Ебігейл та Леонард йшли мовчки, абсолютно не помічаючи нікого довкола. Їхні думки були повністю зайняті тим, що відбулося, і що їх чекає попереду. Дівчина міцно притискала до себе книгу, ніби це була остання надія на порятунок, її пальці міцно вчепилися в обкладинку, а інша рука нервово витирала сльози, що повільно котилися по її щоках. Її дихання було нерівним, і кожен крок давався важко. Серце калатало від страху та тривоги, а в голові все ще крутилися слова короля Рафаеля про наказ вбити Домініка.
   Леонард, йдучи поруч, відчував напругу, яка буквально випромінювалася від Ебігейл. Він мовчки тримав її за лікоть, допомагаючи їй не втратити рівновагу, адже емоції настільки захопили її, що кожен крок здавався невпевненим. Він поглянув на її обличчя – очі були червоні від сліз, погляд розгублений і здавалося, що вона ось-ось зламається.
— Не знаю, як мені повідомити Джулієт, що Домінік у небезпеці… — нарешті прошепотіла вона, її голос тремтів.
— Якщо взагалі зможеш поговорити з нею, — його слова були схожі на удар, але водночас вони змушували Ебігейл зібратися, хоча б на мить.
   Вони дісталися тихого куточка у відокремленій частині двору, захованого від чужих очей. Дорога сюди була безмовною, і здавалося, що повітря навколо загусло від напруги, яка зростала з кожною секундою.
   Леонард узяв книгу з її рук, обережно оглянувши її обкладинку. Очі його зосереджено досліджували кожен викарбуваний символ. Крім того, що на ній був той самий знак, що й на каблучці короля, його увагу привернув ще один важливий елемент.
— На книзі замок… — промовив він, трохи нахиливши голову, і пильно придивився до деталей.
   Ебігейл наблизилася, стираючи залишки сліз із обличчя. Вона теж почала вивчати замок, намагаючись збагнути, що ж це може означати. Її серце зробило раптовий стрибок, коли вона усвідомила одну деталь.
— Перстень… Він схожий на ключ! — вигукнула вона, швидко діставши каблучку з кишені.
   Зі зосередженістю, що перемішувалася з тривогою, Ебігейл обережно вставила перстень у замок на книзі. Хвилина, здавалося, розтягнулася на вічність, поки вони обоє затамували подих. Замок клацнув і миттєво впав на землю.
— Чудово! — видихнула дівчина, трохи здивована тим, що все вийшло так легко.
— Тепер дізнаємось, які секрети криються між обкладинками цієї книги.
   Перші слова на пожовклих сторінках були наче попередженням, сповненим небезпеки. Вони водночас захоплювали і лякали. Це був вступ до таємниць, до великого секрету, що передавався з покоління в покоління правителів королівства. Чим глибше вони читали, тим більше з’являлося тривожних запитань.
   Леонард перегорнув кілька сторінок, вивчаючи хронологію правителів. Кожен із них був хранителем цієї таємниці, і кожен зберігав її до кінця свого правління. Виявилось, що момент розкриття таємниці означав би крах їхньої влади.
— Але тут ніде не написано, що саме за таємниця передавалася з покоління в покоління, — генерал зморщив чоло, роздратовано перегортаючи сторінки.
— Про що ж ніхто не мав знати? — замислено промовила дівчина.
   Було очевидно, що відповідь могла знати тільки одна людина — король Вільгельм. Але знову спускатися в темницю було б надто ризиковано. Вони вирішили продовжити вивчати книгу далі. Леонард, нарешті, дійшов до останньої сторінки, де були записані нотатки про короля Вільгельма.
— Останній запис зроблено рік тому… — промовив він.
— Можливо, з того часу нічого не змінилося?
   Та все ж найважливішим було одне речення, написане наприкінці книги. Воно миттєво розкрило їм частину великої таємниці:
"Король Вільгельм — правитель, якому вдалося зберегти таємницю у своїй скарбниці найдовше. Таємниця залишається непорушною донині."
— Скарбниця! — вигукнула Ебігейл, її очі спалахнули від усвідомлення. — Король хоче, щоб Джулієт дізналася, що заховано в скарбниці.
   Леонард кивнув, його думки нарешті почали складатися в єдину картину.
— І, можливо, перстень відкриє її двері, — промовив він.
   Він швидко вирвав останню сторінку книги, згорнув її і передав Ебігейл.
— Що ти робиш? — спитала вона, трохи здивована його діями.
— Ми не можемо залишити це на долю випадку. Перстень має бути збережений, і ми маємо знайти спосіб передати це Джулієт. Згорни каблучку в цю сторінку, вона допоможе їй зрозуміти.
   Ебігейл зробила так як він сказав. Вона відчувала, як страх поволі паралізує її, роблячи кожен рух тяжким і невпевненим. Внутрішній голос безупинно кричав, що час грає проти них, а тривога оберталася в голові, не даючи їй зосередитися.
— Але як ми передамо це принцесі?
   Леонард уважно подивився на неї, його погляд був сталевим і непохитним, таким же гострим, як його меч. У його очах не було місця для паніки чи страху — лише холодний розрахунок і рішучість, яка могла розсікати повітря, немов зброя. Його голос був низьким, проте владним.
