Темниця потопала в суцільній темряві, і здавалося, що час у ній застиг. Ніхто не міг сказати, чи ніч усе ще триває, чи вже настав ранок. Повітря було важке, вологе, і ледь чутний звук капель води, що падали зі стелі, здавався вічним відлунням самотності цього місця. Король Вільгельм стояв, тримаючи факел, який передав йому Густав, що палахкотів у його руках. Полум’я було єдиним джерелом світла, а його тремтіння малювало на стінах химерні тіні, які додавали примарності.
— Я покажу, як можна безпечно вибратися з палацу, — сказав Вільгельм, його голос був глухим, але рішучим.
   Домінік зробив крок уперед, поклавши руку на руків'я свого меча:
— Візьміть Джулієт і Ебігейл із собою, ваша величносте, — запропонував він. Його погляд ковзнув до дівчині, сповнений турботи.
— Ні, ти знаєш, чому ми повернулися, — різко заперечила принцеса. У її очах спалахнув вогонь, і голос зазвучав твердо. — Саме час зробити легенду реальністю.
— Я теж хочу допомогти! — наполягла Ебігейл, зробивши крок до вперед, але її зупинив суворий погляд Леонарда.
— Ні, ти не можеш залишитися, — відрізав він. — Ти ледве стоїш на ногах!
— Але я…
— Так буде краще, Ебі, — м’яко, але наполегливо продовжив лицар, і в його голосі було щось більше, ніж проста турбота. — Я не хочу, щоб із тобою щось трапилося.
   Дівчина опустила очі, але не змогла приховати сльози, що блищали в її погляді.
— Лео...
— Я тоді тебе не врятував, — прошепотів він, і його голос був сповнений болю. Усі знали, про що йдеться: той момент у лісі, коли вона мало не загинула. — Але цього разу я не зроблю цієї помилки.
— Він має рацію, Ебі, — твердо підтримала його Джулієт, хоча їй було важко вимовити ці слова.
— Гаразд… — зітхнула графиня, витираючи сльози рукавом. — Але пообіцяйте мені, всі ви! — вона гнівно показала пальцем на них. — Що ви всі повернетеся живі...
— Я обіцяю тобі, — відповіла принцеса, беручи Ебігейл за руку. Її голос був тихим, але в ньому звучала непохитність.
   Король Вільгельм спостерігав за донькою. Він бачив, як полум’я її рішучості спалахнуло, як і колись у її матері. У такі моменти Джулієт нагадувала йому ту жінку, яку він покохав, але яку втратив.
— Я хочу, щоб ти знала, — раптом заговорив він, і всі замовкли. Його голос став хрипким, наче він витягував ці слова з глибини душі. — Якщо ти заспіваєш Пісню Дракона, використовуючи свій Кришталевий Голос, ти загинеш...
   Тиша була глибокою, як сама темниця. Шок промайнув на обличчях усіх. Ебігейл здригнулася й прикрила рот рукою, намагаючись стримати крик. Чарльз похитнувся, ніби отримав удар. Домінік зробив крок до Джулієт, його обличчя було напруженим, а очі — повними болю.
— Це… це неможливо, — вирвався з його вуст шепіт, що поступово переріс у розпачливий голос. — Джулієт, ти не можеш цього зробити! Ми знайдемо інший спосіб!
— Домініку, — тихо, але рішуче промовила вона, дивлячись йому прямо в очі, — Це наш єдиний шанс. Якщо я не зроблю цього, ми всі загинемо, а разом із нами — і наше королівство.
— Ні! — вигукнув Чарльз, схопившись за меч. — Вона має рацію, але ж… Чорт забирай, це неправильно!
— Чарльзе, — перебила його Джулієт, її голос був наповнений силою, яку вона сама в собі щойно відкрила. — Ти завжди вірив у мене. Прошу тебе, повір і цього разу. Це мій обов’язок. Це мій вибір.
   Густав підійшов до них, піднявши руки, щоб зупинити суперечку.
— Заспокойтеся! — його голос був рівним, але гучним, як удар грому. — У нас немає часу сперечатися. Ми маємо прибути до скарбниці та відчинити її раніше за Рафаеля. Якщо ми будемо витрачати час на сварки, то він знайде нас раніше, ніж ми зможемо щось зробити.
   Ебігейл, яка досі стояла зі сльозами на очах, ступила вперед, знову привертаючи увагу до себе.
— Що ж… якщо я не можу залишитися тут, тоді я допоможу королю вибратися через тунель.
