За вікном повільно згущалася темрява, лише сніг яскраво мерехтів у світлі місяця, що пробивався крізь хмари. Снігопад посилювався, ніби природа вирішила змагатися у своїй силі. У невеличкій кімнаті за столом сиділи четверо: Домінік, Густав, Мелісса та Вівьєн. Атмосфера була напруженою, наповненою як тривогою, так і надією. Кожен із них розумів, що на кону не лише їхні життя, але й доля тих, хто залежав від їхнього успіху.
   Вівьєн схрестив руки на грудях і, нахилившись вперед, почав говорити:
— Я знаю один прихований тунель, через який ви зможете пройти непоміченими, — його голос звучав низько, але впевнено. — Він розташований у задній частині палацу. Його легко знайти, якщо уважно оглянути стіну. Там одна цеглина трохи випирає. Якщо її витягнути, всередині буде ключ. Цей ключ відкриває люк, захований під шаром снігу.
   Мелісса, яка сиділа поруч, злегка стиснула кулаки на столі. Її обличчя було зосередженим, але в очах можна було побачити страх за тих, хто зважився на цю небезпечну подорож. Вона знала, що їхній успіх залежить від найменшої дрібниці.
— Ти зможеш провести нас? — запитав Густав, його голос був стриманим, але в ньому відчувалася прихована напруга.
   Чоловік хитнув головою, його обличчя залишалося спокійним, але в куточках губ проглядалася тінь сумніву.
— Думаю, що так, — відповів він після паузи. — Я піду з вами до самого тунелю, але далі ви маєте йти самі. Мене легко помітити на білому снігу, ха.
   Густав коротко кивнув, а потім поглянув на Домініка, ніби чекаючи його реакції. Той сидів трохи відкинувшись на стільці, стискаючи руки в кулаки. Його обличчя здавалося непроникним, але очі видавали внутрішній шторм — хвилювання, страх і рішучість зливалися в один клубок емоцій.
— Гаразд, — тихо сказав лицар, приймаючи пропозицію.
   Вівьєн продовжив, розмірковуючи вголос:
— Я буду чекати вас у лісі. Коли ви визволите принцесу та інших полонених, я зустріну їх і проведу до свого дому. Тут буде безпечніше, ніж залишати їх самих.
   Мелісса нарешті подала голос, її голос був спокійний, але сповнений турботи:
— Так, це найкраще рішення. Я подбаю про те, щоб у нас було все необхідне, коли вони повернуться.
   Домінік підняв голову, його погляд став серйозним:
— А що далі? — його голос звучав твердо, хоч у ньому й відчувалася тінь сумнівів.
   Густав повернувся до нього, його очі блищали холодним вогнем рішучості:
— Першим ділом ми звільнимо принцесу, — він зробив паузу, ніби перевіряючи, чи всі його чують. — Потім я піду до Рафаеля. Відволікатиму його стільки, скільки зможу. Це дасть тобі час пробратися до темниці разом із принцесою. Звільниш тих, кого встигнеш.
— А ти? — різко запитала Мелісса, її голос був тривожним, але вона намагалася здаватися стриманою. — Що буде з тобою?
   Густав зустрів її погляд, його обличчя залишалося кам’яним, але голос тріснув на долю секунди:
— Це не важливо. Головне — їхня свобода. Якщо я маю пожертвувати собою, щоб це сталося, то нехай так і буде.
— Чи вийде все це? — прошепотів Домінік, майже до самого себе, але всі почули його слова.
   Вівьєн усміхнувся куточками губ, його голос набув жартівливих ноток, хоч у його очах було видно приховану турботу:
— Вийде чи ні — залежить від нас. А тепер перестань сумніватися, бо це ще нікому не допомогло.
   Домінік підвівся, його обличчя наповнилося рішучістю:
— Гаразд. Тоді не будемо втрачати час. У нас є лише один шанс, і ми маємо використати його до останньої краплі.
   Густав кивнув, а Мелісса зітхнула, поклавши руку на плече хлопцю:
— Будь обережний, Дом. Ми всі на тебе сподіваємося.
   Вівьєн лише мовчки підвівся, жестом запрошуючи всіх до виходу. Їх чекала ніч, сповнена небезпек, снігопаду й надії, яка палала всередині кожного з них.

