Біля воріт, стояв Домінік, чекаючи, поки принцеса Джулієт вийде з особняку. Вечір вже огортає двір темрявою, та зорі, наче срібні крапки, виринають на темному небі. Принцеса вийшла, одягнена в просту сукню, її накидка з капюшоном легко звисала на плечах, й вона виглядала ніби вроджена у цю чарівну ніч.
   Її очі сяяли яскравим сяйвом, а усмішка, що з'явилася на її губах, була такою природженою, ніби вона зустріла старого друга. Радісно підбігши до парубка, вона огорнула його в атмосферу своєї позитивної енергії, її погляд відображав відчуття зимової свіжості.
— Ох, Домініку, як я рада, що ти погодився піти зі мною! — загомоніла дівчина.
— Тільки, я все ще сумніваюся... — схвильовано промовив він. — Якщо король дізнається, мені він не послуху не пробачить.
— Не хвилюйся! — вона поплескала його по спині. — Як він зможе дізнатися, якщо я нікому про це не казала!
— Навіть Меліссі? — запитав юнак. — До речі, а де вона?
— Вона пішла до Вівьєна, щоб допомогти йому в його теплиці, — відповіла принцеса.
— Тоді нам потрібно поспішати на свято, щоб до ранку ми вже повернулися назад.
— Звісно!
   За мить, блискучі ворота відчинилися, й вони ступили на стежку, яка вела до містечка. Перед ними розкривався Іскристий Водоспад, ніби магічна завіса зі світлом та кришталевими діамантами, що танцювали у місячних променях. Вода пливла з висоти вузьким потоком, розбиваючись на тонкі струмочки, які своєю грою створювали неймовірний спектакль.
   Принцеса та Домінік дружньо трималися за руки, рухаючись вздовж стежки, яка вела до цього водоспаду дивовижної краси. Звук води був як мелодія природи, розсіювався навколо, переплітаючись із скрипом снігу під ногами.
   Вони пройшли водоспад, й перед їхніми очима розкривалась неймовірна мозаїка казкового міста, яке виглядало ніби витягнуте з найяскравіших дитячих фантазій. Величезна площа в центрі здавалася справжньою казкою, де кожна деталь відігравала свою роль у створенні неповторної атмосфери.
   Вулиці були прикрашені кристалами, їх ніжні блиски розносилися повітрям, суміш кольорових стрічок навіювала відчуття свята, а легкі вітряки навіть взимку здавалися грати впевнено з пульсуючим вітром. Люди, що гуляли по вулицях, були настроєні весело та доброзичливо, обмінюючись усмішками й радісними спілкуваннями.
   Тут завжди панувала атмосфера різдвяного захоплення. Маленькі крамниці розташовувалися вздовж вулиць, пропонуючи різноманітні різдвяні вироби, від рукодільних прикрас до традиційних солодощів. Всюди чулося зігріте серце свята, яке об'єднувало усіх — від дітей до дорослих.
   Цей пейзаж був неймовірно казковим, неначе сторінки зі снігової казки вилились у живий образ перед очима. Все навколо вказувало на те, що це було місце, де мрії здійснюються, де відчуття радості та чарівності заповнюють повітря, а кожен куток вулиці зберігав свою власну різдвяну історію.
— Ох, Домініку, подивися, як чудово! — Джулієт радісно кружляла довкола дворецького. — Це перше свято, у якому я можу брати участь!
— То король дійсно нікуди вас не відпускав з особняку? — принцеса зупинилася й сумно поглянула на нього.
— Так... Але у мене є Мелісса та Вівьєн, хоча він завжди такий похмурий, але я знаю, що він добрий до мене! — її сум зник так само швидко, як і з'явився. — Тепер у мене ще є ти, нам вчотирьох буде весело, от побачиш!
— Але ж вам сумно, що король Вільгельм до вас не приїжджає... — він добивав її цими питаннями, адже хотів, щоб вона більше відкрилася йому.
— Можливо... — з важкістю відповідала вона своєму дворецькому. — Він одружився на королеві Жозефіні, вона хороша, я теж її люблю. І вона зараз вагітна! — на її обличчі миттєво розквітла усмішка. — Я радію, бо у мене скоро буде молодший братик або сестричка. І у батька королівські справи, тому він хороший король!