   Густав кивнув їй, а потім повернувся до короля:
— Ваше Величносте, там на вас чекатиме Вівьєн. Він допоможе вам дістатися до безпечного місця.
   Король Вільгельм ще раз глянув на Джулієт, наче намагався запам’ятати кожну рису її обличчя.
— Я пишаюся тобою, — прошепотів він, перш ніж рушити в напрямку тунелю разом із Ебігейл.
   Домінік, Чарльз, Леонард Густав і Джулієт залишилися. У їхніх очах горіла рішучість. Вони знали, що попереду чекає найважче. Але водночас кожен із них був готовий боротися до кінця, навіть якщо це означає пожертвувати собою.
   Темний тунель тягнувся нескінченно, і лише відлуння їхніх кроків порушувало тишу. Ебігейл підтримувала короля Вільгельма, відчуваючи, як важко йому дається кожен крок. Повітря в тунелі було задушливим і холодним, але дівчина не дозволяла собі зупинитися. Її обличчя, хоч і стомлене, зберігало рішучість, а руки міцно тримали короля, підтримуючи його слабке тіло.
— Ми вже близько, Ваша Величносте, — прошепотіла вона, коли попереду з'явився маленький проблиск світла.
   Король ледь підвів голову, помітивши світло. У його очах було видно полегшення, але й невимовну втому. Він стискав пальці дівчини, наче боявся, що не зможе дійти.
— Тримайтеся, — м'яко додала вона, і в її голосі звучала надія.
   Коли світло стало яскравішим, Ебігейл і король пришвидшили крок. Вільгельм дихав важко, але йшов уперед, ніби це був його останній шанс побачити денне світло.
   Нарешті вони дійшли до кінця тунелю. Король з останніх сил відчинив люк. Холодне зимове повітря вдарило їм у обличчя, і обидва зробили глибокий вдих, наче після довгого занурення у воду. Сонячне світло, хоч і зимове, сліпило очі після темряви.
   Вільгельм важко вибрався нагору, опершись на край люка, і, ступивши на землю, затримався на мить, тримаючи руку на грудях. Його обличчя злегка скривилося від болю, але він швидко зібрався, відчувши, як Ебігейл стала поряд і схвильовано дивиться на нього.
— З вами все добре? — запитала вона, її голос був наповнений тривогою.
— Так... Просто очі звикають до світла, — відповів він, злегка усміхнувшись. Його усмішка була слабкою, але щирою, і на мить він здався їй тим самим сильним королем, якого вона знала раніше.
   Раптом із-за кущів почувся шелест. Ебігейл інстинктивно притулилася ближче до короля, але з тіні вийшов Вівьєн. Його крок був швидким і впевненим, але обличчя виражало хвилювання.
— Ваша Величносте, — промовив він, низько схиливши голову. У його голосі звучало щире полегшення. — Як я радий, що ви живі.
— І я тебе вітаю, Вівьєне, — відповів Вільгельм, поглядом шукаючи вірного союзника.
   Чоловік наблизився ближче й злегка торкнувся руки короля, наче хотів упевнитися, що перед ним справді стоїть Вільгельм, а не привид.
— Давайте, ходіть за мною, — сказав він, жестом запрошуючи їх іти. — Мелісса вже готова підлатати вас.
   Король кивнув, але перед тим, як рушити, озирнувся на палац, що виднівся вдалині. Його погляд затримався на цьому символі влади й дому, який зараз був захоплений ворогом. Він стиснув губи, намагаючись стримати емоції, але в його очах було видно біль і тривогу за тих, хто залишився позаду.
   Ебігейл торкнулася його руки, відчувши його напругу.
— Ми повернемо їх, — м’яко сказала вона.
  Вільгельм глянув на неї й ледь помітно кивнув, але його думки вже були далеко.
— Ходімо, Ебігейл, — сказав він, узявши її під руку.
   Вівьєн повів їх через засніжений ліс, сповнений холодного спокою. Але перш ніж зникнути в тіні дерев, король ще раз кинув останній погляд на палац.
   "Хай Бог оберігає моїх дітей", подумки промовив він і, стиснувши кулаки, рушив уперед, твердо вирішивши повернути собі те, що належить йому.

                             💎   💎   💎

   Темний коридор під палацом здавався нескінченним. Холодні кам'яні стіни глухо відбивали звуки кроків, а тіні від тремтливого вогню в руках Леонарда танцювали, створюючи моторошні образи. Він ішов попереду, освітлюючи дорогу до королівської скарбниці. Його обличчя було серйозним, а думки поглинали спогади про Ебігейл. Її турботливий голос і лагідний погляд давали йому сили йти далі. Він знав, що вона в безпеці, і це допомагало йому стримувати страх та втому.
