Сніг продовжував падати, м'якими пластівцями накриваючи палац, ніби білим, нерукотворним покривалом. Здавалось, що зима сама оберігає Кристалеус від усіх незгод. Навіть у темниці, де сидів Домінік, холод проникав крізь товсті стіни, нагадуючи про те, що свобода за межами цих ґрат недосяжна. Він чув приглушений шурхіт метушні, голоси слуг, що квапливо снували коридорами, готуючи щось велике. Їхні схвильовані розмови доходили до нього крізь товсті стіни. Час від часу в темниці було чути глухе брязкання зброї вартових, які патрулювали в'язницю.
   Двоє з них, проходячи повз його камеру, почали говорити голосніше, і їхні слова привернули увагу Домініка.
— Я й не думав, що король Вільгельм влаштує бал-маскарад після всіх цих подій, — говорив один із них, низьким голосом, що ледь пробивався крізь шум від кроків на снігу.
— Хм, я теж здивований, — другий вартовий говорив глузливо, але в його тоні читалася іскра сумніву. — Мабуть, король хоче прискорити події і нарешті оголосити про весілля принца Чарльза з принцесою Валері?
— Хто знає, принцесу Валерій ж король Рафаель відправив назад до королівства Ризенгастес. — буркнув перший, явно не бажаючи продовжувати розмову, але його цікавий погляд видавав більше, ніж він міг дозволити собі сказати.
   "Валері відправили назад додому? Цікаво чому..." Подумав Домінік, і швидко повернуся до розмову вартових:
— І той, як його... Рошен, здається.
— Ти про нового особистого дворецького принцеси? — перший на мить зацікавився.
   З цієї миті у Домініка серце підстрибнуло. Він напружено застиг, сховавшись у тіні своєї камери, слухаючи кожне слово, яке летіло до його вух. Джулієт знайшла йому заміну? Чи це, можливо, король поставив когось на його місце? Від цієї думки у його грудях запекло, і він відчув гіркоту, яка розлилася по всьому його тілу. Ні, це не могла бути її ініціатива... Але серце підказувало щось інше.
   Його пульс пришвидшився. Всі думки тепер крутилися лише навколо одного: хто такий цей Рошен і яке він має право бути біля неї?
— Саме про нього. Він не здається тобі якимось... підозрілим? — продовжив другий вартовий, нахиливши голову ближче до співрозмовника, як людина, що намагається видати свої підозри за випадкову думку.
— Не знаю. Я на нього особливо уваги не звертав, — відповів перший, знизуючи плечима. Йому явно було байдуже до чуток.
— Він завжди ходить такий злий, — майже пошепки сказав другий. — Мені здається, він щось приховує. Може, замислює щось проти принцеси? Хто знає, які інтриги він плете за її спиною.
— Ммм... — перший знову знизав плечима. — Королівські рішення завжди мають свої таємниці, а дворецькі — це лише пішаки в їхніх руках.
   Вартові почали віддалятися, їхні голоси слабшали, гублячись у коридорах підземелля, але в голові Домініка почалась зовсім інша розмова.
   "Рошен... Особистий дворецький Джулієт. Що це означає?" Його думки хаотично крутилися, кожна наступна була гіркішою за попередню. Невже Джулієт могла так легко забути його? Його місце, його довіра до неї, все, що вони пережили разом? Але ж це, ймовірно, рішення короля. Він не міг допустити, щоб його дочка залишалася без нагляду. Та все ж...
   У голові знову й знову крутилася картинка: Джулієт поруч з іншим. І хоча це був лише дворецький, але ревнощі, як вогонь, почали пекти його всередині. Домінік відчув, як все тіло напружилося, як стислися кулаки, а серце продовжувало гупати дедалі сильніше.
   "Я маю з нею поговорити. Має бути якесь пояснення. Я не можу просто так сидіти і чекати, поки цей Рошен захопить її довіру, а, можливо, і щось більше..."
   Раптом в його думках з’явився ще один страх. А що, як цей Рошен не лише дворецький? А що, як він небезпечний? Вартові не дарма говорили про його дивну поведінку. Домінік згадав, як сам намагався бути для Джулієт не лише слугою, а й другом, щоб вона йому довірилась, а він використав би її. Чи був цей Рошен готовий до такої ролі? Чи не був він частиною якогось таємного плану, змови?
   "Що, якщо він уже почав інтриги? Я не можу дозволити, щоб щось сталося з нею..." — ці думки розривали його зсередини.