— А батько? Він хороший батько для вас?
— Звісно! Найкращий! Він дуже сильно любить мене та Чарльза... І я дуже сильно його люблю, я розумію який він зайнятий, і не хочу йому заважати...
— Міледі...
— О, ти чуєш?! — перервала його раптово Джулієт. — Йдемо швидше!
   Принцеса радісно стрибає, немов легка квітка, й вся весела енергія розцвітає в її зимовому кроці. Домінік не відстає, уважно стежачи за кожним її рухом, її власна радість передається йому через теплий погляд.
— (Яка ж вона все-таки ще дитина!) — подумав він та мимоволі усміхнувся, й сам здивувався від цього. — (Чому це я усміхаюсь?...)
   Вони піднімаються на головну площу містечка. Музика розливається повітрям, викликаючи усмішки на обличчях всіх присутніх. Люди з усіх куточків королівства об'єдналися разом, щоб віддати шану цьому святковому моменту.
— Ходімо танцювати, Домініку! — вона схопила парубка за руку та потягнула його за собою.
— Я не вмію, міледі! — але він силою вирвав її та вийшов з танцювального кола.
— Просто рухайся так, як відчуваєш! — дівчина ніби летіла до центру площі. — Нехай музика керує твоїм тілом!
   Під невидимий ритм музики, Джулієт починає рухатись, мов чарівна вітрильниця на танцювальному підмостку. Її сукня пливе легкою хвилею, який підсилює враження, ніби вона танцює у повітрі. Фіолетове волосся, що грає вогнями, танцює разом з нею, створюючи обрамлення для її виразних рухів.
   Поодинці всі присутні вразившись її грацією,  стежать за кожним її рухом. Її танець – це мова, яка перетворює її почуття на рухи, а музика є спільною мовою для всіх, хто відчуває цю магію.
   Музиканти віддавна грають на своїх інструментах, але зараз їх мелодії стають ще більше жвавими, віддзеркалюючи ритм танцю та радість, яку він приносить. З кожним ударом барабана, звучанням флейти та інших інструментів, танцювальний рух набирає обертів.
   Радість принцеси передається всім навколо, а люди починають вступати до цього спільного свята, долучаючись до танцю, відчуваючи те ж палюче щастя, яке летить з її рухів. Її веселість та енергія об'єднують серця усіх, створюючи чарівну атмосферу веселощів та захоплення.
   Під розкішним зірковим небом Джулієт наближається до Домініка, впевнено ступаючи по веселому міському майданчику. Вона вирішила забрати його у центр, де навколо світяться сотні маленьких вогнів, які тремтять в такт їх сердець.
— Міледі... Я ніколи не танцював... — він в останнє намагається відмовитись від цієї безглуздої ідеї.
— Все добре Домініку! — але дівчина його не слухає. — Просто слухай музику... — вона силою притягнула його до себе та подивилася в його очі.
     ~  У королівстві святкова пора, ~
       ~ Де кохання мелодія звучить, ~
   ~ Тут кожен крок — це крок до мрії, ~
    ~ З тобою разом моє серце б'ється. ~
   Під мелодійну повільну музику вони починають танцювати. Джулієт кладе свою руку на плече Домініка, а він, все ще соромлячись, відповідає їй, поклавши руку на її стан. Їх кроки легкі, наче вони завжди танцювали разом. Пісня лунає у вухах, створюючи атмосферу радості та щастя. Пара весело кружляє під мелодію, відчуваючи легкий вітерець свободи, який пливе повітрям.
— Вітер несе над річкою пісню,
Де зірки яскраві на небі сяють,
Ти йдеш поруч, моя половина,
Серце моє від радості співає... — кришталевий голос ллється з принцеси, їх огортає легке сяйво.
— У твоїх очах магія справжня,
Мій світ став яскравішим від цього дня,
Ти — моя мелодія, моя зима,
Співатимемо разом навіки, моя кохана... — голос Домініка починає звучати разом із голос принцеси, наче зливаючись у один звук.
   Під чарівним нічним небом, відомим своєю безмежною таємничістю, міська площа стає сценою для незабутнього святкування. Зірки світяться яскраво, ніби маленькі приховані бажання, й вони спостерігають за ними з небесних висот.