— Ми придумаємо.
   Та Ебігейл не могла стриматися. Тривога всередині кипіла, мов вулкан перед виверженням, і їй потрібно було знайти вихід для своїх страхів. Кожна її думка перетворювалася на пропозицію, і вона почала говорити швидко, не даючи собі часу на роздуми:
— Можливо, ти зможеш пробратися до її покоїв... або позбутися охоронців і зайти через двері... чи, може, перелізти через балкон? Хоча це небезпечно...
   Ідеї, одна за одною, виливалися з неї, як вода з чаші, але з кожним новим варіантом Леонард почував себе все більше на межі. Його обличчя стало напруженим, кулаки стиснулися, і терпіння, яким він ще володів, поступово згасало. Її безперервні слова звучали як грім, що набирав сили, і це починало його дратувати.
   Він різко схопив її. Сильні пальці вчепилися в її тендітні плечі, а його холодний погляд пронизував її наскрізь, немов намагався примусити її замовкнути лише силою своєї волі. Його палець торкнувся її губ, змушуючи замовкнути.
— Ебігейл, — сказав він тихо, але з відчутною загрозою в голосі. — Я генерал, а не якесь цуценя. Не грай зі мною в ці ігри.
— Якщо ми не вигадаємо ніякого плану, нас можуть просто вбити! — вигукнула дівчина, її голос здригнувся від страху, а в очах спалахнув відчай.
   Але його відповідь була ще більш крижана, ніж вона очікувала.
— Якщо доведеться, я вб'ю тебе власними руками, — сказав він тихо, але ці слова впали на неї, мов важкий камінь. — Не обманюй себе щодо мене. Ми не друзі.
   Ці слова ударили її сильніше за будь-який фізичний удар. Вони, як гострий меч, врізалися у її серце, залишаючи по собі холодну порожнечу.
   Вона подивилася на нього холодними очима, позбавленими будь-якої емоції. Її дихання заспокоїлось, а вираз обличчя став кам’яним.
— Я зрозуміла, — сказала вона тихо, і в цих словах вже не було ні страху, ні відчаю. Тільки холодна твердість. — Тоді, можливо у тебе є план, як передати принцесі каблучку?
— Є один. І думаю, він має спрацювати.

                             💎   💎   💎

   Леонард та Ебігейл стояли в тіні, ховаючись за стовпами у віддаленій частині палацового двору. Вони обмінялися швидкими, напруженими поглядами — кожен розумів, що це завдання небезпечне. Щоб добратися до покоїв принцеси Джулієт непоміченими, їм потрібно було діяти як ніколи обережно і злагоджено. Будь-яка помилка могла коштувати їм життя, адже охорона короля Рафаеля була відомою своєю безжалісністю.
— Як ти плануєш дістатися до покоїв принцеси? — запитала Ебігейл, намагаючись стримати хвилювання.
— Вхід до її покоїв охороняють кілька солдатів, і нам треба відвернути їхню увагу, — прошепотів він. — Я знаю, що сьогодні мала б бути зміна варти на північному крилі. Ми скористаємося цим моментом, коли частина охоронців відійде на зміну.
   Ебігейл кивнула, вловивши його ідею.
— Але ж все одно можуть залишитись охоронці. Що ти пропонуєш?
— У нас є одна перевага: ми знаємо палац краще за більшість солдатів. Знаєш, як зараз говорять? Слуги бояться якихось примар, які нібито з’являються у східній частині замку. Ми можемо це використати, — сказав Леонард, на його обличчі з'явилася хитра усмішка. — Зробимо так, щоб охоронці подумали, ніби примара з’явилася в їхньому крилі.
— І чим тобі мої ідеї не подобались? Сам придумав не кращу...
— Ц... Тому що ми маємо пройти непоміченим. Чи ти хочеш, щоб нас впіймали?
— Не хочу.
— Тоді виконуй мій план.
   Дівчина кивнула, хоча в серці відчула легкий холодок. Вона знала, що це небезпечно, але у них не було іншого вибору.
   Поки охоронці в головному коридорі приготувалися до зміни варти, Леонард та Ебігейл тихо пробралися до східного крила. Там, у темному кутку коридору, Леонард віднайшов старий, трохи зламаний ліхтар, який міг видавати тріскучий звук при контакті з водою. Він занурив його в невелике відро з водою, щоб отримати туманний ефект і створити враження, ніби це вогник примари, який мерехтить у темряві.
   Ебігейл тим часом підтримувала ліхтар, щоб світло виглядало приглушеним і трохи зловісним. Вони повільно несли ліхтар по коридору, направляючи його до охоронців, які стояли неподалік покоїв принцеси. Коли ті побачили дивне мерехтіння та почули тріскучий звук, на їхніх обличчях з'явився страх.
— Що це за нечисть? — один з охоронців схопився за меча, але не рушив з місця, занадто наляканий несподіваним видовищем.
— Я чув, що у палаці останнім часом бачили примар… — пробурмотів інший охоронець, поглядаючи на темний куток, де мерехтіло світло.