                             💎   💎   💎

   Темрява огортала сирі стіни темниці, лише мерехтіння свічки на кам’яному столі нагадувало про час, який, здавалося, застиг у цьому місці. Холод пронизав до кісток, але найбільше душила тиша, яку порушувало лише важке дихання та ледь чутний звук крапель води. Ебігейл сиділа в кутку, охопивши коліна руками, втупивши погляд у порожнечу перед собою. Її серце розривалося від хвилювань: що з Джулієт? Чи ще жива принцеса? Чи вдалося Домініку уникнути пастки Рафаеля? Як довго ще триматиметься король Вільгельм? І що тепер з принцом Чарльзом, який залишився з розбитим серцем через зраду коханого?
   Проте найбільший біль у грудях викликала думка про Леонарда. Він прийшов до тями, але став зовсім іншим. Його мовчання, його відчуженість різали по живому. Що сталося? Чому він уникав її? Хіба вона не заслуговувала знати правду?
   Ебігейл стиснула кулаки. Вона більше не могла цього витримувати. Зібравши всю свою рішучість, дівчина встала і підійшла до Леонарда. Той сидів у кутку, притулившись спиною до холодної кам’яної стіни, і дивився в порожнечу. Його сапфірові очі здавалися ще більш темними, ніж зазвичай, ніби він увесь час боровся із власними демонами.
   Вільгельм та Чарльз, які сиділи неподалік, мовчки відвернулися, розуміючи, що ці двоє мають поговорити. Вони не хотіли втручатися, знаючи, що ці рани занадто глибокі, щоб їх міг вилікувати хтось інший.
   Ебігейл повільно сіла біля Леонарда, торкаючись його плечем. Її серце билося швидше, ніж зазвичай.
— Леонарде… — її голос був м’яким, майже шепіт.
   Він підняв погляд, але одразу ж відвернувся. Його щелепа напружилася.
— Ти не хочеш поговорити зі мною? — запитала вона, нахиляючись трохи ближче.
— Ні, — різко відповів він, не дивлячись на неї. Його голос був холодним, але в ньому було чутно тремтіння.
— Але… ти не думаєш, що я заслуговую знати правду?
— Не те, що я не хочу про це говорити, — він провів рукою по обличчю, намагаючись зібратися. — Я не хочу про це навіть згадувати.
— А я не можу нічого згадати, Леонарде, ти розумієш? У моїй голові пустота. Я не пам’ятаю нічого, і це зводить мене з розуму.
— І це добре, — коротко відрізав він, ховаючи обличчя в долонях. — Нічого б не змінилося.
— Щось мало б змінитися? — її голос став трохи твердішим, у ньому з’явилася нотка гніву.
— Так. Твоє ставлення до мене, можливо, змінилося б, — пробурмотів він, ледве чутно.
— Невже? — Ебігейл схрестила руки на грудях, нахилившись ближче. — Леонарде, я вже ненавиділа тебе. Думаєш, щось може бути гірше за це?
   Він здригнувся. Його плечі злегка опустилися, і він притулився до стіни, опустивши голову.
— Так… — видихнув він, голосом, сповненим болю. — Це може бути значно гірше.
   Ебігейл здивовано завмерла. Леонард продовжував, його голос був глухим, ніби він говорив із самим собою:
— Краще, щоб нічого не змінювалося. Краще, щоб ти мене ненавиділа, щоб я продовжував бути тим, кого ти не хочеш бачити. Це легше, ніж згадувати той момент… момент, через який ти мало не загинула. — його голос затремтів. — Ти не знаєш, яким боягузом я був.
— Лео… — дівчина обережно поклала руку на його, але він не зреагував. — Щоб там не було, яку б правду ти не розповів, це не змінить того, що я відчуваю зараз. Тому, будь ласка, відкрийся мені.
   Він глибоко вдихнув, кілька секунд мовчав, а потім нарешті заговорив:
— Це сталося того дня, коли я хотів запросити тебе прогулятися. Ти тоді висміяла мене перед іншими.
   Ебігейл стиснула губи, відчуваючи хвилю сорому.
— Так… я пам’ятаю. Вибач…
— Тобі нема за що вибачатися. Це я винен. Я розумію це зараз, але тоді… тоді я був злий. Я хотів помсти, — його слова були важкими, наче кожне речення коштувало йому частини душі. — Я побачив тебе в зимовому лісі біля Сяйних Гір. Ти прогулювалася, а я… Я підійшов до тебе й різко розвернув до себе. Ти злякалася й відштовхнула мене… Але я не помітив краю скелі за тобою. Ти впала вниз.
   Ебігейл широко відкрила очі, на її обличчі застиг шок.
