Сонце стояло високо в небі, розсіюючи свої промені на блискучий сніг, що покривав землю навколо палацу. Усюди панувала тиша, яка різко контрастувала з недавньою метушнею в тронній залі, де щойно завершилося важливе оголошення короля Вільгельма. Натовп розійшовся, і тепер зала була порожньою. Лише кілька відлунь від кроків все ще лунали в коридорах.
   Домінік, знервований та розгублений, вийшов з тронної зали на ватних ногах, сподіваючись знайти спокій у холі палацу. Він вирішив зачекати на Джулієт, хоча не міг чітко пояснити собі, навіщо це робить. Його думки перепліталися в хаосі, одна за одною виринаючи в голові, але жодна з них не могла скласти цілісної картини того, що щойно сталося.
— (Король дозволив мені брати участь у турнірі? Це насправді сталося?) — думав він, але це здавалося нереальним.
   Юнак намагався усвідомити всю важливість цього моменту, але замість цього лише відчував, як його тіло наливається важкістю. Що йому тепер робити? Він, звичайний шпигун, якому треба було залишатися в тіні, тепер опинився в центрі подій, яких так прагнув уникнути. Його руки мимоволі торкнулися холодної кам’яної стіни, на яку він сперся, намагаючись знайти якусь точку опори в цьому вирі думок і почуттів.
   Поки він стояв, намагаючись зібрати думки докупи, повз нього пройшла принцеса Валері. Вона легко ковзнула по коридору, її сукня легенько шелестіла об підлогу, коли вона наближалася до нього. Домінік майже не помітив її наближення, настільки був занурений у свої думки. Але коли він підвів голову, їхні погляди зустрілися.
— Принцесо Валері! — вигукнув хлопець, схиляючи голову перед нею.
— Домініку... — тихо відповіла принцеса, опустивши свій погляд на підлогу, немов не могла зустрітися з його очима.
   Йому було ніяково дивитися на неї після того, що сталося між ними. Той момент, коли все вийшло з-під контролю. Він нервово оглянувся навколо, боячись, що принцеса Джулієт може побачити їх разом. Його серце билося швидше від страху бути викритим і від власного нерозуміння, як поводитися в цій ситуації.
— Ви щось хотіли?... — запитав він, намагаючись повернути ситуацію в буденне русло.
— Я... Домініку... — Валері зупинилася на мить, мовби збиралася з думками. — Я хотіла поговорити з тобою... Про той день... Про поцілунок...
   Вона намагалася знайти правильні слова, але їх не було. Всі можливі варіанти здавалися їй неправильними або недостатньо сильними, щоб виразити її справжні почуття. Домінік не витримав і різко схопив її за плечі змусивши подивитися йому в очі.
— Принцесо... Я, чесно не хотів, щоб ви надумали собі чогось, що неможливо... Мені шкода, що я використав вас. Мені дуже соромно, — він усвідомлював, що їхня зустріч була лише миттю слабкості, яка не повинна була статися.
   Валері почала тремтіти. Її очі наповнилися слізьми, і вона, не стримуючи їх більше, дозволила їм вільно стекти по її щоках.
— Але я... — її голос здригнувся від емоцій, і вона ледь вимовила ці слова. — Я справді закохана...
— Вибачте, я не можу вам відповісти взаємністю, — його слова були різкі, як холодний вітер, але він знав, що так потрібно.
— Я розумію... — промовила вона, але її голос майже зник у порожнечі.
   Домінік, відчуваючи, як його пальці тремтять після відпускання плечей дівчини, зробив крок назад, намагаючись віднайти внутрішній спокій. Валері, не бажаючи більше залишатися в його присутності, різко розвернулася і рушила у напрямку своїх покоїв. Її кроки лунали глухо, мов удари серця, що стискається від болю. Хлопець стояв на місці, відчуваючи себе спустошеним, коли раптом з тронної зали з’явилися Джулієт та Ебігейл.
— Якась вона засмучена, — тихо зауважила графиня, уважно проводжаючи поглядом фігуру Валері. Її очі блищали від цікавості та здогадок.
— Дійсно, — відповіла принцеса, задумливо оглядаючи подругу, немов намагаючись знайти відповіді у виразі її обличчя. — Цікаво, що ж трапилося?