   Позаду йшли Джулієт і Домінік. Їхня напружена розмова порушувала тишу коридору. Домінік виглядав розгубленим і навіть трохи роздратованим, тоді як Джулієт тримала спокій, хоч у її аметистових очах блищали відтінки тривоги.
— Доме, якщо ти придумав інший спосіб, як перемогти Рафаеля і його армію, то будь ласка, скажи мені, — сказала принцеса рівним, але рішучим тоном, не дивлячись на нього.
— Не огризайтесь тут мені! Ви ж чули, що сказав король. Ви можете загинути, якщо використаєте Пісню Дракона! — його голос зірвався, і він зупинився, щоб стати перед нею.
— Я не загину, — твердо відповіла вона, піднімаючи підборіддя. — Я не здамся так просто.
— Але... — він намагався знайти слова, щоб переконати її.
— Слухай, — вона перебила його, роблячи крок уперед, — Давай просто заберемо Пісню швидше, ніж це зробить Рафаель, гаразд? І коли вона буде в нас, тоді й подумаємо, що робити далі.
   Домінік вдихнув глибше, щоб заспокоїтися.
— Як скажете, принцесо. Я вам вірю.
   Джулієт на мить затримала на ньому погляд. Її очі, глибокі, як дорогоцінні камені, викликали в нього бурю емоцій. Домінік ледь стримував себе. В його грудях палала жага захистити її, навіть ціною власного життя. Він нахилився, щоб поцілувати її, але, несподівано для нього, вона відвернулася.
— Принцесо? Це через те, що тут ваш брат? — здивовано запитав він, спробувавши зрозуміти, що сталося.
— Ні, — відповіла вона тихо, але рішуче. — Це через Габріеллу.
   Це ім'я прозвучало, як удар грому. Він відсахнувся, здивований і трохи розгублений.
— Що? А вона тут до чого? — його голос піднявся, у ньому з'явилися нотки роздратування.
   Дівчина глибоко вдихнула, намагаючись стримати емоції, і продовжила:
— Вона зізналась мені... Можливо, і ти хочеш щось сказати мені?
— Що вона вам сказала?
— Ти не маєш уявлення, про що я говорю? — її погляд став крижаним, а голос напруженим. — Ну що ж. Вона сказала, навіщо ти відпрошувався у мене, щоб провідати свою, так звану, "сестру". І якщо ти мені брехав, вона сказала правду про те, чим ви займалися насправді.
   Домінік застиг на місці. Великий ком встав у нього в горлі. Його очі опустилися, а щелепа напружилася. Він знав, що не зможе відмовчатися або вигадати виправдання.
— Вибачте... Я... я не знаю, що можу сказати у своє виправдання... — зізнався він, голос його був хрипким.
— Не потрібно нічого казати, — її голос звучав рівно, але в ньому відчувалася гіркота. — Мені було боляче в перші хвилини... Але я зрозуміла, що просто не маю права на тебе злитися за це.
   Хлопець знову підняв на неї погляд.
— Звісно, маєте, принцесо, — тихо промовив він. — Я був одним із тих негідників, яким було все одно, з ким проводити кожну нову ніч. Я визнаю, що зустрічався із Габріеллою для того, щоб втамувати свою жагу. Але я припинив, як тільки зрозумів, що для мене не може бути нікого іншого, окрім вас... — він зробив крок уперед і обережно взяв її за руку. — Я зачекаю, поки ви не подорослішаєте, і ніколи не наважуся перейти межу між поцілунками і чимось більш інтимним.
   Джулієт здригнулася. Її очі наповнилися слізьми, але на губах з'явилася ледь помітна усмішка.
— Дякую... — ледве вимовила вона, витираючи сльози рукавом.
   У цю мить Домінік зрозумів, що хоч би яким був результат їхньої місії, він віддасть усе, аби захистити її. Джулієт же відчула, що його слова були щирими, і хоч у її серці ще залишився біль, він почав зменшуватися, поступаючись місцем довірі.
   Чарльз ішов позаду, його плечі були напружені, а погляд спрямований прямо перед собою. Поруч, не відстаючи, крокував Густав, намагаючись знайти правильні слова.
— А вони щасливі... — тихо промовив він, кидаючи обережний погляд на принца, ніби перевіряючи його реакцію.
— Не тобі щось говорити про щастя, — різко відрізав принц, навіть не глянувши на нього. — Тому краще помовч.