   В голові Домініка розпочався зовсім інший діалог. Бал-маскарад. Це шанс. Можливо, його єдиний шанс, щоб побачити Джулієт, поговорити з нею і... можливо, виправити все, думав він, дивлячись у стелю холодної темниці. Але як же вибратися звідси? Питання розбурхувало його мозок, думки роїлися, мов бджоли в вулику. Він продовжував ходити туди-сюди, роздумуючи новий план, але жодне рішення не видавалося надійним.
   І тут, як блискавка, його вразила ідея. Доля завжди була на боці тих, хто діє. Домінік стиснув зуби і, набравши повітря в груди, з силою вдарився об кам'яну стіну. Він скривився від болю, але не зупинився. Ще один удар. Потім ще один. Крики прорізали тишу темниці, ехо від них прокотилося по коридорах, немов відчайдушний заклик.
   За кілька хвилин до камери вбіг вартовий.
— Чорт забирай, що ти виробляєш?! — гаркнув він, витягуючи ключі з пояса і відчиняючи двері. Він підскочив до Домініка, схопивши його за плечі й намагаючись утримати.
— Негайно припини це неподобство! — кричав він, але його голос звучав радше здивовано, ніж сердито.
   Домінік, скориставшись миттю, раптово схопив вартового за плече й, використавши свій досвід та силу, перекинув його через себе, немов ляльку. Тіло вартового з глухим стогоном гепнулося об підлогу. Домінік швидко вихопив у нього ключі й, не гаючи ані секунди, заскочив за двері, зачинивши камеру зсередини. Тепер у темниці був інший в'язень — сам вартовий.
— Вибачай, але мені потрібно йти, — промовив Домінік майже пошепки, ковтаючи власне дихання від напруги.
   Шлях до свободи був ще далеким, але він уже зробив перший крок. Тепер йому потрібно було пройти повз інші пости вартових, і це вимагало не меншої майстерності. Маскарад — це можливість. У натовпі під маскою його ніхто не впізнає, розмірковував він, крадучись коридорами палацу, мов тінь.
   Нарешті, після довгих зусиль і обережних кроків, Домінік вийшов через підземний перехід до стін палацу. Свіже, холодне повітря обпекло його обличчя, але воно відчувалося як ковток свободи. Він зупинився на мить і поглянув вгору. Десь там, за одним із високих вікон, була Джулієт.
— Чекай мене, моя принцесо, — прошепотів він, стискаючи в руці ключі, які все ще тримав від камери. — Я повернусь...
   Не озираючись назад, Домінік зник у темряві, щоб повернутися пізніше — цього вечора, на бал, який міг стати його єдиним шансом все змінити.

                            💎   💎   💎

   Зимовий вечір обіймав палац Кристалеус, ніби величезний, холодний кокон, де на тлі блідого місяця сріблом виблискували засніжені дахи. До палацу з різних куточків королівства прибували карети — одна розкішніша за іншу. Жінки виходили з них у вишуканих сукнях, прикрашених дорогоцінним камінням, їхні кроки ледь чутно ковзали по льоду. Чоловіки в елегантних костюмах стримано слідували за ними, гордо підносячи голову. Але всіх їх об'єднувало одне: маски. Різнобарвні, прикрашені перлами, пір'ям або дорогоцінними металами, вони приховували справжні обличчя гостей, дозволяючи зберегти певну таємничість.
   Ця сама таємничість стала порятунком для Домініка. Він змішався з натовпом, одягнувши свою власну, досить просту маску, що не викликала підозр. Тепер він був одним із них — ніхто не помітив, як він непомітно промайнув повз варти та ввійшов у зал.
   Усередині палацу музика заповнювала кожен куточок простору. Здавалося, що навіть стіни пульсували в такт до ритмів скрипки й піаніно. Віски Домініка пульсували разом з ними, і кожен звук ставав гостріший, кожна пауза в музиці — тривожнішою. І коли музичні інструменти на мить замовкали, здавалося, що повітря розрізає захоплений, майже нервовий сміх гостей.
   Ця атмосфера бентежила його. Бальний зал був переповнений енергією, яку він не міг прийняти. Гості, здавалося, перебували в якомусь дивному трансі — веселі усмішки на їхніх обличчях здавалися вимушеними, а рухи були неприродними. Вони танцюють, ніби вдають свою радість, подумав Домінік, роздратовано спостерігаючи за ними. Він дивився на всі ці приховані під масками обличчя й не відчував нічого, окрім презирства. Усі ці люди — як безпорадні діти, котрі намагалися догодити королю і принцові, боячись щось зіпсувати.