   Поки охоронці обговорювали побачене, Ебігейл і Леонард, рухаючись в тіні, проскочили повз них у сусідній коридор, який вів до покоїв принцеси. Кожен крок, кожен вдих був обережним і тихим, як у хижаків, що підкрадаються до своєї здобичі.
   Діставшись до дверей покоїв Джулієт, вони зупинилися, дослухаючись, чи немає поблизу сторонніх звуків. Після того, як переконалися в безпеці, Ебігейл постукала у двері тихо, але з особливим ритмом, який знали лише вона та принцеса. Це був їхній сигнал — безпечний код, що дозволяв зрозуміти, хто стоїть за дверима.
   Принцеса, почувши знайомий стук, обережно відчинила двері. Її обличчя наповнилася здивуванням та радістю, коли вона побачила свою подругу.
— Боже мій, Ебігейл! — вона обійняла її. — Як я рада тебе бачити!
— У нас мало часу! — Ебігейл зайшла в середину, за нею зайшов Леонард та зачинив двері.
— І ти тут, Леонарде.
— Я радий, що з вами все добре, принцесо. У нас для вас послання.
   Від його слів, на обличчі Джулієт з'явилася суміш страху і тривоги. Однак її очі засвітилися надією, коли Леонард простягнув їй перстень, загорнутий в аркуш із книжки. Вона обережно взяла згорток, намагаючись не видати хвилювання.
— Це… це перстень батька, — тихо сказала вона, з трепетом розгортаючи папір. Її руки злегка тремтіли, а в очах горіла рішучість.
— Король Вільгельм хоче, щоб ви дізналися, що заховано в скарбниці. Це може змінити все, — прошепотів Леонард, вдивляючись в очі принцеси, які випромінювали силу й рішучість.
— Але я не знаю, де вона знаходиться. Батько ніколи мені про неї не розповідав...
— Джулі... — Ебігейл взяла її за руку. — Я маю ще дещо тобі повідомити... — вона глибоко вдихнула. — Рафаель наказав Густаву знайти і вбити Домініка.
— Що?... Ні...
— Не треба говорити про цього зрадника! — вибухнув Леонард. — Це напевно було в його планах. Під час заворушення у палаці, зникнути, втекти так, щоб його ніхто не знайшов.
— Ні, Дом не такий. Я знаю, що він змінився і більше не працює на Рафаеля.
— Це він вам так сказав?
— Так, і я йому вірю. — впевненість в очах принцеси змусила генерала відступити.
— Як скажете...
— Нам потрібно йти, ми не...
   Проте слова Ебігейл перервали кроки, що віддалено почали звучати з коридору. З кожним кроком звук ставав ближчим і більш загрозливим. Джулієт миттєво завмерла, коли впізнала ці важкі, впевнені кроки.
— Це… це король Рафаель, — прошепотіла вона з жахом.
   Леонард з Ебігейл обмінялися тривожними поглядами. Вони не могли залишатися тут, але й шлях назад був відрізаний. Паніка накрила хвилею, але принцеса швидко взяла себе в руки.
— Сюди, швидко! — сказала вона, хапаючи їх за руки і підводячи до книжкової шафи в кінці кімнати.
   Дівчина натиснула на одну з книг, і шафа повільно зсунулася, відкриваючи вузький таємний прохід, прихований у товстій кам'яній стіні. Леонард та Ебігейл поспіхом проскочили всередину.
— Ми знайдемо скарбницю, і повідомимо тобі, — прошепотіла Ебігейл, прощаючись із Джулієт.
   Принцеса кивнула, стискаючи перстень у руці. Вона швидко закрила дверцята, повертаючи шафу на місце. Через мить у кімнату зайшов король Рафаель, високий і суворий, з холодною посмішкою на обличчі. Він закинув руки за спину, повільно обвівши кімнату поглядом, ніби щось шукаючи.
— Моя люба, — промовив він холодним, владним голосом. — Чому ти так ховаєшся? Здається, я раніше не бачив, щоб ти була такою стриманою.
   Джулієт випрямилася, намагаючись надати собі впевненості. Її очі були сповнені презирства і внутрішнього опору, але вона розуміла, що не має можливості відкрито виступити проти Рафаеля.
— Що вам потрібно? — запитала вона, намагаючись тримати голос рівним.
   Рафаель підступив до неї, повільно наближаючись, немов насолоджуючись її збентеженням. Його погляд ковзнув по її обличчю, вивчаючи кожну дрібницю.
— Ми повинні обговорити наше весілля, люба. Це велика подія для всього королівства, і ти повинна виконати свій обов'язок, — промовив він, натискаючи на кожне слово.
   Джулієт відчула холодний страх, що пронизував її до кісток, але вона стояла впевнено, не бажаючи дати йому владу над собою.
— Я не хочу нічого обговорювати. У мене просто немає іншого виходу.
   Рафаель зупинився, його посмішка стала ширшою, навіть жорстокою. Він нахилився ближче, немовби збираючись доторкнутися до її обличчя.
— Не підходьте! — різко вигукнула дівчина, у голосі прозвучала погроза. — Я буду кричати!
