У покоях принцеси володарює таємнича тиша, яка переповнена змішаними почуттями. Промінь місячного світла відбивається в кімнаті, створюючи вигляд космічного спокою. Джулієт, звільнившись від вбрання, відпочиває на ліжку, її довга нічна сукня зробилася привабливим фоном для невеликого подаруночка, який спокійно стояв перед нею, мов покірний учень.
   Тиша лягла довкола, але в серці дівчини щось виливалося, мішалося, танцювало, підкреслюючи внутрішню боротьбу. Подарунок став свідком незручних думок, що плелися у її уяві: чи правильно вона вчинила? Чи зрозуміє Домінік її почуття? Чи можливо, вона перебільшила, а його дії були лише спробою допомогти?
   Принцеса має відчуття плутанини емоцій, вона шукає відповіді у своїх власних сумнівних вчинках, прагнучи розкрити справжню сутність всього, що відбулося між нею та її дворецьким.
— "Що за дитяча відмовка?" — подібно до Домініка промовила дівчина. — Незважаючи на те, що я знала, що він ставиться до мене як до дитини... Я сама вирішила старатися. Що я роблю? Цього не мало статися...
   У тихому світлі місяця, що пробивав своє холодне сяйво крізь вікно, Джулієт взяла чорне перо на письмовому столі. Темне чорнило, м'яко вибігло на світлий папір її особистого щоденника, буду чи вірним свідком її внутрішніх турбот.
   Її пальці майстерно танцювали на папері, передавали турботу й бурхливі відчуття, які вона утримувала всередині. Кожен рух пера відображав її думки, що пливли й крутилися, неначе сніжинки в тумані. Літери створювали візерунки на сторінках, будуючи красиву симфонію надії, смутку та розчарування.
"Любий особистий щоденнику,
Сьогодні відбулася зустріч із королем Рафаелем та принцесою Валері. Батько, мабуть, був настільки переконливим, що Чарльз не втримався й прийняв рішення про одруження. Я не знаю, як можу допомогти йому в цій ситуації, але він дуже важливий для мене і я би хотіла, щоб він був щасливий...
Але це не всі мої турботи. На прикінці дня в мене вийшла дуже гостра сцена з Домініком. Я відчула, що він хвилювався за мене, але його слова глибоко образили мене. Погляд на його обурене обличчя залишив у мене неприємні відчуття. Надіюсь, що завтра ми помиримось. Я сподіваюся, що зможу передати йому свій подарунок та вибачитися за свої слова.
Цей день був досить непростим...                                                           Джулієт"
   Під світлом місяця та його таємничої сутіні, вона поглиблювалася в записи, залишаючи свої співчуття та біль у кожному рядку, а її слова перетворювалися на тихий звук її внутрішнього танцю з собою.
   Зимовий ранок. Юна принцеса спокійно спустилася на кухню. Стримана, але при цьому виразна, її присутність вже змінила атмосферу приміщення. Мелісса майстерно керувала кухонним приладдям, готуючи сніданок, у куточку за столом, в м'якому кріслі, вже сидів Домінік. Його вигляд, коли він підняв погляд на принцесу, вражав певним спокоєм, але в той же час, було помітно, як він миттєво став більш уважним, якщо можна сказати — відзеркалив у своїх очах щось непізнане, мабуть, чекавши чогось від цієї зустрічі.
— Доброго ранку, міледі. — першим промовив він.
— Доброго. — дівчина сіла за стіл. Мелісса поклала перед нею сніданок.
— Принцесо, скоро має прийти викладач з музики, ви ж не забули? — запитала покоївка.
— Не забула. — відповіла дівчина все ще не дивлячись на Домініка.
— (До неї приходять вчителі? Я цього не знав.) - хлопець робить ковток кави. — (Цікаво, хто ж це такий.)
   Вони снідають мовчки. Мелісса із смутком спостерігає за ними.
— Дякую за сніданок. — Джулієт підвелася з-за столу. — Я буду у своїй кімнаті.
— Гаразд. — відповів парубок.
— (Вибачень не було. Домінік поводився як завжди.) — вона зачинила за собою двері. — Потрібно буде вибачитися перед ним...

                            💎   💎   💎

   Хлопець стояв поруч із Меліссою, обережно протираючи тарілки та розмішуючи свої думки. Кухня була наповнена легким ароматом мильної піни, а їхні дії упорядковували кухонне приладдя. Він перебував у світі своїх міркувань, розглядаючи майбутні можливості та перспективи.
