Темниця біля королівської скарбниці кипіла напругою, яка повільно зростала з кожною миттю. Здавалося, повітря стало густішим, а холодні стіни відбивали кожен звук, підсилюючи його в десятки разів. Джулієт стояла посеред цієї напруженої сцени, оточена своїми захисниками — Домініком, Леонардом, Чарльзом та Густавом. Всі четверо стояли в готовності, зі зброєю в руках, оберігаючи її від гвардійців Рафаеля, які стискали свої мечі й формували зловісне коло навколо групи.
   Рафаель стояв перед ними, в його очах блищала зловтіха. Поруч із ним, мов тінь, знаходився Антуан. Той тримався стримано, але його погляд випромінював холодну рішучість.
   Король зробив кілька кроків вперед, обводячи присутніх поглядом і явно насолоджуючись моментом.
— Яка ж іронія, чи не так? — він зловісно засміявся. — Син, який навіть не знав свого батька, помре від його руки.
   Його погляд ковзнув до Домініка, який міцніше стиснув меч, але нічого не відповів.
— Зрадник, закоханий у принца, ніколи не зможе його врятувати. Врешті, загине сам, залишивши лише попіл своїх марних надій.
   Очі Чарльза спалахнули гнівом, але він не дав собі втратити контроль. Рафаель, ніби не помічаючи цього, перевів погляд на Леонарда:
— І вірний генерал, той, хто вірив у свою гідність та честь, загине від рук своїх же солдатів. Як це поетично, правда ж?
   Нарешті, його погляд зупинився на Джулієт. Він підняв голову трохи вище, дивлячись на неї з насмішкою:
— А ти, принцесо, не матимеш іншого вибору, окрім як вийти за мене заміж. І станеш моєю королевою. Разом ми правитимемо цим королівством.
   Дівчина зчепила руки в кулак і зробила крок вперед. В її очах було видно лють та рішучість.
— Нізащо! — крикнула вона, зводячи голос до рівня, що лунав по всій темниці. — Ти не заслуговуєш ні на престол, ні на мене!
   Рафаель, явно розважаючись, лише посміхнувся:
— О, не хвилюйся, люба. Ти ще звикнеш до цієї думки. Потрібен лише час... і трохи умовлянь.
— Ти не отримаєш ні її, ні королівства! — викрикнув Домінік, і з люттю кинувся на короля, занісши меч.
   Але раптом удар був відбитий. Перед ним, мов стіна, встав Антуан. Їхні мечі зійшлися, і звук металу, що зустрів метал, розрізав простір.
— Спочатку тобі доведеться мати справу зі мною, — промовив чоловік, його голос був спокійним, але сповненим сили.
— Ти — зрадник! — виплюнув Чарльз зі злістю. — Як ти можеш чинити так, після всього, що мій батько зробив для тебе? Ти — ганьба для всіх, хто хоч раз довірився тобі!
   Антуан не відповів Чарльзу, його погляд залишався прикутим до Домініка. Він заговорив лише після того, як відбив черговий удар:
— У тебе материні очі... як чистий смарагд, — раптом тихо сказав він, і хлопець завмер на місці.
  Ці слова пробили в його серці болісну рану. Він стиснув меч, але в голосі його з'явилися нотки розгубленості.
— Ти не маєш права мені це говорити! — він зробив крок назад, знову зібравшись із силами.
   Антуан видихнув, як ніби ці слова коштували йому більше, ніж він міг собі дозволити. Але він не відступив.
— Я тут не для того, щоб завдати тобі болю, — промовив він. — Але ти повинен знати правду.
— Правду? Це ти називаєш правдою? Те, що кинув мене і мою матір? Покинув напризволяще!
— Я зробив помилку... Ні, я зробив злочин проти тебе і твоєї матері. І я заплатив за це.
— Ти думаєш, що зараз, в останній момент, можеш просто виправдати це все? Я не дам тобі цієї можливості!
   Антуан лише міцніше стиснув меч, готуючись до нового удару, але в його очах читалась невимовна туга. Він знав, що цей бій не буде лише битвою за виживання, але й протистоянням усім його помилкам і страхам.
   Рафаель, насолоджуючись хаосом, відступив на кілька кроків назад, залишаючи їх на полі їхньої особистої битви.
— Продовжуйте, — з усмішкою сказав він. — Я із задоволенням подивлюсь, як син та батько знищать один одного.
   Напруга в повітрі зростала. Кожна секунда здавалася вічністю. Густав, Чарльз, Леонард і Джулієт напружено спостерігали, як Домінік стоїть навпроти Антуана. Їхні мечі блищали у тьмяному світлі, відбиваючи світло смолоскипів, що висвітлювали кам’яні стіни королівської скарбниці. Здавалося, що навіть повітря застигло, очікуючи.