— О, а там Домінік! — Ебігейл раптово вигукнула, вказуючи пальцем у сторону юнака, що стояв біля стіни, втупившись у підлогу.
   Джулієт миттєво обернулася, її погляд зупинився на ньому, і в її очах блиснула тривога змішана з теплом. Вона завжди відчувала до нього особливу прихильність, і кожного разу, коли бачила його, її серце починало битися частіше.
— Ходімо до нього, — запропонувала вона, і вони разом наблизилися до Домініка, який, помітивши їхній підхід, знову відчув, як його серце стискається від суперечливих почуттів.
— Міледі, графине... — промовив він, ввічливо вклоняючись. Його голос був м'яким, але в ньому чулась легка втома. — А я якраз чекав на вас, — додав він, зупинивши свій погляд на Джулієт, і її очі мимоволі засяяли.
— Домініку! Ти не уявляєш, як я рада за тебе! — радісно вигукнула дівчина, і не стримуючи себе, кинулася до нього й міцно обійняла. Її руки, обвивши його шию, принесли йому незвичайне тепло, яке він не міг порівняти з жодним іншим відчуттям. — Це ж такий шанс для тебе! — продовжила вона, відчуваючи, як його серце б'ється в унісон з її власним.
   Домінік стояв нерухомо, вражений її близькістю, намагаючись зосередитися і не здавати своїх справжніх почуттів. Він знав, що це більше, ніж він заслуговує. Її обійми були чимось, що він ніколи не забуде, але також чимось, чого він ніколи не міг дозволити собі хотіти.
   Ебігейл, яка спостерігала за ними з деяким подивом, вирішила нагадати їм про свою присутність. Вона делікатно відкашлялася, що привернуло їхню увагу і змусило Джулієт злегка відсторонитися від парубка.
— Якщо ви так хочете побути наодинці, то вже б зачекали, поки я піду, — прокоментувала графиня та усміхнулась.
— Не вигадуй, Ебі! — принцеса трохи зніяковіла і відійшла на крок назад, ніби боячись, що хтось може неправильно зрозуміти її дії.
   Домінік, спостерігаючи за нею, відчував, як його власні емоції стали занадто сильними, щоб їх контролювати. Але він залишався зовні спокійним, його серце було приховане за маскою ввічливості та обов’язку. Він знав, що ці моменти щастя — скоро минущі, і незабаром все повернеться до жорсткої реальності.
— Ось ви де, — невідомий голос пролунав несподівано, і вони миттєво обернулися.
   З легкою усмішкою, впевненим поглядом і кроком, що відлунював у коридорі, Чарльз наближався до них, випромінюючи невимушену впевненість. Коли він нарешті підійшов, то ніжно при обняв за плечі свою сестру, ніби захищаючи її від невидимих небезпек.
— Тож, я можу тебе привітати, Домініку. Навіть я не очікував, що батько прийме таке рішення.
— Так, Ваша Високість, — відповів він, намагаючись триматися рівно і впевнено.
   Чарльз злегка нахилив голову, уважно вдивляючись у його обличчя. Його погляд був проникливим, як у того, хто звик читати думки інших без слів.
— Ти не виглядаєш задоволеним своїм новим становищем.
— Це просто... несподівано, — пробурмотів Домінік, намагаючись знайти правильні слова, хоча його розум крутився на місці, немов у лещатах.
— Несподіванки бувають різні, — сказав принц, тепер уже відверто усміхаючись. — Іноді саме вони відкривають перед нами нові можливості. Тобі варто скористатися цим шансом.
— Можливо, ви маєте рацію.
— В будь-якому разі, — додав він, після короткої паузи. — Я надіюсь, що ти хоча б не помреш на турнірі.
— Брате! — обурилася Джулієт. — Як ти можеш таке казати?!
   Чарльз лише розсміявся, не звертаючи уваги на її гнів. Його сміх був заразливим, і на мить у повітрі зависла легкість.
— Вибач, сестричко. Я не зміг стриматися.
— Ти як завжди... — принцеса зітхнула.
— Ну, тут уже нічого не зробиш, — додав принц безтурботно, немов усе було вирішено, і на обличчі знову засяяла та сама усмішка, яка надавала йому невимушеного шарму.