   Густав затримав крок, але не здався.
— Чарльзе, будь ласка... Вам складно просто вислухати мене?
   Чоловік раптово зупинився, розвертаючись до лицаря, і його очі блиснули холодним гнівом.
— Бачити тебе зараз складно! — різко вигукнув він, і його голос, наче удар батога, розірвав тишу. — Я не хочу почуватися гірше, ніж почуваюся зараз. Ти навіть не уявляєш, через що я проходжу!
   Густав опустив погляд, але продовжив:
— Я розумію, що винний перед вами... Але мої почуття до вас завжди були справжніми. Я кохаю вас, Чарльзе. І завжди кохав.
   Ці слова наче ударили Чарльза в груди. Його обличчя спалахнуло емоціями — злістю, болем, і, можливо, слабким відтінком чогось іншого, чого він не хотів визнавати.
— Ти не винен мені нічого! — холодно відказав він, відводячи погляд. — Але ти не можеш просто ігнорувати все це! Почуття? Що ти взагалі знаєш про почуття? Ти думаєш, що твої слова можуть стерти минуле?
   Лицар намагався щось сказати, але принц продовжував, не даючи йому шансу.
— Ти відчуваєш хоча б якісь докори сумління за те, що ти зробив? Ти хоч раз вибачався перед кимось? Чи це лише чергові слова, які ти вважаєш достатніми, щоб усе виправити?
— Ні! — раптом вигукнув Густав. — Я вибачаюся перед вами! І якщо ви не вірите моїм словам... я готовий встати на коліна!
   Чарльз широко розкрив очі, коли побачив, як Густав справді опустився на коліна.
— Піднімайся негайно! Що ти робиш?! — закричав він, але голос його звучав більше від розгубленості, ніж від гніву.
— Я прошу у вас пробачення, Чарльзе! — він підвів до нього свій погляд, і принц побачив у його очах сльози. — Я знаю, що зробив величезну помилку, і я знаю, що мені немає прощення... Але я кохаю вас. Я завжди кохав. Дозвольте мені довести це. Будь ласка...
   Чарльз відчув, як його серце стиснулося. Слова Густава різали, немов лезо, але в глибині душі він не міг заперечити, що вони звучали щиро. Відводячи погляд, він нахилився і силою підняв Густава за руку, змушуючи його встати.
— Зараз не час і не місце для таких розмов, Густаве, — промовив він крізь зуби, але голос його був тихішим. — Це не змінює того, що я відчуваю. Але зараз... у нас є важливіші справи. Тож досить.
   Лицар відвів очі, намагаючись стримати сльози, і кивнув.
— Так, Ваша Величносте... — ледве промовив він, ступаючи назад.
   Чарльз розвернувся і, глибоко вдихнувши, продовжив іти вперед. Його обличчя залишалося незворушним, але в душі буря лише зростала. Густав, мовчазний і пригнічений, пішов за ним, намагаючись не відставати.
   Коли вони наздогнали решту групи, Леонард кинув на них короткий погляд, помітивши напруженість у їхніх рухах. Він нічого не сказав, але його очі на мить затрималися на принці.
— Ми майже на місці, — сказав він, не обертаючись, і знову повернув увагу до темного тунелю попереду.
   Чарльз із силою стиснув кулаки, намагаючись зосередитися на завданні. Але гіркота їхньої розмови залишалася важким тягарем на його плечах, нагадуючи, що деякі рани не загоюються так швидко.

                             💎   💎   💎

   Сніг скрипів під ногами, розриваючи мовчання, яке оточувало їх на шляху. Важкий, крижаний вітер пробивався крізь гілля дерев, немов шепочучи застереження. Ебігейл притискала плащ ближче до себе, її пальці були крижані, а щоки почервоніли від холоду. Вільгельм, спираючись на її руку, тримався впевнено, хоча біль від поранень не давав йому спокою. Їх супроводжував Вівьєн, що йшов попереду, міцно тримаючи свій меч.
   Коли вони дісталися невеликого будинку на узліссі, світло, що лилося з вікон, здалося їм теплим і затишним. На ґанку, склавши руки, стояла Мелісса, обличчя якої було сповнене хвилювання.
— Ваша Величносте! Ебігейл! — вигукнула вона, стрімко підбігаючи до них. Її погляд ковзнув по пораненнях короля, і на очах виступили сльози. — Ви обидва виглядаєте жахливо! Швидше до хати, я приготую все необхідне.
