Ранок був на диво ясним. Сонце піднялося над горизонтом, його промені золотисто осяювали зимовий пейзаж. Сніг на землі та деревах блищав, мов розсипи діамантів, а небо відображало холодну блакить, здавалося, майже безмежну і недосяжну у своїй чистоті.
   У своїх покоях, занурена в мелодію, Джулієт сиділа за арфою. Її тонкі пальці ніжно перебирали струни, витягаючи з них сумні, меланхолійні звуки. Кожна нота відлунювала в її серці, наче пульсація власного болю. Сумна мелодія перепліталася з не менш сумними словами пісні, що лилися з її вуст. Вони були віддзеркаленням її глибокого внутрішнього смутку.
— Серед зими, де тиша спить,
Я гублюся в самоті.
Сніг на душі, як холод вітру,
Ні кохання, ні надій...
   Думки безупинно поверталися до вчорашньої розмови з батьком. Його слова були мов удар, від якого важко оговтатися. Вони й досі відлунювали в її голові, перетворюючись на шепіт невідворотної долі. Вона, не була в змозі повірити, що їй доведеться прийняти такі ж обмеження, як і її брату. Вийти заміж заради політичного розрахунку, а не по коханню? Невже її життя, її мрії, її почуття не мають значення?
— Чому серце так болить,
Чому сльози не мовчать?
Я шукала світло в темряві,
Але знову залишилась одна.
   Арфа, здавалося, плакала разом із нею, кожна нота наповнювала кімнату невимовною тугою. Джулієт знала, що, як і її брат Чарльз, вона буде змушена виконати свій обов’язок перед королівством. Але думка про те, що її чекає такий самий шлях, такий самий нещасний шлюб без кохання, викликала в неї відчуття глибокої несправедливості. Її серце тягнулося до справжнього, щирого кохання, до того, що могло б бути. Але реальність, яку їй готували, залишала їй лише холодні стіни обов’язку та традицій.
   Принцеса сиділа за інструментом, пальці мимоволі стиснули струни, наче вони могли втішити її біль. Важке питання, яке не давало їй спокою, дзвеніло у голові, ніби ці струни, і вона не могла знайти відповіді:
— (Що ж мені робити?) — її думки змішались у тривожному вихорі, коли двері покоїв раптом відчинилися.
— Міледі, не стискайте струни так сильно, вам боляче, — м'яко промовив Домінік, наближаючись до неї. Він став поруч і обережно розтиснув її пальці, ніжно потираючи їх своїми руками, як би намагаючись зняти напругу не тільки з її рук, але і з її серця.
   Його дотик був лагідним, турботливим, але водночас приносив новий біль — біль усвідомлення того, що його турбота була лише частиною його обов'язку, а не вираженням справжнього почуття.
— Чому все йде не так, як треба? — з болем у голосі запитала вона, не відриваючи погляду від струн.
— Вас це ніколи не зупиняло. Ви досить сильна, щоб впоратися з цим самотужки, — він намагався підбадьорити принцесу, хоча в глибині душі він розумів, що його слова звучали порожньо.
— Хіба я одна? — запитала вона, поглянувши на нього. Її очі виблискували від сліз, але дівчина швидко опустила погляд, наче соромлячись своїх почуттів. — (Ох... Точно. Він поряд зовсім не через кохання до мене...) Вибач... Захищати мене — твоя робота. Це все, що мені потрібно, — сказала вона, намагаючись змиритися з реальністю, приховуючи свої справжні почуття під маскою холодної впевненості.
   Домінік почув ці слова і відчув, як вони вдарили його по серцю, наче лезо. Він знав, що таке ставлення було його провиною, що він сам створив цю дистанцію між ними. Він хотів сказати щось, щоб змінити ситуацію, але слова застрягли в горлі.
— Гей... — спробував було він, але не знайшов потрібних слів.
— Я спробую... Не покладатись на тебе занадто сильно, — прошепотіла Джулієт, і її голос зламався від сліз. Вона раптом підвелася, намагаючись втекти від цієї болючої розмови, але хлопець встиг зупинити її.
— Міледі! Послухайте... — сказав він, хапаючи її за руку, але одразу відпустив, коли відчув, що завдав їй болю. Дівчина відразу вибігла зі своїх покоїв хлопнувши дверима. — (Навіщо я так тисну на неї? Адже я не хочу покидати її... І не хочу, щоб вона покинула мене. Я намагався замкнути ці почуття на замок... Як же нерозумно... Але чи маю я право кохати принцесу?) Особливо коли все моє життя — це брехня...