— Я був наляканий, приголомшений… я думав, що ти загинула, — продовжив Леонард. — Але потім почув твій голос. Ти кликала мене. Кликала на допомогу… Але я не спустився. Я просто… втік. Як останній боягуз, — він затремтів, стискаючи руки в кулаки. — Я боявся лише одного: що ти розкажеш про це. І, знаєш, що найгірше? Я був радий, коли дізнався, що ти втратила пам’ять.
   Ебігейл відчула, як її груди стиснув біль. Вона повільно забрала руку з його, дивлячись у підлогу.
— Я… не знаю, що сказати, — прошепотіла вона.
   Леонард підняв на неї погляд, його очі були сповнені каяття.
— Я досі чую уві сні, як ти кличеш мене. Це переслідує мене кожну ніч.
   Дівчина стиснула руки на колінах, намагаючись триматися спокійно.
— Це все у минулому… — тихо сказала вона, не дивлячись на нього. — Дякую, що зізнався.
   Її голос звучав рівно, але всередині вона почувалася розбитою. Правда, яку вона так хотіла почути, тепер тиснула їй на серце, і вона не знала, як із цим жити далі.
   Ебігейл мовчки сиділа, її погляд був прикований до підлоги. Розмова з Леонардом вразила її сильніше, ніж вона могла очікувати. Його слова звучали у її голові, мов відлуння, розриваючи серце навпіл. Вона відчувала, як її пальці трохи тремтять, і намагалася приховати це. Леонард теж мовчав, вдаючи, що його не стосується те, що відбувається, але в його очах була біль. Його сапфіровий погляд став темнішим, ніби відображав усе, що він пережив за ці роки.
— Ебі... — нарешті тихо промовив Леонард. Його голос був хриплим, наче вичавленим із глибини душі. — Я знаю, що мені немає виправдання. Я розумію, що ти, можливо, тепер ненавидиш мене ще більше...
   Вона різко підняла голову, її очі блищали від сліз, але вона стримувала їх, не дозволяючи собі зламатися.
— Ненавиджу тебе? — прошепотіла вона, ледве в змозі вимовити слова. — Леонарде, я... я навіть не знаю, що відчуваю зараз.
   Він схилив голову, знову притулившись до стіни. Його плечі були опущені, ніби він ніс на собі тягар, від якого вже не міг втекти.
— Я заслуговую на це, — сказав він тихо, майже шепотом. — Ти маєш право ненавидіти мене. Я не мав залишати тебе там. Але я боявся. Я був не готовий зіштовхнутися зі своєю провиною... Тепер я знаю, що втратив усе, що міг би мати з тобою.
   Ебігейл знову торкнулася його руки, але цього разу міцніше. Її дотик змусив Леонарда здригнутися, але він не відштовхнув її.
— Лео, — сказала вона трохи впевненіше, хоча її голос все ще тремтів. — Ти зробив страшну помилку, і це правда. Але... я не знаю, чи хочу ненавидіти тебе. Я бачила, як ти страждаєш усі ці роки. Твої очі, твоя поведінка — ти вже караєш себе більше, ніж я могла б.
— Але цього недостатньо, — заперечив він, його голос наповнився відчаєм. — Я... я не можу змінити минуле. І я не можу пробачити себе за це.
   Дівчина подивилася йому в очі, її топазові зіниці світилися теплом, але й болем.
— Якщо ти не пробачиш себе, то як я зможу це зробити? — запитала вона. Її слова були простими, але проникливими, і Леонард відчув, як його горло стискається. — Ми всі робимо помилки, і деякі з них великі. Але ти живеш у тіні цього дня, і це з'їдає тебе. Я бачу це. Лео, ти повинен знайти спосіб рухатися далі. Якщо не для себе, то хоча б для нас.
   Леонард подивився на неї, його очі блищали від сліз, які він намагався приховати.
— Як ти можеш бути такою доброю до мене після всього? — запитав він, його голос тремтів. — Як ти можеш... навіть дивитися на мене?
   Ебігейл ледь помітно усміхнулася, хоча її обличчя все ще зберігало серйозність.
— Тому що я знаю, що ти не погана людина. Ти помилився, але ти не чудовисько. І якщо ми будемо жити, лише тримаючись за минуле, то що в нас залишиться?
   Він відчув, як його серце стискається. В її словах була правда, якої він сам боявся прийняти.
— Я хочу спробувати. Але я не знаю, чи зможу.
