Зимовий кришталевий ліс був справжнім дивом природи. Сніг, що виблискував під променями сонця, створював враження, ніби все навколо посипане дрібними кристалами. Гілки дерев, покриті інеєм, нагадували химерні візерунки, що тягнулися вгору до неба. Холодний вітер пронизував наскрізь, підсилюючи відчуття величності цього пейзажу.
   Леонард тримав перед собою принцесу Джулієт, швидко скачати верхи крізь ліс. Її бездиханне тіло було притиснуте до його грудей, а він, не зважаючи на втому, не зменшував швидкість. Кожен рух коня залишав глибокий слід у снігу, що швидко заповнювався новими сніжинками.
   Коли вони прибули до палацу, генерал негайно наказав привести лікаря. Він ніс дівчину на руках, не дозволяючи нікому іншому торкатися її, і відніс до королівської спальні. Довгі коридори палацу здавалися безкінечними, але він не зупинявся, його єдиною метою було забезпечити принцесу необхідною допомогою.
   Тим часом, король Вільгельм викликав до себе Домініка, щоб дізнатися більше про те, що сталося.
— Ти розумієш, що наразив принцесу на небезпеку?! Це диво, що Леонард зміг знайти вас! — голос короля був сповнений обурення.
   Домінік все розумів, але чомусь не картав себе за це. Він все ще згадував, як обіймав Джулієт біля каміну, як торкався її ніжного тіла і відчував її прекрасний запах. Ці моменти врізалися йому в пам’ять, як найцінніші спогади.
   Можливо, десь на задньому плані його свідомості лунав наказ Покровителя про те, що він має дізнатися про королівську скарбницю, але зараз... Ні. Ці спогади були занадто сильними, щоб їх ігнорувати. Почуття, які нахлинули на нього, могли стати перешкодою на шляху до його головної мети. Але він не міг дозволити собі відволікатися.
   Хлопець вирішив, що потрібно швидше із цим всім закінчити. Він змусив себе зосередитися і відкинути всі емоції на другий план. Ще багато роботи попереду, і він не може дозволити собі бути слабким. Тільки так він зможе виконати своє завдання.
— Я розумію... Це повністю моя провина, і я готовий понести відповідне покарання, — Домінік схилив голову.
— Обійдемося без покарання. Все-таки завдяки тобі моя донька ще жива. Чим я тобі завдячую. Також, я маю одне прохання до тебе.
— Яке саме?
— Після того, як Джулієт прокинеться, ви повинні негайно повернутися до особняку.
— Я думав, що міледі залишиться у палаці, доки її стан не покращиться.
— Вона тут знаходиться у небезпеці. Тому особняк — найкраще для неї місце.
— Але...
— Домініку, ти здається забув, із ким розмовляєш, — голос короля став холоднішим.
— Ні, Ваша Величносте...
— Виконуй мої накази без заперечень.
— Як скажете, — він неохоче погодився, усвідомлюючи, що в нього немає іншого вибору.
   Король Вільгельм ще раз поглянув на юнака, перш ніж звернутися до своїх охоронців, щоб ті пильно стежили за ним і забезпечили безпеку його доньки.
   Коли лікар прибув до палацу, його одразу відвели до принцеси. Леонард стояв перед дверима королівських покоїв, дивлячись, як лікар заходить всередину. До кімнати підійшов Домінік, який був готовий пройти одразу до принцеси.
— Стояти.
— Що ти робиш? Дай мені пройти, — він намагався обійти, але Леонард загородив йому шлях.
— Не можна. Там зараз лікар, — відповів генерал, відштовхуючи його назад.
— Думаєш, я тебе буду слухати?!
— А у тебе є якийсь інший вибір?
— Та ким ти себе вважаєш?! — Домінік підійшов ближче, готовий кинутися на нього, його кулаки були напоготові.
   Але в ту ж мить їхню можливу сутичку перервав дівочий голос:
— Чим ви тут займаєтесь? — графиня Ебігейл стояла перед ними, сповнена обурення.
   Обоє хлопців відійшли один від одного на безпечну відстань і привітались із дівчиною, відчуваючи її суворий погляд.
— Ще раз питаю: чим ви тут займаєтесь? Ще й під дверима королівських покоїв, зовсім розум втратили?
