Ніч огорнула замок густою тишею, і лише мерехтливі вогники факелів на стінах час від часу створювали ледь помітні тіні. Замок здавався застиглим у своїй безтурботності, але в одному з його куточків двоє дівчат збиралися порушити цю тишу.
   Ебігейл тихо постукала у двері покоїв принцеси Джулієт і, не чекаючи відповіді, обережно ввійшла. Темрява кімнати здавалася м’якою, та в повітрі відчувалася нервова напруга. Принцеса сиділа біля вікна, дивлячись у нічне небо. Її очі блищали від хвилювання, та водночас від страху.
— Джулі, ти ще не спиш? — запитала графиня, закриваючи за собою двері. Вона не могла не помітити, як нервово виглядала її подруга.
— Ні, — дівчина відвела погляд від зірок, — Я настільки нервую, що навіть не відчуваю втоми. Мені здається, що серце готове вирватися з грудей.
   Ебігейл підійшла ближче, її очі м'яко світилися в півтінях кімнати, але на обличчі майнув легкий усміх.
— Ох, хотіла б я бути закоханою, як ти, — промовила вона, її голос видав тонку нотку суму.
   Джулієт підвела очі і уважно подивилася на неї. Вона вже давно помічала зміну в її поведінці.
— Так і ти закохана. Я все бачу... — тихо відповіла вона, і в її голосі було щось більше, ніж просто спостереження. Це було розуміння, навіть певна підтримка.
— Джулієт... — вона тихо звернулася до неї, ніби прохала не говорити далі.
— Не хвилюйся, я нікому не скажу, — принцеса усміхнулася, намагаючись підбадьорити подругу.
— Дякую.
   Однак, їх розмова не могла тривати довго — обидві знали, для чого вони тут.
— А тепер, давай втілимо наш план! — голос Ебігейл став більш рішучим, коли вона згадала, що її візит мав важливу мету.
— Чудово! — відповіла Джулієт, вона знову відчула, як її серце починає пришвидшуватися від однієї лише думки про Домініка.
   Дві подруги, мов привиди, прослизнули з покоїв, тихо рушивши довгими коридорами палацу. Кожен крок лунав надто голосно у їхніх вухах, хоча насправді лише тихий шелест одягу порушував нічну тишу. У повітрі відчувалася невидима напруга, яка об'єднувала їх в цій невеличкій авантюрі.
   Серце Джулієт билося так сильно, що вона ледь стримувала дихання. Кожен крок здавався все важчим, але водночас хвилювання змушувало її рухатися вперед. Вона не знала, що чекає на неї, коли вона прийде до Домініка, але відчуття того, що скоро вона знову його побачить, переповнювало її радістю та страхом водночас. Її думки крутились лише навколо нього.
   Ебігейл кидала короткі погляди на принцесу, бачачи, як її подруга змінюється з кожним кроком ближче до мети. В її очах горів той вогонь, який можна було побачити лише у закоханих. Але водночас Ебігейл відчувала легке занепокоєння. Вона знала, що ці почуття можуть нести з собою не лише радість, але й розчарування.
— Ти впевнена? — тихо запитала вона, зупинившись на мить.
— Так, — прошепотіла Джулієт, не відводячи очей від темного коридору попереду, її голос звучав злегка тремтливо, але впевнено.
— Добре, тоді вперед.
   Темрява ночі здавалася живою, вона огортала замок густим покривалом, ніби приховуючи всі таємниці, що приховувалися за його стінами. Кроки двох дівчат лунали в пустих коридорах тихо, але кожен звук, здавалося, відбивався луною, перетворюючись на несподівану музику, що зростала в тиші.
— Поки що — все добре, — прошепотіла Ебігейл, зупинившись біля чергового закутка. — Я не думаю, що нас хтось помітив.
— Так! Це так хвилююче! Я ніколи не ходила коридорами посеред ночі.
— Усе буває вперше. Я тільки сподіваюся, що ми не зіткнемося з твоїм батьком.
— Ти ж казала, що всі сплять! — нервовий тон Джулієт майже відразу змінив її настрій. Раптом усі ці пригоди перестали здаватися їй такими романтичними, якими були на початку.
— Ну... Я не можу точно сказати, чи сплять вони.
— Це вже не смішно, — принцеса притисла руку до грудей, відчуваючи, як її дихання стає частішим. — А якщо нас хто-небудь побачить? Ми навіть не придумали, що ми скажемо.