   Події останнього часу рушили його внутрішній світ, і він прагнув зрозуміти, яким чином відобразяться ці події на подальшому розвитку ситуації. Загадкова поведінка принцеси і його власні внутрішні турботи намагалися знайти відповідь на питання про те, як розвернеться подальша сюжетна лінія їхніх стосунків. І серед миттєвого заспокоєння кухонною рутиною він продовжував вагатися над цими питаннями, знаючи, що час дасть відповідь на багато з них.
— (Якщо принцеса Джулієт продовжить на мене ображатися, то я ніколи не зможу завершити мету своєї місії тут. І якщо це станеться, Покровитель почне діяти жорсткіше... Це вже не тільки мої переживання, це ризик для неї і для всіх, хто оточує її. Ніяк не можна дозволити, щоб все зірвалося... Важко уявити, що може трапитися, якщо я не зможу впоратися з цим завданням...)
   Він відступає від роботи на мить, його руки невпевнено спираються на стіл, а очі мовчазно свідчать про турботи, які тиснуть на його плечі.
— Домініку! — Мелісса штовхнула його у плече.
— А?! — він трохи здивувався поштовху від жінки та ледве не впустив тарілку. — Ох, що? Меліссо...
— Ти все думаєш про принцесу?
— Що?... А, так... (Якщо це можна так назвати.)
— Все добре? — схвильованою промовила вона.
— Так. — парубок намагався відповісти якомога впевненіше, але схоже, це не переконало її.
— Ти переживаєш за те, що сталося? — запитала Мелісса, обережно вдивляючись у вираз його обличчя.
   Домінік трохи притримав подих, намагаючись з'ясувати, як краще висловити свої думки.
— (Вона думає, що я хвилююсь за вчорашню сварку з Джулієт? Тоді, треба підтвердити її підозри щодо цього...) — подумав він. — Міледі правильно відреагувала на свою помилку, але я все ж таки розлютився на неї... — відповів хлопець підбираючи правильні слова.
— То ти шокований тим, що тебе з ненавиділи?
— Було ухвалено рішення про спільне проживання, і дотримуючись інструкцій короля, я виконував свою роботу. Я думав, що міледі не треба турбуватися про мене. — впевнено промовив він, спробувавши пояснити свою позицію.
— Он воно що...
— І тому вважав, що вона мене зненавиділа... — юнак розгублено підкинув рушник, яким він протирав посуд.
— Ти... Чи це не означає, що ти до принцеси... Ти щось відчуваєш? — жінка подивилася на нього з цікавістю, сподіваючись на відверту відповідь.
— Що ви маєте на увазі?
— Вона тобі подобається?
— Що?! - від несподіваності цього питання, він все-таки впустив тарілку яку протирав, і вона розбилася на дрібні шматочки. — Вибачте... — він поспішив нахилився, щоб зібрати уламки посуду, втомлено змішуючи їх в руках.
— Я все розумію. — сказала вона, допомагаючи йому зібрати розсипані шматочки. — Не думав, що я запитаю таке в тебе?
— Не думав... — так насправді і було. Хоча, скоріше, він не думав про свої почуття.
   Домінік підвівся, утримуючи в руках крихітні шматочки тарілки, і сліди розбитих уламків випадково порізали його долоні. Перед його уявою розгорталася картинка, де чітко видно, як він уникав думати про Джулієт. Її образ, вродливий та надзвичайно привабливий, неодмінно проникали у його мислення з приводу бажань, хотів він того чи ні. Проте він ніколи не дозволяв собі відчувати більше, ніж було дозволено йому, і ще велику роль зіграв вік принцеси, все-таки їй лише шістнадцять років, але головне, це те, що він її обманює.
— Я скажу одне. — голос Мелісси повернув його у реальність.
— Що саме?
— Якщо візьмеш на себе відповідальність, то все гаразд, можеш продовжити.
— Про що ви говорите?
— Ти зрозумієш. — вона таємниче усміхнулася і продовжувала прибирати на кухні, поки парубок стояв нерухомо. — Якщо тобі немає чим зайнятися, можеш піти до Вівьєна та допомогти йому в теплиці.
— А якщо міледі знадобиться моя допомога?
— Не хвилюйся, я їй скажу де ти. І сьогодні вона не збирається залишати особняк, та і я тут.
— Тоді добре... Але я спершу хочу познайомитися з вчителем принцеси з музики.