— До речі... — вона раптом здивовано оглянулася, ніби щось згадала, і запитала, трохи тривожно. — Я не бачу Густава. Він не з тобою?
   Це питання, хоча і звучало просто, викликало несподівану напругу в обличчі Чарльза. Він трохи затримав дихання, намагаючись зібратися з думками. Джулієт завжди могла відчути, коли він щось приховував.
— Ні... — коротко відповів він, не наважуючись дивитися їй в очі. Його погляд раптово став відчуженим, ніби він поринув у власні думки.
   Спогади про Густава болісно нависли над його розумом. Всі думки про недавній їхній поцілунок, що вперто не покидав його свідомість, змушували його відчувати змішані почуття — від болю до бажання.
   І принц навіть не підозрював, що той, хто заполонив його думки, зараз стояв на відстані, прихований тінню арок у сусідньому коридорі. Густав спостерігав за ними, його погляд був непроникним, а серце — важким, як камінь.
   Його душу розривали на частини суперечливі почуття. З одного боку, він відчував непереборне бажання кинутися до Чарльза, доторкнутися до його руки і сказати те, що вже давно пульсувало в його серці. З іншого боку, страх перед можливими наслідками та важкістю цього кроку стримували його від будь-яких дій.
— (Мені потрібно поговорити з принцом... Але на одинці.) — лицар знав, що йому для цього потрібно зробити.

                           💎   💎   💎

  Чарльз крокував коридором, направляючись до своїх покоїв, його кроки були рішучими, а думки хаотично носилися у голові. Він навіть не помітив, як його оточення змінилося, поки несподівано не був схоплений і затягнутий до однієї з кімнат. Раптово відчувши, як чиясь рука щільно закрила йому рот, принц інстинктивно напружився, готуючись до оборони. Його серце забилося частіше, а в очах спалахнули вогники роздратування та нерозуміння. Але здивування швидко змінилося на інше, коли перед собою він побачив Густава.
   Лицар стояв перед ним, його вираз обличчя був важким і зосередженим. Величезні гранітні очі широко розкрилися, коли він побачив, що його дію одразу зрозуміли неправильно. Густав приклав палець до губ, прошепотів: "Тихо". Чарльз кивнув, і тоді рука лицаря відступила, дозволивши принцу знову вільно дихати. Густав зробив крок назад, даючи Чарльзу трохи більше простору, проте залишився настільки близько, що обидва могли чути дихання один одного.
— Що ти виробляєш?! — Чарльз не зміг стримати роздратування, його голос був напружений та гострий, наче лезо. — Що за цирк ти тут влаштовуєш?
— Я мав із вами поговорити, — тихо пояснив Густав, його голос був твердим, але повний внутрішнього болю. — Будь ласка, дозвольте мені це зробити.
— Ми вже все вирішили, Густаве. Досить сипати собі сіль на рану, нічого від цього не зміниться...
— Будь ласка... — лицар поглянув йому прямо в очі, його погляд був майже відчайдушним. Він зробив ще один крок вперед, скорочуючи відстань між ними.
— Зупинись, — принц намагався тримати себе в руках, але відчував, як його серце починає швидше битися. — Чого ти цим хочеш добитися?
— Не знаю! Я вже нічого не знаю... Через те, що ви мені подобаєтеся, я просто божеволію від злості. Поняття не маю, що робити.
— Густаве... — чоловік важко видихнув, відчуваючи, як у ньому зростає внутрішня напруга. Він провів рукою по своєму фіолетовому волоссю, намагаючись заспокоїтись. — А ти думаєш, що я знаю? Як ти думаєш, що я маю відчувати, коли моє серце належить іншому, але моя доля — одружитися на тій, яку я ніколи не зможу покохати? Ти думаєш, мені буде легко з цим всім жити?
— Тоді давайте втечемо! — Густав схопив його за плечі, міцно тримаючи, наче це був його останній шанс. — Разом, кудись далеко-далеко, де б ніхто нас не знав, і ми могли б почати все з чистого аркуша.
— Я не хочу тікати, — рішуче відповів Чарльз. — Я — принц, майбутній король Кристалеусу, і я нізащо не залишу свої обов'язки, які на мене було покладено. Ти можеш думати, що моя поведінка зверхня, але мені все одно. Я не виберу кохання, коли на кону стоїть доля всього королівства.