   Удар. Гучний дзвін металу заповнив простір, коли їхні мечі зійшлися. Вони обидва штовхнули один одного назад, готуючись до наступного нападу.
— У твоїх рухах багато гніву, хлопче, — холодно сказав Антуан, ухиляючись від чергового удару Домініка. — Але гнів засліплює. Він не зробить тебе сильнішим.
   Домінік не відповів. Його удари ставали ще більш лютими, але разом із тим хаотичними. Його руки тремтіли, а дихання ставало уривчастим. Антуан майстерно ухилявся, блокував кожен удар і здавався майже спокійним, наче це був не бій, а тренування.
— Відповідай! Як ти можеш битися за Рафаеля? Як ти можеш ставати на бік такого чудовиська?
— Я не б'юся за Рафаеля, — холодно відповів він, відбиваючи черговий удар і змушуючи його відступити на крок. — Я б'юся за власне життя. І за своє минуле.
— За минуле?! Думаєш воно цього варте?!
— Ти кидаєш мені виклик, але навіть не знаєш, проти кого стоїш. Я залишив тебе, бо це було правильне рішення. Твоя мати знала, що ти ніколи не матимеш майбутнього зі мною.
— Замовкни! Я потрапив до сиротинця, бо мати не могла впоратись зі мною, я був їй не потрібен! І тобі, як виявилось, теж! — Домінік знову кинувся на нього, але цього разу Антуан різко контратакував, і його меч вислизнув із його рук, впавши на кам'яну підлогу.
   Хлопець спробував ухилитися, але чоловік уже приставив свій меч до його горла. У цей момент у темниці настала тиша, наче всі затамували подих.
— Ну що? Зараз ти беззахисний. Що ти скажеш?
— Домініку! — крикнула Джулієт, намагаючись вирватися з-під захисту Чарльза та Густава, але вони її втримали.
— Я не здамся, — прошепотів він, дивлячись у холодні очі Антуана. Його голос звучав упевнено, навіть у цій ситуації. — Ти можеш убити мене, але тоді ти ніколи не станеш мені батьком.
   Чоловік на мить завмер. У його очах з'явилася тінь нерішучості. Його рука, яка тримала меч, тремтіла.
— Я ніколи й не намагався ним стати, — тихо сказав він. Потім раптово відступив і опустив меч.
— Що ти робиш?! — гнівно вигукнув Рафаель із-за його спини. — Убий його!
   Антуан не відповів. Його погляд був спрямований на Домініка, у якому читалося щось дивне — чи то біль, чи то каяття.
   У цей момент Леонард, скориставшись несподіванкою, кинувся вперед, збиваючи двох гвардійців, які стояли поруч із Рафаелем.
— Всі в атаку! — викрикнув він, і битва спалахнула з новою силою.
   Леонард, попри свою тимчасову слабкість, рухався з неймовірною швидкістю та спритністю, відбиваючи атаки гвардійців. Його меч вигравав у світлі смолоскипів, але кожен рух давався з неймовірною болем. Кров з ран на спині фарбувала у червоний сорочку, залишаючи темні плями, що повільно розширювалися. Він знав, що його сили швидко вичерпуються, але думка про Ебігейл — її теплий погляд і слова прийняття — додавала йому волі боротися.
   Один із гвардійців спробував завдати удару збоку, але Леонард вчасно відбив атаку, скрегіт металу розлетівся навколо. Проте це лише додало напруги. Його дихання ставало все важчим, серце гучно відбивалося в грудях. Раптом один із солдатів вдало скористався моментом, вдаривши мечем по руці, якою він тримав зброю. Леонард не зміг втримати клинок, і меч зі стуком впав на кам’яну підлогу.
— Леонарде! — крик Джулієт проломив тишу, наповнену звуками битви. Її голос був сповнений жаху й тривоги.
   Генерал, скривився від болю, підняв голову, дивлячись на неї через плече. Його обличчя було блідим, але губи розтягнулися в слабкій усмішці.
— Не хвилюйтеся, принцесо... Це лише маленька подряпина, — він ледве прошепотів, його голос звучав хрипло.
   Він повільно нахилився, щоб підняти меч, але його руки тремтіли від виснаження. Побачивши, що вороги наближаються, Леонард узяв зброю в ліву руку, хоч і був правшею, й зробив крок уперед.
— Ви не отримаєте мене так легко! — вигукнув він, хоч голос зраджував втому.
   Гвардійці, побачивши його слабкість, почали рухатися впевненіше. Один з них кинувся вперед із замахом на удар, але Леонард з неймовірними зусиллями встиг відбити атаку, скосивши ворога з несподіваною силою. Інші троє зупинилися, вражені його впертістю.
   Джулієт, дивлячись на цю картину, стискала кулаки. Її серце завмерло від страху й безпорадності.
— Леонарде, зупинися! — крикнула вона, сльози котилися її щоками. — Ти не маєш загинути зараз!