   Він блукав серед танцюючих пар, його погляд ковзав по масках, по їхніх порожніх усмішках. Але раптом він побачив її. Його серце на мить зупинилося. Джулієт.
   Вона стояла біля високого вікна, звідки було видно засніжені алеї палацового саду, і розмовляла з кимось. Її голос ледь пробивався крізь музику, але Домінік упізнав її одразу. Вона була, як завжди, бездоганна. Веселкова сукня, ніби зітканий зі світла шедевр, обвивала її тонку фігуру. Її фіолетове волосся м'яко спадало легкими хвилями на плечі, і кожен його завиток виглядав бездоганно, наче він торкався небесного сяйва.
   Але найбільше його тривожило те, що поруч із нею стояв хлопець. "Схоже, що це і є той Рошен." Подумав він, його погляд став зосередженим. Вишукано вдягнений супутник говорив щось із посмішкою на обличчі, що була настільки самовпевненою, що Домінік ледь стримався, щоб не підійти ближче і не зірвати з нього маску. Рошен дивився на Джулієт з таким виразом обличчя, що в Домініка все всередині закипіло.
   "Я ніколи цього не забуду..." — здавалося, чутно було слова Рошена, коли він обводив поглядом кожен м'який вигин її сукні, кожен рух, кожен жест. Його погляд був безсоромно жадібним. "Я думаю, цього разу я зможу торкатися її... без жодних стримувань."
   Домінік відчув, як в його грудях розкручується ланцюг люті. Ревнощі. Вони були сильнішими за будь-які інші емоції. Ще мить — і він би втратив контроль, кинувся до них, щоб розірвати цей зв'язок, щоб відірвати Рошена від Джулієт, не думаючи про наслідки.
   "Ні, я не маю права," повторював він собі, намагаючись заспокоїти бурю всередині. "Мені потрібно все зробити правильно. Я маю поговорити з нею, пояснити все." Але як же важко було стриматися, коли він бачив, як Рошен наближався до неї, як його очі знову й знову поверталися до її обличчя. Це було нестерпно.
   Домінік стояв осторонь, спостерігаючи за ними з під маски, намагаючись приховати свої почуття. Але ревнощі й тривога з'їдали його зсередини. Він був готовий діяти.
   Джулієт стояла біля нового дворецького, її погляд весь час блукав по залу, ніби вона намагалася щось або когось знайти. Її пальці нервово стискали край сукні, а серце прискорювало свій ритм з кожною секундою. Тоді вона побачила його. Її широко розплющені очі зустріли його погляд, в них застигла суміш докору, хвилювання і... полегшення. Вона не могла контролювати своїх емоцій.
— Домінік... — шепіт вирвався з її губ, навіть без її свідомого дозволу. Щось сильніше за неї самої змусило її раптово кинутись геть із зали.
— Принцесо Джулієт! Куди ви?! — гукнув їй навздогін Рошен, але вона його не чула. Вона вибігла з приміщення, її кроки були швидшими, ніж вона планувала, майже панічними.
— Чорт... — Рошен випив келих вина який тримав у руці і злий повернувся до святкування.
   Коридор здавався безмежно довгим, а підлога під ногами ніби тремтіла. Її думки крутилися навколо одного: "Що він тут робить? Як він наважився з'явитися після всього?" Серце билося так гучно, що здавалося, ось-ось вибухне. Вона зупинилася, обперлася об одну з колон, намагаючись зупинити цей хаос всередині. Її обличчя спалахнуло від тепла, і вона притиснула гаряче чоло до прохолодного каменю, бажаючи хоч трохи охолонути.
   Джулієт заплющила очі, намагаючись заспокоїти себе, але тут вона почула чиїсь кроки. Вони наближалися. У грудях все стиснулося. Вона знала, що це він, знала ще до того, як його рука м’яко торкнулася її плеча. Принцеса завмерла, не дихала, не рухалася. Її губи ледь тремтіли, а очі, розплющившись, зустріли його погляд.
   Домінік не сказав ані слова. Його рука розвернула її до себе, і цей жест змусив її серце ще більше стискатися. Їй хотілося втекти, але вона не могла. Вони стояли так близько, що відчували дихання один одного. Його очі були сповнені відчаю, а на губах застигла тінь болю.
— Навіщо ти прийшов? — прошепотіла дівчина. Її голос був ледь чутним, ніби вона боялася дати волю своїм емоціям.