— До речі, він вже скоро має прибути. — вона закінчила із прибиранням та пішла у вітальню, Домінік пішов за нею.
   На фоні зимового сонця, що лагідно проникало крізь вікна, Джулієт затрималася у своїх просторих покоях, вона стежила за краплями роси, що виступали на склі. Вниз не спускалася. Дівчина вагалася, чи усамітненість — це відступ від непорозуміння, чи вона просто тут, щоб дати час власним роздумам. Вона відчувала, як ці незручні емоції невпевненості давались їй все важче, висмоктуючи з неї всю енергію.
   У цей час Домінік залишався у вітальні, утримуючи в собі хвилювання й недооцінення власних сил. Він почувався, ніби чекав на щось — чекав на вирішальний момент, щоб знову перейти в баланс з принцесою. Він також не прагнув вчиняти поспішні кроки. Юнак стояв у своїх думках, які відрізнялися від думок принцеси.
   У той же момент віддалений шорсткий стук перервав важку атмосферу. Мелісса впустила викладача з музики, чоловіка вишуканої зовнішності, який увійшов у просторий особняк.
— Вітаю вас, я — Домінік Делгліш, новий особистий дворецький принцеси Джулієт. — він стояв прямо, уважно слухаючи кожне слово вчителя.
— Я чув про тебе. — посміхнувся чоловік. — Ти врятував королівську родину, короля Рафаеля та його дочку. Чесно, я під враженням...
— Так... (Про це що, вже кожна собака знає?) Я нічого такого не зробив...
— Я теж так думаю. — перервав його чоловік. — Так би зробив кожен, хто мав би стільки сміливості як ти.
— Я такої ж думки... Ха-ха-ха... — він видавив із себе посмішку.
— Так ось, я — Бернард Ніколлс, викладач з музики, приходжу раз на тиждень до принцеси Джулієт, навчаю її гри на арфі.
   Бернард був виразний своєю зовнішністю, виглядав надзвичайно вишукано. Високий та стрункий, тримав у руці портфель. Він неначе спокійно розгорнувся у величі, несучи в собі елегантність і впевненість. Його перлинові очі, приховані під строгими окулярами з витонченими підвісками, дарували йому деяку загадковість.
    Вишуканий фрак у кольорах глибин моря з білими полосами, ідеально підкреслював його досконалу поставу. Його темно-синє волосся було зібране у строгий пучок ззаду, нагадуючи про його організований та дисциплінований характер. Його бліда шкіра прозоро відбивала жилки на руках, створюючи враження дбайливої доглянутості.
— Пане Бернарде. — промовила Мелісса. — Принцеса Джулієт чекає вас у своїй кімнаті.
— Тоді, я не буду змушувати її чекати ще... — він обійшов Домініка дивлячись на нього з високо піднятою головою.
— (Цей старий!... Я йому явно не сподобався!) — парубок лише посміхнувся у відповідь коли чоловік вже піднімався сходами нагору.
— А тепер ти, Домініку. — жінка подивилася на нього.
— Що таке?
— Давай, збирайся, і я тобі поясню як добратися до теплиць Вівьєна.
— Точно... (Я навіть встигнув забути про це.)
   Мелісса витягла карту із шухляди тумбочки, яка стояла в просторій вітальні, і передала її Домініку. Карта, на перший погляд, містила план особняку, включала в себе схему оранжереї та інструкції, як дістатися до теплиць. Чіткі стрілки наводили на правильний маршрут, обумовлений внутрішніми доріжками і переходами між павільйонами.
   Хлопець тепло вбрався у зимовий плащ із вовни, під який одягнув ще один светр, готуючись до виходу на морозне повітря. Плащ, доповнений вовняним шаром, надавав йому додаткового комфорту і захисту від холоду. Загорнувшись, він вийшов із особняку та попрямував до воріт.

                          💎   💎   💎

   Бернард постукав у двері покоїв принцеси, здалеку дівчина яскраво промовила, "Заходьте", дозволяючи чоловікові увійти всередину. Щойно він відчинив двері, перед ним розкрилася картина: Джулієт, вже рівно сиділа за арфою, вкрай зосереджена на струнах, які віддзеркалювали її внутрішній світ.
   Чоловік увійшов в кімнату, дбайливо зберігаючи вираз вишуканої пристойності, і звернув свій уважний погляд на молоду дівчину. Після короткого моменту враження, він підвів руку до серця, зробив крок вперед у виконанні ввічливого вклону, і виразно усміхнувся.