   Він повернув голову, погляд його сапфірових очей зустрівся з її аметистовими. У цьому погляді було щось більше, ніж слова.
— Принцесо... Я присягнувся захищати вас до кінця... — сказав він, перемагаючи біль, а потім знову звернув свою увагу на ворогів.
   Густав, помітивши, що Леонард ось-ось впаде, кинувся йому на допомогу. Його меч з брязком зустрівся з клинком одного з гвардійців, відволікаючи увагу нападників.
— Тримайся! — вигукнув Густав, вставши поряд із Леонардом.
— Завжди тримаюся, — крізь біль відповів той, ледве стоячи на ногах.
   Чарльз і Домінік, бачачи, як ситуація загострюється, вирішили діяти. Чарльз кинувся в атаку, а Домінік прикривав Джулієт, яка, незважаючи на сльози, намагалася залишатися сильною.
— Ми впораємося! Тримайте оборону! — вигукнув принц, намагаючись додати усім впевненості.
   Попри рани, попри біль і втому, Леонард не зупинявся. Думка про те, що Ебігейл чекає на нього, що вона дала йому шанс на щастя, була єдиною причиною, яка тримала його на ногах. Він не міг дозволити собі здатися — не тепер, не сьогодні.
   Чарльз підняв свій меч, відбиваючи удари гвардійців, які кинулися на нього. Домінік підхопив свій меч і кинувся до Антуана знову, але цього разу їхній бій був інакшим — без слів, лише удари, кожен із яких виражав біль, гнів і ненависть.
   Битва вирувала навколо, заповнюючи простір дзвоном металу, криками та звуками кроків. Але серце цієї драми було між батьком та сином, які знову і знову зіштовхували свої мечі, ніби намагаючись знайти правду в цьому смертоносному танці.
   Рафаель обвів хаос поглядом, скориставшись моментом, коли всі були зайняті боєм, і стрімголов кинувся до дверей скарбниці. Його очі палали жадобою влади, і серце билося в передчутті тріумфу. Але його шлях різко перекрив Чарльз, який, відбивши черговий удар гвардійця, став перед Рафаелем, широко розставивши руки. Його обличчя палало рішучістю.
— Ти думав, що я дам тобі дістатися до скарбниці? — холодно промовив принц, стоячи, мов нездоланна перепона. — Пісня належить моїй родині, і я її захищатиму до останнього подиху!
   Король глузливо усміхнувся, спершись на руків’я меча:
— Хлопчику, ти справді думаєш, що можеш мене зупинити? Змирися, твої зусилля — даремні. Я можу просто прибрати тебе зі свого шляху.
— Тоді спробуй.
— Маленький принце! Ти навіть не уявляєш, з ким зв’язався!
— А ти не уявляєш, на що я здатен, коли справа стосується захисту моїх близьких.
   Рафаель швидким рухом витягнув меч і кинувся на принца. Чарльз, хоч і був виснажений, вправно блокував удари. Метал гучно дзвенів, коли їхні мечі перетиналися. Рафаель атакував агресивно, намагаючись збити Чарльза з ніг, але принц бився з безпрецедентною відвагою, незважаючи на втому.
   Рафаель знову спробував пробити оборону Чарльза, але юнак вдало ухилився, завдавши контрудару, що залишив на плечі Рафаеля глибокий поріз.
— Ого, ти, виявляється, не такий слабкий, як виглядаєш. Але твоя слабкість у тому, що ти надто прив’язаний до своєї родини.
— І це моя сила.
   Бій продовжився з новою силою, але король був сильнішим фізично. Він раптом змінив тактику — піддавшись фальшивій слабкості, різко піднявся і завдав потужного удару, відкинувши Чарльза на землю.
   Принц впав на спину, болісно вдарившись об кам’яну підлогу. Його меч покотився з рук і опинився за кілька метрів. Рафаель, посміхаючись, підняв свій меч над юнаком, готуючись завдати вирішального удару.
— Це твій кінець, принце. Пісня і королівство тепер належать мені!
   На обличчі Чарльза читалася суміш люті, безпорадності та рішучості. Його серце калатало від адреналіну, але він не дозволив страху захопити його. Він дивився прямо в очі ворогу, не зводячи погляду, готовий до останнього моменту боротися.
   Рафаель посміхався, насолоджуючись моментом своєї переваги. Його меч був занесений над Чарльзом, який лежав на холодній землі, беззахисний. Усе здавалось втрачено. Але раптово...
— Ні! — Густав, побачивши небезпеку, кинувся вперед, не роздумуючи ні секунди. Він став між Рафаелем і Чарльзом, підставивши своє тіло під удар.
   Лезо з глухим звуком пройшло крізь броню лицаря, змусивши його впасти на коліна. Чарльз із подивом і жахом спостерігав, як Густав похитнувся і схопився за груди.