— Ми можемо вирішити це зараз, — спокійно відповіла графиня, намагаючись розрядити ситуацію. — Яку відмовку придумаємо?
— Я не вмію брехати!
— Ти навчишся цього, щойно тебе попросять пояснити, чому ти відвідуєш Домініка посеред ночі.
   Джулієт на мить задумалась, на її обличчі відобразилася тривога.
— Я вже подумую про те, щоб повернутися назад... — прошепотіла вона.
   Ебігейл рішуче поклала руку їй на плече.
— Не хвилюйся, я придумаю що-небудь. Ходімо. Нам не можна тут довго залишатися.
   Здавалося, що з кожним їхнім кроком ніч стає глибшою та таємничішою. Повітря густіло від напруги, а звуки коридорів ставали все більш лякаючими. Вони швидко йшли вперед, намагаючись не затримуватися на одному місці, але їхні нерви були на межі.
   І тут, за декілька хвилин, тишу порушив звук кроків. Дівчата обмінялися тривожними поглядами, у грудях Джулієт раптом все похололо.
— Джулі, нам потрібно йти звідси... — Ебігейл сказала майже пошепки, її голос видавав явний страх.
— Швидше, Ебі, давай повернемо праворуч! — вона схопила подругу за руку і підштовхнула її в бік. Їхні тіла ніби злилися зі стіною, коли вони швидко притислися до неї.
   Серце Джулієт билося настільки сильно, що, здавалося, його удари луною відбивалися у всіх коридорах. Кроки вартового стали все ближчими. Дівчата затамували подих, мов привиди, приховані в тінях. І лише коли кроки стихли і віддалилися, вони наважилися видихнути.
— Думаю, тепер коридор вільний, і ми можемо повернутися.
— Давай я перевірю, — Ебігейл обережно висунула голову за ріг, щоб упевнитися, що вартовий пішов. — Добре... Ми вислизнули! — усміхнулася вона, намагаючись підбадьорити подругу.
— Ти впевнена?
— Так, у нас немає часу на сумніви. — графиня хитнула головою, і вони швидко рушили далі.
   Їхній страх, що нагромаджувався, мов хвиля, раптово зник, коли дівчата знову почали йти швидше. Серце Джулієт забилося у грудях ще сильніше, коли вона відчула, що момент зустрічі з Домініком стає ближчим. У її голові хаотично крутилися думки, переповнені емоціями та очікуванням.
   Однак, їхні мрії розбилися в одну мить, коли за поворотом вони несподівано зіткнулися з самим королем Вільгельмом. Його велична постать виринула з темряви, і в наступну мить настала моторошна тиша. Важко було сказати, хто з них більше злякався.
— Джулієт! Що ти тут робиш? — голос короля, хоч і не був різким, але відчутно пронизав повітря.
— Батьку, я...
   Ебігейл швидко взяла ситуацію під контроль.
— Ваша Величносте, Джулієт погано себе почувала, — вона збрехала з незвичною легкістю, хоч її серце шалено билося, — І ми хотіли...
   Але король, здається, навіть не слухав. Він лише поблажливо похитав головою і вимовив з доброзичливою байдужістю:
— Моя люба, якщо ти погано почуваєшся, негайно повертайся до своїх покоїв. Швидко... Швидко...
   Король відвернувся і пішов своєю дорогою, не давши дівчатам шанс на відповідь. Їхні серця ще довго калатали від страху, коли вони, обмінявшись поглядами, нарешті зітхнули з полегшенням. Ебігейл та Джулієт знизали плечима, не в змозі знайти слова, аби пояснити своє полегшення. Ще кілька хвилин вони простояли на місці, перш ніж продовжили свій шлях у мовчанні.
   Нарешті вони досягли дверей, що вели до покоїв Домініка. Принцеса відчула, як ноги починають підкошуватися, але тепер відчуття хвилювання знову охопило її. Вони тихо увійшли в кімнату і побачили його. Домінік спав, його дихання було рівним, а обличчя — спокійним.
   Джулієт застигла, її серце було наповнене коханням та страхом водночас. Вона повернулася до Ебігейл і прошепотіла:
— Дякую, Ебі. Ти можеш йти.