— Доброго ранку, принцесо. — промовив він. — Бачу, ви вже готові розпочати наш урок.
— Доброго, вчителю! — вона сонячно усміхнулася. — Я підготувалась раніше, бо хотіла, щоб ви послухали мою авторську пісню! — дівчина замовчала вдивляючись у вираз обличчя викладача. — Якщо ви не проти звісно...
— Хм... — він на хвилинку замислився, а потім підморгнув принцесі з широкою усмішкою. — Звісно можна! Нарешті я дочекався того, що почую ваш голос під власну мелодію. — чоловік зручно сів на стілець який присунув ближче до Джулієт. — Починайте.
   Принцеса закрила свої очі, вгамувавши в собі усі міркування та поспіх. Змахи її пальців торкнулись струн арфи, ніби невагомі крила метелика, готового простягнути до світу витончені мелодії.
   Перші ноти, сплетені з вправними рухами, сповільнено звільнялися від струн, поступово народжуючи чарівну та ніжну мелодію. Всю кімнату затягнуло витонченим шаром музичних звуків, які невимушено творили пастельний світ фіолетових відтінків.
   Бернард не міг встояти перед цією витонченістю та красою. Подив його очей відображав його захоплення грою принцеси, яка повністю занурила його у свою музику.
— Скрипки грають і ангели плачуть.
Коли зірки зійдуться, я буду поруч... — щойно звуки почали линути, здавалося, що кришталевий голос самої Джулієт розчинявся у кожній ноті, відтворюючи надзвичайно вражаючу гармонію. — Ні, мені байдуже на них усіх, я лиш хочу тебе кохати, і єдине, що мене хвилює — це ти.
Ні, мені все одно на біль, я прийду через вогонь та зливу, тільки аби бути ближче до тебе...
   Її голос створював маленькі кристалики музики, що з кожним новим рухом струн розквітав все сильніше. Під її майстерною грою арфи вона просто випромінювала світло, що нагадувало про німфу, яка ніби спустилася до них з небес.
— (Це прекрасно...) — подумав Бернард. Він не відводив погляду від неї. — (Чи можу я це використати?... А якщо мене впіймають? Ні, перше потрібно детально все обдумати, а тоді діяти...)
   Коли музика й спів припинилися, чоловік жваво розплескав долонями, виражаючи своє враження від виконання принцеси. Його аплодисменти переповнювали кімнату, як міцний потік підтримки та визнання вмінь Джулієт.
— Дякую! — вона поклонилася.
— Принцесо Джулієт, це було чудово! Просто неперевершено!
— Я рада, що вам сподобалось!
— Це дійсно було прекрасне виконання, ваш голос — це щось неймовірне. — він підвівся та підійшов ближче до неї поклавши свою руку їй на плече. — Ви колись думали над тим, щоб виступати на сцені?
— Ні... — дівчина засумувала. — Не думаю, що батько коли не будь дозволить мені.
— Але, якщо ви все-таки погодитесь на цю пропозицію... — вчитель дістав з кишені клаптик паперу та протягнув принцесі. — Приходьте сюди і я зможу вам допомогти із цим.
— ... — вона вагалася. — Я...
— Не хвилюйтеся. Я не чекаю відповіді просто зараз. — він посміхнувся і поклав цей клаптик паперу на письмовий стіл дівчини. — Просто подумайте над цим.
— Добре. Я обіцяю подумати. — вона йому усміхнулася.
— Я радий. А зараз... — Бернард витягнув із свого портфелю папку з нотами. — Будемо починати наш урок.
— Гаразд!
   Урок гри на арфі розпочався із принципових пояснень вчителя. Він ретельно розглянув структуру та розташування струн, пояснив правильну позицію рук та початкові техніки для гри. Його слова здавалися легкими та сприйнятними, розкриваючи тонкощі та технічність гри.
   Принцеса Джулієт, уважно слухаючи та відтворюючи кожну інструкцію, почала вправно натягувати струни та виробляти ноти. Вона старанно слідувала порадам вчителя, намагаючись запам'ятати кожен крок та рух.
   Урок проходив у спокійній атмосфері, з великою увагою викладача та старанням учениці. Кожен крок був важливим, допомагаючи Джулієт освоювати це високе мистецтво.
   Тим часом, Домінік вже дійшов до потрібного місця. Перед ним стояв дерев'яний будинок.
