Після болісного покарання, яке витерпів Леонард, його рани нашвидкуруч перев'язали грубими брудними бинтами, від яких більше було болю, ніж полегшення. Його виснажене тіло майже не трималося на ногах, але він наполегливо відмовлявся від будь-якої допомоги. Навіть у найважчий момент його гордість не дозволяла показати слабкість. Охоронці, грубо штовхаючи його вперед, привели його разом із Ебігейл назад до темниці.
   Ебігейл йшла поруч, стискаючи кулаки так міцно, що нігті врізалися в долоні. Вона не могла змусити себе говорити. Серце гучно билося, а її очі повнилися слізьми, які вона з усіх сил стримувала. В її голові крутилися слова, що залишилися невимовними: "Це моя провина… Якби я могла зробити більше… Якби я могла захистити його…"
   Коли двері темниці зачинилися за ними з оглушливим гуркотом, Леонард майже впав на холодну кам'яну підлогу. Його тіло било тремтіння, а кожен рух приносив йому біль. Ебігейл поспіхом опустилася поруч, торкнувшись його плеча.
— Леонарде, — її голос був тихим, але сповненим тривоги. — Ти витримаєш… Ми разом, чуєш? Я не залишу тебе.
   Він повільно підняв голову. У його очах все ще була та сама стійкість, але зараз вона здавалася крихкою. Його губи тремтіли, і він ледь вимовив:
— Я живий… А це значить, що вони програли. Не плач за мене, особливо після того, що я зробив...
— Тихо... — сльози капали йому на обличчя. — Нічого не говори... Тільки не зараз.
   Ебігейл обережно взяла його руку, стискаючи її, ніби намагаючись передати йому частину своєї сили. Вона розуміла, що не може зупинити його біль, але могла залишатися поруч, бути його підтримкою, його тихим притулком у цьому морі страждань.
   Тим часом, у своїй розкішній залі, Рафаель сидів у глибокій задумі. Навколо панувала абсолютна тиша, порушена лише слабким потріскуванням вогню в каміні. Його погляд був спрямований у порожнечу, але розум працював, мов гарячий механізм, перебираючи плани, інтриги і можливості.
   В руці він тримав келих вина, яке пив повільно, смакуючи кожен ковток. Вино було дорогим, криваво-червоним, ніби символом його жадібної пристрасті до влади. Його губи розтягнулися в холодній, самовдоволеній посмішці.
— Пісня Дракона… — прошепотів він, звертаючись до самого себе. Його голос звучав майже ніжно, але в цих словах бриніла зловісна насолода. — Найбільший секрет королівства… Сила, що перевершує уяву… І вона буде моєю. Це лише питання часу.
   Він ковтнув ще трохи вина, знову заглиблюючись у думки. Його план був простий у своїй жорстокості: довести короля до межі. Змусити його розкрити те, що він знає, або ж позбутися його назавжди.
— Він заговорить або замовкне... — сказав чоловік із байдужістю, що здавалася майже нелюдською. — Мені просто потрібно набратися терпіння і чекати.
   Його пальці погладжували край келиха, ніби він пестив власну ідею. Він знав, що його методи були жорстокими, але переконаний, що результат виправдає засоби. Його жага до величі та влади не залишала місця для сумнівів чи співчуття.
— Бійці, які служили Вільгельму, вважають, що він загинув, — продовжував він, його голос був рівним і впевненим. — Нехай вони й надалі так думають. Це дає мені час та свободу дій. Поки я не досягну своєї мети, поки Пісня Дракона не стане моєю…
   Він зробив ще один ковток вина, цього разу більший, і підняв келих, ніби відзначаючи свій власний тріумф.
— Сила, яка підкорить цей світ. Вона належатиме мені, і лише мені.
   Рафаель відкинувся назад, дивлячись на вогонь у каміні. Його холодна посмішка не зникала з обличчя, а в очах блищав вогонь амбіцій, від яких ставав моторошно холодним навіть у теплій залі. Він уявляв, як світ падає до його ніг, підкорений його силою, його владою. І ніщо не могло його зупинити… або принаймні, так він думав.
