Ранок у зимовому лісі виявився несподівано сприятливим. За гіллям дерев поступово пробивалося сонце, створюючи мерехтливі промені, які танули на відкритому снігу. Все в лісі виглядало так, ніби світло золота просочувалося крізь товсті шари хмар.
   Раптово прозвучав гучний звук горна, це означає, що прийшов час прокидатися. Тимчасом весь табір ожив із загальним шумом. Придворні поспішали виконувати свої обов'язки, мисливці випускали собак на сліди, а звірята вже начебто відчували наближення людей.
   Домінік тільки щойно розплющив очі, ще не повністю прокинувшись від сну, можна взагалі сказати, що він і не спав. Як тільки йому знову починала снитись Джулієт, він одразу прокидався. Образ її кришталево аметистових очей та граціозного танцю на тлі нічного лісу залишався яскравим спогадом у його пам'яті.
— Так далі не може продовжуватись. — хлопець в'яло встав на ноги, і почав одягатись. — Чому я просто не можу перестати думати про цю принцеску? — він не знайшов на це відповіді. Намагаючись ігнорувати ці думки, нарешті вийшов надвір.
   Перед наметом короля зібрався натовп. Усі змовкли в очікуванні. Тиша над табором була така, що здавалося, можна було почути падіння пера на вітрі.
   Принцеса Джулієт вийшла зі свого шатра, виглядаючи вишукано в теплому, але елегантному вбранні, що захищало її від зимового холоду. Її аметистові очі блищали під м'яким ранковим світлом, а фіолетове волосся розвивалося на легкому вітрі. Вона, разом із принцом Чарльзом, підійшли до короля Вільгельма, який велично стояв у центрі уваги.
   По інший бік від короля Вільгельма стояв король Рафаель, його імпозантна фігура та суворий вираз обличчя додавали сцені урочистості. Поруч із ним була принцеса Валері, її очі блукали у пошуках когось, і коли вони зупинилися на Домініку, на її обличчі вмить розквітла усмішка, а щоки вкрились рум'янцем.
— (Чому це вона так дивиться на мене?) — хлопець повільно перевів свій погляд від неї на Джулієт. — (А з нею, що?) — дівчина теж дивилася на нього, але на відміну від погляду Валері, в її очах читалось роздратування. — (Що тут відбувається?)
— Доброго ранку усім! — король Вільгельм підняв руку, закликаючи до уваги. Всі присутні затихли, чекаючи його слів. — Сьогоднішнє полювання завершено. — голосно проголосив він. — На жаль, цього року ніхто не зміг впіймати кришталевого оленя.
— Це не проблема, Вільгельме. — сказав король Рафаель, стоячи поруч зі своєю донькою, злегка посміхаючись. — Переможця можна визначити по кількості здобичі. Хоч за "Велике Прохання" не буде змагання, але ми можемо знайти спосіб вшанувати найкращого мисливця.
— Навіщо нам обговорювати це, коли і так зрозуміло, що у мене найбільша її кількість. — заявив Леонард, що стояв неподалік. — Ніхто не зможе зі мною змагатися.
— (Ось це - вихваляння чистої води. Це ж як треба себе любити, щоб таке сказати.) — це викликало хвилю незгоди серед присутніх. — (Так не піде, я не можу програти цьому вискочці... О, я знаю!) — тоді Домінік, який стояв у натовпі, зробив крок вперед. — Я не погоджуюсь. — голосно сказав він. — Я вбив ведмедя, і це має бути вирішальним фактором. Моя здобич важча й небезпечніша за будь-яку іншу. Я повинен перемогти.
   Леонард повільно підійшов ближче, перетинаючи натовп людей, і зупинився перед ним.
— Слухай, Домініку, — сказав він з насмішкою. — А де ж твій легендарний ведмідь? Може, він виявився настільки важким, що ти залишив його в лісі?
— Так, ведмідь у лісі. Його було важко транспортувати сюди, але це не змінює факту, що я його вбив.
— Ти дійсно очікуєш, що я повірю в це? — гвардієць гучно засміявся, привертаючи увагу оточуючих. — Чудова історія для дитячих казок, але не для полювання. Я впевнений у своїй перемозі, і твої вигадки мені не завадять.
— Мені не потрібно твоєї віри, Леонарде, — хлопець звузив очі, відчуваючи хвилю роздратування, але продовжував стримувати себе. — Результати будуть говорити самі за себе. Побачимо, хто переможе.
  Леонард презирливо хмикнув і повернувся до натовпу, залишаючи Домініка наодинці з його думками. Вільгельм уважно подивився на них, розмірковуючи над їхніми словами.
— Це серйозні заяви. Ми повинні ретельно зважити всі аргументи перед тим, як оголосити переможця.
— Погоджуюсь. — Рафаель знову вступив у розмову. — Нехай вся здобич буде ретельно підрахована та зважена. Тільки тоді ми зможемо зробити справедливий вибір.
   Двоє парубків обмінялися напруженими поглядами, розуміючи, що боротьба за перемогу ще не завершена.