   Коли подруга тихо зачинила за собою двері, Джулієт залишилася сама у темній кімнаті, в якій єдиним джерелом світла була слабка свічка, що мерехтіла на столику біля ліжка. Її серце шалено калатало, а кожен вдих здавався важчим, ніж попередній. Ця ніч була одночасно такою хвилюючою і страшною. Вона завжди мріяла про цей момент, але тепер, коли вона тут, її охоплював страх. Вона боялася не лише бути спійманою, а й того, що її емоції видадуть її.

                            💎   💎   💎

   Принцеса стояла нерішуче біля дверей, вдивляючись у силует Домініка. Він спав так тихо і спокійно, ніби всі його турботи залишилися десь далеко, поза цим світом. Її серце наповнилося теплом, але разом з тим і хвилею тривоги. Вона завжди знала, що кохає його, але побоювалася, що її почуття залишаться нерозділеними. Ця думка, як гіркий присмак, проникала в кожну її мить біля нього.
   Не бажаючи втрачати часу, вона тихо, майже нечутно, підійшла до його ліжка. Кожен її крок віддавався луною в її власній голові, а серце билося так голосно, що здавалося, його могли почути всі у палаці. Джулієт зупинилася біля нього і на мить затримала подих. Її рука тремтіла, коли вона обережно торкнулася його обличчя, ніби боялася розбудити його занадто різко.
— Міледі... — Домінік прошепотів, ледве розплющивши очі. Він повільно прийшов до тями, відчуваючи тепло її дотику. Його голос був слабким, сповненим здивування і нерозуміння, ніби він все ще перебував у напівсні. Але коли його погляд сфокусувався на обличчі Джулієт, у його очах з'явилося світло.
— Так, це я, — відповіла вона м'яко.
— Ви справді тут, — промовив він з недовірою, ніби не вірячи, що це не сон.
— Так. Хоч і не повинна.
   Домінік піднявся на ліктях, його погляд був зосередженим на її обличчі. Відчуття її присутності здавалося нереальним. Він торкнувся її руки, все ще не вірячи своїм очам.
— Ви ризикували... — він знав, як небезпечно було з’являтися тут вночі, та й розумів, що для принцеси це подвійний ризик. — Чому ви прийшли?
   В її аметистових очах, які виблискували в слабкому світлі свічки, відбивалися невимовні емоції. Джулієт глибоко вдихнула, намагаючись зібрати свої думки. Вона завжди боялася цієї миті, але зараз вона стояла тут, перед ним, і не могла більше стримувати себе.
— Я... — вона почала, але слова застрягли в горлі. — Я просто... я повинна була побачити тебе. Після всього, що сталося.
   Домінік дивився на неї з сумішшю здивування та ніжності. Він побачив, наскільки вона хвилювалася, наскільки важливий цей крок був для неї. І в його серці щось змінилося. Він завжди думав, що його біль та обов'язки тримають його на відстані від неї, але зараз він відчув, що її присутність — це те, що йому було потрібно найбільше.
— Я не очікував, що ви прийдете... — його голос став м'якшим, теплішим, як ніколи раніше. — Я радію, що з вами все добре, Джулієт.
— Ти щойно назвав мене на ім'я? — її голос здригнувся від здивування.
— Хіба не ви сказали, щоб я більше не називав вас "міледі"? — відповів він, і в його голосі була тепла ніжність, що рідко зривалася з його уст. В цей момент він здавався таким близьким, таким реальним, без тієї крижаної стіни, яка завжди стояла між ними.
   Він обережно підняв руку і торкнувся її обличчя. Його пальці були теплими, і Джулієт затамувала подих, коли відчула цей м'який дотик. Її очі зустрілися з його, і вона побачила в них щось, що змусило її серце стискатися від змішаних почуттів — приховане бажання і ніжність, яких вона раніше не помічала.
— Ви хоч уявляєте, який у вас зараз вираз обличчя? — його слова були тихими. — Я теж хотів би виявитися незамінним для вас.
   Ці слова вибили землю з-під ніг дівчини. Вона на мить завмерла, не вірячи власним вухам. Її губи трохи розкрилися, ніби вона хотіла щось сказати, але не могла знайти слів. Серце її билося так швидко, що здавалося, воно зараз вирветься з грудей.
— Незамінним для мене... — принцеса повторила ці слова.
   Її рука невпевнено торкнулася його руки, яка все ще лежала на її обличчі. Вона відчула тепло його шкіри й легкий тремор, ніби він теж боявся цього моменту. Їхні погляди переплелися, і в той короткий момент все інше зникло — час, обставини, світ за межами цієї кімнати. Лише їхні почуття, такі тендітні й водночас незламні, стояли між ними.