   Він ступив повільно, крок за кроком, через засніжений сад до цього дерев'яного будиночка. Обрізані дерева стирчали як статний страж на шляху до цієї відокремленої місцини.
   Окреслений білим покривом снігу, будинок виглядав затишно та загадково. Він обійшов, слідуючи слідам непройденого шляху, і його погляд врешті-решт впав на велику теплицю, яка займала задній двір.
   Теплиця майже повністю була покрита снігом, але кілька великих скляних панелей були видні. Ці панелі пропускали сонячні промені, створюючи специфічний зелений відтінок всередині. Юнак підійшов ближче, зацікавлено роздивляючись це місце.
— Гей! — раптово пролунав грубий голос. — Ти хто такий? І що ти тут робиш?
   Домінік розвернувся й побачив перед собою високого й міцного чоловіка.
   На спокійному сніжному фоні, його чорні очі, безжалісні й глибокі, створювали враження віддаленого холоду, ніби відлиті з обсидіану, без будь-якого просвіту в них. Вираз його обличчя був струмом непізнаного, і він зберігав спокій, не виявляючи жодної емоції, яка б просочувалася крізь те затверділе вираження.
   Темне волосся, чорне як смола, було яскравим контрастом на фоні рівного білого снігу, як виразне відділення у палітрі. Його тіло, немов темний шоколад, яке виділялося серед зимової білизни, було як знахідка, що вибухнула у мить. Вбраний у білу сорочку, рукава якої були закочені по лікті та його коричневі штани із чорними підтяжками додавали йому стиль і, безсумнівно, робили акцент на його вишуканій зовнішності. Чоботи, які він носив на ногах, доповнювали цей домашній образ.
— Ви Вівьєн? Мене звати Домінік, я...
— Новий дворецький принцеси? — перервав його чоловік. — Я чув про тебе.
— Що я врятував королівську сім'ю і таке інше?
— Ні, я про це нічого не знаю. — без емоційно додав він. — Мені Мелісса розповідала про тебе, який ти весь такий хороший і як принцесі пощастило, що вона тебе обрала.
— О, я й не думав, що пані Мелісса буде комусь розповідати про мене...
— А я й не дуже хотів слухати.
— Ха-ха... — хлопець ніяково засміявся.
— Ну так, чого ти приперся? — злісно промовив Вівьєн. — У мене ще багато роботи в теплиці, ти мене відволікаєш.
— (Я і сам не дуже сильно хочу тут бути. Я мав би зараз робити все, щоб принцеска довіряла мені, і я зміг би розпитувати її про королівську скарбницю, але я дуже добре граю свою роль, тому я тут.) — але він так не скаже. — Мене якраз Мелісса попросила вам допомогти. — відповів Домінік.
— Допомогти? Мені? — чоловік здивувався.
— Так.
— Ну що ж. — він розім'яв собі шию рукою та в'яло видихнув. — Раз вона тебе послала до мене, то тут вже не викрутитися. Пішли за мною, я тобі покажу, що ти маєш робити.
— Гаразд! — вони разом увійшли у теплицю.

                            💎   💎   💎

   Після обіднього часу. За вікном панувала зимова тиша, сповнена покою, і з неба мирно летів легкий снігу, мов ніжний пух. Урок принцеси Джулієт з Бернардом вже добіг кінця і вони разом спустилася на перший поверх.
— О, ви вже закінчили. — промовила Мелісса.
— Так. — відповів чоловік. Він взяв свій зимовий плащ та підійшов до дверей. — Побачимось на наступному занятті , принцесо.
— Гарної дороги. — відповіла вона.
— Дякую. Не забудьте подумати над моєю пропозицією.
— Добре. — чоловік вклонився, попрощався із Меліссою та вийшов з особняку, сів в свою карету і поїхав.
— Принцесо, що вам запропонував пан Бернард? — поцікавилася покоївка.
   Принцеса Джулієт підійшла до Мелісси з лагідним виразом обличчя, намагаючись виразити спокій.
— Нічого особливого, не хвилюйся... — сказала вона, намагаючись зняти напругу.  — Меліссо, а де Домінік? — оглянулась дівчина.
   Покоївка, здаючись трохи збентеженою, швидко повернулася до питання про Домініка.
— Він допомагає Вівьєну в теплиці. — відповіла вона, помічаючи, що принцеса стежить за кожним словом.
— Зрозуміло... — Джулієт здається невпевненою, роздумуючи про наступний крок.