— Це вас не стосується, — огризнувся Леонард, намагаючись приховати своє роздратування.
— Ну звісно. Тобі ж краще знати, що мене стосується, а що ні. — Ебігейл підняла брову, показуючи, що її терпіння швидко вичерпується.
   Леонард мовчки відповів на ці слова, його вираз став ще більш насупленим. Вони обоє знали, що між ними завжди була неприязнь, яка підсилювалася кожним новим словом у їхніх розмовах.
— Ваші дурні чвари під дверима королівських покоїв точно не сприяють лікуванню принцеси, — вона різко повернулась до дворецького. — І ти, Домініку, зупинись, бо твої емоції тільки заважають.
   Він розгублено дивився на неї, усвідомлюючи, що її слова мали сенс.
— Вибачте, графине. Я просто хотів переконатися, що з принцесою все добре.
— Ми всі хочемо цього, — холодно відповіла вона, звертаючись до Леонарда. — Але зараз ви обоє повинні заспокоїтися і чекати новин. Ваші бійки тут абсолютно недоречні.
— Якщо ви прийшли сюди, щоб роздавати накази, — почав генерал. — То повинен вас засмутити. Я не збираюсь їх виконувати.
— Ніби хтось тут буде тебе питати хочеш ти цього чи ні.
— Ну звісно. Хто ж я такий, щоб заперечувати вам, графине. Я ж нікчемний простолюдин який навіть не вартий вашої присутності, — він театрально вклонився перед нею.
— Це ж треба як ми заговорили. А я думала, що ти вважаєш мене бридкою дитиною. Що ж, виходить я помилялась.
   Леонард підняв на Ебігейл здивований погляд своїх сапфірових очей. Він і не здогадувався, що вона могла почути ту розмову. Зараз, не враховуючи тон її голосу, вона виглядала... Сумною?
   На мить генерал замислився, його думки повернулися до того дня, коли він бездумно кидав слова, не усвідомлюючи, як сильно вони можуть поранити.
— Чому це ти на мене так дивишся?
   Хлопець похитав головою, щоб повернути ясність свого розуму, натягнувши маску байдужості знову заговорив до неї:
— Моя думка про вас і не змінювалась.
— Ах ти!...
— Ніколи б не подумав, що ви розведете тут такий балаган.
   Всі троє обернулися на чоловічий голос. Перед ними стояв Антуан Ріхард, який із цікавістю спостерігав за їхньою суперечкою, доки його погляд не зупинився на Домініку. Антуан дивився на нього деякий час, і щось в його очах здалося хлопцеві підозрілим. Можливо, цей чоловік знає, хто він такий?
   Домінік відчув, як по його спині пробіг холодний піт, але намагався не показувати свого хвилювання. Він стійко витримав погляд Антуана, намагаючись зберегти впевненість.
— Чому такі бурхливі емоції прямо під дверима королівських покоїв? — спитав чоловік, оглядаючи всіх трьох.
— Нічого особливого, — відповів Леонард. — Просто обговорюємо останні події.
— Ви всі повинні пам’ятати, що зараз найголовніше — це безпека принцеси. Всі інші питання можуть почекати. Леонард, ти впевнений, що все під контролем?
— Звісно, пане Ріхарде.
   Ебігейл, відчуваючи напругу між чоловіками, вирішила змінити тему:
— Пане Ріхарде, можливо, ви маєте якусь новину про стан принцеси? — спитала вона, намагаючись звучати якомога спокійніше.
   Антуан зітхнув і поглянув на двері королівських покоїв.
— Лікар ще не закінчив обстеження. Ми всі повинні бути терплячими.
   Терплячими. Так, Домінік має бути терплячим. Проте його терпіння мало обмеження, і зараз, коли до принцеси його не пускають, він вирішив знайти Габріеллу, аби обговорити певні моменти та втамувати свою жагу до жіночого тіла.
— Я мушу знайти свою сестру, хочу провідати її. Дозвольте мені відійти.
   Антуан, здається, не повірив йому, але не став заперечувати. Леонард і Ебігейл тільки коротко кивнули, даючи зрозуміти, що питання відкладено. Домінік швидко попрощався з ними і попрямував до крила, де проживають слуги палацу.