   Серед маси людей, що весело танцюють та сміються, особлива пара принцеси Джулієт та її дворецького Домініка вирізняється. Вони рухаються в такт музиці, їхні усмішки віддзеркалюють відсутність буденності. Їхня грація та взаємодія захоплюють увагу всіх навколо.
   Люди ніби зачаровані цим прекрасним дуетом. Вони відчувають незабутні миті радості, коли музика плавно сплітає їх серця. В цьому чарівному моменті зірки світяться яскравіше, будинки віддзеркалюють їх відображення, а веселість наповнює повітря. Свято дарує спогади, які залишаться в їхніх серцях назавжди.
   Після веселих танців принцеса та її дворецький вирішили прогулятися повз ярмарок. Роздільні будиночки розташовані по обидва боки вулиці, покриті різнобарвними прапорцями, а дахи прикрашені віночками з вогників які освітлювали дорогу.
   Одна із крамничок привернула їхню увагу. Вона була заповнена витонченими прикрасами та біжутерією. Різноманітні намиста, сережки, браслети, кольє – всі вони виблискували на полицях, мов частки неба, впіймані в дрібні діаманти. Джулієт та Домінік підійшли ближче й почали роздивлятися деталі кожного виробу.
   Дівчина звернув увагу на намисто зі скляними кришталевими аметистами, що блищали у сяйві місяця, неначе різнокольорові зірки на небосхилі.
— Вам сподобалось це намисто? — запитав юнак. — Хочете придбати?
— Ні! Ідемо далі! — вона швиденько покинула цю крамничку й підійшла до наступної.
— Хм... (А це ідея!) — він дістав мішечок із золотими монетами. — Яка ціна цього намиста?
— Десять золотих. — відповів продавець. — Хочете зробити приємний подарунок тій милій дівчині?
— Так... — хлопець витягнув потрібну кількість монет та заплатив за покупку.
   Продавець упакував намисто у гарну коробочку й зав'язав фіолетовою стрічкою.
— Тримайте.
— Дякую! — Домінік взяв пакунок, заховав у своєму плащі та пішов за принцесою.
   Розуміючи, що їхня нічна втеча може призвести до непередбачуваних наслідків, Домінік вирішив зупинити їхню подорож. Він лагідно обійняв Джулієт та вразив її ніжним поглядом, де відбивалася його турбота та розуміння.
— Міледі, нам потрібно вже повертатися назад...
— Гаразд... — дівчина, трохи засмутилася, але швидко прийняла це рішення, відчуваючи вагу відповідальності за свої дії.
   Їхня коротка, але незабутня подорож відбувалася назад до особняку. Смуток, що мимоволі з'явився на обличчі принцеси Джулієт, швидко розвіявся, віддавши місце розумінню та визнанню. Вона розуміла, як важливо уникнути потенційних проблем та запитань щодо їхнього виходу вночі. Розпрощавшись з тим, що їм довелося залишити позаду, вони вирушили від містечка, віддаючи належне веселому настрою, що панував на площі.

                           💎   💎   💎

   Вони мовчки пройшли повз Іскристий Водоспад. Він виглядав як живий діамантовий потік, що танцював на місячних променях. Кришталева вода, що струменіла з висоти, віддзеркалювала навколишню красу у краплинах. Звук води був мелодійним, ніби пісня, яка завжди звучить на фоні природи.
   Домінік та Джулієт зупинилися на мить, щоб насолодитися видовищем. Їхні очі спіймали магічний відблиск водоспаду, що проникав в їхні душі.
   Парубок поглянув на дівчину, й у її очах він прочитав той намір, що їй би хотілося залишитися ще на хвилину, щоб насолодитися цією миттю та споглядати на водоспад. Тихий вітерець приносив запах свіжості, а бризки води утворювали відлигу, змішуючись з яскравими променями місяця.
— Якщо хочете, міледі, то можемо трохи побути тут...
— Справді?! — її аметистові очі ще більше засяяли.
— Так.
— Чудово! — вона підійшла до джерела, та сіла на лавочку біля нього. — Сідай, Домініку! — вона показала йому на місце біля неї.