— Домініку... — вона хотіла сказати більше, але зупинилася, не знаючи, чи варто продовжувати. Її серце билося швидше, а дихання стало глибшим, ніби вона намагалася зібратися з духом.
— Я завжди хотів бути поруч з вами. Але я не міг... Не міг дозволити собі відкритися вам, Джулієт.
   Її серце стислося, і вона ледве стримувала сльози. Він також боявся, як і вона. Боявся своїх почуттів.
— Але тепер, коли ви тут... — продовжив він, його голос став ще м'якшим, і в його очах засвітилася нова надія. — Я не можу більше ховатися за стінами, які зводив все своє життя.
   Джулієт нарешті зробила крок назустріч йому, дозволяючи своїм емоціям узяти гору. Вона була поруч з ним, і це був той момент, якого вона так довго чекала.
— Я хочу бути єдиним, хто здатен зробити вас щасливою. Бути тим, хто міцно обіймає вас... — його голос став шорстким, здавленим емоціями. Він затримав погляд на її очах, ніби шукаючи в них відповіді, яку вже давно знав, але боявся прийняти. — Обіймає так, що ви не захочете залишати ці обійми.
   Несподівано, Домінік зробив крок вперед і притягнув її до себе. Його руки були сильними і рішучими, але в той же час обережними, ніби він боявся зробити їй боляче. Обіймаючи її, він хотів захистити її від усього світу. Він відчував, як її тіло трохи здригнулося, але через кілька секунд Джулієт дозволила собі розчинитися в цих обіймах. Вона притулилася до нього, її обличчя сховалося на його грудях, а тонкі руки обвили його плечі, міцно стискаючи, ніби боялася, що він може зникнути в одну мить.
— Тільки не залишай мене, — прошепотіла вона ледве чутно, але її голос був пронизаний болем і довго прихованою пристрастю. Вона не відводила погляду від його обличчя, дивлячись на нього так, ніби намагалася запам'ятати кожну його рису.
   Домінік міцно тримав її, відчуваючи, як її крихке тіло повністю довірилося йому. У цей момент для нього не існувало нічого іншого, лише ця дівчина, яка була його всесвітом. Він відчував тепло її тіла, чув її прискорене дихання, і в ці секунди всі його сумніви розчинилися.
   Джулієт могла відчувати биття його серця — ритмічне й сильне, як і він сам. Вона глибоко вдихнула його аромат, а її голова кружляла від емоцій, які охопили її з голови до п’ят. З кожним подихом вона все більше відчувала себе захищеною, бажаною, і... коханою.
— Я не залишу, — його голос був тихим, але рішучим. — Ніколи.
   Ці слова, прості й водночас неймовірно важливі, пролунали в її серці, залишаючи по собі солодкий біль. Вона знала, що цей момент — це більше, ніж просто обійми. Це була обіцянка. Обіцянка, якої вона так довго чекала, але водночас боялася.
   Ніч була тихою, а сніг, який падав за вікном, здавався свідком цього інтимного моменту. Лише місячне світло проникало крізь вікно, граючи срібними відблисками на їхніх обличчях, підкреслюючи кожен рух, кожен погляд.
   Принцеса трохи відхилилася назад, щоб зустріти його погляд, і побачила в його очах не лише тепло, а й страх — страх перед майбутнім, перед тим, що вони можуть втратити все, якщо наважаться піти далі. Але Джулієт уже не могла зупинитися. Вона знала, що цей момент належить тільки їм, і вона не відпустить його без бою.
— Ти мені потрібен, — промовила вона, дивлячись йому прямо в очі. Її голос був майже невиразним, але він почув її. Її слова змусили його серце здригнутися, і він знову притиснув її до себе, ніби боявся втратити її в цю саму мить.
   Домінік ніжно підняв її обличчя до свого і зловив її погляд. Вони дивилися одне на одного, не кажучи більше ні слова. Їхні серця говорили за них. І хоча за межами цієї кімнати світ продовжував рухатися, тут, між ними, народжувалося щось нове — щось, що вже неможливо було знищити чи приховати.
   Сніг за вікном продовжував падати, тихо огортаючи ніч своїм холодним покривалом, але в цій кімнаті було тепло від їхнього кохання. Вони не знали, що чекає їх попереду, не знали, чи зможуть захистити те, що почали відчувати. Але зараз, у ці хвилини, вони мали лише одне — один одного.