— Густаве! — закричав він, підтримуючи лицаря, щоб не дати йому впасти на землю. — Ні... Ні! Навіщо ти це зробив?!
   Густав повільно підняв голову, його обличчя було блідим, а губи вкривала кров. Його очі, незважаючи на біль, випромінювали спокій.
— Я... Я не міг дозволити... щоб він убив вас, Чарльзе, — прошепотів він, ковтаючи повітря. — Ви... ви маєте жити.
— Ти дурень! — сльози Чарльза котилися по його обличчю, капаючи на груди лицаря. — Я ненавиджу тебе! Всім своїм серцем! Ти зрадив мене! Використовував мою довіру, і зараз збираєшся померти у мене на руках?!
   Густав ледь помітно усміхнувся, простягаючи руку, щоб торкнутися обличчя принца.
— У нас... ніколи не було шансу, чи не так? — запитав він тихо, його голос звучав слабко, але водночас ніжно.
— Так, не було... Якщо ти це розумів, чому врятував мене?
— Я ж кохаю вас, Ваша Величносте... кхе, кхе... так, я знаю, що мені нема прощення, я... я жалюгідний... але мої почуття до вас були справжніми... я нікого так не кохав як вас...
— Ти вживеш. Я зроблю все для цього.
— Ви завжди були таким впертим, — тихо засміявся Густав, хоча кожне слово завдавало йому болю. — Але я щасливий... Щасливий, що мав змогу бути поруч із вами.
   Чарльз здавлено вдихнув, не в силах більше стримувати емоції.
— Ти не підеш! Ти залишишся зі мною, чуєш? — його голос тремтів. — Я... Я хотів сказати тобі це раніше... Але боявся. Я кохаю тебе, Густаве. Розумієш? Я... Я кохаю тебе.
   Лицар заплющив очі, ніби ці слова полегшили його страждання. Він ледь підняв руку і торкнувся щоки Чарльза.
— Я знав це... — прошепотів він. Його рука впала, а дихання стало важким і уривчастим.
— Густаве! Ні! Прошу, не залишай мене! — Чарльз тряс його, намагаючись зберегти його свідомість.
— Живи... Чарльзе, живи... за нас обох... — промовив він останнім зусиллям, і його тіло розслабилося.
— Зачекай трохи. Я врятую тебе.
   Принц підняв голову, наповнений гнівом і відчаєм. Його погляд упав на Рафаеля, який лише посміхався, спостерігаючи за сценою.
— Ти за це поплатишся, Рафаелю! — прошипів він, встаючи на ноги. Його очі палали ненавистю, а руки тремтіли від гніву.
— О, принце... Як драматично, — сказав король з посмішкою. — Я лише прискорив неминуче. Ти сам знаєш, що такі, як він, завжди закінчують, рятуючи когось "важливішого". Хіба це не його доля? Служити тобі до кінця?
   Чарльз із люттю стиснув кулаки. Його серце билося так швидко, що він чув лише пульсацію в голові.
— Я цього не дозволяв. Він не мав права за мене вмирати... Він мав жити... з нами... зі мною... Ти навіть не уявляєш, Рафаелю, що ти накоїв.
— Ах, Чарльзе, кохання засліплює тебе. І це твоя слабкість. Тому ти програєш.
— Я програю? Ні, Рафаелю. Це ти програв. Бо ти не знаєш, що таке кохання. І не маєш нічого, за що варто боротися.
   Принц нахилився і підняв меч Густава, який лежав на землі.
— Цей меч... належить не тільки йому. Він належить і мені. І я використаю його, щоб покласти край тобі.
   Рафаель посміхнувся ще ширше, але в його очах з'явилося щось схоже на тривогу. Він відчув, як атмосфера змінилася. Чарльз більше не виглядав слабким чи розбитим.
— О, як зворушливо. Але не думай, що цей виступ щось змінить. — Рафаель зробив випад уперед.
   Чарльз майстерно ухилився, його рухи стали швидкими та невблаганними. У кожному ударі, у кожному кроці відчувався гнів, біль і любов. Кожен його удар був присвятою Густаву.
— Це за нього! — вигукнув він, завдаючи сильного удару, що змусив Рафаеля відступити. — За кожну жертву, яку ти приніс заради своєї жадоби! За кожну людину, якою ти знехтував!
   Їхній бій наповнив залу звуком ударів металу. Чарльз був невблаганний. Його удари ставали дедалі сильнішими, поки Рафаель не впав на коліна, задихаючись. Він спробував підвестися, але меч Чарльза вже був націлений на його горло.
— Ти... не зробиш цього, — пробурмотів король, намагаючись зберегти свій самовпевнений вигляд. — Ти не вбивця.
— Ні, не вбивця, — сказав принц. — Джулієт! Хапай Пісню та тікай!