   Домінік стояв посеред кімнати, відчуваючи, як його серце стискається від болю та безвиході. Він вже зізнався сам собі, що закоханий у Джулієт, але зізнатися їй у цьому було так само неможливо, як зупинити час. Його почуття були як гострий меч, що водночас приносив радість і муку. Йому здавалося, що це кохання приречене, як корабель, що пливе у бурю без керма та вітрил.
   Вчорашні слова короля Вільгельма досі відлунювали у його голові, "Я хотів би знайти юнака, гідного твоєї руки.", "Ми живемо у світі, де необхідно дотримуватися певних традицій." Всі ці плани ніби ставили його кохання у рамки, визначали йому місце не поряд із принцесою, а десь далеко, де він мав би бути лише безпристрасним спостерігачем. Але як можна залишатися байдужим, коли кохання зжирає тебе зсередини, коли кожна мить поруч із нею викликає біль від того, що не можеш сказати правду?
— Я не можу їй зізнатися.
   Його обов'язок перед Покровителем, був чітким і незаперечним. Він присягнув на вірність, і ця присяга в'язала його сильніше, ніж будь-які ланцюги. Але ж серце не піддається наказам. Воно не слухає логіки та розуму. Серце продовжувало битись тільки за неї, і він не міг цього контролювати.
   Як же зізнатися їй у своїх почуттях, коли тінь смерті нависає над їхнім майбутнім? Від думки, що йому доведеться виконати наказ — позбавити життя ту, кого він кохає, — його охоплював страх та ненависть до самого себе. Як він може жити з цим? Як можна вбити ту, чия усмішка робить його світ яскравішим, а чиї очі — його надією?
   Сила його кохання боролася з обов'язком. Кожен день, кожна мить поруч із нею стає для нього нестерпним випробуванням. Відчай охоплював його, коли він усвідомлював, що не зможе відмовитися від цього наказу. Він стояв у центрі кімнати, погляд спрямований у порожнечу, наче намагався знайти відповідь у власних думках.
— Я мушу вибрати між коханням та обов'язком. І як я це зроблю?
   Його руки безсило звисли, серце билося у грудях з такою силою, ніби намагалося вирватися з цієї клітки, що перетворилася на пастку. Домінік усвідомлював, що кожен його крок наближає той момент, коли йому доведеться зробити вибір. І цей вибір може стати найстрашнішим у його житті.
   Він знав, що не може залишитися осторонь, але й не міг підняти руку на ту, кого кохав більше за власне життя. Тому він стояв, замкнутий у своєму внутрішньому хаосі, не в змозі знайти вихід, не знаючи, що робити далі. Він був полонений своїх почуттів і обов'язку, і не бачив, як цей жахливий конфлікт можна вирішити.

                            💎   💎   💎

   Домінік спустився сходами вниз, кожен крок віддавався в його грудях важким биттям серця. Він намагався приховати свою внутрішню тривогу, але думки про наказ Покровителя й майбутнє рішення короля не давали йому спокою. Коли він нарешті ступив на підлогу холу, його погляд одразу ж впав на дві жіночі постаті.
   Мелісса стояла поруч із Джулієт, їхні фігури освітлювало м'яке світло, що проникало крізь великі вікна. Сніг за вікном ще не розтанув, але всередині панувала тепла, навіть трохи затишна атмосфера. Та ця ілюзія спокою була обманливою. Домінік помітив у руках принцеси лист, а коли Джулієт підняла очі на нього, і в тих світлих очах він побачив тривогу, яка майже переростала в паніку.
— Міледі... — тихо запитав він, боячись, що його голос прозвучить занадто різко і порушить цю тендітну тишу. — Що сталося?
— Я... — її голос тремтів, як і руки, що стискали лист. — Це... Це лист від батька...
   Це коротке речення було як грім серед ясного неба для Домініка. Він відчув, як усі його інстинкти загострюються, як адреналін прокочується по жилах.
— Про що йдеться в листі?
— Він хоче, щоб ми завтра приїхали до палацу, і він буде готовий оголосити про лицарський турнір... Я... Я просто не думала, що все так швидко буде відбуватися...