— Ну, гаразд...
— Ти тільки подивись на це! — дівчина розкрила руки оглядаючи навколо. — Наскільки цей краєвид прекрасний!
— Так...
— Я би хотіла піти у подорож, де на кожному кроці буде щось чудове! — радісно загомоніла принцеса, її аметистові очі розцвіли від іскри  ентузіазму. — Ти можеш собі це уявити, Домініку?
— Не знаю, я ніколи про таке й не думав... — відповів дворецький з обережним виразом на обличчі, його брови легко зійшлися, свідчачи про його роздуми.
— А я думала... Мені тільки мріяти й залишається... — Джулієт схилила голову, а фіолетове волосся розсипалося, ніби ховаючи її від зізнання.
— Чим погано просто мріяти? — його погляд теж зіткнувся з землею, немовби шукаючи відповідь серед невидимих слідів.
— Тим, що мої мрії ніколи не здійсняться... — дівчина здригнулася, говорячи ці слова, немов намагаючись вибратися зі своїх внутрішніх туг. — Я це розумію, батько мене не відпустить, він боїться за мене...
— А є чому боятись?
   Принцеса засміялася легким сміхом, який мав у собі трохи гіркоти, й підняла погляд, погладжуючи волосся під капюшоном накидки. Її зимовий погляд порушував білосніжну поверхню, але в її очах горіли рішучість та невгасимий дух пригод.
— Звісно є...
— Через що?
   Принцеса Джулієт зупинилася, її очі, як аметистові пустотливі дзеркала, відображали сум та невизначеність. Вона відкрила рот, щоб відповісти, але слова враз здавалися занадто важкими, немов бластери зимової лісової ночі.
— Через смерть моєї мами... Вона неочікувано померла, я навіть не знала, чи вона хворіла чимось...
— Король думає, що із вами буде так само як із королевою?
— Так... — дівчина звела очі на парубка, у їхньому відображенні віддзеркалилася туга та невиразність майбутнього. — Вона теж володіла Кришталевим Голосом, й всі думають, що померла вона через нього.
   Від Домініка летіли блискучі вітрила розуміння. Він намагався прийти до розгадки її душевних мук, але відчував, що вона тримає їх під замком, наче дорогоцінний скарб.
— То ви теж...
— Ні! Я не вірю, що моя мати померла через свій голос! Це нісенітниця! — Джулієт заговорила з палким запереченням, її очі запалилися вогнем внутрішньої рішучості, ніби вона викликала силу всесвіту в свою захист.
— ...
   Вони мовчали. Принцеса зігнула свої пальці, доторкаючись до поверхні води, що пливла мимоволі повз них. Величезний Іскристий Водоспад бурхливо виливав свою живу ріку на дрібні камінці, які пишалися під білим сяйвом місяця.
   Домінік залишався безпорадним перед цією красою, він дивився на водоспад, а його думки здавалися такими ж хвилями які неслися вперед, не можучи знайти слів, щоб порушити це мовчання. Він поглянув на юну принцесу, її обличчя відбивало відлуння водоспаду, немов вирази її душі розсипалися відбитками на поверхні води.
— Я би хотіла дізнатися про тебе більше, Домініку... — першою заговорила принцеса порушуючи навколишній спокій.
— Міледі... Я не дуже то й цікавий, щоб про мене знати більше. — невпевнено відповів їй юнак.
— Чому? Ми тепер надовго разом, тоді чому б нам не познайомитися ближче? Щоб ми могли стати справжніми друзями! — вона подивилася на нього, її очі збільшилися від емоцій, вона виглядала як маленький котик який хоче погратися.
— Гаразд, міледі. — він не витримав її погляду та здався перед її чарами. — Про що ви хочете дізнатися?
   Принцеса Джулієт дивилася на нього своїми блискучими аметистовими очима, неначе вони відображали всю глибину її цікавості. Вона зібрала волосся за вушко та усміхнулася, що додало їй якийсь неземний вигляд.
— Яка твоя сім'я? — вона запитала, зберігаючи легкість у своєму голосі, яка майже магічно віддзеркалювалася у тихому заглибленні її очей. — Мелісса мені сказала, що твоя молодша сестра зараз є покоївкою у палаці. Не терпиться із нею познайомитись!