   Дівчина кивнула у відповідь на крик брата, її обличчя стало серйозним, хоча руки ледь помітно тремтіли. Її серце билося швидше з кожним кроком, коли вона прямувала до скарбниці. Леонард, мов щит, стояв позаду неї, тримаючи меч і відбиваючи атаки гвардійців. Шум бою лунав позаду, але принцеса намагалася зосередитися тільки на одній меті — схопити Пісню Дракона.
   Усередині скарбниці панувала тиша, яка різко контрастувала з хаосом зовні. Принцеса ковтнула сухий ком у горлі, підходячи до п'єдесталу, на якому лежав древній артефакт. Її руки тремтіли, коли вона торкнулася Пісні, протерла її від пилу, і кришталевий предмет блиснув, відбиваючи світло смолоскипів.
   Раптово голос Рафаеля розірвав тишу:
— Ні! — його крик був наповнений злістю. Він кинув розлючений погляд на своїх гвардійців. — Дурні! Чого ви стоїте?! Хапайте її негайно!
   Двоє солдатів кинулися на Чарльза, намагаючись вивести його з ладу. Принц, як лев, відбивав їх атаки, але цього вистачило, щоб Рафаель скористався моментом і кинувся слідом за Джулієт.
   Домінік, побачивши, як король намагається прорватися до принцеси, зірвався з місця. Проте Антуан миттєво перегородив йому шлях. Їх мечі знову зіткнулися.
— Ти б'єшся зі мною!
— Ні! Принцеса важливіша! Будь на нашій стороні! — вигукнув хлопець, блокуючи черговий удар. — Ще є шанс все виправити!
   Антуан застиг на мить. Ці слова, мов лезо, проникли глибоко в його душу. Він вагався, але потім, ніби прийнявши рішення, зітхнув і відступив.
— Гаразд, — промовив він. — Ходімо.
   Але їх шлях майже одразу заблокувала ще більша кількість гвардійців. Домінік і Антуан знову змушені були боротися, поки десь далеко попереду доля Джулієт вирішувалася.
   Тим часом Леонард усе ще героїчно прикривав відхід принцеси. Його меч безжально рубав гвардійців, але їх ставало дедалі більше.
   Дівчина тим часом вибігла зі скарбниці, тримаючи Пісню в руках. Її сукня, легка й блискуча, розвивалася на вітрі, коли вона бігла, ніби борючись зі стихією. У грудях усе стискалося від страху, але вона знала, що не може зупинитися.
   Вона зупинилася тільки тоді, коли забралася на вершину однієї зі стін палацу. Високі зубці старовинної кам'яної споруди були її єдиним прихистком від солдатів, що збиралися внизу. Холодний зимовий вітер кусав її обличчя, але вона тримала Пісню міцно, не дозволяючи собі сумнівів.
   Рафаель нарешті вийшов у двір, його силует темнів серед гвардійців, які, мов хвиля, розливалися по замковому подвір’ю.
— Не дайте їй заспівати пісню! — його голос був гучним і владним, як розпечене залізо, що пронизує саме серце.
   Джулієт оглянула двір. Солдати, гвардійці, лицарі Рафаеля, навіть Габріелла з Рошеном та Бернардом — усі були націлені на неї. У її голові промайнула думка: "Чи зможу я зробити це? Чи варта я того, щоб покласти своє життя заради них?"
   Але в її серці запалав вогонь. Її очі набрали впевненості, коли вона стискала Пісню. Вона зрозуміла, що її доля вже давно була визначена, і зупинитися зараз означало зрадити всіх, кого вона любила.

                             💎   💎   💎

   Тиша підземелля порушувалася лише звуками обережних кроків і далекого шепоту вітру. Вівьєн, озброєний лише кинджалом і своєю рішучістю, прослизав між вузькими коридорами темниці. Його серце калатало в грудях, але він тримав себе в руках. Він знав, що має виконати свою місію – звільнити гвардійців, які залишилися вірними королю Вільгельму. Це був єдиний шанс протистояти Рафаелю і його військам.
      Діставшись до камер, він зупинився біля одних з ґрат, за якими сиділи кілька втомлених, але непокірних гвардійців. Їхні обличчя ожили, коли вони побачили знайоме обличчя. 
— Вівьєне? — прошепотів один із них, його голос був наповнений як здивуванням, так і надією. — Ми думали, що ніхто не прийде.
— Король живий, — тихо відповів він, прикладаючи пальця до губ, закликаючи до тиші. — І ми маємо шанс відбити наше королівство. Але без вас ми не зможемо.
   Його слова мали магічний ефект. Гвардійці, які лише хвилину тому виглядали виснаженими й пригніченими, тепер дивилися на нього з новим блиском у очах.
— За короля! — пошепки, але з впевненістю сказав один із них.
   Чоловік дістав зв’язку ключів, яка висіла у нього на поясі, і почав швидко відмикати камери одну за одною.