— Принцесо... Боже мій... — Мелісса стояла поруч із дівчиною, тримаючи її за руку, намагаючись підтримати її, але й вона виглядала вкрай стривоженою.
   Тим часом у палаці панувала атмосфера напруженого гомону й метушні. Слуги працювали невтомно, кожен виконував свою задачу з максимальною відданістю, адже знали, що на них покладено відповідальність за підготовку до важливої події. Тронна зала виблискувала чистотою, світло від свічок і кришталевих люстр відбивалися на бездоганно натертій мармуровій підлозі, створюючи враження, ніби сама зала дихає світлом.
   Графиня Ебігейл крокувала коридорами палацу, тримаючи голову високо піднятою. Її постава випромінювала силу і впевненість, ніби кожен її крок підкреслював її владу та статус. Золота сукня обвивала її струнке тіло, підкреслюючи вигини і плавність рухів. Тканина переливалася на світлі, ніби була зіткана з сонячних променів, а кожен її рух нагадував хвилі дорогоцінного металу, що текли за нею, як водоспад. Її волосся, подібне до чистого золота, блищало під променями сонця, що проникали крізь високі вікна. Воно спадало на плечі м’якими хвилями, ніби саме світло вбирало в себе кожен її крок.
   Дівчина йшла коридором, коли її погляд випадково зупинився на постаті в кінці довгого проходу. Леонард стояв біля величезного вікна, занурений у якісь листи, які тримав у руках. Він виглядав зосередженим, ніби всі його думки були спрямовані на розв'язання складного питання. Промені сонця, що пробивалися крізь скло, грали на його блакитному волоссі, надаючи йому ще більш виразного відтінку. Кілька прядок впали на чоло, закриваючи частину обличчя і надаючи йому вигляду дещо відстороненого, майже незворушного.
   Ебігейл, не відводячи очей, зробила крок вперед, відчуваючи, як її серце починає битися швидше. Щось у ньому завжди викликало в ній змішані почуття — від гніву до зацікавлення. Вона обережно наблизилася, не бажаючи зруйнувати його концентрацію, але не змогла стримати себе від того, щоб не підійти ближче.
   Леонард все ще не помічав її наближення, поглинений своїми думками. Його обличчя було майже невидимим за падаючим волоссям, але Ебігейл відчувала напруження в його поставі, ніби йому важко давалися ці миті спокою. І хоча він здавався відчуженим, дівчина знала — він відчував її присутність, навіть якщо і не показував цього.
— Читаєш щось важливе? — спитала вона заглядаючи у його папери.
— Ц... — він заховав листи назад у конверти. —  Важливе, але не для вашого розуму.
— Закінчуй із цим.
— А я ще не починав.
   Вони стояли один навпроти одного, їхні погляди були настільки гострими, що здавалося, вони могли б проколоти повітря між ними. Іскри злості й гніву миготіли в їхніх очах, розпалюючи атмосферу ще більше. Ніхто з них не збирався відступати, і це було видно в кожному жесті, кожному слові, що зривалося з їхніх вуст.
— Ну що? — запитала Ебігейл, її голос був натягнутий, як струна, що ось-ось лусне.
   Леонард звузив очі, дивлячись на неї так, ніби вивчав її наміри, але в той же час тримався на сторожі, готовий до будь-якого наступного кроку.
— Що ви хочете від мене? — його голос був холодним, обережним, як у генерала, який вже бачив безліч битв і не раз перемагав.
— Я чекаю на вибачення, — відрізала дівчина, її тон був різкий, майже наказовий.
   Хлопець скептично посміхнувся, його очі спалахнули від зухвалості, і він зробив крок ближче, щоб його слова лягли на неї так, як він того бажав — і йому було байдуже як саме.
— Боюсь вас розчарувати, графине, — його слова капали отрутою сарказму. — Але ви їх не почуєте. Особливо від мене. І за що це я маю перед вами вибачатися?
   Ебігейл дивилася на нього так, ніби хотіла спалити його своєю злістю. В її голові все вирувало від емоцій, і кожна секунда затягувала її все глибше в безодню цього конфлікту.
— Я думала, що ти все зрозумів! — її голос піднявся на тон вище, видаючи тугий вузол почуттів, що стискав її зсередини. — Зрозумів, як мене тоді засмутили твої слова про мене!