— Джулієт... Я благаю вас, покохайте мене знову... — його голос був напруженим і зламався на півслові. — Я не можу дозволити, щоб ви належали комусь іншому. Я завжди буду поруч, навіть якщо вам здається, що це неможливо.
   Її губи тремтіли. Вона відвела погляд, ховаючи свої справжні почуття за завісою страху і невпевненості.
— Це неможливо, Домініку... — тихо відповіла вона, ледве стримуючи сльози.
   Хлопець видав короткий сміх, у якому було більше гіркоти, ніж радості.
— Ха... У мене, напевно, серйозна хвороба. — він гірко усміхнувся, але його очі були повні відчаю. — Але навіть якщо це так, я не можу з цим боротися. Я більше не здатен нічого зробити з тим, що відчуваю.
— Зупинись... — її голос знову затремтів. Вона відчула, як все всередині неї розривається на шматки. Вона не хотіла чути ці слова, бо кожне з них ставало ударом по її серцю.
— Я ніколи не віддам вас, — Домінік нахилився ближче, його голос став глибшим і більш впевненим. — Я завжди буду захищати вас. Навіть якщо ви віддасте своє серце іншому, я знайду спосіб забрати його назад. Я обов'язково це зроблю.
   Його слова вразили її до самого серця. Вона відчула, як внутрішній конфлікт посилюється. Вона хотіла сказати йому, що це неправильно, що вона більше не може бути поруч з ним. Але вона мовчала. Її власні почуття стали пасткою.
   Домінік на мить озирнувся на двері в кінці коридору, а потім повернув свій погляд до Джулієт. Його очі блищали вогнем рішучості.
— Нам краще піти звідси, — сказав він, тихо, але впевнено. Він поклав палець до губ, закликаючи її до мовчання. Джулієт залишалася нерухомою, все ще охоплена емоціями, що бушували в ній, але в глибині душі вона знала — вона більше не може втекти від нього, навіть якщо й дуже хоче.

                            💎   💎   💎

   Домінік узяв Джулієт за руку, і вони вийшли з палацу в королівський сад. Нічне небо було дивовижним: яскравий місяць освітлював усе навколо, а зірки, ніби розсипані дорогоцінні камені, прикрашали чорне, оксамитове полотно неба. З палацу доносилася музика — мелодія, яка там, у бальному залі, тиснула на віски своїм шумом, тут, у саду, звучала інакше. Вона наповнювала їх спокоєм, ніби огортала теплом. Джулієт нарешті змогла оцінити її справжню красу. Її погляд був прикутим до місяця, але все ж вона відчула, як Домінік міцніше стиснув її руку. Вона, не задумуючись, накрила його пальці своїми, ніби намагаючись заспокоїти.
— Не переживай за мене, — прошепотіла вона, ледь чутно.
— Легко сказати, — його голос був напруженим, і він обережно обійняв її за талію, притягуючи ближче до себе. Її тепло, її присутність приносили йому тимчасове полегшення, але водночас у душі все вирувало.
   Музика зазвучала голосніше, ніби закликаючи їх приєднатися до танцювальної метушні у бальному залі. Але вони залишилися наодинці, в цьому маленькому світі, створеному лише для них.
— Чортів Рошен, — раптом вирвалося з його губ, — та йому плювати на вас! Він, як і Бернард, бачить тільки мету і не зупиниться ні перед чим, щоб її досягти.
   Його слова були насичені гнівом і ревнощами. Він стискав її сильніше, ніби боявся, що хтось може відібрати її від нього прямо в цю мить.
— Тихіше... Я ж зараз тут, із тобою, — її голос був ніжним, але в ньому звучало приховане прохання. Вона намагалася заспокоїти його, зняти напругу, що накопичилася в нього за останні дні.
   Домінік стиснув її підборіддя, змусивши подивитися йому прямо в очі. Їхні погляди зустрілися, і в той момент між ними пробігла невидима іскра.
— Я кохаю вас... — прошепотів він прямо в її губи, і перш ніж вона встигла відповісти, Домінік поцілував її.
   Їхні губи з'єдналися, і в цьому поцілунку було більше, ніж просто пристрасть. Це було як визнання, як обіцянка, що вона завжди буде для нього єдиною. Джулієт обвила його шию, притискаючись ближче, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Кожен удар був синхронним з його серцем, ніби їхні душі тепер билися разом.
   Вони кружляли у солодкому танці, не перериваючи поцілунку, і коли вона нарешті розсміялася, Домінік не зміг стримати усмішку. Її сміх був як ліки для нього — він заспокоював, приносив полегшення, хоч і ненадовго. Мелодія лилася солодким медом, огортаючи їх спокоєм і усамітненням. Здавалося, що вся ніч і музика були створені лише для них двох.