— Всі разом, — сказав він, коли останній гвардієць вийшов із камери. — У нас мало часу. Зброю знайдете в арсеналі біля виходу. Я поведу вас.
   Коли вони разом вибралися з темниці, їх зустрів холодний подих ночі. Королівський двір здавався загрозливо тихим, але Вівьєн не відволікався. Його погляд випадково зупинився на стінах палацу, де силует принцеси Джулієт освітлювався місячним світлом. Її присутність нагадала йому про те, за що вони борються.
— За принцесу! За принца! За короля! За королівство! — вигукнув він, піднявши свій меч, щойно гвардійці озброїлися.
— В атаку! — пролунало у відповідь, і вони, мов буря, кинулися вперед, прориваючись до гвардійців Рафаеля, які патрулювали двір.
   Крики і дзвін мечів швидко наповнили ніч. Противників було більше, і сили були явно нерівні, але вірні гвардійці билися відчайдушно. Вівьєн був у самому епіцентрі бою. Його рухи були точними, а удари – смертоносними. Та в кожен момент він відчував, як на його плечі тисне відповідальність.
   Удар меча лише на кілька сантиметрів розминувся з його грудьми. Чоловік відбив атаку, миттєво контратакуючи. Його серце билося так, ніби мало вибухнути, але він не міг дозволити собі слабкості. У голові крутилася лише одна думка – Мелісса. Її обличчя, її усмішка були як світло, яке пробивалося крізь темряву цього жаху.
"Я мушу вижити. Я мушу повернутися до неї," — думав він, витираючи піт і кров із чола.
   Вівьєн знав, що ще не сказав їй найважливіших слів. Він хотів зізнатися їй у коханні, хотів попросити її стати його дружиною. Ця думка тримала його на ногах, коли вже здавалося, що сили закінчуються.
— Тримайте лінію! — крикнув він своїм товаришам, коли гвардійці Рафаеля почали тиснути сильніше.
— Вони наступають з усіх боків! — закричав один із солдатів, намагаючись відбити атаку двох противників одразу.
— Ми не відступимо! Ми боремося за наше майбутнє! — вигукнув чоловік, відбиваючи меч і швидко переходячи в наступ.
   Він знав, що кожна секунда цієї битви – це шанс для принцеси, для короля, для всіх тих, хто покладається на них. Його рішучість була непохитною, і навіть коли здавалося, що ворог переважає, він не зупинявся.
   Кров, крики та звуки металу зливалися в єдиний хаотичний симфонічний ритм битви. Але в душі Вівьєна жила надія. Він був упевнений: якщо вони вистоять, то переможуть. І тоді він повернеться до Мелісси і скаже їй усе, що давно носить у своєму серці.
   Джулієт дивилася на цю битву. Вона вдихнула холодне повітря і підняла Пісню над головою. Її голос, сповнений суму та сили, прорізав морозне повітря:
— Я збережу наше королівство, навіть якщо доведеться віддати за це життя!
   Рафаель, почувши її слова, закричав:
— Зупиніть її!
— Ні! — знайомий голос розривав повітря, змушуючи дівчину завмерти на місці. Вона обернула голову, і перед її очима з’явилися знайомі постаті. Домінік, поряд з Антуаном, про якого вона ще нещодавно мала іншу думку, і Леонард, що допомагав Чарльзу нести пораненого Густава, крокували до неї з королівської скарбниці.
— Вони живі... — її голос тремтів, а сльози беззвучно покотилися по її обличчю. Ще кілька хвилин тому здавалось, що їх усіх вже неможливо врятувати. Але зараз, коли вони були тут, все виглядало по-іншому. «Хвала небесам...» — думала вона, відчуваючи, як неймовірне полегшення розливається по її тілу.
   Але її внутрішня радість тривала лише мить, бо раптом голос Домініка, сповнений паніки, розірвав тишу:
— Не роби цього! — він намагався наблизитися до неї, його голос був переповнений відчаєм. — Якщо ти заспіваєш Пісню Дракона використовуючи Кришталевий Голос, ти загинеш! Не розумієш?!
   Її серце, наче затиснуто в лещатах, але вона не могла зупинитись. Вона все прекрасно знала. Знала про страшну ціну, яку їй доведеться заплатити, але вона була готова. Вона вже не могла повернути назад, адже ця Пісня була єдиним шансом зупинити зло, що нависло над її світом. І, може, цей жахливий вибір був лише її долею.
   Джулієт підняла погляд до неба, в її очах горіла рішучість, а в грудях біль — біль від розуміння того, що її крок може призвести до загибелі. Вона глибоко вдихнула холодне повітря, що обгортало її обличчя, і кинула останній погляд на Домініка, якого так кохала.
   Вітер став сильнішим, він вів з собою сніг, який падав із небес, ніби самі небеса плакали разом з нею. Її довге фіолетове волосся майже танцювало в повітрі, разом із легкими складками сукні, що розвивалися за її спиною. Вона відчула, як сила починає проникати в неї, як у її голосі починають формуватися перші ноти цієї неперевершеної пісні, здатної змінити все.