   У коридорах палацу панувала гнітюча тиша, лише звук кроків і важке дихання Джулієт розчиняли її. Габріелла тягнула дівчину вперед, тримаючи за руку так сильно, що пальці боляче впивалися в шкіру. Усі двері, коридори та вікна здавалися їй однаковими, і принцеса почувала себе, ніби у пастці, з якої немає виходу. Її думки бігли швидше, ніж ноги, переповнені страхом, сумнівами та болем.
— Заходь, — холодно промовила Габріелла, різко штовхаючи її до дверей покоїв.
— Тільки не зачиняй двері! — відчайдушно вигукнула Джулієт, її голос зірвався, але в очах блищала рішучість, попри всю слабкість.
— Боже, а у кого це прорізався голос? Смішно навіть. У твоїй ситуації так кричати... Марно, дівчинко.
— Будь ласка. Не залишай мене тут саму…
   Габріелла зробила крок уперед, її обличчя враз стало ще більш зловісним. Вона нахилилася до Джулієт, змушуючи ту відійти назад, поки вона майже не впала на ліжко.
— Благаєш мене? Як мило. Аж цікаво, що Дом у тобі знайшов. Ти ж така... — вона зупинилася, оглянувши принцесу з ніг до голови. — Звичайна. Але мушу визнати, використовувати тебе було простіше простого.
   Серце Джулієт забилося сильніше. Її очі широко розкрилися, і вона спробувала знайти хоч якісь слова у відповідь, але губи тремтіли, а горло немов стисло лещатами.
— Домінік мене справді кохає! — її голос став раптово гучним, майже як крик. Вона втиснула нігті у свої долоні, намагаючись зберегти контроль над емоціями. — І він повернеться, щоб врятувати мене!
   Габріелла розсміялася. Це був не сміх радості, а жорстокий, гучний сміх, від якого по шкірі Джулієт пробігли мурашки.
— Не потрібно бути такою наївною! Кому ти потрібна? Га? Кому? Ти справді вважаєш, що він ризикне всім через тебе? Чудове маленьке дівчисько, яке вірить у казки?
   Принцеса відступила на крок, але її погляд залишався міцно спрямованим на Габріеллу. В її серці вирувала суперечність: віра у Домініка і жахливі слова цієї дівчини, що кололи, як гострі голки.
— Ти знаєш, де був Дом, коли "просив дозволу" відійти від тебе? — продовжувала вона нахиляючись ближче, її обличчя майже торкалося обличчя дівчини.
— Він провідував свою сестру, — з викликом відповіла Джулієт, намагаючись звучати впевнено. — А значить, був із тобою... І що ти хочеш мені цим сказати?
— Ну ти ж не зовсім дурненька, щоб не розуміти очевидних речей, правда? Якщо я не його сестра, то для чого він ходив до мене?
   Принцеса відчула, як її серце завмирає. Її думки почали змішуватися у паніку. Вона намагалася знайти логіку в словах Габріелли, але страх і невпевненість витіснили усе.
— ...
— Правильно. Ми проводили час разом. І знаєш, що найдивовижніше? Особливо добре ми проводили час на ліжку. Особливо, коли він торкався мого тіла…
   Ці слова прозвучали, як удар ножем у серце. Ноги Джулієт ослабли, і вона впала на коліна, важко дихаючи. В її очах з’явилися сльози, але вона боролася, щоб не дати їм волі.
— Це неправда... — шепотіла вона, майже беззвучно. — Неправда...
— Ти можеш вірити у що завгодно, Джулієт. Але правду від цього не змінити. І він... не повернеться.
   Габріелла, задоволена своїм успіхом, різко розвернулася і вийшла, грюкнувши дверима. Джулієт залишилася на самоті, занурена в безодню болю, сумнівів та страху. Її руки судомно тремтіли, а сльози тепер струмком котилися по її щоках. Вона відчувала себе зрадженою, спустошеною, розбитою.