І це було важливіше за все.

                            💎   💎   💎

   Ранок був сірим і похмурим, небо тяжко нависало над землею, покриваючи все довкола густим шаром снігу, що безупинно падав, готуючись до великої заметілі. Мелісса, зайнята хатніми справами, старанно прибирала в особняку перед приїздом принцеси Джулієт і Домініка. Її рухи були механічними, але відточеними — руки самі знали, що потрібно робити. Глибоко в душі вона намагалася не думати про Вівьєна.
   Він більше не з’являвся так часто, як раніше. Лише час від часу приходив до оранжереї або приносив їй нові порції свіжих ягід. Їхні розмови припинилися після тієї останньої, холодної зустрічі, коли його слова поранили її більше, ніж будь-що інше: "У моєму серці немає місця для нової жінки". Відтоді, вона припинила сподіватися, що між ними може бути щось більше, ніж просто формальні стосунки.
   Мелісса болісно намагалася прийняти той факт, що, можливо, вона ніколи не загоїть свою власну рану — ту, яку залишили його слова. Але що більше вона намагалася відкинути ці думки, то глибше вони врізалися в її душу.
   Вівьєн, з іншого боку, постійно ловив себе на тому, що шкодує про кожне слово, яке злетіло з його вуст того дня. Він знав, що помилився. Мелісса вже давно загоїла його розбите серце, навіть якщо він був занадто сліпим, щоб це визнати. Його гордість і страх знову втратити когось дорогоцінного, змусили його відштовхнути її. Але тепер, кожен його крок до оранжереї, кожна принесена чорниця, нагадували йому, що він зруйнував щось важливе. І ось сьогодні він знову прийшов.
   Він увійшов до особняка і застав жінку на кухні, коли вона мила посуд. Її рухи були зосередженими, але в її погляді читалася втома. Втома від почуттів, від боротьби з власним серцем.
— Доброго ранку... — ніяково почав Вівьєн, стоячи на порозі.
   Мелісса різко обернулася на його голос, її очі на мить зблиснули подивом, але потім вона відвела погляд, ніби його присутність була для неї не більше ніж звичайною частиною її дня.
— А, це всього лише ти.
   Її слова, сказані таким байдужим тоном, вдарили по ньому сильніше, ніж він очікував. Що ж, це те, на що він заслуговував після того, як відштовхнув її.
— Так, всього лише я, — відповів чоловік тихо, його голос звучав невпевнено, майже розгублено.
   Він зробив крок уперед, ніби хотів стерти відстань між ними, але Мелісса, здавалося, була занурена у власні думки, відвернута від нього не лише фізично, а й емоційно.
— Прийшов перевірити оранжерею? — запитала вона сухо.
— Я ще приніс чорницю, — Вівьєн підняв ящик, демонструючи його. — Принцеса ж сьогодні має приїхати, ось... подумав, що це може стати в нагоді.
— Чудово, — коротко відповіла жінка, повернувшись до нього спиною. — Приготую її улюблений пиріг.
   Ці слова, хоч і нейтральні, наповнили кімнату незручним мовчанням. Чоловік поставив ящик із чорницею на стіл і нерішуче подивився на Меліссу, сподіваючись знайти в її поведінці хоч якусь ознаку того, що вона не втратила всіх почуттів до нього. Але вона виглядала такою відчуженою, що це його лякало.
— Ще щось?
   Вівьєн ковтнув, його горло пересохло. Він хотів би сказати так багато. Хотів би вибачитися, пояснити, що його серце все ж належить їй, навіть якщо він був дурнем, не визнаючи це раніше.
— Ну, я... — почав він, але його слова залишилися невисловленими, коли в двері особняка раптово постукали. Цей звук, такий простий, водночас зруйнував усі ті крихкі слова, що накопичилися в його душі.
   Мелісса швидко пішла відчиняти двері, залишаючи Вівьєна позаду, у стані збентеження та розгубленості. Він відчував, що знову втратив шанс сказати їй правду, і щоразу, коли їхній розрив здавався незворотним, у його серці спалахував ще більший жаль.
   Заметіль за вікном посилювалася, сніг закручувався у вихори, ніби намагаючись приховати всі сліди їхніх болісних почуттів. Але в серці Вівьєна була інша буря, та, яка не вщухала, поки він стояв на кухні, знову і знову переосмислюючи всі свої помилки.