— Надай їм допомогу, а мені потрібно йти, — рішуче сказав Вівьєн, розвертаючись до них спиною.
   Мелісса різко зупинилась, повернувшись до нього. Її очі наповнились гнівом і тривогою.
— Що? Куди це ти?! — запитала вона, голос її тремтів.
— Я повернуся до темниці, — відповів він, не повертаючи голови. — Там є гвардійці, які хочуть битися на нашому боці. Вони нам потрібні.
— Ні! Я тобі не дозволю! — викрикнула жінка, стоячи перед ним. Її очі були повні страху. — Раптом ти загинеш?! Невже ти не думав про це? Я не хочу тебе втратити!
   Вівьєн наблизився до неї, схопив її обличчя в свої теплі долоні й подивився прямо в очі. Його погляд був сповнений впевненості, хоча в глибині очей світився ледь помітний страх.
— Я повернуся, — сказав він, не відводячи погляду. — Я повернуся з підкріпленням. Я не залишу тебе. Ти мені віриш?
   Мелісса затремтіла, намагаючись стримати сльози. Вона кивнула, хоча голосу в неї не було.
— Гаразд... Я вірю тобі, — прошепотіла вона, а в її голосі чувся відчай, змішаний з надією.
— Чудово, — сказав він, легенько усміхнувся і провів пальцем по її щоці. — А тепер, допоможи їм. Ми потім подумаємо, що робити далі.
— Добре, — погодилася вона, стискаючи руки.
   Вільгельм, що мовчки спостерігав за цією сценою, зробив крок уперед.
— Будь обережний. Ми втратили достатньо, а твоя відданість — те, що надихає інших. Не ризикуй даремно.
— Не турбуйтеся, Ваша Величносте. Я обережний, як завжди, — відповів Вівьєн і, не чекаючи відповіді, рушив назад у ліс.
   Мелісса, Ебігейл та Вільгельм стояли й проводжали його поглядом, поки він не зник у зимовій темряві. Мелісса опустила голову, намагаючись не видати свого страху.
— Він повернеться, — тихо запевнила її Ебігейл, поклавши руку їй на плече.
— Так... — видихнула Мелісса, але її голос був сповнений сумнівів. Вона швидко перевела розмову. — Але зараз треба подбати про вас. Давайте зайдемо в дім.
   Вони увійшли в маленьку хатину, наповнену теплом і затишком. Усередині пахло травами та гарячим відваром. Біля вогнища стояв стіл, заставлений глечиками, травами та бинтами. Мелісса одразу ж розпочала готувати відвари й перев'язки.
   Ебігейл допомогла королю сісти на стілець, обережно знявши його плащ. Вільгельм тихо стогнав від болю, але намагався триматися.
— Як ви? — запитала вона, її голос був повен турботи.
— Ви повинні відпочити, Ваша Величносте, — наполягала Мелісса, опускаючись на коліна біля нього. — Я швидко оброблю ваші рани.
   Ебігейл сіла поруч, спостерігаючи за тим, як Мелісса працює. Її обличчя було стомленим, але в очах світилася рішучість. Вільгельм злегка торкнувся її руки.
— Я витримаю, — тихо відповів Вільгельм, дивлячись на неї втомленими очима. — Ти дуже хоробра, дівчинко. Не кожен витримав би те, через що ти пройшла.
— Я просто роблю те, що можу, Ваша Величносте...
   Мелісса підійшла до короля з чашею гарячого відвару.
— Пийте, це допоможе відновити сили.
   Король вдячно кивнув, приймаючи чашу.
   Усі троє мовчали. Тиша була заповнена тріском дров у каміні й далеким завиванням вітру за вікном. Але всередині цього теплого дому було щось ще — надія, що попри все вони знайдуть спосіб перемогти.

                             💎   💎   💎

   Темне підземелля, освітлене лише слабким тремтливим світлом факелів, видавалося нескінченним лабіринтом, який спокійно ковтав будь-які звуки. Кам'яні стіни випромінювали холод, від чого навіть найсміливіші з їхньої групи відчували легке занепокоєння. Нарешті вони зупинилися перед масивними дверима скарбниці. Її величний вигляд викликав змішані почуття — захоплення й острах.
   Густав обережно оглянув двері, намагаючись знайти хоч натяк на спосіб їх відчинити.
— Як ми їх відчинимо?... — запитав він, повернувшись до інших.
   Леонард, який був тут раніше, впевнено зробив крок уперед.