— Домінік... Скажи, що це неправда. Скажи, що ти повернешся... — шепотіла вона, ніби ці слова могли дійти до нього крізь стіни палацу.

                            💎   💎   💎

— Джулієт! — голос Домініка, здавалося, розірвав тишу, що тиснула на нього, немов важка ковдра. Відчай і біль у його вигуку були настільки сильними, що відлуння повертало їх йому назад, немов насміхаючись над його безпорадністю.
   Темрява навколо нього розсіювалась повільно, ніби ніч не хотіла відпускати свою жертву. Хлопець судомно вдихнув, його груди піднялися так різко, що здавалося, він от-от задихнеться. Теплий піт стікав по його чолу, а очі були широко відкриті.
   Рука потягнулася вперед, пальці судомно стискали повітря, ніби він намагався щось схопити, втримати. Але окрім пустоти, нічого там не було. Його пальці тремтіли, стискаючись в кулак, у спробі знайти хоч якийсь контакт із тим, що вже давно вийшло за межі його досяжності.
— Джулієт... — цього разу він прошепотів її ім'я, ледь чутно, майже як молитву. Він різко опустив руку, притискаючи її до грудей, наче намагаючись утримати там той спогад, який щойно розчинився в повітрі.
   У його голові все ще лунав її голос — тихий, теплий, ніжний. Він міг уявити, як її рука торкалася його, як її аметистові очі дивилися на нього з довірою та коханням. Але це був лише сон. І цей сон вдарив його сильніше, ніж будь-яка реальність.
   Домінік різко сів, спустивши ноги на холодну підлогу. Його серце калатало так сильно, що він міг чути його удари у своїх вухах. Відчай і провина роз’їдали його зсередини. Він відчував себе слабким, безсилим, а головне — зрадником.
— Я обіцяв тобі… — він прошепотів, стискаючи кулаки так, що нігті вривалися в шкіру. — Я обіцяв тебе захистити, Джулієт. І я... я підвів тебе.
   Перед очима постало її обличчя і той останній момент, коли він бачив її. Її очі були наповнені страхом, але вона не сказала й слова, лише дивилася на нього, ніби прощаючись. Цей погляд переслідував його тепер щоночі, нагадуючи про його невдачу.
   Він запустив руку у волосся, різко скуйовдивши його, а потім важко відкинув голову назад, закриваючи очі. Його тіло тремтіло, неначе від холоду, хоча в кімнаті було задушливо.
— Я врятую тебе, — пробурмотів він, голос здався хриплим, ніби його душу стискали невидимі кайдани. — Я врятую тебе, і хай весь світ згорить, але я ніколи більше не дозволю тобі страждати.
   У його очах блиснула лють. Це було не просто обіцянкою — це стало його присягою. Присягою тому, кого він кохав більше за життя.
   Домінік піднявся, намагаючись привести себе до ладу. Його рухи були різкими, знервованими, ніби він боявся, що якщо він зупиниться навіть на мить, то спогади накриють його хвилею, яка знову зіб'є з ніг.
   Кухня була залита теплим світлом, і запах їжі наповнював повітря, проте це не заспокоювало Домініка. Він відчував, як тягар його рішень стискає груди, не даючи вільно дихати. Його кроки були важкими, а думки хаотичними. Коли він увійшов, Мелісса, яка чаклувала над обідом, обернулася до нього. Її обличчя світилося доброзичливістю.
— О, Домініку! — вигукнула вона, відкладаючи кухонний рушник. — Ти досить довго спав. Сідай, поїж щось.
   Він несміливо глянув на неї, наче збирався щось сказати, але замість цього лише заперечно похитав головою.
— Дякую вам… за все. Але я маю вже йти.
   Мелісса нахмурилася, явно здогадуючись, що він задумав. Однак відповісти вона не встигла, бо в дверях з’явився Вівьєн. Його широкі плечі майже заповнили весь прохід, а голос, як завжди, лунав гучно та різко.