— Ми спробуємо разом. Але ти повинен дозволити собі відкритися. Я хочу знати тебе таким, яким ти є зараз, а не тим, ким ти був у той момент.
   Леонард кивнув, ніби зважуючи її слова, і, нарешті, усміхнувся — нещиро, але щось у цій усмішці говорило про те, що в ньому пробуджується надія.

                             💎   💎   💎

   Ліс здавався моторошно безмовним, лише слабкий хрускіт снігу під ногами порушував цю тишу. Густав та Домінік, зосереджено дивлячись під ноги, йшли за Вівьєном. Повітря було холодним, і кожен їхній подих залишав у темряві білий слід. Місяць світив яскраво, його холодне сяйво відбивалося від снігу, створюючи ілюзію, ніби все навколо вкрите сріблом.
   Домінік поглянув на спину Густава, який йшов попереду, і помітив, як його плечі злегка напружені. Він відчував, що лицар теж нервує, хоч і намагався цього не показувати. У голові Домініка змішувалися думки: хвилювання за принцесу, страх бути викритим і дивна надія, що все-таки цей план спрацює.
— Ми на місці, — тихо сказав Вівьєн, зупинившись біля масивної кам'яної стіни, яка була майже повністю покрита льодом і снігом. Його рухи були чіткими й впевненими, наче він уже не раз робив це. Він провів рукою по стіні, поки не знайшов цеглину, яка трохи випирала. Знайшовши її, чоловік витягнув цеглину, і, заглянувши всередину, дістав ключ.
— Так, ось він, — пробурмотів він, притискаючи ключ до грудей, ніби перевіряючи, чи справжній він.
   Після цього він опустився на коліна і почав розчищати сніг біля підніжжя стіни. Коли сніг було розчищено, перед ними з’явився старий дерев’яний люк, вкритий льодовими наростами. Вівьєн, доклавши трохи зусиль, вставив ключ у замок і повернув його. Люк відчинився з тихим скрипом, випускаючи клуби холодного повітря з тунелю.
— Це ваш шлях, — сказав він, підтримуючи важку кришку люка. Його голос був рівним, але очі були сповнені тривоги. — Ідіть прямо, нікуди не звертайте. Тунель приведе вас до коридору біля покоїв принцеси.
  Домінік зупинився на секунду, дивлячись на темну діру в землі. У його грудях було важке відчуття, ніби весь цей шлях вони йшли не тільки до палацу, але й до чогось більшого, небезпечнішого.
— Дякую тобі, Вівьєне, — сказав він, піднявши погляд на чоловіка. У його голосі була щира вдячність і щось на кшталт поваги.
— Так, дякую, — додав Густав, дивлячись на нього з тією ж серйозністю.
— Ай, припиніть, — махнув рукою Вівьєн, наче йому було незручно від їхніх слів. — Просто виконайте свою частину. Поспішайте, у нас не так багато часу.
— Так, ти має рацію. Пішли, Доме, — промовив Густав і першим ступив до люка.
   Домінік кинув останній погляд на Вівьєна, який стояв із кришкою люка в руках, і, глибоко вдихнувши, теж зник у темному тунелі. Їхні кроки почали заглушатися, і чоловік, зачинивши люк, став на ноги. Його обличчя було напруженим, а очі уважно стежили за кожним рухом у лісі.
— Думаєш, це спрацює? — порушив мовчання Домінік, ідучи позаду Густава. Тунель був вологим, прохолодним, і пахнув сирістю. Їхні кроки віддавалися тихими глухими луною.
— Не знаю, — відповів лицар після паузи. Його голос був низьким і серйозним. — Але якщо ми не спробуємо, то втратимо все.
— А якщо нас викриють? Якщо це пастка? Там же мають бути сторожі!
   Густав зупинився і повернувся до нього. Його обличчя було напруженим, але в погляді була рішучість.
— Якщо це пастка, ми будемо боротися. Я не здамся так просто. Але зараз тобі потрібно тримати себе в руках, — його голос звучав твердо, але без злості. — Рафаель біля дверей Джулієт на ніч не залишає сторожів, він розслабився, і це нам тільки на руку. Принцеса залежить від нас. І не тільки вона.
— Пробач. Я просто...
— Просто боїшся, — закінчив за нього Густав. — Це нормально. Але не дай страху тебе паралізувати.
   Домінік нічого не відповів, лише кивнув. Вони продовжили рухатися вперед, тиша тунелю огортала їх, як важка ковдра. Кожен із них думав про своє, але обидва розуміли: назад дороги вже немає.