   Коли двері відчинилися, Меліссу зустріло обличчя Бернарда. Його несподівана присутність збила її з пантелику.
— Вітаю! — радісно вигукнув він, увійшовши без запрошення, і залишив двері відчиненими.
— Бернарде... — її здивування швидко змінилося недовірою. Його усмішка не виглядала природною, і її інстинкти одразу застерегли про небезпеку. — У вас же сьогодні немає уроку з принцесою. Чому ви тут?
— Мелі, хто прийшов? — Вівьєн з’явився на порозі кухні, його голос звучав занепокоєно. — О, Бернарде. Чого вам треба?
   Бернард, стоячи у центрі кімнати, дивився на них обох із дивною, навіть трохи лихою посмішкою, яка поступово розквітала на його обличчі. Його погляд був холодним, у ньому не залишилося тієї люб’язності, яку він зазвичай демонстрував.
— Я не очікував побачити тут ще когось, окрім Мелісси, — сказав він, дивлячись на Вівьєна, — Але це не завадить мені реалізувати свій план.
— План? — Вівьєн наблизився до Мелісси і став перед нею, ніби намагаючись захистити її від чогось, що ще не було очевидним. Його серце калатало в грудях. Щось тут було не так, дуже не так. — Що ти хочеш?
   Мелісса, стоячи за його спиною, відчула, як холод пробіг по її шкірі, коли Бернард відкинув свою маску, відкриваючи справжній задум.
— Я хочу принцесу, — сказав він, і його голос був холодним, наче лід.
— Що?.. — жінка здивовано прикрила рот рукою. Її розум не встигав усвідомити, що ці слова можуть означати.
— Ти думаєш, що все буде так просто?! — гнів Вівьєна прорвався назовні.
   Бернард лише підняв одну брову, його усмішка стала ще більшою.
— А хто мені завадить? Ти? Не сміши мене.
   Тоді він зробив знак рукою, і в ту ж мить до особняка ввійшли гвардійці. Вони рухалися швидко і рішуче, як заздалегідь підготовлені. Мелісса не встигла нічого зробити, як один із гвардійців грубо схопив її за плечі. Вона закричала, але звук її голосу здався тихим у порівнянні з шаленим стуком її серця.
— Вівьєне! — крикнула вона, намагаючись вирватися, але її руки міцно стиснули.
— Меліссо! — Вівьєн намагався боротися, але кілька гвардійців схопили його водночас. Вони повалили його на підлогу, і він відчув, як його тіло зламалося під їхнім тиском. Його руки грубо зв'язали за спиною, але він не припиняв кидати розлючені погляди на Бернарда.
   Меліссі зав'язали рот та очі, її тремтіння було відчутне в повітрі. Її серце билося так швидко, що вона ледве могла дихати. Всі її думки розсіялися, залишивши тільки страх і відчай.
— Тобі це не зійде з рук! — кричав Вівьєн, його голос розпачливо розривав тишу кімнати, поки йому теж не затулили рота тканиною.
   Бернард з посмішкою спостерігав за всім, ніби це був лише спектакль, написаний для його розваги.
— Маю на велику надію на те, що зійде, — промовив він тихо, наближаючись до зв’язаних людей. — Прив’яжіть їх до стільців і поставте посеред кімнати. Нехай це буде сюрпризом для принцеси.
   Гвардійці мовчки виконували накази. Вівьєн та Мелісса опинилися прив’язаними до дерев’яних стільців, їхні тіла були безпорадні, а рухи обмежені. Вони сиділи посеред кімнати, між ними панувала тиша, порушувана лише легким потріскуванням дров у каміні та вихором вітру за вікном.
   Заметіль продовжувала шаленіти за стінами будинку, мов віддзеркалення тієї бурі, яка вирувала в їхніх душах. Кожна секунда здавалась вічністю, і обидва знали, що їхні долі тепер пов’язані з темною грою Бернарда, і від того, як це закінчиться, залежить усе.

                             💎   💎   💎

   Сніг усе посилювався, важкі сніжинки вкривали дорогу, карета ледве прокладала собі шлях крізь зимовий шторм. У її стінах панувала тиша, порушувана лише глухим звуком коліс по снігу. Джулієт та Домінік сиділи поруч, тісно притулившись один до одного, ховаючись від холоду, що проникав навіть через важкі штори карети.