— Ну і куди це ти зібрався? — поцікавився він, склавши руки на грудях. — Тільки не кажи, що збираєшся повернутися до палацу.
— Так.
— Не будь дурнем! Що ти зможеш один? Думаєш, ти переможеш лицарів Рафаеля? Ха, та вони зітруть тебе в порох.
— Мені все одно. Я маю звільнити принцесу.
— О, чудово, — саркастично кинув Вівьєн, широко розвівши руками. — Коли помреш, ти будеш корисний тільки землі. Ще один герой із пустими амбіціями!
   Домінік стиснув кулаки, відчуваючи, як напруга зростає. Він хотів щось відповісти, але раптом голосно грюкнув рушник об стіл.
— Досить з вас! — вигукнула Мелісса, її голос був таким різким, що вони обидва аж здригнулися. Її очі блищали люттю, а обличчя напружилося, наче вона ледь стримувалася.
— О, диво! Ось що називається — розгнівали жінку, — невимушено вставив Вівьєн, намагаючись трохи зменшити напруження.
— Зараз не до твоїх жартиків! — різко перебила вона, спершись руками в боки. — А тепер, Домініку… — її голос став м’якшим, але не менш твердим. Вона підійшла до нього ближче і поклала долоню йому на плече. — Давай ти нам усе розповіси, як і обіцяв.
   Хлопець опустив голову, відчуваючи, як провина та втома гнітять його ще більше. Він глибоко вдихнув і, ковтаючи клубок у горлі, ледь чутно сказав:
— Гаразд…
   Вони разом пройшли до вітальні, де атмосфера здавалася більш затишною, але напруження в повітрі залишилося. Мелісса та Вівьєн сіли на м’який диван, їхні погляди були сповнені очікування. Домінік зайняв місце навпроти, злегка згорбившись, ніби намагався захиститися від невидимого тиску.
   Він опустив очі, здавалося, шукаючи слова на підлозі. Його руки лежали на колінах, стиснуті в кулаки, пальці біліли від напруги. Тиша заповнила кімнату, її переривало лише рівне дихання Мелісси та неспокійне постукування пальців Вівьєна по підлокітнику.
— Ну? — запитав чоловік, нахиляючись вперед. — Ми слухаємо.
   Домінік підняв голову. У його очах можна було побачити біль, втому та щось більше — відчайдушну рішучість, яка підживлювала його зсередини. Він зітхнув, як людина, яка готується до тяжкого зізнання.
— Все почалося з того дня, коли Покровитель, точніше Рафаель, надіслав мені лист з наказом знайти таємну королівську скарбницю Кристалеусу, — почав він тихим голосом. — У цьому листі були точні інструкції як потрібно було правильно діяти, щоб знайти її. Головна умова — це потрапити до палацу, і коли я почув, що король Вільгельм шукає особистого дворецького для принцеси, то я подумав, що це чудовий шанс для мене, щоб виконати наказ Покровителя.
   Мелісса уважно слухала, не відводячи погляду, її обличчя випромінювало співчуття. Вівьєн, хоч і виглядав більш стримано, перестав стукати пальцями, його зацікавлення було помітним.
— Габріелла теж змогла пробратися до палацу та стати покоївкою, — продовжував хлопець. — Вона мала допомогти мені знайти скарбницю. Я подумав, що мій план був ідеальний, адже принцеса мала б знати де саме знаходиться ця скарбниця. Я поставив собі за мету стати для неї незамінним, щоб вона почала довіряти мені, я думав, що це буде простіше простого... Але я помилився...
   Домінік говорив так, ніби кожне слово тягло за собою важкий вантаж, від якого неможливо було звільнитися. Його голос тремтів, але він продовжував, ніби боявся зупинитися.
— Спочатку все йшло за планом, але Джулієт виявилася… іншою. Вона не була такою, як я очікував. Я думав, що вона буде однією з тих примхливих принцес, які навіть не знають, як живуть звичайні люди. Але вона… вона була доброю. Щирою. Вона була настільки чистою, що це навіть лякало.