   У лісі було тихо, але тиша була напруженою, майже зловісною. Вівьєн, залишившись сам, витер піт з чола, хоча було холодно, і оглянувся навколо. Засніжені кущі, за якими він сховався, створювали ілюзію безпеки, але він добре знав, що це оманливо. Він злегка поворушив пальцями рук, намагаючись зігріти їх. Чоловік згадав слова Густава та Домініка. Їхні вдячні погляди все ще стояли перед його очима. Його серце стислося від тривоги.
— Лише б вони впоралися… — тихо прошепотів він, спрямувавши свій погляд на палац. Його тьмяні вогні були помітні навіть крізь густий ліс. Тепер він міг лише чекати.
   Густав та Домінік продовжували йти тунелем, що вів під палацом. Повітря тут було важким і сирим. Ліхтар, який вони взяли з собою, освітлював лише кілька кроків уперед, кидаючи тіні на нерівні стіни.
— Слухай, — раптом прошепотів Домінік, порушуючи напружену тишу. — Як ти думаєш, принцеса... Вона взагалі знає, що ми тут?
   Густав трохи повернув голову, його темні очі були серйозними.
— Можливо, а можливо і ні, — відповів він, намагаючись говорити спокійно. — Але це неважливо. Ми тут, щоб її врятувати, навіть якщо вона не очікує на допомогу.
   Хлопець кивнув, але в його грудях тиснуло. Він поглянув на Густава. Лицар завжди здавався йому сильним, безстрашним, але зараз навіть він був напружений. Їхні обличчя омивала холодна тінь тунелю, а в очах було відображення того, чого вони могли позбутися, якщо цей план провалиться.
— Ти боїшся? — раптом запитав Домінік.
— Звісно, боюся. Але страх — це не ворог. Він нагадує нам про те, що ми живі, що нам є що втрачати. Але саме це змушує мене йти вперед. Бо якщо я зупинюся, то втратимо більше, ніж могли б уявити.
— ...
— Ми вже близько, — прошепотів Густав після кількох хвилин мовчання. Він вказав на кінець тунелю, де темрява здавалася менш густою. Світло, хоч і слабке, пробивалося крізь вузьку решітку в стіні.
   Вони наблизилися до виходу, обережно оглядаючи місцевість. За ґратами відкривався вузький коридор палацу. Густав підняв руку, зупиняючи Домініка.
— Тепер слухай мене уважно, — сказав він, знизивши голос до шепоту. — Ми не можемо ризикувати. Тримайся близько до мене. Якщо щось піде не так — біжи. Принцеса важливіша за все. Зрозумів?
   Домінік стиснув кулаки, його серце билося так голосно, що здавалося, воно заглушує всі інші звуки.
— Зрозумів, — відповів він, його голос був впевненим, хоча всередині він тремтів.
   Лицар обережно відчинив ґрати, і вони вийшли у вузький, ледь освітлений коридор. Серця обох билися швидко, адже тепер вони були у самому лігві ворога.
— Туди, — прошепотів Густав, вказуючи на сходи, що вели до верхніх поверхів. — Там її покої.
   Домінік кивнув, і вони рушили далі, кожен крок здавався їм вічністю. Коридори палацу були тихими, лише іноді чути було віддалені голоси сторожів. Кожна тінь здавалася загрозливою, кожен звук — попередженням. Але вони йшли вперед, повільно, обережно, мов мисливці, які наближаються до своєї здобичі.
   Вони зупинилися біля важких дверей, на яких висіла табличка з вигравіюваним ім’ям принцеси. Густав приклав палець до губ, даючи знак Домініку мовчати. Він прислухався, але за дверима було тихо.
— Готовий?
   Хлопець вдихнув глибоко й кивнув. Він відчував, як серце гупає в грудях, але тепер у ньому не було страху — лише рішучість.
  Густав обережно натиснув на дверну ручку, намагаючись зробити це якомога тихіше. Двері видавали легкий скрип, і вони увійшли в напів темні покої. Тиша наповнювала кімнату, але відчувалася якась невидима напруга, яка змушувала серця хлопців битися частіше.
   Раптом із темряви щось біле полетіло прямо на них. Це було так несподівано, що обидва вмить заплуталися в білосніжному простирадлі, яке закрило їм обличчя й руки.
— Що за…? — буркнув Густав, намагаючись вирватися з пастки, але тканина обвила його руки, і він спіткнувся.