   Він взяв її за руку і відвів убік. Вони кружляли стрімкіше, їхні рухи ставали швидшими, але водночас легшими. Вони сміялися, не могли відірвати очей одне від одного. Місяць був єдиним свідком цього моменту, єдиним, хто бачив, як дві душі знайшли одна одну в хаосі світу.
— Не хочу вас відпускати... Але й тримати біля себе не можу, — Домінік раптом зупинився, і його очі сповнилися болем. Його слова були важкими, кожен звук був просякнутий страхом втрати.
— Ти завжди поруч зі мною... навіть якщо нас розділяють сотні миль, — Джулієт усміхнулася, намагаючись заспокоїти його.
   Але він відчув, що це не достатньо. Домінік притиснув її сильніше до себе, його руки стискали її талію так сильно, що їй було боляче, але вона не хотіла цього показувати. Вона знала, що це — відчай, що він намагається утримати її в цьому моменті, у цьому світі, де є тільки вони двоє.
   Джулієт на мить відступила назад, обережно витягнувши свою руку з його. Вона покрутилася на місці, як балерина, яку завели в музичній шкатулці. Її рухи були легкими, невимушеними, але водночас вони мали певний виклик. Вона знову притулилася до нього, обвиваючи його тіло, і подивилася йому в очі.
— Сподіваюся, що зараз ти чесний зі мною, — її слова були тихими, але в них звучало питання. Вона хотіла вірити йому, але водночас боялася цієї віри.
   Його очі спалахнули, ніби вона торкнулася найболючішої частини його душі. Це була рана, яку він приховував, але яка ніколи не заживе. Він дивився на неї, і в його погляді був не тільки біль, але й рішучість.
   Музика поступово стихала, залишаючи по собі лише дзвінку тишу ночі. Вітер шепотів їм на вухо, ніби намагався попередити про щось, чого вони не могли знати.
— Мені потрібно йти... — його голос прозвучав раптово, як удар по її серцю. — Я не маю багато часу...
   Але перш ніж він встиг закінчити, позаду пролунав глухий голос:
— Я знав, що знайду вас тут.
   Джулієт різко обернулася. Її очі розширилися від здивування.
— Король Рафаель? — її голос був сповнений нерозуміння і тривоги. — Чому ви тут?
   Чоловік посміхнувся, але в його усмішці було щось темне, щось приховане.
— Люба, до чого ці формальності? Ти можеш мене називати просто... Покровитель.
   Домінік застиг на місці. Його серце зупинилося на мить. Той, хто колись взяв його з сирітського будинку, виховав як солдата без жалю, хто вчив його вбивати, дивиться на нього, посміхаючись так спокійно і легко. Покровитель був королем? І зараз він стоїть перед ним, прямо тут, у цю ніч, ніби чекав цього моменту все життя.

                            💎   💎   💎

   Ніч у зимовому королівському саду була настільки тихою й непорушною, що здавалося, час завмер. Легкий холодний вітерець торкався облич, але вони не звертали на нього уваги. Король Рафаель стояв перед ними, впевнено і гордо спостерігаючи за кожною їхньою реакцією. Він виглядав задоволеним, ніби очікував, що все піде саме так.
— Не варто так дивуватися, Домініку. Невже ти не радий бачити свого, так сказати, наставника?
— Ти для мене ніхто, і звати тебе ніяк! — відповів Домінік крізь стиснуті зуби, його голос тремтів від люті.
— О, як ми заговорили... — у посмішці Рафаеля з'явилися нотки глузування. — Габріелла тоді говорила, що ти змінився. Схоже, це дійсно так.
   Джулієт, стоячи позаду Домініка, здивовано переводила погляд з одного на іншого, намагаючись зрозуміти, про що йде мова.
— Нічого не розумію... — її голос звучав тихо.
   Домінік кинув погляд на неї через плече, його обличчя змінилося, в ньому була суміш болю і відчаю.
— Принцесо, король Рафаель — це Покровитель! — швидко пояснив він, прикриваючи її своїм тілом, немов захисна стіна. — Це він наказав Бернарду напасти на вас! І я знаю, для чого він тут. Але він вас не отримає!
— Як це великодушно з твого боку, Доме... Але ти несправедливий. Виставив мене перед принцесою монстром, але сам, мабуть, вважаєш себе безгрішним? А що, якщо я скажу їй всю правду про тебе?