— На все свій час, міледі... — хлопець відчув, як його серце почало битися швидше. — Кхм... — він зробив кілька глибоких подихів, щоб сконцентруватися. — Я виріс у будинку з батьками, бабусею та дідусем, дядьками та тітками. Скільки себе пам'ятаю, у нас завжди була купа народу, як у мурашнику. Мені завжди було з ким пограти чи поговорити, або побитися... — він зупинився, помітивши її уважний погляд, який мало не загубив його слова.
   Джулієт слухала його з уважністю, її великі очі світились, а губи ледь піднялися у лагідній усмішці. Вона відчувала, як його слова проникають у її серце, розкриваючи його думки перед нею.
— Думаю, саме тому мені тепер важко заснути у такому тихому та спокійному місці, мені не вистачає шуму. — продовжував юнак. — Це нагадує мені, що я не вдома, не у своєму ліжку, і я починаю почуватися самотньо.
— Яка весела у тебе родина! — вона щиро засміялася. — Ти їх дуже любиш, раз тепер тобі самотньо засинати без них!
— Ви дуже милі, коли усміхаєтеся, міледі... — прозвучало з губ Домініка, а його погляд зігрівав її обличчя, наче промені літа, що прокладали свій шлях серед холодних зимових днів.
   Від цих слів її серце забилося трохи швидше, але вона стримала свої емоції, зосереджуючись на веселому тоні розмови.
— Ще, Мелісса мені розказала, як ти зранку щось готував!.. — дівчина вкрилася рум'янцем, та швидко вирішила змінити тему. — Домініку, ти що, кухар?
— Я просто провів багато часу на кухні. Щоразу, коли я погано поводився, мене відправляли на кухню різати та чистити продукти. Отак я й навчився трохи готувати.
   Принцеса усміхнулася, засміялася легкою мелодією, що розгорталася у повітрі між ними.
— О, я би хотіла, щоб ти мені щось приготував! Наприклад, якусь традиційну страву своєї сім'ї!
— Сім'ї... — він опустив голову, намагаючись заспокоїти свої нерви, та не показувати дівчині, що у його очах починають збиратися сльози.
— Схоже, ти дуже сумуєш за своєю родиною. Чому б тобі не зв'язатися з ними?
— Я не можу зробити цього.
— Чому ні? — вона перевела погляд з його обличчя на руки, які він сильно стиснув у кулаки.
— Все складно.
— Ти не хочеш про це говорити? — з хвилину він думає над відповіддю.
— Я спробую пояснити так, щоб ви зрозуміли... — парубок промовчав. — Вони більше не моя родина.
— Що? Але сім'я ніколи не перестає бути сім'єю. — Домінік піднімає руку вгору, ніби бажаючи, щоб Джулієт замовкла.
— У мене велика, стара та дуже впливова родина. Усі мої родичі живу у Ризенгасті. Й у них є одна, так би мовити, традиція оминати закон будь-якими доступними способами.
   Страшне усвідомлення захоплює принцесу та загрожує поглинути її, наче хвиля цунамі.
— Твоя сім'я є частиною злочинного світу Ризенгасту?
   Дворецький не хоче зустрічатись із поглядом дівчини, але повільно киває на знак згоди.
— Не частина... А його голова...
— То ти спадкоємець!
— Можна й так сказати... Кілька місяців тому вони доручили мені справу. Це було жахливо.
   Сотні тисяч найрізноманітніших думок пронеслися у голові Джулієт.
— Ти можеш відмовитись від цих доручень? Чи за це доведеться заплатити?
— Я не хочу говорити про це... Мені було дуже неприємно робити все це. На даний момент мій батько голова сім'ї. Коли я прийшов до нього зі своїми сумнівами, він сказав, що настав час дорослішати. Однак я не міг з цим змиритися. Я сказав йому, що відмовляюся робити те, що він вимагає. Ми посварилися...  Він... зрікся від мене.
   Враховуючи, з якою любов'ю він говорив про свою сім'ю раніше, мабуть, це його дуже глибоко зачепило.