   Його голос перервався. В очах з'явився відблиск болю, який він намагався приховати. Мелісса нахилилася трохи вперед, уважно дивлячись на нього, а Вівьєн схрестив руки на грудях, наче намагаючись зрозуміти, куди ця розповідь веде.
— Спершу я намагався діяти холодно, дотримуючись свого плану. Але з кожним днем це ставало важче. Вона не лише довіряла мені, вона… почала змінювати мене. Її доброта, її усмішка… Все це розбивало мене на частини. Я зрозумів, що більше не можу бачити її просто як ключ до виконання місії. Але я не знав, як діяти, — хлопець відкинув голову назад, прикриваючи очі, ніби намагався пригадати ті моменти. — Мені здавалося, що я потрапив у пастку між обов’язком і почуттями, які я почав відчувати. І тоді… я припустився найбільшої помилки. Я повідомив Габріеллі, що відмовляюсь виконувати наказ Покровителя.
   Мелісса помітно напружилася, її брови злегка зійшлися. Вівьєн підняв руку, ніби хотів щось сказати, але зупинився, даючи Домініку можливість продовжити.
— Габріелла завжди була хитрою, — продовжив він, голосом, у якому відчувалася гіркота. — Вона почала маніпулювати мною, змушуючи думати, що я все ще маю шанс. Але насправді… вона лише використовувала мене, щоб виконати свою частину плану. Вона знала, що я прив’язався до Джулієт, і це робило мене слабким.
— І що сталося потім? — обережно запитала Мелісса.
— Рафаель дізнався. Габріелла розповіла йому все. Вона передала йому всі деталі, включаючи мої почуття до Джулієт. Він зрозумів, що я не зможу зрадити її, і вирішив використати це проти мене.
   Його руки міцно стиснулися в кулаки, нігті впивалися в долоні, але біль був ніщо порівняно з тим, що він переживав у своїй душі.
— Я дав їй обіцянку. Я пообіцяв, що завжди буду поруч, що захищу її. І я… я підвів її. Тепер вона одна. В руках того монстра. І я не можу просто сидіти тут, знаючи, що вона страждає.
   Жінка обережно поклала руку на його плече, намагаючись заспокоїти. Її теплі, але тверді слова порушили тишу:
— Домініку, я розумію твою відданість. Але йти самому — це безглузда жертва. Як ти зможеш їй допомогти, якщо тебе просто вб'ють?
— Я не маю іншого вибору, — різко відповів він, піднімаючи голову. У його очах було видно лють, спрямовану на самого себе. — Якщо я залишуся тут, то відчуття провини знищить мене раніше, ніж будь-який ворог.
  Вівьєн, який досі мовчав, повільно розправив плечі і нахилився вперед, опираючись ліктями на коліна.
— Ти хоробрий, але хоробрість без розуму — це шлях до могили, — сказав він з іронічною ноткою, але його тон був не таким суворим, як раніше. — Якщо ти дійсно хочеш врятувати її, ти маєш подумати, як це зробити. Не гарячкувати. Не будь сліпим.
— І що ти пропонуєш? — холодно запитав Домінік, скрививши губи.
— Дай нам час, — відповіла Мелісса, її голос був сповнений рішучості. — Ми знайдемо спосіб допомогти тобі.
— Але довго Джулієт не протримається...
   Мелісса не відводила від нього очей. Вона бачила, як у його серці борються кохання, провина та рішучість. Вівьєн нарешті порушив мовчання:
— То як ти плануєш її звільнити? — запитав він, піднявши брову. — Просто увірватися в палац, як герой із легенд? Це не працює, хлопче. Палац — це не місце для одного воїна з мечем.
— Я знайду спосіб, — холодно відповів Домінік, випрямившись. Його очі палали рішучістю. — Навіть якщо доведеться віддати життя, це буде не марно.