   Леонард спочатку не відповідав, дозволяючи тиші між ними важко тиснути на них обох. Можливо, в глибині душі він дійсно визнавав, що тоді був занадто жорстокий, що його слова завдали їй болю. Але він не збирався визнавати цього, не перед нею.
— Навіть якщо я повернуся в минуле, я буду таким же, — його голос прозвучав сухо, без краплі співчуття. — Ні на секунду, ні на мить я не пошкодую про це.
   Графиня зробила крок назад, ніби отримала удар в груди. Її очі округлилися від шоку, але вона швидко зібралася, намагаючись не піддаватися відчаю.
— Невже твоє відчуття сорому зникло разом із твоїм серцем? — вона з викликом підняла голову, ніби намагалася вразити його цією фразою, але він залишався незворушним.
— Навіть якщо я повернусь в минуле і стану перед тобою, то нічого не зміниться, — його голос став ще більш холодним і байдужим. — Ти лише марно витрачаєш мій час. Ти лише хочеш випробувати мою терплячість.
   Ці слова пронизали Ебігейл, мов стріли, але вона вперто не відводила погляду. Її обличчя горіло від емоцій, що бушували всередині, але вона не дозволила собі здатися.
— Я тебе дратую? — прошипіла вона, її голос тремтів від гніву. — Невже я тобі настільки не подобаюсь? Скажи мені це у вічі, щоб я не мала надій, що між нами може все змінитися.
   Леонард посміхнувся так, ніби її слова його забавляли. Його посмішка була холодною, жорстокою, такою, що ще більше ранити могло б тільки лезо.
— Ти — єдина дурна річ, поверхнева і непотрібна, — відрізав він з такою гіркою байдужістю, що вона на мить втратила дар мови.
   Із цими словами він різко розвернувся, не глянувши більше на неї, і залишив її одну в холодному, порожньому коридорі. Така поведінка генерала пов'язана не тільки з тим, що сталося між ними у минулому... Є ще дещо, про що Ебігейл забула, але він пам'ятав все прекрасно. Це відбулося три роки тому, коли життя графині було на межі смерті, і все це через нього.  Тому він так себе поводить, старається викликати у ній тільки погані почуття, щоб вона не прив'язувалась до нього. 
   Її серце билося так швидко, що вона відчувала, як кров шумить у вухах. Вона відчувала, як все всередині неї трясеться від пережитого приниження, від зневаги, яку він щойно показав. Що тепер? Що робити з цією порожнечею, яку він залишив після себе?

                            💎   💎   💎

   Наступного дня, коли настав час важливого оголошення, тронний зал був переповнений людьми, і напруга у повітрі відчувалася на кожному кроці. Король Вільгельм стояв на підвищенні, гордо тримаючи себе, готовий повідомити про прийдешній лицарський турнір. Зала була заповнена не лише королівськими підданими, а й представниками найвищих кіл суспільства, що з'їхалися з різних куточків королівства, бажаючи стати свідками цієї події.
   Принцеса Джулієт сиділа біля свого брата, принца Чарльза, намагаючись зберегти спокійний і незворушний вираз обличчя, хоча всередині неї вирувала буря почуттів. Її погляд час від часу ковзав то на батька, то на королеву Жозефіну, намагаючись вловити якісь знаки чи підказки. З іншого боку від короля Вільгельма, сидів король Рафаель зі своєю дочкою.
   Наприкінці зали, серед натовпу, стояв Домінік. Його постать була нерухомою, а обличчя — приховане у тіні, але Джулієт могла відчути його присутність так само гостро, як і присутність свого батька. Він стояв осторонь, спостерігаючи за всім, що відбувається, і його погляд, здавалось, був спрямований тільки на неї.
   Король Вільгельм підняв руку, щоб почати свій виступ, вся зала затихла, а час, здавалося, сповільнився.
— Сьогодні я маю насолоду оголосити про те, що за моєї ініціативи відбудеться лицарський турнір. Як відомо, це буде перший турнір за останні кілька років.
   Поки король продовжував свою промову, Ебігейл, пробиваючись через натовп, нарешті змогла досягти місця, де сиділа принцеса Джулієт. Зала була переповнена людьми, які уважно слухали кожне слово, але для принцеси ці слова здавалися далекими й неважливими. Її думки були поглинуті тривогою та невизначеністю майбутнього, і вона відчувала себе ізольованою в цій величезній залі, незважаючи на присутність десятків людей.