   У відповідь чоловік лише тихо засміявся, і цей сміх був наче шепіт найстрашніших нічних кошмарів. Його очі блищали холодною впевненістю та насолодою від її страху.
— Всі твої крики — це екстаз для моїх вух, — прошепотів він, нахиляючись ще ближче, але в останню мить зупинився, ніби граючись з її емоціями. Він дивився на неї, як хижак, що вирішив відпустити свою здобич на цей раз.
   Після напруженої паузи, Рафаель відступив.
— Ти потрібна мені, як Богу потрібен диявол, люба, — холодно промовив він, його голос був сповнений зловісної впевненості. Він розвернувся і, не озираючись, вийшов із її покоїв, залишаючи дівчину саму з її думками і страхами.
   Як тільки двері зачинилися, Джулієт дозволила собі видихнути, і напруга, що скувала її тіло, почала відступати. Її руки все ще тряслися, але вона зібрала себе докупи.
   Тісний коридор, захований за книжковою шафою, був настільки вузьким і темним, що Леонард та Ебігейл ледве могли пересуватися. Їхні тіла були притиснуті один до одного, а їхні рухи — обережні і майже без звучні, щоб не привернути зайвої уваги. У повітрі читалась тривога, і кожен крок здавався крихким, немовби їхнє місце прихистку от-от розсиплеться на шматки.
— Мені лячно… — зізналася Ебігейл, вдивляючись у пітьму попереду. — Чи правильно ми вчинили, залишивши принцесу одну з Рафаелем? А що, як він їй зашкодить?
   Леонард замовк на мить, уникаючи її погляду. Він знав, що її страхи були цілком обґрунтовані, але й сам не міг відповісти на це питання впевнено.
— Я не знаю… — чесно сказав він, намагаючись зберігати рівний тон. — Але у нас не було іншого виходу. Ми мусимо знайти скарбницю. Інакше принцеса залишиться без єдиного шансу на порятунок.
   Дівчина тільки кивнула, хоча в її очах залишилися сліди сумнівів та страху. Вона відчула, як важкий тягар відповідальності притискає її серце, не залишаючи спокою. Кожен її подих був наповнений невпевненістю, а холодні стіни коридору лише підсилювали це почуття.
— Для початку нам би вибратись із цього сховку… — тихо прошепотіла вона, намагаючись не виказати свого страху.
   Раптово, у напів темряві коридору, її нога зачепилася за виступ у підлозі, і вона втратила рівновагу. Не втримавшись, графиня похитнулася вперед і впала прямо на Леонарда. Його сильні руки інстинктивно підхопили її, втримуючи від падіння.
— Дивись куди йдеш! — прошипів він, намагаючись сховати тривогу за різкістю тону. Проте він не відпускав її, продовжуючи тримати, щоб вона знову не втратила рівновагу.
— Справа в тому, що я не бачу, куди йду!
   У цій напруженій тиші їхні тіла виявилися напрочуд близькими одне до одного, і обидва відчули це. Серце Ебігейл калатало в грудях, вона не могла розібрати, чи це її власне серцебиття, чи вона чула, як б’ється серце Леонарда. Її руки інстинктивно обвили його, і на мить вона відчула його тепло, запах його шкіри — слабкий аромат деревини і ледь вловимий запах металу, які нагадували про силу та надійність.
   Леонард відчував, як кров приливає до його обличчя. Йому було радісно і водночас нестерпно від цієї близькості. Він лише дякував Богу, що темрява приховує вираз його обличчя, бо він був впевнений, що зараз виглядає зовсім не так, як зазвичай. Холодний та рішучий, він раптом став вразливим і майже беззахисним перед її ніжністю.
— Ебігейл… — прошепотів він, злегка відштовхуючи її, намагаючись повернути собі контроль. — Все добре? Ти не травмувалася?
— Ні… я в порядку.
— Тоді рухаємося далі. Я вже хочу швидше вибратися звідси.
   Його грубуватий тон викликав у неї миттєвий холод, ніби лід торкнувся її шкіри. Вона відчула, як на її обличчі з’явився легкий відтінок смутку. Її серце стиснулося, але вона змусила себе усміхнутися, хоча в темряві він цього не побачив.
— Так, звісно…
   Вони продовжили йти далі, обережно просуваючись вузьким коридором, не зважаючи на тривожне мовчання, що нависло між ними. Кожен крок здавався вічністю, а тиша між ними — важкою і незручною, якої вони обидва намагалися уникнути.
  Нарешті, після довгих та тривожних хвилин, вони побачили слабке світло, що проривалося крізь кінцевий отвір тунелю. Цей промінь надії на свободу був настільки яскравим і жаданим, що обидва відчули полегшення, змішане з нетерпінням.
   Ебігейл глибоко зітхнула, намагаючись звільнитися від усього, що накопичилося в її серці. Вона кинула останній погляд на Леонарда, сподіваючись знову знайти в ньому ту людину, яку вона відчула поруч у темряві.
   Але Леонард був зосереджений лише на тому, щоб якомога швидше вибратися з цього місця. Він міг відчути, як його серце болісно стиснулося, але не дозволив собі проявити це. Щось у ньому було зламане, але він знав, що має залишатися сильним.