   Домінік відчував тепло тіла Джулієт і дивився на неї, занурений у власні думки. Його рука ніжно обіймала її талію, а пальці, ніби несвідомо, ковзали по її ніжній шкірі, даючи відчути, якою дорогою вона йому стала. Однак, за цією ніжністю ховалося щось більше, щось темніше. Глибоко всередині, кожен дотик приносив йому і радість, і муку одночасно.
   Домінік колись уявляв Джулієт зовсім іншою. Він думав, що ця принцеса — лише чергова розбалувана донька короля, яка не здатна бачити далі власних привілеїв. Він навіть розглядав її як перешкоду, яку треба було усунути заради виконання місії Покровителя. Спогади про той час тепер викликали у нього лише відразу до самого себе. Як він міг подумати про те, щоб позбавити життя людину, яка принесла в його життя стільки світла?
   Його груди стискалися від болю. "Я використовував її…" — ця думка ятрила його серце. Він збирав інформацію про її сім'ю, її особисті таємниці. Він навіть потайки читав її щоденник, порушуючи всі можливі межі довіри. "Як вона могла б довіряти мені, якби знала правду?" Ця думка завдавала йому ще більшого болю, ніж усі рани, отримані на полі бою.
   Тепер, коли він дивився на неї, його очі наповнювалися не тільки ніжністю, а й невимовною провиною. Домінік більше не був тим хлопцем, яким його створив Покровитель. Він відчував, що знайшов своє справжнє місце — поруч із нею. Але страх, що його темне минуле випливе на поверхню, переслідував його день і ніч. Ця таємниця — його найважчий тягар, який він вирішив пронести з собою до кінця життя, сподіваючись, що Джулієт ніколи про це не дізнається.
   Його рука м'яко лягла на її фіолетове волосся. Пальці ковзали крізь локони, відчуваючи його м'якість, а запах принцеси був настільки солодким та заспокійливим, що на мить Домінік забув про свої муки. Він вдихнув його, ніби це було єдине, що тримало його на поверхні в цьому вирі провини та страху.
   Джулієт підняла на нього свої великі, довірливі очі, і в її погляді він побачив лише кохання та турботу.
— Що таке? — запитала вона схвильовано, помітивши в його обличчі щось незвичне.
   Її голос наповнений тривогою за нього. Він не міг дозволити їй відчути той біль, що гриз його зсередини. Його внутрішній світ був заплутаним і темним, але зараз він міг лише ніжно притулити її до себе, відганяючи ці думки.
— Все добре, Джулієт. Все добре... — прошепотів він і поцілував її в голову, відчуваючи, як її дихання розслабляється.
   Джулієт повірила його словам, відчула в них спокій, який їй так потрібен зараз. Вона видихнула і знову обійняла його, закривши очі. Її тіло розслабилося під захистом його обіймів, вона відчувала себе в безпеці, навіть не підозрюючи, що він приховує щось від неї.
   Карета рухалася вперед, і за вікном вже виднілися обриси Сайних Гір. Це означало, що вони вже майже вдома, але кожен крок, який наближав їх до кінцевої зупинки, відчувався для Домініка як ще одна важка ноша. Сніг за вікном ставав усе густішим, ніби сам світ намагався приховати всі сліди їхньої подорожі та таємниць, які Домінік зберігав глибоко в серці.
   "А що, як вона дізнається?" — знову промайнуло в його голові. Але він міцніше обійняв її, ніби це могло відігнати всі страхи.
   Карета зупинилася біля особняку, і тишу порушив лише слабкий стукіт копит коней по замерзлій землі. Домінік допоміг Джулієт вийти, їхні погляди зустрілися в короткому обміні мовчазної згоди — вони нарешті вдома. Однак як тільки вони зробили крок до дверей, Джулієт раптово зупинилася, її долоня міцніше стиснула руку Домініка.
— Чому ви зупинились? — запитав він, поглядаючи на неї.
   Принцеса здригнулася, її очі стали настороженими, і вона мимоволі озирнулася навколо, ніби намагаючись щось збагнути.
— Занадто тихо... Ти так не думаєш?
   Домінік прищурився, вдивляючись у темряву. Її слова були правдою. Окрім протяжного вітру, що свистів між засніженими гілками, не було чутно жодного звуку. Зазвичай в особняку було світло, а зараз все занурилося у дивну, тривожну тишу. Жодного руху, жодного миготіння свічки з вікон.
— Мелісса мала залишитися тут.