— Я виявив дуже багато неповаги, в нього просто не залишилося вибору. — сумно висловив свої думки Домінік, принцеса відчула його зламану долю в цих словах та торкнулася його руки у знак підтримки.
— Домініку...
   Дівчина намагалася уявити, як це бути - викинутим з рідного міста через неповагу й відчути себе беззахисним у чужому світі.
— Мені потрібно було виїхати з Ризенгасту, й ось я опинився тут. Я не можу повернутися до своєї сім'ї, як би сильно цього не хотів. — його слова були наповнені важкою долею, яка віддзеркалювалася в його очах.
— Якби я знала про твою ситуацію...
— Ви б не вибрали мене своїм особистим дворецьким та не допустили до себе? — його запитання містило в собі багато складних почуттів — від підозри до тужливої надії.
   Вона замовкає, зведена емоціями, старанно підбираючи наступні слова, які скаже йому. У її очах відбивається внутрішній конфлікт, вага того, що вона хоче висловити, та бажання робити це якнайправдивіше.
— Я б не стала піднімати таку важку для тебе тему.
   На секунду його щит награної самовпевненості та стійкості падає, оголюючи глибокий смуток. У його вигляді можна було вловити тонкий слід сумніву, але перш, ніж принцеса встигає якось зреагувати, він відновлює образ невразливого дворецького, що володіє внутрішньою стійкістю.
— Я розумію, для вас це може бути трохи незручно... — він невпевнено почав говорити, а його погляд злегка знизився, ніби шукаючи відповідь на свої думки вздовж стежки, по якій вони йшли. — Все те, що тут дізналися про мою сім'ю та минуле...
   Його обличчя виражало змішані почуття — трохи незручності, але водночас відкритості перед принцесою.
— Вибач, що торкнулася цієї теми, Домініку. — Джулієт ніжно висловила свої співчуття, вона бажала зняти будь-яку незручність з його плечей. — Я не хотіла, щоб тобі зараз було сумно...
— Нічого міледі, ви не винні. — він намагався посміхнутися, але у нього нічого не вийшло.
— Насправді... Я рада, що ти мені розповів про свою сім'ю. Тепер ми стали набагато ближчими, ніж були! — дівчина висловила свою щирість й вдячність, дивлячись на нього з теплим почуттям.
— Можна називати нас друзями. — юнак відчув себе вдячним за її прийняття та відвертість.
— Звісно! О, як я рада, що у мене появився новий друг, і ним виявився ти, Домініку! — вона зачаровано усміхнулася, підкреслюючи свої слова живими очима.
— Я теж цьому дуже радий, міледі... Я можу пообіцяти вам, що завжди буду на вашій стороні та ніколи не посмів би вас зрадити.
— Я вірю тобі!
— А тепер, думаю, настав час нам повертатися до особняку. — Домінік поклав свою руку на її плече.
— Гаразд. — вона підвелася на ноги й поправила свою сукню. — Можемо йти!
   Принцеса Джулієт крокувала біля свого дворецького з радістю на обличчі. Зимовий місяць грався на її сукні, роблячи її вигляд ще яскравіше. Вона розмовляла з ним, обертаючись на ходу, її веселість та невинність випромінювали з кожної її дії.
   Домінік, з свого боку, спостерігав за нею, виразом поваги на обличчі. Його погляд слідкував за кожним її рухом, але під цією зовнішністю ховалася саркастична мінливість. З кожним новим кроком, яким вона віддалялася від нього, він тонко посміхався, майстерно демонструючи свого внутрішнього демона.
   Коли її фігура поступово зникла на горизонті, хлопець повільно рушив за нею. Його погляд був наповнений дратівливістю, а серце раділо майстерній грі та впливу. Він бачив перед собою легку довірливу дівчинку, і у його руках була можливість маніпулювати нею, вплутати її у пастку власних інтриг. Він знаходив у цьому задоволення, відчуваючи себе майстром зрадницької гри. Вже зовсім трохи, й вона відкриє перед ним секрет королівської скарбниці.
— (Друзі? Ну звісно, я можу бути ким завгодно, аби тільки ця принцеска не припиняла вірити та довіряти мені. Я просто чудово граю свою роль!)