   І знову ця напружена тиша запанувала між ними, таємно ховаючи в собі непомітні емоції, які не можна було виказати вголос.

                             💎   💎   💎

   Вони опинилися в одному з віддалених закутків, де стіни, здавалося, зберігали таємниці минулих поколінь. Коридор був затемнений, і лише відблиски тьмяної лампи в руках Леонарда освітлювали їхній шлях, кидаючи примарні тіні на холодний камінь.
— Куди тепер? — Ебігейл оглядала навколо, її голос тремтів.
   Генерал глянув на неї з холодною рішучістю, яка завжди була для нього характерною. Він не дозволяв собі виявити страх, хоч і сам відчував, як напруга стискає його плечі.
— Ми спустимося в темницю.
— Туди?! Якщо Рафаель побачить, що я знову прийшла до короля Вільгельма та принца, він мене просто вб'є!
   Її очі розширилися від страху, а пальці судомно стиснули край сукні. Вона уявляла, як король Рафаель з'являється із тіней, готовий покарати її за зраду. Її серце билося ще швидше, а повітря в грудях стало важким.
   Леонард нахилився до неї і, різко притиснувши палець до губ, шепотом відповів:
— Та не кричи ти так! Ми не підемо до короля Вільгельма. Ми спустимося ще нижче.
— Що? Під темницею є щось? — запитала дівчина, здивована і трохи вражена його знаннями.
— Так… — відповів він спокійно. — Тому нам потрібно туди. Це можливо єдиний шлях до королівської скарбниці.
   Ебігейл ковтнула, не знаючи, що відповісти. Її страх не зник, але в ній почало прокидатися якесь дивне відчуття захоплення і цікавості. Разом із Леонардом вона обережно пройшла коридорами палацу, їхні кроки були безшумними, а дихання ледь помітним. Вони знали, що будь-який зайвий звук міг би їх зрадити.
   Палац короля Вільгельма мав свій темний бік, закритий для сторонніх очей. Це місце було наповнене таємницями, про які знали лише наближені до короля. Леонард і Ебігейл спустилися вниз по старих кам'яних сходах, що вели вглиб палацу, де темрява оберталася навколо них, немовби намагалася поглинути їхні тіні.
   Після кількох хвилин мовчазного проходу крізь темний коридор вони зупинилися перед масивними металевими ґратами. Леонард підійшов і штовхнув їх, і ті зі скрипом відчинилися, відкриваючи шлях до ще більш похмурого простору.
— Вони не замкнені...
— О, справді? Ти просто леді очевидність, — сказав він саркастично.
— Ха-ха… — Ебігейл усміхнулася, перекривлюючи його тон. Її страх на мить відступив, поступаючись місцем легкій насмішці, яка трохи підняла їй настрій.
   Вони пройшли далі, і їм на очі відкрилася порожня кімната, з якої віяв ледь відчутний холод. Було тихо, ніби весь світ зупинився в очікуванні. Тут не було сторожів, а кам'яні стіни здавалися мертвими та порожніми.
— Усе це дуже дивно, — тихо пробурмотіла Ебігейл. — Може, ми запізнилися. Може, хтось уже забрав усе з королівської скарбниці…
   Леонард кинув на неї докірливий погляд, і його обличчя скривилося від роздратування.
— А може, ти хоч на секунду закриєш свій рот?
— Та як ти… — вона хотіла продовжити, але зупинилася, коли побачила, як його погляд став серйозним і холодним. Генерал вже не слухав її.
  Він підніс лампу ближче до масивних дверей у кінці кімнати і почав обмацувати їх руками, шукаючи будь-які підказки. Світло лампи падало на старий, металевий механізм, що тримав двері на замку. Леонард нахмурився, намагаючись зрозуміти, як він працює.
— Я не розумію... — пробурмотів він, зосереджено досліджуючи конструкцію.
— Що таке? — Ебігейл підступила ближче, намагаючись побачити те, що його зацікавило.
— Тут немає звичайного замка, — пояснив він. — Лише безліч металевих прутів, протягнутих з одного боку на інший… — він продовжував оглядати двері, аж поки не помітив круглий отвір у центрі механізму, досить широкий, щоб помістити руку.
   Леонард підніс лампу ще ближче, пильно вдивляючись у темряву отвору.
— Схоже, замок знаходиться в самому кінці цього отвору, — промовив він. — І, якщо хтось спробує відчинити двері скарбниці не тим ключем…
   Ебігейл нахмурилася, здогадуючись, до чого він хилить.
— Ох… Можливо, рука застрягне або… — вона затихла, її очі розширилися від здогадки.
— Чи… її може відірвати?
— Господи...
— Не сприймай все близько до серця, — мовив він із ледь помітною усмішкою. — Я просто жартую.
   Та попри його слова, вона відчула, що це не зовсім жарти. Його голос, хоч і спокійний, відчувався напруженим, немовби він теж був стривожений, але не хотів показати цього. Ебігейл знову відчула, як її серце прискорилося. Вона зрозуміла, що стоїть перед чимось небезпечним і невідомим.