— Я розумію... — лицар опустив голову, його погляд впав на підлогу, але руки все ще міцно тримали плечі принца. — Але, якщо це не зробити зараз, потім може бути занадто пізно... — його голос знизився до шепоту, він би хотів сказати більше, але страх перед майбутнім змусив його замовкнути.
— Пізно? Що ти маєш на увазі? — Чарльз відчув дивний холод, що пройшов по його спині. Він знав, що щось не так, але не міг зрозуміти, що саме.
   Густав мовчав, його губи стиснулися, а погляд залишався прикутим до підлоги. Він знав, що приховує від Чарльза щось надзвичайно важливе, те, що могло б змінити їхнє життя назавжди. Але страх перед наслідками цієї правди був сильнішим за бажання відкритися. Він не міг змусити себе сказати правду, знаючи, що коли це станеться, буде вже занадто пізно щось змінити.
— Густаве, ти щось приховуєш від мене? — голос принца став наполегливішим, вимагаючи відповіді.
   Лицар мовчав, все ще тримаючи принца за плечі, але не піднімаючи погляду. Його мовчання було гучнішим за будь-які слова, і Чарльз відчув, що десь глибоко в його душі зростає відчуття тривоги.
— Гаразд, якщо ти мовчиш, то я залишу тебе тут. — сказав він, його голос був холодним, але в очах блиснув відтінок жалю.
   Принц ще раз кинув погляд на лицаря. Густав все ще стояв, схиливши голову, його біле волосся приховувало обличчя, яке він так і не зміг підняти в останню мить. Чарльз відчув на серці тягар, якого не міг позбутися, але він не дозволив собі залишитися. Він скинув руку Густава зі свого плеча, рішуче розвернувся і, не озираючись, відчинив двері.
   Коли він покинув кімнату, Густав залишився стояти на місці, відчуваючи, як холодний страх проникає в кожну клітину його тіла. Він знав, що з кожним кроком принца, з кожною миттю їхня спільна доля стає все більш недосяжною. І тепер йому залишалося тільки чекати, коли невідворотне настане. І тоді йому доведеться грати за іншими правилами.
   Тим часом, Джулієт разом із своєю подругою Ебігейл, весело обговорюючи останні новини, крокували до покоїв принцеси, залишаючи за собою легкий шлейф сміху та жартів. Їхні сукні тихо шурхотіли по мармуровій підлозі, а у повітрі ще довго вібрували залишки їхньої легкої, безтурботної розмови. Домінік, під приводом того, що хоче провідати свою так звану сестру, тихо відпросився й непомітно зник у коридорах палацу. Однак його думки були важкими, і кожен крок здавався йому все більш непевним.
   Наблизившись до крила слуг, він ще раз зважив своє рішення, перш ніж зайти до кімнати Габріелли. Коли двері за ним зачинилися, Домінік відчув, як напруга поступово наростає в його грудях. Він знав, що ця розмова буде не з легких. Габріелла, здавалося, не була здивована його появою; насправді, вона виглядала так, ніби чекала його весь цей час.
— О, Доме, який неочікуваний візит, — промовила вона з насмішкою в голосі, не припиняючи заплітати своє яскраве руде волосся у високий хвіст. Її очі блищали зловісною іронією, але Домінік не піддався на провокацію.
— Я прийшов повідомити про дещо важливе, — сказав він, роблячи кілька кроків углиб кімнати і обережно зачиняючи двері за собою.
— О, ти прийшов із важливими новинами? — дівчина кинула на нього косий погляд через плече. — Я вже знаю, що тобі король дозволив змагатися на турнірі. Про це говорять навіть безхатні коти на подвір'ї палацу.
— Це не головне, — його голос став серйознішим, холоднішим, ніби готуючи ґрунт для наступних слів. Відчувши зміну в його тоні, вона перестала плести волосся і уважно подивилася на нього.
— Тоді, що ж таке важливе ти мені хочеш сказати?
   Хлопець на мить зупинився, обираючи слова, які могли б передати весь тягар його рішення.
— Можеш передати Покровителю, що я відмовляюсь виконувати його останній наказ.
   Габріелла застигла на місці, її обличчя відбивало повний шок від почутого.
— Що ти сказав? — її голос затремтів від люті. — Від чого це ти відмовляєшся?
