трималася за його погляд, відчуваючи, що він робить те ж саме — його очі, повні болю та люті, знову знаходили її, і на його губах промайнула слабка, кривава усмішка.
— П'ятнадцять... шістнадцять...
   Зграя птахів, що пронизливо кричали, пролетіла над ними, наче провісники смерті. Але Леонард все ще стояв. Він опустив голову, його мокре від поту волосся спадало на обличчя, а по ребрах струменіли тонкі, червоні потоки.
   Ебігейл прошепотіла, ледь стримуючи сльози:
— Дивись на мене... Я поруч.
   Він, ніби почувши її, підняв голову, і в його очах блиснув жар опору. Він подивився прямо на неї, і його губи вигнулися у кривій, кривавій усмішці. У його погляді було щось немислимо стійке, немов він обіцяв, що витримає все це, що б не трапилось.
   Коли кат підняв батіг востаннє і вдарив ще раз, Леонард не впав. Він залишався стояти, незламний і гордий, його тіло було зранене, але його дух не зламаний.
   Через вічність кат нарешті подав знак гвардійцям, і вони підхопили Леонарда, звільнивши його від стовпа. Він похитнувся, але не падав, а його погляд був все ще спрямований на Ебігейл, наповнений безмовною обіцянкою, що він повернеться.
   Дівчина стояла, приховуючи в собі біль, сльози та гнів, які переповнювали її серце. Її душа кричала разом із ним, її кохання було з ним у кожній його рані, в кожному його стражданні. Вона знала, що буде битися за нього до кінця, навіть якщо це означає ризикувати всім, що вона має.