                          💎   💎   💎

   Палац був великим і розкішним, з безліччю коридорів, прикрашених картинами та гобеленами. Але хлопець знав кожен закуток цього місця, як свої п'ять пальців. Він йшов швидко, обережно озираючись, щоб нікого не зустріти на своєму шляху.
   Домінік постукав у двері кімнати, де проживала Габріелла.
— Що ти тут робиш?
— Мені треба поговорити з тобою, — відповів він, входячи до кімнати та закриваючи двері за собою. — І не тільки поговорити...
— Що сталося?
— Все дуже складно, Габріелло, — сказав він, важко дихаючи.
— Ти прийшов до мене, щоб поплакати чи що? Як бідному хлопчику складно?
— Я не...
   Габріелла перебила його, навіть не намагаючись приховати свою байдужість.
— Домініку, — з притиском сказала вона, піднімаючи руку, щоб зупинити його. — Мене не цікавлять твої проблеми чи те, що з тобою сталося.
   Домінік відчув, як усередині все стискається від її слів, але він не огризнувся. Він знав, що будь-яке протистояння з нею тільки ускладнить ситуацію. Замість того, щоб дозволити гніву чи розчаруванню взяти верх, він вирішив промовчати.
— Ти дізнався щось про королівську скарбницю? — продовжувала вона.
— Ні.
— Ти нормальний? Скільки це має продовжуватись? У нас є конкретна мета, і ти знаєш, що на карту поставлено багато. Покровитель не терпітиме зволікань, і ми не можемо дозволити собі відволікатися на твої особисті переживання.
— У мене все йде за планом, — коротко відповів він, намагаючись тримати свої почуття під контролем.
— Сховай свій план коту під хвіст, — дівчина дістала з верхньої шухляди столу конверт та простягнула йому. — Це лист тобі від Покровителя, — вона нахилилася вперед, на її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка. — Тут прописаний новий план.
— Що?...
   Новий план від Покровителя? Домінік припускав лише жахливий сценарій, знаючи, яким жорстоким може бути його опікун.
   Він, разом із Габріеллою виросли в одному сиротинці, де над хлопцем часто знущалися інші діти. Домінік міг дати відсіч своїм кривдникам, і дівчина завжди підтримувала його в цьому.
   Одного разу вихователька повідомила їм, що один невідомий чоловік хоче їх взяти до себе. Вони погодились, ще не знаючи, що на них чекає. Покровитель виснажував їх важкими тренуваннями та наказував іншим працівникам бити їх за непослух. Він ніколи не показував свого обличчя, залишаючись для них загадковою і страшною фігурою.
   Тому, тримаючи цей конверт в руках, Домінік розумів, що всередині може бути написано все що завгодно, і він буде змушений виконати будь-який наказ. Його думки повернулися до тих важких днів у сиротинці, до безжальних тренувань і страху, який відчував при кожній згадці про Покровителя.
   Чи зможе він виконати новий наказ? Ці сумніви проникали глибоко у його свідомість. Він був сильним, але чи достатньо сильним, щоб протистояти плану, який, можливо, суперечить його теперішнім почуттям? Домінік розумів, що йому доведеться прийняти це рішення самостійно.
— І не забувай, що на тебе чекає після завершення місії.
— Я пам'ятаю, — відповів він, ховаючи конверт до кишені. — Але зараз є речі, які мене хвилюють більше.
— Наприклад, принцеса Джулієт? — її голос був переповнений сарказмом.
— Не згадуй її.
— О, то тобі бридко про неї навіть розмовляти?
— Замовкни!
   Не вистачало йому тільки згадувати про Джулієт, особливо у такий момент. Вона і так заповнила всі його думки, серце, розхитала його впевненість. Її образ стояв перед ним, її ніжний дотик і аромат переслідували його навіть зараз. Але це лише ускладнювало його завдання. Почуття, які він відчував до неї, ставали небезпечною перешкодою.
   Домінік твердо вирішив, що замкне свої почуття на замок і відкине їх подалі від себе. Він повинен бути холодним та безжальним, таким, яким його навчив бути Покровитель.
   Його очі наповнилися холодним блиском, обличчя набуло твердих рис. Він вирішив, що більше не дозволить собі слабкості. Всі ці почуття і сумніви – це лише перешкоди на шляху до його мети. Домінік знову став тим, ким його виховав Покровитель – безжальним виконавцем наказів, здатним витримати будь-які випробування.