— Я відмовляюся виконувати новий наказ Покровителя, — продовжив він, не знижуючи тону. — Я відмовляюсь вбивати принцесу Джулієт.
   Ці слова прозвучали наче грім серед ясного неба. Дівчина швидко наблизилася до нього, її обличчя було сповнене гніву.
— Що ти несеш?! — різко вигукнула вона, її очі блищали від ярості. — З якого це дива ти раптом вирішив не виконувати наказ? Ти розумієш, що тепер буде?
— Мені байдуже, — холодно відповів Домінік, зустрівши її погляд без жодного страху. — Я більше не хочу бути під його крилом.
— Ти просто дурень! — Габріелла майже кричала, її голос відбивався від стін кімнати, створюючи напружену атмосферу. — Ти знаєш, що від Покровителя так просто не підеш. Він не тільки вб'є принцесу, але й тебе заодно!
— Я повторюю: мені байдуже, що буде. Я не хочу виконувати його накази.
— Та ти просто закохався у цю принцеску як останній бовдур! — крикнула вона, блискаючи очима. — Ти думаєш, вона тебе потребуватиме, коли вся правда вилізе на поверхню? Вона викине тебе як непотрібного цуцика, і ти більше ніколи її не побачиш!
— Так, я закоханий у цю "принцеску"! — визнання вирвалося з його вуст, наче річка, яка пробила дамбу. — Але ти навіть не знаєш її, щоб говорити мені всі ці нісенітниці.
— Зате я прекрасно знаю тебе, Доме. Холодний, безжальний, нікому не потрібний. Це Покровитель дав тобі все, що ти зараз маєш. Ти думаєш, якщо б ти і далі гнив собі в тому сиротинці, ти колись зміг би опинитися в цьому палаці та зустрітися з Джулієт? Та вона ніколи б у житті не подивилася на такого обірванця як ти.
— Помовч, — прохрипів він, відчуваючи, як гнів починає заповнювати його груди.
— О, а що буде, коли вона дізнається, що у тебе насправді немає ніякої сім'ї? — Габріелла не зупинялася, підступаючи ще ближче, її слова проникали в його свідомість як отрута.
— Замовкни, — попередив він знову, його кулаки стиснулися від напруги.
— Ти говорив їй, що йдеш провідати свою "сестричку", а насправді лягав зі мною в ліжко. Як ти думаєш, чи витримає її маленьке, крихке дитяче серце усю цю правду? — її насмішливий тон різав його слух, наче гострий кинджал.
— Ти не посмієш нічого їй сказати, — Домінік втратив самовладання і притис Габріеллу до стіни. Її очі вп'ялися в його з відтінком насолоди від його реакції.
— Мені смішно з тебе, — вона засміялась, її сміх був холодним і порожнім. — Ти прийшов до мене, такий впевнений у собі, сказав, що не хочеш більше працювати на Покровителя. І ти дійсно вважаєш, що він нічого не зробить з тобою? Що ти вийдеш сухим із води? Бути таким наївним у твої роки — це просто дурість.
— Можеш говорити, що хочеш. Можеш погрожувати мені стільки, скільки твоя душа забажає, — його голос був тихим, але сповненим внутрішньої рішучості.
— О, ти мені дозволяєш? Як великодушно з твого боку, я не можу! — вона з сарказмом відмахнулася.
— Але якщо ти щось скажеш принцесі, я тебе знищу.
— Боже, ніби мені буде потрібно щось робити. Ти сам з усім прекрасно впорався! Можу тільки похвалити тебе і погладити по голівці.
— Що ти маєш на увазі? — його голос затремтів, і в душі зародилось тривожне передчуття.
— Це буде для тебе великим сюрпризом, — відповіла вона з таємничою усмішкою, і в її очах блиснуло щось темне, наче тінь невидимої загрози.
   Домінік відпустив Габріеллу, його руки розтиснулися, а пальці мимоволі тремтіли. Він зробив кілька кроків назад, намагаючись створити між ними якомога більшу дистанцію, немов це могло зменшити тягар її слів, які ще не встигли осісти в його свідомості. Її погрози лунали в голові наче відлуння, але його рішучість не похитнулася.
— Яким би не був той "сюрприз", я готовий його знищити. Я не зміню свого рішення.