— Чорт забирай, що це таке?! — задихаючись, додав Домінік, безуспішно смикаючи руками.
   Після кількох секунд хаотичної боротьби їм вдалося скинути простирадло на підлогу. Вони вдихнули глибоко, і лише тоді перед їхніми очима постала фігура принцеси. Вона стояла посеред кімнати, в руках блищав гострий ніж. Її очі були широкими від переляку, а руки тремтіли.
— Джулієт! — вигукнув Домінік, побачивши її.
   Принцеса завмерла на мить, її обличчя було сповнене страху й здивування. Вона уважно вдивлялася в них, ніби намагаючись зрозуміти, хто вони. Потім її очі округлилися, а ніж вислизнув із її пальців і впав на підлогу з глухим стуком. На щоках з’явилися сльози, які стрімко текли вниз, і її ноги підкосилися. Вона впала на коліна, закривши обличчя руками.
     Не вагаючись ні на мить, Домінік кинувся до неї, схопив у обійми та міцно притиснув до себе. Її плач лише посилився, коли вона відчула тепло його рук.
— Нарешті... нарешті я можу вас обійняти.
— Домініку... — вона сказала це так, ніби не могла повірити, що це дійсно він. Її голос тремтів, але в ньому було стільки болю й надії водночас. — Ти... це ти?
— Так, це я, — відповів він, голос його був тихим, але твердим. Він обережно витер сльози з її щік долонями. — Я повернувся, щоб урятувати вас. Я завжди обіцяв, що зроблю це.
   Джулієт знову міцно обійняла його, не бажаючи відпускати. Її руки тремтіли, але вона тримала його так, ніби боялася, що він зникне.
— Принцесо… — нарешті обережно заговорив Густав, стоячи осторонь. Його голос був тихим, ніби він не хотів порушувати цей емоційний момент.
   Дівчина різко повернулася до нього, її очі блищали від гніву та сліз. Вона піднялася на ноги, хоча її руки ще тремтіли.
— Ти…! — вигукнула вона, майже кричачи. — Що ти тут робиш? Як ти міг прийти сюди після того, що сталося?!
   Густав не відвів погляду. Його обличчя залишалося серйозним і спокійним, хоча він явно відчував її ненависть.
— Він хоче допомогти нам позбутися Рафаеля, — швидко втрутився Домінік, вставши поруч із принцесою. Його голос був переконливим, але в ньому була і легка тривога. — Він на нашому боці.
— Що? — Джулієт виглядала розгубленою. Її очі забігали між Домініком і Густавом. — Я нічого не розумію. Як це можливо? Чому ти йому довіряєш?
— Зараз немає часу на пояснення, — впевнено заговорив Густав, перехоплюючи її погляд. — Якщо ми хочемо врятувати всіх, потрібно діяти негайно.
— Гаразд, — нарешті промовила дівчина, важко дихаючи. — Що ви пропонуєте?
  Густав кивнув, ніби очікував цього питання.
— Проведи принцесу до темниці через тунель, — сказав він, повертаючись до Домініка. — Там знаходяться інші. Заберіть їх і повертайтеся сюди, коли все буде готово.
— А ти?
— Я відволікатиму Рафаеля й стражників. Вони не повинні нічого запідозрити, поки ви не встигнете зробити свою справу.
   Джулієт підозріло подивилася на нього, її очі знову наповнилися сумнівами.
— Чи можна тобі вірити? — запитала вона, ледь стримуючи гнів.
   Густав зробив крок уперед, дивлячись їй прямо в очі.
— Вірте мені, принцесо. Я роблю це не заради себе. Я роблю це заради Чарльза. Я хочу повернути його довіру. І зроблю все, щоб це сталося.
   Дівчина мовчала кілька секунд, уважно вдивляючись у нього. Нарешті вона видихнула і кивнула.
— Гаразд.
   Вони кивнули один одному. Це був їхній мовчазний договір, їхня обіцянка, що все буде зроблено.
   Густав пішов у напрямку тронної зали, його постать швидко розчинилася в темряві коридору. Домінік узяв Джулієт за руку.
— Йдемо, — тихо сказав він. Її рука була холодною, але вона довірилася йому, слідуючи за ним у напрямку тунелю.
   У їхніх очах палала рішучість. Тепер усе залежало від них.