— Повтори, що ти тільки що сказав? — у її голосі було чутно гнів.
— Я сказав тобі замовкнути. Я прийшов сюди не для того, щоб обговорювати це мале дівчисько.
— Ммм, а для чого ще ти сюди прийшов? — вона закусила свою губу.
— Ти все зрозуміла.
   Він повільно наближався до неї, паралельно знімаючи з себе сорочку. Його рухи були впевненими, наче він точно знав, що хоче зробити. Її очі слідкували за кожним його кроком, і коли їхні обличчя опинилися всього за кілька сантиметрів одне від одного, Домінік розпустив руде волосся Габріелли, яке було зібране у високий хвіст та стиснув його у своїй руці.
   Тягнучи дівчину за волосся, він змусив її голову нахилитися назад. Він обернув її спиною до себе, нагнувши над столом. Тримаючи міцно, і не дозволяючи їй відвернутися або втекти, піднявши низ її сукні, Домінік швидко стягнув з неї спідню білизну.
— Ах! — дівчина не змогла стримати свій стогін коли відчула в собі його пальці.
   Але в голові Домініка було порожньо. Ніякі думки не хвилювали його, лише одна потреба займала його розум — це втамувати свою жагу. Йому було байдуже, хто це буде, адже йому підходила будь-яка дівчина. Він навіть не став би вибирати, просто взяв би те, що було під рукою.
   Залишалося лише одне питання: чи зможе він після цього дивитися прямо у вічі Джулієт? Відповідь була проста: звісно, зможе. Це не перший раз, коли він зраджував своїм почуттям. Він завжди вмів приховувати справжні емоції, виставляючи на показ лише те, що було потрібно. Він знову почне прекрасно грати свою роль.

                            💎   💎   💎

   Джулієт знаходилася у своїй кімнаті в особняку. Але все було не так як завжди. Стіни були чорні, згоріло все, що можливо, і вона стояла посередині цього жахіття, нічого не розуміючи. Її охопив неприродний страх, страх того, чого не може бути. Вона вибігла з кімнати, коридор був весь темний від кіптяви, і спускаючись по сходах, вона відчувала, як за нею, сходинка за сходинкою, вони розвалюються під ногами.
   Ні Мелісси, ні Вівьєна, нікого не було. Вона була одна. Джулієт опустилася на коліна і гірко заплакала, не розуміючи, що відбувається, куди всі зникли? Вона так боялася самотності, так боялася, що всі її покинуть, що всі забудуть про неї!
   Раптом, на її плече опустилася рука. Дівчина підняла голову і подивилася своїми заплаканими очима на того, хто стояв позаду неї. Це був Домінік.
— Домініку! Як я рада, що ти тут! — вигукнула вона, відчуваючи полегшення.
— Це кінець, міледі... — відповів він, його голос був холодним і без емоцій.
— Кінець? Чого кінець?
— Вашого життя, — сказав він, простягаючи свої руки до її горла.
   Джулієт відчула, як паніка охоплює її все сильніше. Вона намагалася відштовхнути його, але її сили були марними проти нього. Її серце билося так швидко, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Вона задихалася, сльози текли по її щоках, і раптом, все навколо почало змінюватися. Страх, біль, безвихідь — все розчинилося в одному жахливому моменті, коли вона відчула, що більше не дихає.
   Її світ розпливався перед очима, і вона відчула, як сили покидають її тіло. У вухах дзвеніло, і все здавалося нереальним. Але раптом, руки Домініка ослабли, і він відійшов від неї. Вона впала на підлогу, ковтаючи повітря, намагаючись зрозуміти, що сталося.
— (Що це було?) — подумала вона, але страх і паніка все ще тримали її в своїх міцних обіймах. Вона підняла голову і побачила, що Домінік зник. Все навколо змінювалося, повертаючись до нормального стану. Згорілі стіни стали знову чистими і свіжими, сходи відновилися, і коридори заповнилися світлом.
   Вона прокинулася у королівському ліжку, вся в поту, серце її шалено билося, а тіло тремтіло. Домінік, який сидів біля неї, різко підвівся.