   Королівська скарбниця була захищена настільки майстерно, що навіть відсутність охорони була частиною цього захисту. Механізм, прихований у темному отворі, був одночасно захопливим і страшним. Він відлякував цікавих людей, відділяючи королівські таємниці від усього світу.
— Повертаємось. Скажемо принцесі, що ми знайшли скарбницю.
   Але навіть не встигнувши поворухнутися, він відчув, як лід страху просочується в його серце. Леонард побачив, як тіні, що затуляли стіни коридору, стали помітно рухливими. Його рука, що тримала лампу, затремтіла на мить, але він швидко приборкав цей прояв страху.
   Генерал різко зупинився, коли світло лампи висвітлило перед ними дві фігури – Рафаеля та Густава. Їхні обличчя були суворими й повними відрази, а погляди – гострі, як клинки. Презирство на обличчі Рафаеля було майже відчутним, і від цього виразу у Леонарда всередині все похолодало. Він зрозумів, що вони потрапили в пастку.
— Ебігейл! Тікай! — крикнув він, схопивши її за руку, відчуваючи, як пальці дівчини знову стискають його власні, напружені від хвилювання.
   Вони обернулися, щоб бігти, але з кожного боку коридору вже з'являлися гвардійці Рафаеля, їхні холодні погляди були спрямовані прямо на них. Вони оточили їх. Тепер коридор, здавалося, став ще вужчим, і повітря стало гірким та важким від передчуття неминучої битви.
   Леонард швидко витягнув свій меч, відчуваючи знайому вагу холодної сталі в руці. Його серце калатало в грудях, але він зосередився, приборкуючи кожен ритм і дозволяючи адреналіну заповнити його думки. Він був готовий до бою, якому доведеться віддати всі сили, щоб хоча б дати Ебігейл шанс на порятунок.
— Ебігейл, йди назад! — гукнув він, але вона, затамувавши подих, лишалася поруч, її очі блищали від страху й рішучості водночас.
   Перший гвардієць кинувся на них, намагаючись завдати Леонарду удару зліва. Хлопець різко ухилився, зробивши крок убік, і блискавично парирував удар своїм мечем. Леза зіштовхнулися з гучним дзвоном, іскри злетіли в повітря, освітлюючи на мить суворі обличчя супротивників.
   Наступний гвардієць атакував ззаду, намагаючись скористатися моментом. Леонард почув звук наближення ворога і відскочив назад, розвертаючись, щоб вчасно поставити блок. Його рухи були впевненими, чіткими, майже інстинктивними – кожен удар і кожен крок були точними, наче відшліфованими в безлічі попередніх битв.
— Тримайся позаду мене! — Леонард кинув Ебігейл різкий погляд, повний рішучості захистити її, навіть ціною свого життя.
   Дівчина стояла, притиснувшись до стіни, але її очі блищали, і, здається, страх починав поступатися місцем якомусь новому, несподіваному вогнику. Вона не була безпорадною, вона була готова допомагати, хоч і знала, що не зможе рівнятися з навченими гвардійцями.
   Рафаель та Густав стояли осторонь, спостерігаючи за битвою, їхні обличчя сповнені холодного задоволення. Король посміхався з іронією, немовби він вже знав, що перемога належить йому.
— Давай же, Леонарде! Показуй, на що здатний! — крикнув він із сарказмом. — Чи ти насправді думаєш, що зможеш врятуватися?
   Леонард зціпив зуби, відчуваючи, як його гнів зростає. Він знову зустрівся з черговим нападником, завдаючи різкого удару мечем, що змусило ворога відступити на крок назад. Він бачив, як очі гвардійців спалахують люттю, але він не збирався відступати. Кожен його рух був продуманим, точним і смертельним. Він знав, що сил вистачить ненадовго, але він мав виграти час.
   Наступний гвардієць підступив до нього з іншого боку, і Леонард різко вдарив його по плечу, лезо прорізало шкіру і метал, залишивши глибоку рану. Гвардієць закричав, відступаючи назад, але інші не відставали, оточуючи генерала все ближче.
   Ебігейл стояла, стискаючи руки, її погляд не відривався від Леонарда. Вона відчувала, як її власне серце стискається від страху за нього, але вона розуміла, що зараз нічим не може допомогти. Її очі стали мокрими від сліз, але вона не дозволяла собі заплакати, бо знала, що це тільки відволіче його.
   Леонард, відчуваючи погляд дівчини на собі, знову зібрав усі свої сили, завдаючи ще один могутній удар гвардійцю, який кинувся на нього спереду. Його меч вдарився об обладунки ворога, але цього разу він вклав стільки сили, що зумів пробити захист і завдати вирішального удару.
   На мить здавалось, що генерал отримав перевагу, але це була лише ілюзія. Гвардійці оточували їх з усіх боків, кожен готовий атакувати будь-якої миті.
   Раптом Леонард відчув удар у плече – гвардієць зміг підібратися надто близько і завдав удару кинджалом. Біль пронизав його тіло, але він лише стиснув зуби, не дозволяючи болю його зламати. Ебігейл злякано скрикнула, побачивши кров, яка проступала на його одязі.
— Ні! — її голос був сповнений відчаю.