— Джулієт, прошу тебе! — слова Домініка проривалися крізь вихор і шум вітру, та не мали сили зупинити її.
   Її рішення було вже прийнято. Вона вже готова була віддати все, навіть своє життя, аби зупинити це зло раз і назавжди.
— Вже час... — вона закрила очі і прошепотіла молитву. — Бог всемогутній, будь ласка, допоможи тим, хто обирає свій шлях, обдаруй сміливістю тих, хто страждає і надією тих, хто у розпачі, — тепер вона відчула, що готова використати Пісню Дракона.
   Дівчина глибоко вдихнула, відчуваючи, як її тіло наповнюється енергією, мов струм, який пронизує кожну клітину. Вона знала, що цей момент був доленосним, і її пісня мала стати останнім акордом. Вона розгорнула кришталевий сувій який тримала в руках, вдихнула повні груди, і заспівала...
— І кожну мить, ця симфонія вбивств, мов реквієм, болісно бринить та несе смерть.
І прозвучить ця симфонія вбивств для тих лише, хто набрид мені клятим серцем.
Ті, хто зрадили, падуть у тінь, істина розкриється, коли відчуєш біль.
Моя рука — це вирок, мій погляд — це кінець, всі вони втратять розум, як у темряві слід.
І звучатиме цей хор, що не дасть їм спокою, це не просто війна — це твоя насолода.
Я не зупинюсь, не буде милосердя, бо в цьому світі для мене немає прощення.
І кожен крок буде останнім для них, тому що я веду свою симфонію вбивств.
   Її голос прозвучав, як струни на старому інструменті, розриваючи тишу. Кожне слово — це був крик душі, кожен звук — немов відгук нескінченного болю, що накопичувався в серці.
   І раптом… здавалося, що сам світ зупинився. Потужний, немов грім, звук пронісся крізь повітря. Він розривав все на шматки: небо, землю, час, простір. Весь палац наче затрусило від того звуку, який лунав, як відлуння з потойбічного світу. Із цього звуку почав формуватися Кришталевий Голос, що оточував Джулієт. Він був живим, він дихав, і його сила була неймовірною.
   Чарльз знизу кричав, його голос затремтів від паніки:
— Сховайтеся! Швидше! Дракон знищить всіх!
   Рафаель не міг повірити своїм очам і розлючено вигукував накази своїм гвардійцям, які швидко збиралися навколо стін палацу, намагаючись створити захист. Але було вже пізно. Пісня заповнила весь простір. Принцеса повторила її ще раз, усвідомлюючи, що відступати неможливо. Її спів став сигналом, початком кінця.
   Вітер, нестримно рвався з усіх боків, як демон, який розриває сітку часу. Джулієт ледве втримала рівновагу, коли сильний порив повітря ледь не скинув її зі стіни. Вогонь охопив її тіло, ставши її захисником і руйнівником одночасно. Згоріла вся її свідомість, і залишилося лише те, що вона відчула в цей момент — пекельну силу, котра рухалася безперервно вглиб її серця.
   І ось, що побачили всі, хто знаходився внизу. З пащі Дракона, що з’явився на небі, вирвався потік вогню, яскравий та страшний, подібно до гніву Бога, що палає в його грудях. Дракон був голодний, і не відчував різниці між ворогами і тими, кого колись вважав друзями. Він не вибирав жертв — просто розправлявся з усіма, що потрапляли в його лють.
   Він літав годинами, обгортаючи палац і все навколо в яскравому вогняному обручі, а його темні, могутні крила створювали вихори, що викликали у всіх страх.
   Але перед самим світанком Дракон відлетів, залишаючи за собою тільки порожнечу, мов велика, нескінченна тінь. Палац був зруйнований, і весь цей світ начебто занурився в мовчазну, неприступну темряву.

                            💎   💎   💎

   Через деякий час після битви ті, хто вижив, стояли серед руїн, не в змозі повірити у те, що бачили. Все було зруйноване, наче саме небо впало на землю. Чорний дим від згорілих уламків та попелу стелився низько над білим снігом, змішуючи чистоту з руїною. Гвардійці, що служили Рафаелю, люди які були на його стороні, і сам він, згоріли, перетворившись на купу попелу, який вітер розносив по двору.
   Домінік, разом з Антуаном, стояв у центрі внутрішнього двору, його погляд був порожнім. Він не міг дивитися на те, в що перетворилося місце, яке колись було домом. Навколо нього панувала тиша, здавалося, що навіть вітер не наважувався порушити цей момент. Запах сажі й горілого дерева роз'їдає легені, але це не здавалося важливим.