— Міледі? — парубок нахилився до неї ближче, занепокоєний вираз обличчя зраджував його нові правила, але він нічого не міг із цим зробити.
— Це ж не сон, так?... Я не сплю? — запитала вона, її голос тремтів.
— Не спите.
   Це був лише сон, але такий реальний і страшний, що вона не могла заспокоїтися. Джулієт сиділа в ліжку, обхопивши себе руками, намагаючись знайти розраду у власних думках. Чому їй наснився такий кошмар? Що він означає? І чому саме Домінік з’явився у її сні як кат? Вона не могла знайти відповідей, але відчуття страху та самотності не покидало її.
— Не бійтеся, давайте перевіримо вашу температуру, — сказав він майже доторкнувшись долонею до її чола, коли дівчина відкинула його руку від себе.
— Ні!
— Ні? — Домінік здивовано дивився на неї, не розуміючи, що спричинило таку реакцію.
— Врятуй мене від цих жахів... Залишись зі мною! — благала вона, її очі були повні сліз, які котилися по щоках.
   Домінік відчув, як його серце стиснулося від болю, побачивши її в такому стані. Він сів на край ліжка, не відводячи від неї очей.
— Міледі, я тут. Я нікуди не піду, — тихо сказав він, намагаючись її заспокоїти. — Ви в безпеці, я обіцяю.
   Вона тремтіла, ніби від холоду, і Домінік, не довго думаючи, обійняв її, притискаючи до себе. Джулієт відчула тепло його тіла, і її серце поступово заспокоювалося. Вона плакала, заховавши обличчя у його плече, і відчувала, як поступово повертається до реальності.
— Все буде добре, — шепотів він, погладжуючи її фіолетове волосся. — Це був лише кошмар.
   Джулієт відчула, як його слова і обійми починають заспокоювати її. Вона поступово відпускала страх і відчуття самотності, які охопили її після цього жахливого сну. Вона довірилася Домініку, знаючи, що він не залишить її в біді.
— Дякую, — тихо прошепотіла вона, притискаючись до нього ще міцніше. — Я дуже злякалася...
— Я знаю, — відповів він. — Але я тут, і я не дозволю щоб щось погане трапилось з вами.
   Вони залишалися так деякий час, насолоджуючись моментом близькості і спокою. Джулієт відчула, як її страхи поступово відступають, і вона знову знаходить силу та мужність боротися з тим, що прийде. Вона знала, що з Домініком поруч вона зможе подолати будь-які труднощі.
— (Чому все так...)
   Поки принцеса не звертала на нього уваги, він відвернувся від неї. Поки вона ридала в його обіймах, він не міг просто спокійно на все це дивитися. Сльози Джулієт, її важкі зітхання та безпорадність пробуджували в ньому почуття, які він намагався заглушити. Він дав собі слово, що більше не буде щирим із нею, але все одно все поверталося назад.
   Обравши завдання замість принцеси, Домінік знову натягнув на себе свою фальшиву посмішку і трохи відсунувся від неї, щоб мати змогу подивитися їй у вічі. Її аметистові очі сяяли від мокрих сліз, але, побачивши його посмішку, вона теж посміхнулася.
   Домінік вдивлявся в це прекрасне обличчя, і точно знав, що він зрадить цю дівчину, і ніщо не завадить йому це зробити. Бо повна свобода, яку обіцяв йому Покровитель, була для нього важливішою, ніж серце принцеси, яке він може розбити. Ця свобода, яка манила його протягом усього життя, здавалася недосяжною мрією, але тепер вона була так близько. Лише одне завдання стояло між ним і його мрією — завдання, яке вимагало від нього зради.
   Він підняв руку і ніжно витер сльози з її щік, намагаючись виглядати турботливим та доброзичливим.
— Все буде добре, міледі, — сказав він, намагаючись звучати щиро. — Я завжди буду поруч.
— Домініку, — тихо прошепотіла вона, її голос зламався від емоцій. — Я не знаю, що б я робила без тебе.
   Він продовжував дивитися в її очі, і це було болісно, бо він знав, що бреше їй. Але він не міг дозволити собі показати справжні почуття. Він не міг дозволити собі втратити фокус на своєму завданні. Йому треба було зробити все, що від нього вимагається, навіть якщо це означало зрадити людину, яка довіряла йому більше за всіх.