   Коли графиня наблизилася і сіла за нею, Джулієт відчула легкий подих полегшення. Її серце, що до того билося в тривожному ритмі, трохи заспокоїлося.
— Джулі, я тут, — прошепотіла дівчина, нахилившись ближче.
— Ебі! Я так рада тебе бачити! — тихо відповіла вона, намагаючись приховати свої емоції від інших.
   Ебігейл, завжди прямолінійна та спостережлива, помітила хвилювання у голосі Джулієт. Вона сама відчувала важкість моменту, але зараз їй було важливо бути поруч із принцесою, щоб підтримати її.
— Мені шкода, що я не змогла прийти раніше, — продовжила графиня, стискаючи руки подруги.
— Ну, що ж... Сподіваюся, що все скоро повернеться на свої місця.
— Вибач, що я таке кажу... Але вже нічого не повернеться...
— Надіюсь, що це не так... — відповіла вона тихо, більше для себе, ніж для Ебігейл. Її голос тремтів від емоцій, але вона намагалася не дозволити їм взяти гору.
   Після королівського оголошення, у залі пролунали гучні оплески. Однак король Вільгельм підвівся з трону і подав знак рукою, закликаючи до тиші, у той же момент усі замовкли.
— А тепер, я хочу віддати належне юнакам, які виявили мужність та вірність. Одним із них є генерал — Леонард Лютер.
   Гордо та впевнено, Леонард пройшов по тронній залі, став перед королем і вклонився йому.
— Служу королівству!
— Леонарде, користуючись нагодою, хочу подякувати тобі за твою відданість та готовність захищати інтереси короля та королівства.
— Це мій обов'язок, Ваша Величність.
— Усі присутні з нетерпінням чекають на майбутній турнір, щоб подивитися на твої вміння.
— Я вас не розчарую.
   Леонард ще раз вклонився королю з витонченістю, яка була йому властива. Підводячи голову, він дозволив собі короткий, але проникливий погляд у бік Джулієт. Її очі зустрілися з його, але її вираз був нейтральним, майже байдужим. Він відчув, як щось холодне пробігає по його спині, але не дозволив собі проявити слабкість.
   Потім його погляд змістився на Ебігейл, яка сиділа поруч із принцесою. Її золоте волосся виблискувало у світлі свічок, але вираз обличчя був крижаним. Вона показово відвела погляд, і це було так демонстративно, що Леонард не міг не посміхнутися. Він чудово знав, що цей жест — не просто акт зневаги, а щось набагато глибше. Це було свідоме відторгнення.
— (Яка гонорова.) — подумав він, відчуваючи, як його усмішка стає трохи більш різкою. Його очі повернулися до короля, але думки залишалися з Ебігейл. — (Нам все одно не бути навіть друзями.) — це було для нього очевидно, як і те, що вона не дозволить собі пробачити його або забути те, що сталося між ними.
   І хоч його серце було непроникне для співчуття, він не міг повністю ігнорувати цей факт. Глибоко в душі, щось мовби ворухнулося, але він придушив це відчуття з усією силою своєї волі. Ебігейл могла ненавидіти його, і це було навіть на краще. Ця ненависть означала, що вона ніколи не зможе його зрадити, що вона залишиться на безпечній відстані.
   Леонард сів на своє місце з упевненістю, що його рішення були правильними. Його посмішка стала ширшою, коли він уявив свою перемогу — як у грі, так і у війні, яку він вів із самим собою. Він знав, що прийняв усі виклики, і це давало йому відчуття контролю над ситуацією.
   З цієї думкою він дозволив собі ще раз коротко глянути на графиню, але цього разу їхні погляди зустрілися. В цей момент вони обидва зрозуміли, що між ними не залишилося нічого, окрім льоду та відчуження.
— А зараз я маю викликати ще одного хороброго юнака, — продовжував Вільгельм. — Лише завдяки його швидкій реакції та спритності вдалося уникнути трагедії. Ви всі знаєте, про кого я говорю. Прошу вийти, дворецького — Домініка Делгліша.
— (Що?) — хлопець стояв біля дверей тронного залу. Перші кілька секунд він навіть не усвідомив, що саме його викликали.
   Коли до нього нарешті дійшло, що всі ці погляди, мов мовчазні стріли, спрямовані саме на нього, холодний піт виступив на чолі. Здавалося, що кожна людина в залі, від короля до слуг, звернула свою увагу на нього.