— Життя віддавати легко. А ось перемагати — це складніше, — сказав чоловік, схрестивши руки на грудях. — Ти хоч щось знаєш про укріплення палацу? Скільки там охоронців, як працюють зміни? Чи є слабкі місця?
   Домінік затнувся. Він прекрасно розумів, що нічого цього не знає.
— Саме тому, — втрутилася Мелісса, її голос був спокійним, але наполегливим, — Ти не можеш іти сам. Нам потрібен час, щоб все підготувати. Якщо ти дійсно хочеш урятувати Джулієт, тобі потрібно навчитися терпінню.
— Час…
— Ти можеш рятувати її своїм життям або своїм розумом. Вибір за тобою. Але якщо ти вирішиш слухати нас, ми зробимо все можливе, щоб допомогти тобі.
   Домінік довго мовчав. Він бачив перед собою два шляхи: один — швидкий і бездумний, що міг привести до смерті, інший — довший і обережніший, але більш надійний. Нарешті, він кивнув.
— Ви маєте рацію, — сказав він нарешті, ледь чутно. — Але як мені сидіти тут і чекати, знаючи, що вона в небезпеці? Що вона може… — його голос затнувся, і він не зміг закінчити.
— Чекати — це теж частина боротьби, — промовила вона. — Ми підготуємо план. Тобі не доведеться йти самому.
— Ти ще не знаєш, хлопче, що в боях перемагає не завжди мечі, а й розум, — сказав Вівьєн, перехилившись через спинку крісла. — Рафаель — це хитрий шакал, і щоб перемогти його, нам потрібна стратегія. Всі його лицарі, стіни палацу, охоронці — це лише інструменти.
— Нам потрібно дізнатися про нього більше. Зрозуміти, хто його союзники, де він тримає Джулієт, як працює його охорона. Якщо ми зможемо отримати ці знання, ми знайдемо спосіб діяти.
— Як ми це зробимо?
   Вівьєн схрестив руки на грудях, ледь усміхнувшись.
— У цьому світі завжди знайдеться хтось, хто за монети розкаже тобі більше, ніж ти хотів би знати, — сказав він, підморгнувши. — А ще є люди, які ненавидять Рафаеля так само, як і ти. Якщо ми зможемо знайти їх, це значно спростить справу.
   Мелісса кивнула, погоджуючись.
— Гаразд, — сказав він після довгої паузи. — Я довірюся вам. Але якщо щось піде не так…
— Нічого не піде не так, якщо ми будемо діяти разом, — перебила його Мелісса. Її голос був твердим, але теплим.
   Вівьєн відкинувся назад, знову злегка посміхнувшись.
— Ну що ж. Схоже, ти вплутався у щось значно більше, ніж просто рятування принцеси. Але не хвилюйся, ми витягнемо тебе з цього цілим.
    Домінік усміхнувся, хоч і ледь помітно. У ньому ще залишалася тривога, але зараз поруч були люди, які готові були допомогти. І це давало йому сили боротися далі.

                            💎   💎   💎

   Сніг продовжував сипати за вікном, створюючи тишу, яка контрастувала з напругою всередині будинку. Мелісса, ледь чутно ступаючи, підійшла до вікна. Її погляд спрямувався на сніжний танець, але вона виглядала не настільки спокійною, як на перший погляд могло здатися. Її руки були стиснуті в кулаки, а пальці тремтіли. Було очевидно: вона теж відчувала тривогу, навіть якщо не показувала цього. Її очі раптово звузилися, коли вона помітила щось здалеку.
— Хто це? — голос її був низьким і схвильованим, вона не відводила погляду від постаті, що наближалася.
— Що сталося? — Вівьєн, трохи здивований, підійшов до неї, поглянув у вікно і теж насупився. — Домініку, підійди сюди. Тобі це потрібно побачити.
   Домінік піднявся зі свого місця. Його серце почало тривожно стукати, ніби передчуваючи щось погане. Підійшовши до вікна, він глянув у той самий бік. Коли його погляд натрапив на постать, яка все ближче підходила до будинку, його обличчя раптом зблідло. Його дихання на секунду зупинилося, а руки інстинктивно затремтіли.