   Вони обоє мовчки підійшли до дверей. Домінік обережно натиснув на ручку, і двері піддалися без жодного опору. Усередині було темно, і прохолода зимової ночі проникала всередину разом із ними.
   Тиша перетворилася на важкий тягар, коли їхні кроки лунали порожнім коридором. Серце Джулієт гулко билося, наповнюючи її тіло тривогою. Щось було не так. Вона відчувала це кожною клітиною свого тіла.
   Раптом, коли вони увійшли до вітальні, її очі розширилися від шоку: перед ними сиділи прив'язані Мелісса і Вівьєн. Джулієт зойкнула, затуливши рот руками.
— Боже мій! — вигукнула вона, кинувшись до них.
   Домінік намагався залишатися холоднокровним, але його серце пропустило удар, коли він побачив їх у такому стані. Він підійшов до Мелісси, знімаючи мотузки з її рук та пов'язку з рота. Перш ніж він встиг щось сказати, жінка, ледь звільнена, захекано вигукнула:
— Принцесо! Тікайте! Це пастка!
— Що? — Джулієт застигла, її очі наповнилися жахом.
— Я чекав на вас.
   Цей голос пройшов крізь її тіло, як удар грому. Дівчина обернулася і побачила перед собою Бернарда, який стояв поруч із кількома гвардійцями. Його обличчя було сповнене самовпевненості, його губи скривила ледь помітна посмішка.
— Що ви тут... Чого вам треба? — її голос тремтів, але вона намагалася триматися гідно.
— Я прийшов по вас, принцесо. Не хвилюйтеся, я вже повідомив у палац, що ви в небезпеці, вони скоро прибудуть. — Бернард зробив крок уперед, ніби це було запрошення на ввічливу розмову.
— Не смій підходити до принцеси! — Домінік миттєво став перед Джулієт, закриваючи її собою, його постать напружилася, готова до будь-яких дій.
— О, Домініку. Ти якраз вчасно.
— Що? — хлопець нахмурився.
— Давай, схопи її для мене.
   Ці слова пройшли крізь Джулієт, мов крижаний вітер. Її серце зупинилося на мить, а потім почало шалено битися. Вона повільно озирнулася на Домініка, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося.
— Давай, Доме, — Бернард нахилився ближче, його голос знизився до шепоту. — Ти ж не хочеш, щоб вона дізналася правду про тебе, чи не так?
   "Він знає. Чорт! Він усе знає!" — ці слова вдарили в голову Домініка, занурюючи його в пекло сумнівів і страху. Його серце билося дико, сповнене паніки. Як він дізнався? Невже це про нього писав Покровитель? Невже це його він переманив на свій бік?. Його руки стислися в кулаки, але він стояв, як укопаний.
— Давай, Домініку. Схопи її. — Бернард тепер говорив так, ніби це був наказ, неминучий і немилосердний.
   Домінік повернувся до Джулієт. Його очі наповнилися страхом та провиною, і в цю мить він відчув, як земля розпадається під його ногами. Він бачив її вираз обличчя — недовіра, розгубленість, біль. Але він знав, що зараз немає іншого виходу.
— Вибачте… — шепотів він, хапаючи її за руки і стиснувши їх за її спиною.
— Домініку! — Вівьєн виривався на своєму стільці, намагаючись протистояти лицарям. — Ти виродок мерзотний! Що ти, в біса, твориш?!
   Мелісса була настільки приголомшена, що не могла навіть говорити. Вона ніколи не думала, що Домінік здатен на таке.
   Джулієт була занадто вражена, щоб зрозуміти, що відбувається. Її очі наповнилися сльозами, вона дивилася на Домініка, шукаючи хоч якийсь натяк на те, що це все помилка.
— Домініку, не треба… Для чого, Домініку? — її голос тремтів від болю, відчуваючи, що її серце розбивається на частини.
   Вона благала його. Її руки були зв'язані, але вона молилася, щоб він зупинився, щоб цей жах зник. Вона була до смерті налякана.
— Ти не роби цього. Тільки не роби цього, — вона тихо плакала, її обличчя змокло від сліз.
   Але він не міг зупинитися. Його обличчя було кам'яним, очі — холодними, хоча всередині нього вирувала буря емоцій. Домінік передав її Бернарду.
— Чудово, — сказав чоловік, його рука торкнулася її обличчя, від чого принцеса здригнулася. — Все тільки починається.