— Ти переходиш не на ту сторону, Доме. Тобі кінець.
— Я не здивований, — сухо відповів він, підійшовши до дверей і відчинивши їх з рішучим рухом.
— Ти ще пошкодуєш про це! — викрикнула вона йому навздогін, її слова звучали злісно, але більше не мали над ним влади. Хлопнувши дверима, Домінік рішуче залишив цю кімнату та її отруйні спогади позаду.
   Він зупинився в коридорі, на мить закрив очі та глибоко вдихнув. Повітря палацу було наповнене звуками віддалених розмов та легким шумом слуг, що швидко пересувалися між кімнатами. Проте для нього цей звичайний шум звучав як музика, що знаменувала новий початок. Його рішення було прийняте, і з кожним новим подихом він відчував, що зробив усе правильно.
   Нарешті він зможе дивитися на Джулієт без тягаря, який мучив його всі ці дні. Він більше не буде змушений думати про те, що потрібно вбити кохану. Її обличчя, її сміх — усе це тепер належало його серцю, не затьмареному темними наказами Покровителя. Можливо, тепер він зможе відчути себе вільним, звільненим від того тягаря, що тиснув на нього, відколи він став частиною цієї гри.
   Домінік уявив, як стоїть перед принцесою, як нарешті наважується зізнатися їй у своїх почуттях. Він уже не був тим холодним та безжальним воїном, якого створив Покровитель. Тепер він був лише юнаком, що кохає, і готовий зробити все заради своєї коханої.
   Але ці мрії потрібно було відкласти на потім. Зараз йому необхідно було зосередитися на іншому. Турнір, який мав відбутися через кілька днів, вимагав від нього повної уваги та підготовки. Цей турнір був для нього не просто змаганням, а можливістю довести всім, включаючи самого себе, що він вартий кращого життя, що він здатен бути не лише інструментом в чужих руках, а справжньою людиною, здатною на великі вчинки.
   З кожним кроком у бік тренувального майданчика Домінік відчував, як його рішучість лише зростає. Він не знав, які випробування чекають на нього попереду, але був готовий зустріти їх з гордо піднятою головою.

                           💎   💎   💎

   Через кілька днів на дворі починалося нове, дуже важливе для королівства ранкове дійство. Джулієт прокинулася значно раніше, ніж зазвичай, хоч і ледь змогла заснути від хвилювання. Вона встала з ліжка, відчуваючи важкість на серці, і повільно попрямувала до дзеркала. Їй потрібно було вибрати сукню та прикраси для церемонії відкриття турніру, але ці думки не приносили їй радості.
— Хочу, щоб цей день швидше закінчився... — тихо пробурмотіла вона, проводячи пальцями по шовковій тканині однієї з суконь, що висіли перед нею. Сьогоднішній день вже розпочався з відчуття тривоги, і вона не могла позбутися передчуття, що щось піде не так.
   Коли нарешті все було готово, Джулієт вийшла до королівської ложі, де мала зайняти своє місце поруч із королем Рафаелем. Серце її калатало в грудях, але вона тримала себе в руках, намагаючись приховати свої емоції. Навколо лунали схвильовані голоси людей, що заповнили трибуни в очікуванні відкриття турніру. Лицарський турнір був подією року, і кожен бажав побачити цей величний спектакль.
   Ебігейл сиділа за спиною принцеси, відчуваючи її тривогу, і іноді обережно брала Джулієт за руку, щоб підтримати і заспокоїти її. Теплий, дружній дотик Ебігейл був як промінчик світла в цьому морі невідомого.
   Раптом залунали фанфари, і голос короля Вільгельма рознісся над майданом:
— Дорогі гості, ласкаво просимо! Сьогодні ми маємо честь бути присутніми на лицарському турнірі, де змагатимуться найвідважніші лицарі нашого королівства!
   Принцеса Джулієт відчула, як її серце ще дужче затремтіло від цих слів. Навіть під сонячним промінням, що проливалося на трибуни, вона відчувала внутрішній холод. Поруч із нею королева Жозефіна промовила з ніжною посмішкою:
— Лицарі, ласкаво просимо й успіху в турнірі! — її слова підняли глядачів на ноги, і стадіон вибухнув оплесками. Ця мить була значущою для кожного, але для Джулієт вона означала початок випробувань, які затьмарювали її думки.