— Хочете піти до нього? — спитала Мелісса, здавалося, намагаючись зробити її рішення менш навантаженим.
— А він був злий? — дівчина виявила хвилювання у своїх словах, але враз відкинула це.
— Якщо так, то ви не захочете зустрітися з ним?
— Ні! — відповіла вона впевнено.
— Тоді ідемо провідаємо їх, заодно візьмемо із собою щось перекусити.
— Тільки я дещо візьму у своїй кімнаті.
   Принцеса Джулієт ввійшла до своїх просторих покоїв, де зима зазирала крізь величезне вікно. Змінюючи свій вигляд, вона одягла сукню теплих, золотистих відтінків, що доповнила шерстяною накидкою з яскравими вишивками. Зі стелажу вона взяла подарунок для Домініка, який вчора купила.
   Мелісса поки зібрала в кошик смачний суп, який перелила в маленьку каструлю, щедру порцію хліба та деякі ароматні овочі. Обережно, ніби збираючи дорогоцінні скарби, вона розташувала все в кошику та накрила його хустиною. Коли вони були готові, то вийшли з особняку.
   Джулієт та Мелісса йшли повз засніжені дерева, що як тихий свідок віків виглядали неймовірно у цій тиші зимового дня.
   Після невеликої прогулянки маршрутом через ліс, побачили дерев'яний будиночок. Натхнені теплим відчуттям, що супроводжує свіже зимове повітря, вони обійшли будинок, усіляко зацікавлені його старовинним виглядом. Вишневі дерева, покриті снігом, стояли так, ніби вони здавалися поки мертвими.
— Вівьєне! — крикнула жінка підходячи ближче.
— Хто ще сюди прийшов... — чоловік вийшов з теплиці. — О, Меліссо! І принцеса теж тут. — він підійшов до них та чемно вклонився. — Гей, Домініку! Виходь, тут до нас гості прийшли.
— Хто?... — хлопець вийшов за Вівьєном, він перше побачив Меліссу, а потім його погляд зупинився на принцесі Джулієт, його смарагдові очі розширились від здивування. — Міледі?! Що ви тут робите?
— Ем, я тут... — дівчина опустила погляд своїх аметистових очей на землю та роздивлялася свої черевики не знаючи, що потрібно сказати.
— Ходімо Вівьєне, я принесла вам поїсти. — жінка радісно показала кошик який тримала в руках.
— О, а я якраз голодний! — чоловік забрав з її рук кошик. — Ти як знала, чесне слово, завжди приходиш вчасно! Ну що, помічнику, принцесо, ви йдете? — Мелісса легенько вдарила його в плече. — Ай! Що це ти...
— Ти що не бачиш?... — прошепотіла вона. — Їх потрібно залишити наодинці. — Вівьєн поглянув на них і легенько кивнув розуміючи, що покоївка має на увазі. — Тому ходімо удвох, а вони потім вже приєднаються.
— Гаразд. — погодився він. — Нам більше дістанеться. — Вівьєн взяв під руку жінку та усміхнувся. — Ну, що пані, прошу вас пройти до столу.
— Ах ти... — вона зі сміхом плеснула його по руці. — Ведіть тоді, пане.
— Прошу. — він відкрив їй вхідні двері та пропустив всередину.
— Дуже дякую. — вони зайшли в будинок, залишивши Домініка та Джулієт стояти одних.
   Принцеса з дещо сумним виразом обличчя спостерігала за Домініком, який в свою чергу повертав їй погляд. Ніхто з них не міг наважитися першим зробити крок у цьому мовчазному танці.
   Тремтливими руками за спиною, вона тримала пакунок з подарунком, який став символом власної нерішучості. Зібравши усю свою внутрішню сміливість, дівчина вирішила дати йому цей подарунок, уявляючи собі вже, як він відкриє його. Юнак, здивований таким поворотом, дивився на неї з підвищеним зацікавленням і певною загадковістю в очах.
— Вибач, що змусила тебе хвилюватися вчора. — тихо промовила вона. — Але, як я вже казала, мені не подобається бути єдиною, хто все одержує... Це не справедливо.
— Кажете несправедливо... — він прийняв цей маленький пакунок. — Це так по-дитячому... Ви як дитина, спочатку робите, а потім думаєте. Я думаю, що ви ведете себе відповідно до віку, але подібна поведінка є недоречною для мене. Але, той факт, що ви вибачились першою, робить з мене того, хто поводиться по-дитячому. Вчора я сказав зайвого, будь ласка, вибачте мені... — хлопець схилив перед нею голову.