   Домінік відчув, як його тіло ніби скам'яніло. Його кулаки стислися, пальці побіліли від напруги.
— Заткнись! — вирвалося з його губ.
   Рафаель підняв брову, насолоджуючись його реакцією.
— Що? Ти досі не розповів їй? — чоловік повернувся до Джулієт, в його погляді було щось майже співчутливе, але його слова обпалювали холодом. — Принцесо, Домінік використовував вас. Ви весь цей час були частиною його плану.
   Джулієт відчувала, як її серце стискається від болю. Її погляд ковзнув до Домініка, намагаючись вловити хоч найменший натяк на заперечення, на виправдання. Але те, що вона побачила в його очах, було зовсім іншим. Його обличчя стало смертельно-блідим, зіниці розширилися, а на щоках проступив рум'янець — чи то від страху, чи то від гніву. Вона ніяк не могла впоратися з хаосом, який почав вирувати в її голові.
— Домініку, що він має на увазі? — її голос тремтів, як і душа, що намагалася знайти якусь опору.
— Це...
   Юнак відвів погляд, не змігши витримати її очей. Це було досить красномовно. Відчай і провина накочувалися на нього хвилею.
— Просто зараз, коли я бачу його поруч з вами, я починаю розуміти, чому він відмовився вбити вас, — король лише добавляв вогню.
— Це не може бути правдою... — прошепотіла вона, відчуваючи, як розпач повільно поглинає її. — Адже так?
   Домінік опустив голову, намагаючись зібратися з думками.
— Джулієт, я...
— Вам ніколи не було дивно, як він поводив себе з вами? — підхопив Рафаель, насолоджуючись кожною миттю їхнього болю. — Він лише виконував план. Мій план.
   Джулієт не могла відвести погляду від Домініка, який виглядав так, ніби провалитися під землю зараз було єдиним, чого він бажав.
— Ти... Ти працюєш на нього?
   Домінік коротко кивнув, не зводячи очей з землі.
— Так, спочатку.
— А та історія, що твій батько відмовився від тебе? — Джулієт ледве вимовила ці слова, її голос ставав все слабшим.
— О, це була прекрасна історія, щоб розчулити невинну принцесу, — Рафаель єхидно всміхнувся. — Домінік — сирота, його історія — це лише вдале прикриття.
— Ти... Ти збрехав мені? — дівчина подивилася на Домініка, її очі блищали від сліз.
— Я не мав вибору, — тихо відповів він. — Спочатку я мав бути поруч з вами, щоб спостерігати, чи будете ви корисною. А якщо ні...
— То ти повинен був вбити мене? — її голос був майже несамовитим.
— Але я не зміг. Коли я пізнав вас ближче, я зрозумів, що ніколи не зможу це зробити.
— Чому ти не сказав мені правду раніше?
— Тому що я знав, що, дізнавшись правду, ви не дозволите мені залишитися поруч з вами... — його голос був приглушеним, ніби кожне слово давалося йому з муками.
   Джулієт на мить затримала погляд на його обличчі, її сльози майже висохли, залишивши по собі лише порожнечу.
— Думаєш, я дозволю тобі залишитися поруч тепер?
   Домінік зітхнув, намагаючись знайти хоч якусь надію в її очах.
— Я буду шкодувати про це до кінця своїх днів. Але дозвольте мені довести, що мої почуття до вас завжди були справжніми.
   Рафаель, який до цього моменту мовчав, видав звук повної відрази.
— Яке жахливе розчарування, — він скривився. — Мене нудить від цієї сентиментальної дурниці. Взяти її!
   Ніч, що до цього моменту була тихою й спокійною, раптом вибухнула різким шумом. З-за тіней дерев з'явилися воїни, наче примари, замикаючи кільце навколо принцеси та Домініка. Зимове повітря стало густим від напруження, а кожен подих здавалося важким і незримим.
   Хлопець, напружено стиснувши кулаки, стояв перед Джулієт, готовий захищати її до останнього.
— Не думай, що я дозволю тобі щось зробити з нею! — гаркнув він.
    Рафаель не поспішаючи оглянув свого супротивника і холодно посміхнувся, його обличчя було наповнене байдужою зверхністю.
— Ніби мені потрібен твій дозвіл, Домініку. Не плутайся під ногами, якщо не хочеш зайвих проблем.
   Лицарі рушили до Домініка, їхні мечі блищали в місячному світлі, створюючи моторошні відблиски на білому снігу. Він кинувся в рукопашний бій — навіть без зброї він був майстром, його удари були швидкими й точними, наче у хижака, що атакує свою здобич. Але їх було занадто багато. Незважаючи на його навички та силу, кількість ворогів переважала.