   Леонард повільно вийшов зі своєї схованки, тримаючись за поранену руку. Його обличчя було блідим, але він, зі всіх своїх останніх сили, тримався на ногах. Тим часом Чарльз, повністю забруднений у крові, сидів біля Густава, стискаючи його рану, намагаючись зупинити кровотечу. Він не говорив нічого, лише міцно тримав руки на тілі коханого, наче боявся, що відпустить, і той зникне.
   Вівьєн та інші, хто вцілів, стояли осторонь, занурені в мовчання. Вони не могли знайти слів, щоб висловити свої емоції. Хтось мовчки молився, хтось просто дивився у порожнечу, наче намагаючись зрозуміти, як вони взагалі залишилися живі.
   Раптом тишу порушив стукіт кінських копит. Король Вільгельм, Ебігейл та Мелісса зупинилися, побачивши спустошення перед собою. Їхні обличчя застигли від шоку. Вони злізли з коней і побігли до тих, за кого вони молилися, щоб побачити живими.
   Вільгельм упав на коліна перед своїм сином Чарльзом та пораненим Густавом. Його руки тремтіли, коли він торкався обличчя сина, наче переконуючись, що це не сон.
   Ебігейл кинулася до Леонарда, обіймаючи його так сильно, що здавалося, ніби хотіла злитися з ним у єдине ціле. Сльози котилися її обличчям, але вона навіть не намагалася їх стримувати.
   Мелісса, підійшовши до Вівьєна, мовчки подивилася йому в очі, а потім, несподівано для всіх, обійняла і поцілувала його. В її руках була аптечка, і вона тут же почала надавати допомогу Густаву. Її дії були швидкими, але в очах стояв страх, що будь-яка секунда зволікання може коштувати життя.
— Невже все закінчилося? — прошепотіла Ебігейл, дивлячись на короля, але водночас звертаючись до всіх.
— Так... — відповів Чарльз, хоч у його голосі було більше сумніву, ніж впевненості.
   Але Домінік не чув їхньої розмови. Його очі судомно шукали когось серед руїн.
— Де Джулієт? — запитав він, але ніхто не відповів. Паніка почала охоплювати його. — Де Джулієт?! Джулієт! — його голос став гучнішим, майже криком.
   Він почав перевертати уламки та сніг, шукаючи її, ігноруючи всі спроби зупинити його.
— Домініку, зачекай! — спробував втрутитися Антуан, але той грубо відштовхнув його.
— Джулієт! — він кричав так голосно, що відлуння його голосу відбивалося від руїн. — Джулієт!
   Тиша. Мовчання, що пробивало серце, як крижаний ніж.
   А потім він побачив її. Фіолетове волосся дівчини було розсипане по білому снігу, який здавався ще більш білим поряд з її блідим обличчям. Вона лежала нерухомо, її сукня була розірвана й забруднена, але вона виглядала так, ніби просто спить.
   Домінік впав на коліна біля неї, його руки тремтіли, коли він доторкнувся до її обличчя.
— Ні... Ні, тільки не це... — його голос ледь звучав.
   Сльози падали з його очей на її обличчя, але вона не рухалася. Він безперестанку витирав їх своєю рукою, наче сподівався, що це розбудить її.
— Джулієт... Відкрий очі, прошу тебе... Я не можу без тебе... — його голос почав тремтіти. — Ти не можеш залишити мене...
   І тоді він закричав. Його крик розірвав тишу, пронизав повітря, змусив кожного, хто був поруч, затамувати подих. Це був крик відчаю, болю, втрати, що розривав душу.
   Ніхто не стримував сліз. Ебігейл сховала обличчя в руках, Леонард відвернувся, щоб приховати свої емоції, а Чарльз, міцно стискаючи кулаки, просто закрив очі.
   Цей момент був нестерпним для всіх, але для Домініка він став кінцем світу.
   Тоді король Вільгельм, стоячи посеред руїн минулого і майбутнього, усвідомив істину, яка досі уникала його розуміння. Пісня Дракона — це не просто джерело сили чи магії. Це випробування для людської душі. Занадто могутня, щоб належати будь-кому, вона повинна бути замкнена, захована в місці, де жодна людина більше не зможе її знайти. Вільгельм дивився на неї, ніби востаннє. У його очах відбивався і смуток, і полегшення. "Тільки так вона залишиться легендою, тільки так світ буде врятовано," — подумки промовив він.
   Дихання короля було важким, його плечі опустилися від тягаря відповідальності. Погляд ковзнув по обличчях тих, хто стояв поруч із ним. Кожен із них пережив свою боротьбу, свої втрати, свої надії.
— Це кінець, чи початок? — порушив тишу Леонард.
   Вільгельм озирнувся на нього, намагаючись знайти відповідь, але в цю мить тишу порушив слабкий звук, що долинув з боку.
— Джулієт! — вигукнув Чарльз, нахиляючись над сестрою.
   Принцеса, яка досі лежала нерухомо на снігу, раптово відкрила очі.