— Мир! — вона простягнула до нього мізинчик.
   Він поглянув їй в очі, вони яскраво світилися, немов справжні аметисти. Парубок зловив себе на думці, що йому подобається бачити щасливий вираз обличчя принцеси, і знати, що причиною цієї усмішки є він... Але він швидко прогнав ці думки, бо він всього лише добре грає свою роль, адже так?
— (Вона ще дитина...) Мир. — як би він це все не сприймав, але вони потисли один одному мізинці. — А ще... Дуже дякую за подарунок.
— Будь ласка!
— А тепер, давайте зайдемо в будинок та теж поїмо. — запропонував Домінік і вони разом увійшли всередину.

                           💎   💎   💎

   У теплому будиночку запахло приємною деревиною, що ледь відчувалася у повітрі. Вівьєн з досконалою грацією розпалював піч, а Мелісса накривала на стіл. Коли стіл був вже готовий, усі сіли, щоб насолоджуватися обідом. Джулієт зайняла місце поруч із Меліссою, тоді як Домінік відразу ж сів поруч із Вівьєном.
   На перший погляд, усе виглядало гармонійно: Джулієт була радісною, оскільки вона помирилася з Домініком. Навіть при такому зовнішньому спокої, у них були різні світи в серцях. Хоча хлопець виглядав так само, його думки, ймовірно, були далекими від тих, що жили у принцеси.
— (Все складається набагато краще ніж я очікував. Хоча...) — хлопець крадькома поглянув на Вівьєна і помітив, що той за ним уважно спостерігає. — (Схоже, я йому не сподобався. Можливо, він мені не довіряє, або підозрює щось... Треба поводити себе природно.) — юнак повернув собі посмішку на обличчя та заговорив. — Міледі, як пройшов ваш урок з паном Бернардом?
— Не погано! — відповіла дівчина. — Мені подобається грати на арфі. — вона не хоче нікому розповідати про те, що запропонував їй вчитель.
— Радий це чути, надіюсь, що і я колись зможу почути вашу гру.
— Ти можеш мене попросити, я із задоволенням для тебе зіграю. — вона щиро йому усміхнулася.
— Так, досить балачок. — перервав їх Вівьєн та підвівся з-за столу. — У нас ще багато роботи помічнику, тому ходімо.
— Я думав, що ми вже все зробили!
— А я не думав, що ти настільки слабкий. — посміхнувся чоловік. — Ти вже втомився, хлопчику?
— (Цей старий... Тільки виводить мене на емоції.) Гаразд, я вже йду. — юнак встав з крісла та підійшов до дверей.
— Ой, а можна мені теж з вами? — принцеса підбігла до них. — Я дуже хочу подивитися на кущі чорниці.
— Можна принцесо. — відповів Вівьєн. — Але щоб нічого там не рухали. Домовились?
— Домовились! — вона накинула на себе свою шерстяну накидку. — А ти Меліссо?
— А я пізніше підійду, коли помию посуду.
— Ай, жінко, залиш усе як було, я потім сам все помию. — наказав їй чоловік.
— У тебе і так ще багато роботи в теплиці, я хоча б на сьогодні звільню тебе від домашніх обов'язків.
— Ну гаразд, твоя взяла. Ходімо. — всі втрьох вони вийшли надвір.
   Під їхніми кроками хрустів сніг, коли вони зайшли у теплицю. Для принцеси Джулієт це був перший візит у це місце, і вона була зачарована різноманіттям всього, що там росте. Зелені овочі, яскраві ягоди, особливо кущі чорниці захоплювали її увагу. Їхнє величезне число здавалося неймовірним.
   Парубок спостерігав за нею, як за дитиною яка прийшла в лялькову крамничку і їй все було цікаво розглядати. Йому було приємно дивитися, як її очі блищали цікавістю та радістю. І хоча, на перший погляд він ставився до цього з невеликим зацікавленням, щось тепле розливалося в його серці від тієї радості, яку вона переживала.
   Однак, всередині Домініка знаходилася мозаїка роздумів та вагань, що утворювали частини його складної душі. Навіть якщо вони стояли поруч, їх думки відокремлювали їх як два світи, що ніколи не повністю не зійдуться.
— Вівьєне, ви дивовижні! — почувся захопливий голос принцеси, чим вивела юнака з трансу.
— В сенсі? — здивовано запитав її Вівьєн.