   На полі з’явився Леонард, видатний генерал, який під’їхав верхи на коні в блискучих обладунках. Він гордо тримав у руці прапор королівства. Його постава була впевнена, очі горіли рішучістю. Він підняв погляд на королівську ложу і зустрівся поглядом із Джулієт. Відчувши на собі його пильний погляд, вона ледве стримала себе, щоб не опустити очі.
— Ваша Високість... — вимовив Леонард, звертаючись до неї, його голос був наповнений невимовною гордістю.
   Король Рафаель, побачивши це, підштовхнув дівчину:
— Принцесо Джулієт, погляньте на Леонарда в цих обладунках! — його голос звучав натхненно.
— Я бачу... Його важко не помітити, — відповіла вона тихо, не змусивши себе усміхнутися. Генерал, зрозумівши це, злегка насупився, і вираз його обличчя став холодним, відображаючи внутрішню роздратованість.
   Ебігейл схилилася до Джулієт, шепочучи на вухо:
— Він із тих, хто любить бути на виду перед усіма, яка іронія, — вона посміхнулася, в її голосі відчувалася нотка презирства. Леонард, який все ще не відводив погляду, зустрівся з холодними золотисто-топазовими очима графині. Між ними запанувала тиша, але та тиша була наповнена неприхованою ворожістю. Іскри ненависті пролітали між ними, і це чітко відчувалося.
   Генерал, стримавши себе, поклав руку на груди і схилив голову перед королівською родиною, віддаючи їм честь. Глядачі зустріли його жест вибухом оплесків, але для Джулієт це було лише формальністю, яка мало що значила в її серці.
   І ось, коли всі з нетерпінням чекали продовження, король Вільгельм вирішив зробити оголошення, яке сколихнуло публіку:
— І тепер, як ви всі вже знаєте, вірний і відданий своїй справі дворецький Домінік виступатиме під моїм знаменням.
   Зал замовк на кілька секунд, а потім серед глядачів почалися хвилювання. Здивовані вигуки та нерозуміння розійшлися натовпом, їх голоси злилися в рев несхвалення. Король Вільгельм знав, що його рішення викличе суперечки, але не міг більше відкладати оголошення.
— Я запрошую вийти нового учасника! — голос короля перекрив шум натовпу.
   Домінік з'явився на полі, його рухи були впевнені, а вираз обличчя — рішучий. Він знав, що попереду його чекають випробування, але в цей момент він відчував гордість і певну свободу. Він під'їхав до центру трибун і схилився перед королем.
— Ваша Величність... — тихо промовив Домінік, його голос звучав з повагою та смиренням.
— Домініку, своїми вчинками ти показав шляхетність лицаря. Ти показав, що заслужив свій титул завдяки своїй сміливості та самопожертві.
— Вільгельме... - схвильовано почала Жозефіна. — У цьому немає необхідності...
— Ох, Боже мій...
— Все буде добре, принцесо... - Ебігейл усе сильніше стискала руку Джулієт.
   Домінік, ймовірно, не знав про наміри короля, але, побачивши як той наближався до нього, швидко сліз з коня і схилив перед ним коліно. Вільгельм витягнув меч з піхов і поклав його на плече юнака.
— Чи присягаєш ти всім, що для тебе святе, що будеш захищати корону і королівство? — голос короля звучав урочисто.
— Присягаю! — відповів Домінік, і його голос звучав упевнено, наповнений силою.
— Чи присягаєш ти, що поважатимеш, оберігатимеш і захищатимеш усіх, хто слабший за тебе?
— Присягаю!
— Чи присягаєш ти, що будеш ладнати з усіма рівними тобі і братися за меч тільки в ім'я справедливості?
— Присягаю!
   Король підняв меч над головою Домініка і промовив урочисті слова, які оголосили його лицарем:
— Один раз за честь! Двічі за обов'язок! Тричі за лицарство! Встань, лицарю Домініку!
   Меч торкнувся його плеча втретє, і Домінік підвівся, відчуваючи, як кожне слово короля накладає на нього новий обов'язок, але разом із цим дарує йому нову мету. Його серце билося в такт з кожним ударом цього моменту, а в голові відлунювали лише слова про честь, обов'язок та лицарство. Він знав, що цей день змінить усе його життя.