                             💎   💎   💎

   Підземний тунель був настільки вузький, що стіни майже торкалися плечей, а повітря здавалося густим і важким. Темрява оточувала їх так, ніби поглинала, роблячи кожен крок невпевненим. Їхні очі повільно звикали до мізерного світла, яке зрідка пробивалося крізь тріщини в кам’яній кладці. Волога капала зі стелі, утворюючи калюжі під ногами. Від цього звуку Джулієт здригнулася, немов від кожного нового удару її серце калатало сильніше.
— Чорт, тут неможливо щось побачити, — прошепотів Домінік, тримаючись однією рукою за слизьку стіну. — На щастя, без відгалужень ми точно не заблукаємо.
   Дівчина мовчала, але її напружене дихання говорило саме за себе. Її руки тремтіли, коли вона провела долонею по холодній стіні, шукаючи опору.
— Тут драбина, — нарешті озвався він, обережно торкаючись металевих сходинок. — Гадаю, ми майже на місці.
   Вони піднялися, кожен рух віддавався ледь чутним скрипом і тріском. Домінік обережно підняв кришку люка й виставив голову назовні. Його очі пильно вдивлялися в темряву коридору, перевіряючи, чи безпечно виходити.
— Ми прийшли, — прошепотів він, але одразу ж додав. — Будьте тихіше. У Рафаеля, напевно, скрізь охорона.
— Я нікого не бачу… — Джулієт намагалася говорити впевнено, але її голос видавав тривогу.
— Я перевірю, чи безпечно, — хлопець почав вилазити.
— Не смій залишати мене тут одну в цій чортовій темряві!
   Домінік зупинився і усміхнувся в напів темряві. Йому подобалося, коли вона так реагувала, але зараз не було часу на жарти.
— Добре, добре, — він простягнув їй руку. — Але тоді обіцяйте робити все, як я скажу.
— Ми поговоримо про це іншим разом, — огризнулась вона, але прийняла його руку.
   Він допоміг їй піднятися нагору, де повітря було ще більш вологим і затхлим, ніж унизу. Принцеса здригнулася, обтрушуючи сукню.
— Ніколи не любила це підземелля, — пробурмотіла вона, озираючись навколо. — Як можна витримати в такому місці хоча б день?
— Нікому тут не подобається, — погодився Домінік, витираючи піт із чола. — Але зараз ми тут з іншою метою.
   Вони пробиралися від однієї камери до іншої, їхні кроки лунали глухо. Кожна порожня камера лише підсилювала напругу. Джулієт сповільнила ходу, охопивши себе руками, ніби намагаючись захиститися від гнітючої атмосфери.
— Якщо вони тут, то чому ми нічого не чуємо? — запитала вона, її голос затремтів.
— Можливо, ми запізнилися...
   Раптом у кінці коридору почувся шепіт. Дівчина зупинилася, затримавши подих.
— Тут хтось є! Ти чуєш? — прошепотіла вона.
— Так… Можливо, це охорона, — відповів Домінік, озираючись навколо. — Я перевірю. Ви залишайтеся тут у тіні.
— Ти що?! Не залишай мене тут саму! — її голос був майже панічним.
— Спокійно. Я швидко.
   Він рушив уперед, залишивши Джулієт у напів темряві. Вона залишилася одна, притулившись до холодної стіни. Її дихання стало частішим, і вона відчула, як страх стискає її груди. Слухаючи лише тишу й віддалені кроки Домініка, вона не могла змусити себе стояти на місці.
   Коли Домінік зник із поля зору, дівчина зрозуміла, що не може залишатися на місці. Вона повільно рушила вперед, її ноги ледве слухалися. Шепіт ставав голоснішим. Але раптом вона побачила, як він бореться з охоронцем. Чоловік був сильним, і Домініку явно не вистачало сил, щоб з ним упоратися.
   Не роздумуючи, принцеса схопила шматок цегли, який валявся неподалік, і з усієї сили вдарила охоронця по голові. Той глухо застогнав і впав на підлогу, непритомний.
— Не очікував такого, — усміхнувся хлопець, задихаючись. — Дякую.
— Звертайся, — відповіла Джулієт, поправляючи волосся.
— Сподіваюся, більше не доведеться.
— Я теж.
   Вони обшукали охоронця й знайшли ключі, які висіли на його поясі. Домінік зняв їх, а потім подивився на Джулієт.
— Тепер ми можемо відкрити всі камери. І, сподіваюся, знайти тих, кого ми шукаємо.
   Вони рушили до камери, звідки раніше долинав шепіт. Тепер у темниці запанувала мертва тиша. Домінік підійшов до грат і тихо покликав:
— Гей... Тут хтось є?