— (Що мені робити? Що це все означає? Я не був готовий до такого повороту подій!) — як би там не було, йому залишалося тільки одне.
   Домінік повільно пробирався крізь натовп, намагаючись не помічати численних поглядів, які впивалися в його спину, мов голки. Кожен крок здавався важчим за попередній, наче під ногами була не звичайна підлога, а сипучий пісок, що тягнув його вниз. Його серце билося в грудях, немов хотіло вирватися назовні, а в голові крутилися хаотичні думки. Як тільки він опинився перед королем, тіло стало наче чужим: ноги підгиналися, а руки втратили силу, ніби їх паралізувало.
   Ебігейл, яка уважно стежила за тим, що відбувалося, не відводила очей від Джулієт. Її погляд ловив кожен рух принцеси, яка сиділа прямо і непорушно, але відчувала явне внутрішнє хвилювання. Коли дворецький, нарешті, став перед королем, дівчина, несвідомо та нервово, почала поправляти складки своєї сукні, намагаючись хоч трохи зняти напругу.
   Ебігейл, помітивши цей жест, нахилилася ближче до подруги, шепочучи:
— Джулі...
— Тихо, Ебі! — різко відрізала принцеса, не відриваючи очей від сцени, що розгорталася перед нею. — Чи ти хочеш, щоб тебе звідси вигнали?
— Цього не станеться, на мене ніхто не звертає уваги, — відповіла графиня з легким сміхом, ніби ситуація взагалі не викликала у неї жодного хвилювання. — Домінік страшенно гарний, чи не так?
— Ти не отримаєш від мене жодної відповіді, — твердо сказала вона, намагаючись не показати хвилювання в голосі.
— Вибач, що я відкрито говорю тобі, але в цьому немає потреби, — вона грайливо посміхнулася, насолоджуючись своєю витонченою спробою викликати Джулієт на відвертість.
— Що це означає?
— Що мені не потрібна відповідь. Я все бачу.
   Від цих слів принцеса замерла на мить, намагаючись не показати, що почуте глибоко її вразило. Вона знала, що Ебігейл — спостережлива і гостра на язик, але цього разу їй захотілося, щоб подруга просто помилялася.
— Тільки нікому не кажи...
— Твоя таємниця піде зі мною у могилу.
   Поки Джулієт і Ебігейл тихо шепотілися між собою, Домінік, зібравши всю свою волю в кулак, знайшов у собі сили опуститися на одне коліно перед королем. Його серце гупало, немов барабан, що ось-ось розірветься, але він змусив себе говорити, намагаючись утримати рівний голос.
— Ваша Величність, ваш покірний слуга стає перед вами навколішки, — сказав він, схиляючи голову низько, так, щоб не було видно напруги, що охопила його тіло.
— Встань, юначе!
— Дякую, Ваша Величність! — промовив він, намагаючись звучати впевнено.
— Домініку, за твій лицарський вчинок, даю тобі право на участь у турнірі та ще одну можливість проявити себе!
   Ці слова вдарили мов грім серед ясного неба. Від несподіванки та страху його обличчя побіліло.
— (Цього не може бути!) — промайнуло в його голові, і цей жах відбився на його обличчі. Він ніяк не міг уявити, що король надасть йому таку честь і, водночас, відповідальність, яку він аж ніяк не прагнув брати на себе. Він лише хотів виконати наказ Покровителя, залишившись у тіні, а не опинитися в самому центрі уваги.
   Ще кілька хвилин тому, коли король назвав ім’я Леонарда, тронний зал вибухнув від вигуків і оплесків. Атмосфера була заряджена хвилюванням та захватом, але зараз, коли король звернувся до Домініка, в залі запанувала неймовірна тиша. Здавалося, що всі навколо застигли, затаївши подих. Навіть звук падіння шпильки міг бути чутним у цій напруженій тиші.
   Домінік відчув, як ноги підгинаються під ним, і ледве тримався на них. Здавалося, що весь світ почав обертатися навколо нього, і він ледве стримував себе, щоб не впасти.
— Ваша Величність, дякую вам і обіцяю зробити все, щоб виправдати вас та ваші очікування, — промовив він, намагаючись виговорити ці слова через клубок у горлі.
— Звичайно, хлопче! Ти боротимешся під моїм знаком і отримаєш все необхідне спорядження.
— (І що мені з цим робити?)