   Домінік, весь у ранах, ледве тримався на ногах, коли один з лицарів підкрався ззаду і завдав удару. Від різкого болю юнак скрикнув і впав на холодну землю, його крик прорізав тишу, мов дзвін меча. Сніг під ним почав повільно червоніти від крові.
— Ні! Домініку! — відчайдушно закричала Джулієт, прагнучи кинутися до нього. Але її зупинив холодний, сталевий захват руки Рафаеля, який безцеремонно вчепився в її зап'ястя.
— Ти нікуди не побіжиш, моя люба. Нам ще треба повернутися до палацу, — прошипів він, тягнучи її за собою. Його сила була нездоланною, і принцеса змушена була підкоритися, поглядаючи назад на пораненого Домініка, що лежав на землі, безсилий.
   У залі, залитій світлом від численних люстр, панував святковий шум, музика грала веселі мелодії, але все змінилося, коли Рафаель увійшов, тягнучи за собою Джулієт. Він різко підняв руку, наказуючи припинити музику. Усі гості завмерли в здивуванні й страху, обертаючись до нього. Король Вільгельм і королева Жозефіна разом із Чарльзом, піднялися зі своїх тронів, їхні обличчя виражали тривогу.
— Рафаелю? Що відбувається? — голос Вільгельма був спокійним, але в його очах пломеніла недовіра.
— Чому Джулієт з вами? — Жозефіна була явно стурбована, її голос тремтів.
   Рафаель поглянув на натовп, його очі блищали від задоволення.
— Любі гості, думаю, що настав час завершити цей бал, — промовив він, і в ту ж мить до зали вломилися гвардійці королівства Ризенгастес. Їхні важкі кроки відлунювали по мармуровій підлозі, а збуджений шепіт гостей швидко перетворився на панічний галас.
— Це виклик?! — голос Вільгельма був грізним, і його постава напружилася. — Відпусти мою дочку негайно!
— Ще чого! Тепер я — король Кристалеусу! — він віддав наказ, і його гвардійці вже почали напад.
— Будь ласка, тільки не чіпай Жозефіну, — благала принцеса, її очі були повні відчаю. — Вона вагітна!
   Рафаель лише хмикнув, глузуючи з її благань.
— Ти справді думаєш, що якщо я вбив твою матір, то не зможу вбити твою мачуху? О, принцесо, ти ще не знаєш, на що я здатен. Дивись уважно.
— Що... — Джулієт оніміла від його слів, перед нею стояв справжній вбивця її рідної матері, і зараз він повернувся, щоб знову посіяти хаос.
   Вільгельм хоробро кинувся в бій, його меч відбивав удари ворогів з неймовірною майстерністю. Багато лицарів падали від його руки, але він не помітив небезпеки за собою. Чарльз, принц і його син, боровся поруч з ним, не відстаючи у майстерності. Але його серце захололо, коли він побачив, як один з гвардійців готується до підступного удару в спину його батькові.
— Батьку! Обережно! — крикнув він, кидаючись на допомогу. Та було запізно. Лезо меча ворога пробило бік Чарльза, і принц звалився на підлогу, стогнучи від болю.
— Ні! — Джулієт з жахом спостерігала, як її брат впав. Вона виривалася з рук Рафаеля, але той тримав її ще міцніше.
— Не відволікайся, — холодно прошепотів він. — Ти ж не хочеш пропустити найцікавіше.
   Джулієт безпорадно спостерігала, як її батька атакували ззаду. Вона стиснула очі, не в змозі дивитися на це, але в ту ж мить почула гучний крик.
— Жозефіно! — це був голос Вільгельма, сповнений болю та відчаю.
   Принцеса відкрила очі і побачила, як Жозефіна, захищаючи чоловіка, кинулася під меч, який мав його вбити. Удар був смертельним. Вагітна королева впала на Вільгельма, її тіло було нерухомим.
— Ні! Тільки не помирай! — Вільгельм кричав, тримаючи її у своїх руках. Його серце розривалося від болю, але Жозефіна вже не відповідала.
   Джулієт не могла повірити у те, що бачить. Її ноги підкосилися, і вона впала на коліна. Сльози градом стікали по її щоках.
— Цього не може бути... Мамо, мамо... — її голос був слабким, здавалося, що з неї вирвали всі сили.
   Рафаель спокійно підійшов до неї, його погляд був сповнений холодної радості.