   Він знову обійняв її, відчуваючи тепло її тіла і намагаючись придушити внутрішню боротьбу. Домінік знав, що цей момент може бути останнім, коли він бачить її такою беззахисною та довірливою. Він мусив використати це, щоб виконати наказ Покровителя і нарешті здобути свою свободу.
   Але навіть у цей момент, коли його рішення було прийнято, він відчував гіркоту. Бо, обираючи свободу, він відмовлявся від чогось іншого — від людяності, від кохання, від самого себе.
— Ви повинні відпочити, — м'яко продовжив він.
   Вона не відповіла, просто дивилася на нього своїми великими, повними довіри очима. Домінік відчув, як його серце стискається від цього погляду, але він змусив себе залишатися спокійним.
— Цей кошмар не має влади над вами, коли я тут.
   Дівчина кивнула і лягла назад на подушки, спробувавши знайти спокій у його словах. Домінік прикрив її ковдрою, і відчув, як її тіло поступово розслабляється.
— Ти теж не забудь відпочити, — прошепотіла вона, закриваючи очі.
— Як скажете... — він спостерігав, як її дихання стало рівним, і зрозумів, що вона почала засинати.
   Домінік стиснув кулаки, борючись з власними почуттями. Він не міг дозволити собі втратити контроль. Його мета була ясною, і він не міг дозволити собі відхилитися від неї.
   Він тихо встав і вийшов з кімнати, залишивши принцесу спати. В його голові звучали слова Покровителя, нагадуючи йому про обіцяну свободу, яку він зможе отримати. І хоча серце його билося швидше від сумнівів, він знав, що зможе довести справу до кінця.
   Скоро, дуже скоро він зможе втекти від усіх цих почуттів, від цієї подвійної гри. Але поки що, він мусив зосередитися на своєму завданні і не дозволяти собі розм'якнути. Бо його свобода варта будь-яких жертв.

                          💎   💎   💎

   Наступного дня Джулієт прокинулася, відчуваючи себе трохи краще, ніж вчора. Сонце вже було високо, його промені відбивалися від снігу, що вкривав землю та дахи палацу, створюючи сліпучий блиск. Дівчина повільно сіла на ліжко, за чекала, поки перестане крутитися голова, і встала. Вона підійшла до дверей балкону й відчинила їх. У кімнату ввірвався морозний вітер, від якого вона затремтіла, але водночас відчула, як він її наповнює свіжістю й чистотою. Тепла пара виходила з її рота з кожним видихом.
   Раптом двері кімнати відчинилися. Джулієт обернулася, щоб подивитися, хто увійшов.
— Донечко моя! — король Вільгельм розкрив руки для обіймів та підійшов до неї. — Як ти себе почуваєш?
— Все добре, батьку, — відповіла вона, намагаючись посміхнутися, хоча ще відчувала слабкість.
   Король обійняв її міцно, ніби боявся знову втратити.
— Я викличу лікаря, щоб він тебе знову оглянув, — сказав він, відпускаючи її і дивлячись в очі.
— Гаразд, — тихо погодилася вона. Дівчина відчувала, що потребує підтвердження того, що все дійсно добре, хоча її серце ще стискалося від залишків страху, пережитого напередодні.
   Король ніжно погладив дівчину по волоссю і вийшов з кімнати, залишивши її на самоті з власними думками. Джулієт повернулася до балкону, глибоко вдихнула і подивилася на зимовий пейзаж. Вона відчувала, як морозне повітря прояснює її думки, нагадуючи, що вона жива, і що цей жахливий сон залишився в минулому.
   Незабаром до кімнати увійшов лікар, старий, але дуже досвідчений чоловік з добрими очима. Він уважно оглянув Джулієт, перевірив її пульс і температуру.
— Ви ще слабкі, але відпочинок і свіже повітря швидко повернуть вам сили, — сказав лікар, лагідно посміхаючись. — Потрібно добре харчуватися і не перенапружуватися.
— Дякую вам, — відповіла принцеса, відчуваючи полегшення від його слів.
   Після огляду вона знову залишилася одна. Спогади про страшний сон все ще мучили її, але вона знала, що не може дозволити страху заволодіти її життям. Вона повинна була бути сильною, як завжди, і знайти спосіб подолати цей внутрішній хаос. В двері знову постукали.