— Коли я був тут із Ебігейл, ми припустили, що перстень короля Вільгельма є ключем до цих дверей, — пояснив він, обережно торкаючись поверхні замка. — Він має активувати механізм.
   Джулієт, яка мовчала до цього моменту, дістала перстень, що висів на ланцюжку в неї на шиї.
— Перстень у мене, — сказала вона, знімаючи його з ланцюжка. — Як тільки я отримала його від Ебі, то одразу сховала, щоб Рафаель не знайшов.
   Чарльз кинув короткий погляд на сестру.
— Давайте перевіримо ваші здогадки, — мовив він, тримаючи емоції під контролем.
   Дівчина уважно подивилася на перстень, трохи нервуючи. Вона вдягнула його на палець, але виявила, що він занадто великий.
— Перстень надто великий... Він може вислизнути з пальця, якщо я покладу руку в отвір, — тихо промовила вона, тримаючи руку над замком.
   Домінік, який стояв трохи осторонь, підозріло дивився на механізм замка.
— Це ризиковано. Хто знає, які пастки можуть бути заховані в цих дверях?
— Я це зроблю, — сказав Чарльз.
   Принцеса повернула до нього голову з легким здивуванням.
— Ні, брате, це занадто небезпечно!
— Я не можу дозволити тобі ризикувати своїм життям, — суворо відповів він.
— Добре, роби, як вважаєш за потрібне, — зітхнула вона, поступаючись.
   Страх невідомості заполонив простір між ними. Джулієт намагалася приховати свої переживання, але її пальці тремтіли, коли вона передавала брату перстень.
   Чарльз одягнув його і зробив крок уперед, міцно стиснувши руку в кулак. Його обличчя було суворим та зосередженим. Він вдихнув глибоко, простягнув руку й поклав її у виріз, створений для персня.
   На мить не відбулося нічого. Але потім пролунали гучні клацання — механізм ожив. Металеві петлі дверей заскрипіли, а масивні затвори почали підніматися один за одним. Кам'яні двері повільно відкривалися, випускаючи густу хмару пилу й затхлого повітря. Усі зробили кілька кроків назад, прикриваючи обличчя від пилу.
— Вийшло, — нарешті сказав Чарльз, опускаючи руку.
   Джулієт перша кинулася вперед.
— Давайте відчинимо їх повністю, — наполягала вона, її очі блищали від хвилювання.
— Хто знає, що може чекати на нас усередині? — запитав Домінік із явним занепокоєнням.
   Леонард повернувся до нього, трохи роздратований.
— Чому ти зараз такий стурбований? Ми вже зайшли надто далеко, щоб зупинятися.
— Не знаю... У мене дивне передчуття.
— Відчуття, це, звісно, добре, але я втомився чекати, — різко сказав лицар і взявся за двері.
   Він зусиллям потягнув їх, і вони повільно піддалися, відчиняючись трохи більше. Ще кілька хвилин напруженої роботи — і двері до скарбниці нарешті повністю розчинилися. Усередині їх оточила темрява, але в центрі кімнати слабке світло факела впало на п'єдестал, на якому лежав загадковий предмет — Пісня Дракона.
   Дівчина схвильовано вигукнула:
— Ми зробили це!
   Густав, який досі стояв позаду, повільно підійшов ближче, розглядаючи артефакт із недовірою.
— Це те, що ми шукаємо? — запитав він, усе ще не впевнений.
— Можливо... Але я очікував, що вона буде краще захищена, — Домінік нахмурився, явно розгублений простотою ситуації.
— Що, ти думав, її сховають у скриню за сімома замками? — Леонард усміхнувся й кинув. — Певно, ти прочитав занадто багато казок у дитинстві.
   Принцеса не втрималася від коментаря, цитуючи:
— Іноді найдорожчі речі зберігають у найнесподіваніших місцях.
   Густав покрутив головою, дивлячись на артефакт.
— Хто б міг подумати, що Пісня, яка має таку силу, виглядає як звичайний предмет?
— Так має бути, — сказав Чарльз, перериваючи дискусію. Його голос був спокійним, але очі світилися розумінням. — Батько на це й розраховував.
   Вони повільно рушили вперед, щоб ближче роздивитися п'єдестал і саму Пісню Дракона, кожен відчуваючи, як страх і надія переплітаються в єдине ціле.
— Ви це чуєте? — Джулієт схвильовано вдивлялася у темряву.
   Важке повітря стало ще більш задушливим, коли перед її очима почав проявлятися силует. Його погляд був холодним, а на обличчі грала самовдоволена посмішка.