                           💎   💎   💎

   Ранок розпочався яскравим сонцем, що гріло через відкрите вікно. Домінік вийшов із своєї кімнати та спустився на кухню, де його зустріла неспокійна атмосфера. Принцеса Джулієт та Мелісса стояли поблизу столу, їхні обличчя виражали тривогу.
   Парубок підійшов ближче, відчуваючи напругу у повітрі. Його погляд вперше впав на лист, який принцеса тримала в руках. Сам лист був вишитий витонченими літерами, й на його обкладинці було видно королівський герб.
   Принцеса виглядала схвильовано, покоївка теж була здивована. Дворецький приглянувся до їхніх виразів обличчя, намагаючись розгадати, що ж цей лист може містити.
— Доброго ранку, міледі, Меліссо. — сказав він. — Що сталося?
— Ох, Домініку! — дівчина підбігла до нього. — Батько хоче негайно мене бачити!
— Чому? Невже...
— Я не знаю! Але нам потрібно поспішати! — принцеса схопила його за руку, здивований хлопець навіть не встигнув зреагувати як вони вже сиділи разом в кареті.
— Надіюсь міледі, що ця зустріч немає нічого спільного із тим, що ми втекли до містечка на свято. — заявив Домінік.
— Я теж! — погодилась вона. — О, Домініку, я дуже хвилююся!
   Колеса видали важкий шум по засніжених дорогах, коли карета зупинилася перед величним входом до палацу. Принцеса Джулієт та Домінік вийшли з карети та спільно вирушили всередину.
   Коридори палацу були заповнені пишними різнобарвними вітражами, які створювали магічну гру світла та кольору. Дівчина відчувала невпевненість, але поруч з нею дворецький йшов з виразом твердості на обличчі.
   Вони рухались до тронної зали, де зустрілися з принцом Чарльзом та лицарем Густавом. Принц та лицар прийшли з іншого напрямку, також направляючись до зали. Спільний момент зробив їх зустріч ще веселішою.
   Джулієт, не втримавшись, побігла до свого брата, притулилася до нього в обіймах. Ця тепла зустріч приносила в її серце радість та відчуття безпеки, навіть в цьому величезному палацовому просторі.
— Моя коштовність! — радісно вигукнув принц. — Який я радий тебе бачити!
— Я теж тебе рада бачити, братику! — відповіла вона весело усміхаючись. — Тебе теж батько покликав?
— Так. — підтвердив він. — Все це дивно... Давай зайдемо до зали.
— Гаразд! — принц відкрив двері та пропустив свою сестру вперед.
— А ви, залишається тут. — наказав Чарльз Густаву й Домініку, вони тільки вклонилися йому.
   Кроки й голоси, брата та сестри віддавалися луною в тронному залі. Наприкінці зали стояв трон, який одного дня успадкує Чарльз. Принц побачив чудову нагоду сісти, й відчути як це — бути королем.
— Як тобі відчуття, братику? — спитала принцеса цілуючи його у щоку.
— Це чудово! — відповів він встаючи з нього.
   Раптом, вони почули важкі, повільні кроки. Декілька королівських радників намагалися переконати короля Вільгельма, що його рішення не найкраще, але він лише відмахувався рукою. Однак, коли він побачив своїх дітей, випровадив усіх та звернув на них усю свою увагу.
— Батьку! Що відбувається? — Джулієт підійшла до чоловіка та обійняла.
— Мої дорогі діти! — промовив той усміхаючись. — Мої принц та принцеса! Не відбувається нічого, через що, вам варто було б переживати.
— Де всі слуги? — запитав Чарльз показуючи рукою навколо.
— Скоро все буде готове. — запевнив його батько. — Мене трохи затримали мої радники, але зараз рішення ухвалене остаточно і можна зайнятися організацією прийому, який відбудеться сьогодні ввечері. Ви обов'язково маєте бути на ньому присутні.
— Якого прийому? — здивувалася дівчина.
— На честь чого? — поцікавився принц.
— На честь королівства та світу, в якому ми живемо вже багато років. — пояснив їм король. — Я зроблю дуже важливе оголошення.
   Чарльз та Джулієт могли тільки здогадуватися, що це за звістка. Не було приводу, щоб перечити королю, тому вони тільки схилили голови та вийшли із зали.