— Незважаючи на смерть вашої дружини, ви продовжуєте старанно працювати. Навіть якщо ми тут ненадовго, то зробимо все можливе! — вона була така сяюча та чиста у своїх словах, чим змусила чоловіка завмерти. — Для мене честь допомагати вам! — принцеса виражає щиру вдячність, її голос легко змінюється на трохи веселуватий тон.
— Не відволікайтеся на будь-яку нісенітницю, повертайтеся до роботи! — хоч його голос лунає з підтоном строгості він все-таки усміхається. — Попробуйте.
— Що? — Джулієт перепитує, бо не впевнена, чи правильно все зрозуміла.
— Чорницю. Ви можете з'їсти її, ці не підходять для продажу.
— Справді?! — дівчина виглядає вражено, але вона спіймала на його обличчі певний тон доброзичливості.
— Тільки негарну, зрозуміли?
— Так! — вона повільно почала зривати ягоди чорниці та пробувати їх. — Як смачно! — від її радісного обличчя Вівьєн не може відвести погляду. Вона нагадує йому його дружину. Вона теж так світилася коли куштувала його ягоди... Але тепер, це тільки спогади.
— Меліссо! — вигукнула принцеса.
   Чоловік побачив біля себе покоївку, він навіть не помітив як вона прийшла. Вона повернулась до нього обличчям, її моріонові очі уважно його розглядали, від чого він миттєво вкрився рум'янцем.
— Меліссо! Ходи сюди! Ти тільки спробуй, яка смачна чорниця!
— Я вже йду до вас, принцесо!
   Поки ніхто не звертав на нього уваги, Домінік вирішив вийти надвір. Міцний холодний потік повітря враз вдарив йому в обличчя, коли він вийшов з теплиці. Все було занурене у зимовий спокій — повільний танець сніжинок, які плавно падали на землю, сповиваючи її у білу пелену.
   Юнак потягнувся, намагаючись відчути якнайбільше свіжого повітря. Морозний подих впевнено проникає в його легені. Його думки переплітались, суттєві та неважливі, та вони весь час верталися до Джулієт.
— (Чому все має бути так важко?) — думки обертались у його голові, немов хмари, що мандрують по безмежному небу.
   За пару хвилин надворі, хлопець відчув, що його думки ніби затягує морозна тиша. Це допомогло трохи врегулювати його емоції. Він зрозумів, що повинен припинити занадто пильне розмірковування про її особисте життя. Це було не так важливо, як його власні почуття. Він зігрівав свої долоні, як почув, що хтось вийшов з теплиці. Це був Вівьєн. Двері він не зачинив.
— Вийшов провітрити голову? — він зупинився поруч з Домініком.
— Просто багато думок останнім часом...
— Тоді, спитаю у тебе прямо. — звернувся до нього чоловік. — Ти брешеш цій дівчині? — його пронизливий погляд, шукав відповіді у очах хлопця.
— Принцесі? — парубок миттєво кинув погляд на Джулієт яка стояла поруч із Меліссою.
— Що вона означає для тебе? — Вівьєн зупинився, утримуючи свої емоції. Його погляд був напруженим, підкреслений дозою скептицизму.
— ... — хлопець відчув паніку, відчуття розгубленості, і неможливість знайти правильні слова. Він просто відвів погляд, відчуваючи невпевненість в тому, що саме відповісти на таке запитання.
— У будь-якому разі, таких як ти, я ненавиджу. — його голос тремтів від роздратування. — Подивись на себе, навіть цього сказати не можеш.
— Не розумію, що ви хочете від мене? — обличчя юнака лишалося без виразним. 
— Від тебе мені нічого не потрібно.
— То чого ви причепилися?
— Бо я знаю, що ти щось приховуєш. — крізь зуби промовив Вівьєн. — І знаю, що в кінці, ти будеш благати пробачення на колінах. Запам'ятай мої слова, Домініку. — він вказує на нього своїм пальцем. — Бо якщо все-таки так станеться, то вона тебе не захоче навіть бачити. — чоловік повернувся назад до теплиці залишаючи хлопця на самоті.
— ... — звуки цих слів лунали в його голові, будуючи картину можливого майбутнього, що обернеться гіркою розв'язкою. Він уявив собі, як принцеса відверне від нього свої очі, відкидаючи його з її світу, і це лякало його навіть більше, ніж відчуття неповноцінності зараз. — (Цього не буде, адже я чудово граю свою роль!)