   Леонард упав на холодну кам'яну підлогу, важко дихаючи. Його руки знерухомили, а меч вибили з пальців, відправивши його лезо подалі від нього. Він опинився беззахисним, придавленим важкими тілами гвардійців, що притисли його до землі. Він намагався вирватися, його м'язи напружувалися від відчаю, але марно – їхні руки утримували його настільки міцно, що він навіть не міг зрушити з місця.
— Відпустіть мене!
   Рафаель підступно посміхнувся, наближаючись до Ебігейл, яка стояла, намагаючись зберігати спокій.
— Це не те, що ви подумали! Ми просто…
— Досить! — чоловік махнув рукою, і голос його лунав наче грім. — Густаве, схопи її!
   Леонард, побачивши, як до Ебігейл тягнеться груба рука Густава, запалав зсередини ще дужче. Його серце було наповнене чистим і нестримним гнівом, від якого хотілося кричати, розірвати кайдани, що його стримували, і кинутися на допомогу їй.
— Тільки спробуй до неї торкнутися! Ти, мерзотник!
   Рафаель лише зловісно посміхнувся, нахилившись ближче, аби Леонард міг відчути запах його холодного задоволення.
— Як героїчно з твого боку. Але що ти зараз зможеш зробити? Правильно, нічого.
   Ебігейл рефлекторно штовхнула Густава ногою в гомілку, вклавши в цей рух усі свої сили. Проте той лише зловісно розсміявся, наче удар був не більше ніж комариний укус.
— Не пручайся. Це завдасть тобі лише більше болю.
— Тобі кінець, Густаве! Я тебе вб'ю!
— Та закрийте ви йому вже рот! — різко вигукнув Рафаель, і один із гвардійців жорстко запхав кляп у його рот.
   Король нахилився до Густава, посміхаючись, наче перемога вже була в його руках.
— Ідея стежити за ними була чудова. Інтуїція тебе не підвела. Вона щось знає! Обшукай її.
— Я нічого не знаю! А навіть якби знала, я б нічого вам не сказала! Я ненавиджу вас!
   Рафаель підійшов до неї і з розмаху вдарив її по обличчю. Від удару вона похитнулася, але стояла на місці, намагаючись зберегти гідність. Її очі миттєво наповнилися сльозами, проте вона стиснула зуби, намагаючись стримати біль і показати, що вони не зламають її так просто. Всередині її душа горіла від приниження і безсилої люті.
   І саме тоді, коли їй здавалося, що вона витримає, з-під її сукні випала маленька книжка, яку вона тримала при собі, сподіваючись, що зможе зберегти таємницю.
   Рафаель підняв книжку, роздивляючись її з цікавістю та зневагою.
— З яких пір покоївка так цікавиться літературою? — з насмішкою промовив він.
— Я графиня!
— Можливо, колись була, але не зараз.
   Він перегорнув сторінки книжки і побачив, що це була не просто звичайна книга. Його очі спалахнули від цікавості й задоволення
— Як розумно, Ебігейл. З кожним днем ти все більше й більше мене дивуєш! Чому вирвана остання сторінка?
— Дізнайся це сам!
— Не говори так із королем! — крикнув на неї Густав.
— Він не король! — відповіла вона, її очі блищали від рішучості та непокори.
   Рафаель засміявся, наче це було для нього розвагою.
— Густаве, відведи Леонарда до темниці, а її кинь до в'язнів. Нехай зроблять із нею все, що захочуть.
   Ебігейл, відчуваючи як з кожною секундою її шанс на порятунок зникає, намагалася вирватися з рук, що тримали її так жорстоко. Її тіло охопила паніка, як хвиля, що поглинає без попередження. Її серце билося так сильно, що, здавалося, ледь не вирветься з грудей. У голові крутилися думки: страх за власне життя, гіркота від безсилля і жах перед тим, що її чекає.
   Леонард дивився на неї, бачачи, як її надії згасають. Це видовище пекло його, пробуджуючи в ньому лють, що вирує, як нездоланний вогонь. Його очі запалали, немов вугілля, у якому палав кожен несправедливий удар, кожен зловісний усміх Рафаеля, кожна крапля страху, що читалася в очах Ебігейл. Він відчув, як його воля зливається з єдиним бажанням — захистити її, навіть якщо для цього потрібно жертвувати собою.
   Зібравши останні сили, Леонард відштовхнув гвардійців, що стримували його, немов дикого звіра, що бореться за свою свободу. Він звільнився, навіть не помічаючи власної втоми чи болю, і, як блискавка, кинувся до Густава.
— Відійшов негайно! — його голос був як громовий удар, погляд сповнений чистої, необмеженої люті.
   Рафаель спостерігав за всім із хижою посмішкою. Він насолоджувався цим видовищем, наче це було його особисте театральне дійство, а Леонард і Ебігейл — лише маріонетки в його руках.
— А що, ти хочеш запропонувати себе замість неї? — спитав він з підступним блиском у очах, наче вже передчуваючи, яку ціну доведеться заплатити.