— Це я, Джулієт. Чи мене хтось чує? — додала вона, її голос тремтів, але водночас був сповнений надії.
   Усередині, у напів темряві, виднілися знайомі силуети. Король Вільгельм сидів, притулившись до стіни, а Чарльз, Леонард і Ебігейл стояли поруч, з виснаженими, але пильними обличчями. Їхні очі одразу повернулися до фігури Джулієт у проході.
— Джулієт, моя люба! — голос Вільгельма тремтів від полегшення, і він, скільки дозволяли сили, піднявся на ноги.
— Це справді ти, чи мені це тільки здається? — Чарльз кинувся до неї, обіймаючи її так міцно, ніби боявся, що вона знову зникне.
— Це справді я, Чарльзе, — дівчина відповіла, і сльози знову потекли її щоками. Їй було складно говорити, але вона трималася. — Я тут, і я не залишу вас.
— Джулі! — зітхнула Ебігейл, не стримуючи сліз. Вона кинулася до неї, приєднуючись до обіймів. — Як я рада тебе бачити! Ми думали, що все втрачено…
— Я рада, що ви всі живі, — відповіла вона, гладячи її по спині, і її голос задихнувся від емоцій.
— Тільки, бачу, Леонарда трішки побитий, — промовив Домінік, оглядаючи втомлене й брудне обличчя товариша. Він підступив до нього, простягаючи руку.
   Леонард, хоч і виглядав виснаженим, зберігав іронічну усмішку.
— Ха! — він схопився за руку й піднявся. — Кілька подряпин, нічого серйозного. Хоча, визнаю, Рафаель гостинністю не славиться.
— Головне, що ти тут, — коротко відповів Домінік і потиснув йому руку.
   Але їхній момент радості перервала несподівана поява. У темряві з'явилася знайома фігура. Всі різко обернулися на звук кроків, і тиша стала ще густішою.
— Бачу, тут усе добре, — тихо промовив він, зупиняючись на відстані.
   Чарльз моментально зреагував, ступивши вперед. Його очі горіли люттю.
— Густаве! — вигукнув він. — Якщо ти прийшов виконати наказ Рафаеля, то спершу вступай у бій зі мною!
   Джулієт швидко виступила вперед, намагаючись заспокоїти брата.
— Чарльзе, все добре! Він на нашому боці!
— Що?! Він?! — здивування змішалося зі злістю на його обличчі. — Ніколи не повірю! Це пастка!
— Це правда, — втрутився Домінік. — Він знайшов мене в домі Вівьєна й запропонував допомогу. Він допоміг мені визволити Джулієт і привів нас сюди. Він на нашій стороні.
   Чарльз скептично звузив очі, не відводячи погляду від Густава. Його погляд був холодним, наче лезо.
— Я тобі не вірю, — він прошепотів, нахилившись до нього, і направив палець йому в груди. — Ти вже одного разу зрадив нас. Я тебе ненавиджу.
   Густав залишався незворушним, хоча в його очах появилась тінь болю. Його голос був тихим, але рішучим.
— Нам потрібно поговорити. Послухайте мене…
— Як же ти мене дратуєш… — перебив його принц, відштовхнувши від себе. Його руки стислися в кулаки. — Ти зрадник. І завжди залишишся ним.
— Будь ласка, — голос лицаря змінився, став м’якшим, майже благанням. — Я роблю це заради вас. Я хочу виправити свої помилки…
— Коли хтось ще раз повірить тобі, постарайся не зрадити у відповідь, — перервав його Чарльз з презирством у голосі. Адже кохання, що оповите кров'ю зникає у гордості.
   Від цих слів Густав ніби зменшився в розмірах, але його рішучість не зникла. Він глянув на Джулієт, шукаючи в її погляді хоча б тіні підтримки. Вона кивнула йому, хоч і невпевнено.
— Досить, — твердо сказала вона. — Ми не можемо дозволити особистим образам зруйнувати нашу мету. Якщо Густав хоче допомогти, ми повинні скористатися цим шансом. У нас немає часу на сварки.
— Дякую, — тихо сказав Густав Джулієт, але вона не відповіла. Її обличчя було зосередженим, а очі — сповнені тривоги.
— Я йому не вірю, — знову повторив Чарльз, але цього разу його голос звучав тихіше. Він відвернувся й відійшов убік, обурено кинувши погляд через плече.
   Всі зібралися біля виходу з темниці. Часу залишалося все менше.