— Як чудово, чи не так? — він присів поруч і грубо взяв її за підборіддя, змушуючи дивитися йому в очі. — Бачити твій страх, відчувати твою слабкість. Це справжнє задоволення.
   Джулієт відсахнулася, її очі блищали від сліз та люті.
— Ти монстр... — прошепотіла вона, ледве стримуючи ридання.
— Монстр? Ні, принцесо. Я — Покровитель. І тепер це — моє королівство.
   Рафаель, впевнений у своїй перемозі, не помітив, як до нього підкрався ще один лицар. Його самовпевненість відбивалась в кожному русі, коли він стояв над Джулієт, зловтішаючись з її страху. Але раптом різкий голос перервав його тріумф:
— Відійди від принцеси, виродку! — це був Леонард, лицар і відданий генерал королівської гвардії. Він грубо відштовхнув Рафаеля від Джулієт, витягаючи свій меч з холодною рішучістю в очах. Його погляд був палаючим, а кожен рух виражав силу і контроль.
— О, мій дорогий генерал, у тебе не вистачить сміливості щось зробити з цим мечем! — голос Рафаеля був наповнений сарказмом, але очі видавали страх.
   Леонард не відповів, але його погляд говорив більше за слова. Він був зосереджений, кожен його крок був продуманим, сповненим холодної рішучості.
— Меч мені потрібен не для демонстрації хоробрості, — відповів Леонард глухим голосом, і в ту ж мить зробив швидкий удар. Лезо меча блиснуло в повітрі, і лише в одну мить зачепило щоку Рафаеля. Краплі крові зблиснули на його обличчі, миттєво проступаючи з глибокого порізу.
   Рафаель здригнувся від неочікуваного удару. Його самовпевненість швидко згасла, обличчя спотворилось гримасою болю і страху. Він не міг повірити, що цей лицар наважився завдати йому шкоди. Паніка охопила його, і, відступивши назад, він спробував втекти.
— Ні, ти не підеш звідси, — холодно промовив Леонард, схопивши Рафаеля за руку. Одним ривком він змусив його зупинитися, і гостре лезо меча лягло на його горло.
   Рафаель дихав уривчасто, його очі шалено бігали в пошуках виходу. Його губи злегка тремтіли, але він не міг вимовити жодного слова. Він раптово усвідомив, що тепер перебував у руках Леонарда, і будь-яка його дія могла коштувати йому життя.
   Однак його погляд зупинився на одній фігурі в тіні — чоловікові, що підкрадався до Леонарда. Губи Рафаеля скривилися в ледь помітній усмішці, коли він зрозумів, що зараз усе зміниться.
— Густаве! — викрикнув Рафаель, уже впевнений у своїй перемозі. — Ти вчасно!
   Леонард не встиг зреагувати. Густав, нахабно усміхаючись, підкрався ближче й одним точним ударом по потилиці збив лицаря з ніг. Леонард здався миттєво, впавши непритомний на землю. Його меч брязнув об підлогу, залишаючи Рафаеля вільним.
— Чому ти так довго? Мене могли вбити! — злість в його голосі все ще не зникала, хоча він відчув явне полегшення.
— Я стояв тут увесь час, — байдуже відповів Густав, його обличчя не виражало ані жалю, ані поспіху. — Насолоджувався виставою і чекав слушного моменту, щоб порадувати вас.
— Досить балаканини, — рикнув він, вказуючи на короля Вільгельма і принца Чарльза, що лежали, сковані боєм. — Відведи їх до в'язниці! Я хочу, щоб вони більше не встали на моєму шляху.
   Густав схилив голову у покірливій згоді.
— Зрозумів, Ваша Величність, — коротко відповів він, і пішов виконувати наказ.
   Рафаель кинув погляд на Леонарда, який усе ще лежав непритомний на землі. Його обличчя знову освітилося насмішкою.
— А цього залиш. Не думаю, що він скоро прийде до тями.
   Він озирнувся на Джулієт, яка весь цей час спостерігала за жорстоким дійством з очима, повними жаху. Сльози котилися по її щоках, але вона вже не плакала — це були сльози розпачу, а не слабкості. Її серце було розірване, але дух ще не зламаний.
   Рафаель повільно підійшов до неї, схилився поруч і знову схопив її за обличчя своїми холодними пальцями.
— Зрозумій, принцесо, що в цьому світі немає місця для слабких. Тільки сильні виживають. Тепер я — король, а ти станеш моєю дружиною, і ти нічого не зможеш з цим зробити.