— Це… це Густав, — голос його був тьмяним, майже пошепки. — Він прийшов по мене.
   Мелісса різко обернулася до нього, її обличчя виражало тривогу. Вівьєн насупився ще більше і поклав руку на стегно, де висів його ніж.
— Так, досить паніки, — буркнув він. — Я зустріну його. Ви залишайтеся подалі. І навіть не думайте втручатися.
— Але... — почала Мелісса, але Вівьєн підняв руку, спиняючи її.
— Просто слухай мене, Мелі, — його голос був суворим, але турботливим. — Домініку, йди з нею. Ніяких "але".
   Мелісса з невдоволенням зітхнула, але підкорилася. Вона разом із Домініком відійшла до дальнього кута кімнати. Її серце билося швидше, ніж зазвичай, але вона намагалася зберігати спокій, дивлячись на те, як Вівьєн повільно підходить до дверей.
   Домінік стояв поруч, його руки були схрещені на грудях, але пальці нервово торкалися ліктів. У його голові проносилися сотні думок: чому Густав тут? Чого він хоче? І що, якщо це пастка? Він знав Густава не так давно, але розумів, що той не діяв би без причини.
   Стукіт у двері змусив усіх затамувати подих. Тиша, яка настала після цього, здавалася вічністю. Вівьєн повільно вдихнув і відкрив двері.
   На ґанку стояв Густав, його постать майже зливалася з тінями, які відкидали дерева. Сніг осідав на його плечах і капюшоні, але він не звертав на це уваги. У його очах блищала рішучість.
— Мені потрібен Домінік, — сказав він прямо, його голос був холодним, як зимове повітря. — Я знаю, що він тут.
— Зрадникам тут не місце, — відповів Вівьєн із притиском. Його голос був грізним, і в ньому не було жодного сумніву. — Повертайся туди, звідки прийшов.
   Густав повільно зняв капюшон, його вираз обличчя залишався незворушним.
— Я не налаштований на бій, — сказав він, але його рука потягнулася до меча. — Але якщо ви будете стояти у мене на шляху, у мене не залишиться вибору.
   Чоловік зробив крок уперед, і його постать стала ще більш загрозливою.
— Що ти...
— Впусти його, — раптом голос Домініка пролунав з глибини кімнати.
   Вівьєн різко обернувся, поглянув на хлопця з докором, але не став сперечатися. Він клацнув язиком, ніби це рішення було йому не до вподоби, але відійшов убік, впускаючи Густава до будинку.
   Густав увійшов повільно, оглядаючи кімнату. Його погляд зупинився на Домініку, і в його очах промайнуло щось, схоже на жаль.
— Ти прийшов мене вбити? — запитав хлопець, тримаючи голову високо, хоч усередині нього все стискалося від страху.
— Ні, — відповів лицар, прибираючи меч до піхов. — Я прийшов запропонувати тобі допомогу.
— Що? — одночасно вигукнули Мелісса й Вівьєн, обидва шоковані цими словами.
   Домінік дивився на Густава з напруженням, мов би намагався прочитати кожну емоцію на його обличчі. Він шукав у його погляді найменший натяк на обман, але все, що бачив, — це щирість, змішану з гіркотою і якимось незрозумілим смутком.
— Об'єднаймо сили, щоб перемогти Рафаеля, — тихо, але впевнено сказав лицар, зустрівшись із його очима. У його голосі відчувалася твердість, але й водночас каяття.
   Мелісса, яка до цього мовчки стояла осторонь, різко прикрила рот рукою, ледь стримуючи здивований вигук. Її очі округлилися, і в них відобразився неприхований страх.
   Вівьєн, навпаки, хмикнув із недовірою, схрестивши руки на грудях. Його погляд ковзнув по Густаву з явною зневагою.
— І чому я маю тобі довіряти? — холодно запитав Домінік, його голос був рівним, але глибоко всередині тремтіла нотка надії.