— Так, — відповів він, дивлячись прямо на Ебігейл. У цьому погляді було стільки ніжності, стільки мовчазного "пробач", що вона ледь не захлинулася від почуттів, що нахлинули на неї. Це був погляд людини, що віддає себе повністю, навіть якщо це означає кінець. Її серце билося шалено, заперечуючи, відкидаючи цей обмін, але Леонард залишався непохитним.
— Це все, що я можу зробити для тебе...
   Ебігейл похитала головою, заперечуючи, намагаючись показати, що вона не приймає цього, що вона не хоче такого жертвоприношення. Але його рішучість була незламною, як камінь, що витримує бурю. Її серце було розбите, і вона відчувала, як частина її душі відривається, залишаючи пустку та холод.
— Ти чула, Ебігейл? Цікаво, як це ти змогла розтопити його велике крижане серце. Чи, можливо, він просто відчуває провину перед тобою?
   Дівчина спантеличено дивилася на Рафаеля, а її обличчя відображало нерозуміння і тривогу. Його слова здавалися їй неочікуваними і безглуздими.
— Провину?…
— Ти ж не пам'ятаєш! Леонард мало не вбив тебе, дівчинко. Коли скинув зі скелі.
   Ці слова стали для неї, наче удар обухом по голові. Вона застигла, не в змозі зрушити з місця, її серце болісно стискалося, а розум відмовлявся прийняти почуте. Її очі широко розплющилися, і вона стояла, наче статуя, ніби її охопив страх настільки глибокий, що він паралізував її тіло і душу.
   Леонард опустив голову, його погляд не зміг зустрітися з її. Він не мав сил пояснити, не мав сил виправдатися. Відчуття провини, що він носив усі ці роки, тепер розкрилося перед нею, як відкрита рана.
— Так, а тепер, — Рафаель посміхнувся, наче вже насолоджувався своєю перемогою, — відведіть дівчисько до темниці, а Леонард отримає покарання за непослух.
   Густав, не чекаючи на ще один наказ, схопив Леонарда за плечі. Але генерал більше не пручався. Відчуття провини, що було заховане глибоко в його серці, тепер розквітло, наче отруйна квітка, і він відчув, як втрачає останні сили. Він навіть не пробував боротися, відчуваючи, що заслужив на покарання за минуле, яке він так старанно приховував.

                             💎   💎   💎

   Рафаель стояв один перед масивними дверима, що вели до королівської скарбниці. Він уважно оглядав їх, його очі ковзали по кожній деталі, наче він намагався проникнути у найглибші таємниці цього місця. Двері були прикрашені складними візерунками, які могли здатися звичайними гравюрами, але для Рафаеля вони приховували щось набагато важливіше. Він уважно оглянув замок, відчув холод металу під своїми пальцями, а на печатці короля залишилася ледь помітна подряпина, наче хтось уже намагався проникнути сюди раніше.
   Крокуючи трохи ближче, Рафаель помітив гравюри, що прикрашали двері: символи вогню, ключа, вітру і неба. Його серце забилося швидше. Ці знаки здавна були відомі тільки обраним — тими, хто розумів давню мову символів. Він відчував тривожне хвилювання, яке тільки зростало, коли він збагнув, що бачив ці символи раніше.
   "Вогонь... Ключ... Вітер... Небо..." — прошепотів він сам до себе, згадуючи сторінки старої книги, в якій він колись натрапив на згадки про Пісню Дракона. Рафаель відчув, як його кров застигла в жилах. Його погляд став напруженим, а пальці нервово стиснули край плаща. Це відкриття здавалося йому водночас і небезпечним, і захопливим. Він згадав легенду, яка могла виявитися не просто байкою. Пісня Дракона... Чи справді це можливо? Невже вона існує?
— Ні... Це не може бути правдою! Це всього лише легенда... — прошепотів він, намагаючись переконати себе, що це просто вигадка. Але в душі він вже відчував сумніви. Легенда чи реальність — це місце приховувало щось надзвичайне, щось, що могло змінити все.
   Він на мить замислився, вдивляючись у гравюри на дверях, відчуваючи, як в ньому народжується страх. Страх перед тим, що таємниця може бути надто небезпечною, щоб дозволити їй вийти на світ. Але, водночас, в його очах заграв блиск нетерпіння, жадібності до знань, бажання розгадати цю загадку.
— Пісня Дракона... — тихо промовив він, і в його голосі звучала змішана з тривогою захопленість. — Цікаво, хто ще може пов'язати гравюри на дверях із тим, що заховано всередині? Я не можу ризикувати...
В його голосі з'явилася рішучість. Рафаель відчував, як усередині нього борються два почуття: страх і жага до сили, яку могла приховувати ця скарбниця. Він зібрався з думками і зрозумів, що не може допустити, аби хтось ще здогадався про те, що він виявив. Хто знає, які наслідки можуть бути, якщо ця таємниця потрапить не в ті руки?
— Я дам наказ вартовим стерегти це місце, — сказав він сам до себе, твердо вирішивши захистити скарбницю від чужих очей. Він не мав наміру втрачати навіть секунди.
   Невдовзі біля дверей з'явилися стражники, готові виконувати кожен його наказ, не запитуючи нічого зайвого.
— Чудово. Все тільки починається... Весь світ буде під моєю владою!