— Довго вам довелося возитися... — Рафаель вийшов із тіні, спокійно оглядаючи групу. Його голос звучав тихо, але кожне слово пронизувало, наче кинджал. — Я вже почав втрачати терпіння. Але тепер, коли ви виконали всю важку роботу, я готовий забрати своє. Ви такі наївні, що це навіть кумедно, — він клацнув пальцями.
— Оберігайте принцесу! — вигукнув Леонард. І четверо чоловіків огорнули її ніби стіна, захищаючи від небезпеки.
   З різних боків почали з’являтися гвардійці, утворюючи щільне коло навколо групи. Їхні мечі блищали у тьмяному світлі смолоскипів, тримаючи союзників принцеси у пастці.
— Ти не підійдеш до Джулієт, і точно не отримаєш Пісню Дракона! — Густав, який стояв поруч із дівчиною, рішуче вийшов уперед, витягаючи меч із піхов. Його рухи були впевненими, а голос повний гніву.
   Рафаель зупинився, кивнувши, наче почув щось абсурдне.
— Що ж це робиться, і ти туди ж, Густаве? — сказав він з іронічною посмішкою. — Я виховував тебе краще. Ти навіть перевершив мої очікування своєю дурістю. Але, схоже, ти мене розчарував навіть більше, ніж Домінік, — він зневажливо кинув погляд на хлопця, який стояв позаду. — Хоча, якщо подумати, це закономірно. На тебе у мене були більші надії. І знаєш що? Мені однаково. І на тебе, і на нього. Тепер влада і Пісня належать мені.
— Ти не заслуговуєш ні на одне, ні на інше! — вигукнула Джулієт, її голос був сповнений ненависті та рішучості. — Зло, яке живе в тобі, не знає меж. Але ми покладемо цьому край.
   Король підняв голову і голосно засміявся. Його сміх відлунював у підземеллі, як грізне попередження.
— Ти погрожуєш мені, люба? Справді? Що ж ти будеш робити, коли всі твої так звані "охоронці", — він презирливо оглянув Чарльза, Густава, Домініка та Леонарда, — Загинуть, захищаючи тебе і цю Пісню? Невже ти цього хочеш? Щоб вони померли за тебе?
   Дівчина відчула, як її охоплює страх і сумніви, але вона намагалася не показувати цього.
— Я... я не хочу... — її голос зрадницьки затремтів.
— Не слухайте його, принцесо! — рішуче втрутився Густав, зробивши крок до неї. — Він намагається вас залякати.
— Так, — додав Домінік, з ненавистю дивлячись на Рафаеля. — Він бреше і маніпулює, але його час закінчився.
   Леонард, який досі мовчав, нарешті дістав свій меч і направив його прямо на Рафаеля.
— Я тебе вб'ю швидше, ніж ти ще раз скажеш слово "влада", — крізь зуби промовив він, у його голосі прозвучала холодна впевненість.
   Рафаель знову засміявся. Його сміх лунав моторошно й гучно, наповнюючи підземелля.
— Ви справді такі сміливі, чи просто дурні? — він розвів руками, жестом показуючи на гвардійців. — Погляньте на них. Ви всі загинете раніше, ніж зробите хоч один крок. І, знаєте, мені це навіть подобається.
   Гвардійці, які оточували їх, одночасно підняли мечі, створюючи загрозливу картину.
— Так, мені ніхто не завадить забрати принцесу та Пісню.
— Тільки через мій труп! — викрикнув Домінік, стискаючи меча.
— О, це легко влаштувати, — відповів король із фальшивою ввічливістю. — Але спершу я хочу тебе познайомити з кимось.
   З тіні позаду з’явився чоловік. Його кроки були повільними, але впевненими. Високий, у темному плащі, він зупинився поруч із Рафаелем, мовчки приклавши руку до руків'я меча.
— Дозвольте представити... — почав він.
— Антуане... Це ви?! — здивовано вигукнула Джулієт.
— Як?... — Чарльз теж не міг повірити своїм очам.
  Чоловік повільно зняв капюшон, і його обличчя, суворе та холодне, немов висічене з каменю, стало видимим. Глибокі зморшки на чолі та пронизливий, майже крижаний погляд видавали людину, яка пережила багато темряви й несла її у собі. Навколо панувала мертва тиша, напруга була настільки густою, що здавалося, її можна було розрізати ножем. Чоловік мовчав, але його присутність кричала про небезпеку, що насувається.
   Рафаель посміхнувся, його очі зловісно блищали.