   Густав опустив голову, ніби важкі думки тиснули на нього. Він затримав погляд на підлозі, а тоді підняв очі, наповнені сумом і внутрішньою боротьбою.
— Тому що я більше не хочу бути його маріонеткою, — почав він, його голос став тихішим, але від того ще більш щирим. — Так, я був подвійним агентом. Увесь цей час жив на два королівства, вдаючи вірного слугу Рафаеля, але… це було до того, як усе змінилося. До того, як я почав бачити, наскільки глибоко його тиранія з’їдає наш світ.
— Що ти хочеш цим сказати? — різко перебив Вівьєн, його голос був холодним, а погляд настороженим.
— Я був сліпий, Вівьєне, — продовжив лицар, і його слова тепер звучали наче сповідь. — Я бачив лише накази, які слід виконати. Але потім… — його голос трохи затремтів, і він глибоко вдихнув. — Потім з'явився принц Чарльз. Мій обов’язок до нього переріс у щось глибше, ніж я міг собі дозволити. Щось, що змусило мене побачити жорстокість Рафаеля у всій її огидній красі.
   Мелісса ахнула, її рука знову піднялася до губ. Вона не могла повірити своїм вухам.
— Ти хочеш сказати, що ти… — почала вона, але замовкла, не знаючи, як продовжити. Її очі шукали пояснень у Домініка.
— Я зрадив себе, — вів далі Густав, його голос зламався. — Але більше я не можу цього робити. Я не можу стояти осторонь і дивитися, як Рафаель руйнує все, до чого торкається. Якщо ми не зупинимо його зараз, це стане кінцем для всіх нас.
  Настала тиша, важка і гнітюча, як хмари перед бурею. Домінік відчував, як у його серці борються два голоси. Один кричав, що це пастка, і застерігав не довіряти Густаву, а інший, тихий і майже зневірений, просив дати шанс. Він знову подивився на лицаря. Його погляд залишався напруженим, але в ньому вже проглядається внутрішня боротьба.
— Ми повинні діяти разом, — промовив Густав, роблячи крок уперед. — Я не зможу зробити це сам. Але з тобою, Домініку, і з вашою допомогою, ми зможемо покінчити з його правлінням раз і назавжди.
   Домінік закрив очі, змушуючи себе дихати глибше. У його свідомості знову з'явився образ Джулієт — її погляд, її голос, її віра в нього. Він відчував, як ця картина підживлює його рішучість. Повільно він відкрив очі і глянув прямо на Густава.
— Гаразд, — сказав він, і його голос звучав спокійніше, але не менш рішуче. — Але якщо ти хоч раз нас зрадиш, я це побачу. І тоді навіть принц Чарльз не врятує тебе від моєї люті.
   Густав кивнув, його обличчя залишалося серйозним, але в очах з’явилася тінь полегшення.
— Добре, — сказав він. — Тоді ми почнемо негайно. У нас небагато часу.
— Чудово, — з іронією прокоментував Вівьєн, послаблюючи руки. — Тільки не очікуй, що я одразу тобі довірятиму. У нас із Домініком є план, і ми не дозволимо тобі все зруйнувати.
— Я навіть не спробую, — відповів Густав. — Моя мета — та сама, що і ваша. І я готовий зробити все, щоб досягти її.
   Мелісса трохи заспокоїлася, але її погляд усе ще був настороженим.
— Якщо ти дійсно на нашому боці, Густаве, — сказала вона, — то доведи це. Ми всі на волосині від смерті, і другий шанс я тобі не дам.
— Ви маєте моє слово.
— Гаразд, — сказала вона, і її голос став більш твердим. — Тоді діймо. У нас є занадто багато, що потрібно обговорити.
— І ще більше, що потрібно зробити, — додав Домінік, відчуваючи, як напруга у кімнаті починає спадати. Але всередині нього все ще залишалося відчуття тривоги.
   Попереду їх чекала битва — не лише з Рафаелем, а й із власними страхами і недовірою.