— Увійдіть, — вигукнула принцеса, і в кімнату зайшов Домінік.
— Міледі, я бачив, що від вас виходив лікар. Ваш стан погіршився? — в його голосі було чутно нотки хвилювання. Несправжні, звісно.
— Не турбуйся, — дівчина легенько засміялася. — Лікар сказав, що відпочинок і свіже повітря швидко повернуть мені сили.
— Слава небесам. Я так переживав за вас, — відповів він, схиляючи голову в знак поваги. Його голос був наповнений удаваною турботою.
   Ну звісно. Хвилювався він. Домінік провів цю ніч разом із Габріеллою, намагаючись відволіктися від думок про принцесу. Його розум був зосереджений на завданні, але образ Джулієт постійно проникав у його думки, змушуючи серце тремтіти від змішаних почуттів.
   Принцеса відчула тепло від його слів, навіть якщо вони були нещирими. Їй потрібна була підтримка, навіть якщо це була лише ілюзія. Вона вдивлялася в його смарагдові очі, намагаючись знайти там хоча б щось справжнє.
— Домініку, я мала жахливий сон минулої ночі, — почала вона, вагаючись, але відчуваючи, що повинна поділитися.
— Що ж вам наснилось?
— Все було таким реальним... Я була в згорілому особняку, одна... І ти був там.
— Я?
— Ти сказав, що це кінець мого життя. Це було так страшно...
   Домінік на мить замовк, намагаючись зберегти свою маску. Він не хотів, щоб її слова торкнулися його, але відчував, як щось всередині нього похитнулося.
— Це був лише сон, міледі, — нарешті сказав він, намагаючись заспокоїти її. — Реальність зовсім інша. Я тут, щоб захистити вас. Ви в безпеці.
— Я знаю, — відповіла вона, відчуваючи полегшення від його слів. — Мені дуже важливо знати, що ти поруч.
— Завжди, міледі.
   Він дивився на неї, знаючи, що його завдання не дозволяє йому бути щирим. Його мета була важливішою, ніж почуття принцеси. Але в цей момент він відчував, як його власні почуття намагаються прорватися крізь стіну, яку він побудував.
   Принцеса знову посміхнулася йому, намагаючись знайти втіху у його словах. Домінік зробив крок назад, дістав з кишені лист який знайшов в тому мисливському будиночку.
— Що це, лист? — поцікавилась принцеса.
— Так. — хлопець думав над тим, щоб віддати його їй, але вагався чи правильне це рішення.
— А для кого він?
— Для вас, — він підійшов до ліжка та простягнув лист дівчині. — Тримайте...
   Джулієт взяла його і відкрила, її очі збільшились від здивування коли вона побачила від кого він.
— Це ж... Лист від матінки! — очі Джулієт літали по листку.
   "Джулієт, цей лист написано на випадок непередбачуваних обставин. Можливо, моя хвороба вжене тебе в тугу. Пробач маму, що навмисно приховувала це від тебе. Не звинувачуй себе, що не помітила мою хворобу, я намагалася її приховати... Мама боялася втратити твою посмішку, але, зрештою, я так і не змогла поговорити з тобою. Для мене твоя посмішка була безцінним скарбом. З дня твого народження, ти подарувала мені багато щастя. Ти завжди посміхалася і давала мамі енергію жити далі... Я знаходила сили боротися з хворобою лише завдяки твоїй посмішці. Дякую тобі, Джулієт. Скажи Чарльзу, щоб не залишав свою мрію, що я спостерігаю за ним із небес і вірю, що він буде щасливий... Бути вашою мамою — найкраще, що було в моєму житті."
   Принцеса опустила руки, з її очей пішли сльози. Вона відчула, як світ навколо неї розвалюється, і всередині зростає порожнеча. Кожне слово в листі було як ніж у серце, змушуючи її відчувати провину та біль за те, що вона не помітила страждань своєї матері.
   Домінік стояв поруч, стримуючи себе від того, щоб обійняти її. Його обличчя залишалося непроникним, але всередині він боровся з власними почуттями. Він хотів підбадьорити її, сказати, що все буде добре, але знав, що це було б брехнею.