— Так, так. Це — Антуан Ріхард, — зловтішно промовив він, обвівши присутніх поглядом. Потім зупинився на Домінікові. Його усмішка стала ще ширшою, майже отруйною. — А знаєш, що ще веселіше?
— Що?...
   Всі застигли в напруженні, кожне слово Рафаеля здавалося ударом молота. Він насолоджувався моментом.
— Він твій батько.
   Ці слова вдарили, мов грім. Меч у руках Домініка вислизнув і з гучним дзвоном упав на кам'яну підлогу. Його обличчя застигло в шоку, очі широко розкрилися, а губи ледь ворушилися, намагаючись вимовити хоч слово.
— У мене немає батька... — процідив він крізь зуби. Його голос був наповнений гнівом і болем, але звучав глухо, наче з іншого світу.
   Король тихо засміявся, його сміх був зловісним і принизливим.
— О ні, Домініку, він є, і він стоїть перед тобою. Просто, знаєш, не всі батьки хочуть визнавати своїх дітей.
   Антуан залишався мовчазним. Його очі були спрямовані вниз, немов він не мав права дивитися на сина.
— Хочеш знати всю правду? — продовжив Рафаель, насолоджуючись драмою. — Коли твоя мати завагітніла, цей "герой" покинув її. Він залишив її напризволяще, як і тебе. Ти виріс у сиротинці, бо твій батько не захотів брати на себе відповідальність. Він навіть не зробив спроби забрати тебе. Чому? Бо ти був тягарем. Небажаним, зайвим. І це, мій хлопчику, вся правда про твоє походження.
   Домінік застиг. Його руки тремтіли, погляд бігав між Антуаном та Рафаелем. Він не міг повірити в те, що почув. Ненависть і глибока рана переплелися у його душі, створюючи хаос.
— Це правда? — нарешті вирвався шепіт із його губ. Він дивився прямо на Антуана, ніби намагаючись знайти відповіді в його мовчанні. — Ти... ти справді покинув мене? Ти справді мене зрадив? Ти знав, що я твій син, коли ми вперше зустрілися в палаці?!
   Чоловік підняв голову. Його погляд був важким та сповненим провини.
— Так, я знав, що ти мій син вже тоді як тільки подивився на тебе. У тебе мамині очі... І Домініку... Я... — він спробував ще щось сказати, але слова застрягли у горлі. Його голос звучав глухо. — Це не так просто.
— Не так просто? — хлопець вибухнув, його голос наповнився гнівом, який зростав, наче хвиля. — Ти покинув мене! Залишив мою матір і навіть не спробував допомогти! Це все, що я маю знати!
— Я був молодим і дурним, — тихо відповів Антуан. — Я боявся... Я зробив жахливу помилку, і я ніколи собі цього не пробачив.
— Ти боявся? — Домінік зробив крок уперед, його голос став ще гучнішим. — А як же я? Я ріс без родини! Без когось, хто б піклувався про мене! Ось цей взяв мене до себе і виростив як без емоційного солдата! — він вказав на Рафаеля.
— Про мене можна було і не згадувати.
— І це через твої страхи? — закінчив хлопець незважаючи на його слова.
   Антуан похитав головою, його очі наповнилися болем.
— Я знаю, що нічого не можу виправити. Я знаю, що це мій тягар, і я нестиму його до кінця своїх днів. Але я перед тобою. І я готовий прийняти все, що ти скажеш, навіть якщо це буде ненависть.
   Домінік подивився на нього, і на кілька секунд у темниці запанувала тиша. Його серце калатало, а думки змішувалися.
— Я... Я більше не знаю, що робити... — нарешті прошепотів він.
   Рафаель, який із задоволенням спостерігав за сценою, розвів руки в боки.
— Ну що ж, я вважаю, це чудовий момент для завершення цієї "сімейної драми". Що скажете? — він подивився на своїх гвардійців і кивнув.
   Лицарі приготувалися до атаки. Джулієт схопила Домініка за руку, намагаючись повернути його до реальності.
— Доме, зараз не час для сумнівів. Ми повинні боротися, інакше всі ми загинемо!
   Домінік повільно підняв голову. У його очах знову з'явилася рішучість. Він нахилився і підняв свій меч.
— Ви маєте рацію, принцесо... — він кинув погляд на Антуана. — Ми переможемо, навіть якщо це означає вбити їх всіх.
   Тиша знову змінилася шумом, коли всі приготувалися до бою. Рафаель посміхнувся. Його план був у розпалі, але він не очікував, що полум'я ненависті у серцях цих людей стане їхньою найбільшою зброєю.