   Спершу порахували та зважили здобич Леонарда. Він привів усіх до свого намету, де були акуратно розкладені його трофеї. Шість кролів, вісім білок та п'ять лисиць. Вражаючий улов, який свідчив про майстерність мисливця та вміння вистежувати здобич. Леонард стояв поруч із своїми трофеями, з самовдоволеною посмішкою, впевнений у своїй перемозі.
   Але тоді, за наказом короля, всі пішли за Домініком, щоб перевірити його твердження про вбитого ведмедя. Він провів їх до місця у лісі, де він врятував принцесу Валері від цього звіря. Шлях був важким: сніг хрустів під ногами, кожен крок давався нелегко, морозний вітер гудів у вухах, а сонце, хоч і світило, зовсім не зігрівало.
   Група пробиралася все глибше і глибше в ліс. Атмосфера була напруженою, всі мовчали, тільки чути було скрип снігу під ногами та шепіт вітру між деревами. Домінік йшов попереду, його обличчя було серйозним та зосередженим. Він знав, що цей момент може змінити його життя.
   Коли нарешті вони дійшли до місця, хлопець здивовано зупинився. Ведмедя не було. Він почав хаотично оглядати місце, шукаючи хоч якісь сліди, що могли б підтвердити його слова. Але ні крові, ні слідів боротьби, нічого не було. Тільки чистий сніг та дерева.
   Домінік почувався розгубленим і збитим з пантелику. Він стояв серед снігового поля, намагаючись знайти хоч якусь підказку. Його серце билося в грудях так сильно, що здавалося, його стукіт чути навіть через шум вітру.
— О, де ж твій ведмідь, Домініку? — з сарказмом запитав Леонард. — Може, він вирішив зникнути, як і твої шанси на перемогу?
   Домінік не відповів, його розум лихоманило, намагаючись зрозуміти, що сталося. Він знав, що це місце було правильним. Він бачив ведмедя, він був впевнений у цьому. Але тепер, коли його слова були поставлені під сумнів, він почувався зрадженим самим собою.
— Ніколи б не подумав, що ти опустишся до такого, Домініку. — почувся невдоволений голос короля Вільгельма. — Брехати, щоб перемогти... для тебе це низько.
— Все не так!
— Як неприємно... — добавив Рафаель.
   Домінік опустив голову, його розум заполонили картини з минулого. Він згадав, як був у сиротинці, де ніхто йому не вірив, як його звинувачували і сміялися з нього. Це відчуття відчуженості й недовіри повернулося, як давній кошмар, від якого нікуди не втекти. Зараз він відчував те саме. Його серце стискалося від болю та безнадії.
   Він стиснув зуби та долоні в кулаки, відчуваючи, як гнів і розпач піднімаються в ньому. Він хотів би викрикнути, що це все неправда, що він не бреше. Але ком у горлі заважав йому видати хоч слово. Сльози розпачу й безсилля готові були прорватися, але він стримував їх, не бажаючи показувати слабкість перед Леонардом і всіма іншими.
   Як раптом, він відчув знайомий запах лаванди. До його руки ніжно доторкнулися. Домінік підняв погляд і побачив її... Джулієт. Принцеса стояла поруч із ним, в її очах читалася підтримка та співчуття.
— Все буде добре, не хвилюйся. — тихо прошепотіла вона, її голос був м'яким і заспокійливим.
   Від цих слів Домінік відчув тепло, яке розливалося всередині нього. Це було як промінь світла в темряві, що повертав йому надію. Це погано, бо він зовсім не заслуговує на це... Не від неї...
   Джулієт випрямилася і голосно звернулася до інших:
— Я бачила тут ведмедя. І я знаю, що Домінік його вбив. Він не бреше!
   Її слова прозвучали впевнено й твердо, і всі погляди звернулися до неї. Леонард, який вже було переможно посміхався, помітно напружився. Інші мисливці та придворні почали шепотітися між собою.
   Король Вільгельм пильно поглянув на свою дочку, а потім на Домініка. Його обличчя залишалося нейтральним, але в очах промайнуло щось схоже на зацікавленість.
— Джулієт, коштовність моя, ти впевнена в тому, що говориш? — запитав він спокійним, але серйозним тоном.
— Абсолютно впевнена, батьку. — відповіла вона, не відводячи погляду від короля. — Домінік не брехун. Я готова поручитися за його слова.
   Ці слова мали свою вагу. Відчувши підтримку Джулієт, Домінік випрямив спину і знову зібрався з духом. Він більше не був один. Принцеса вірила в нього, і це надавало йому сили. Але згадуючи те, як він поводиться з нею... Ні, все добре, все так як має бути. Коли все закінчиться, вони більше не зустрінуться.
   Леонард зробив крок уперед, не бажаючи втрачати свого шансу на перемогу.
— Чудово. — сказав він з удаваною ввічливістю. — Але де докази? Якщо ведмідь тут, ми повинні його знайти. Без доказів слова залишаються тільки словами. — король Вільгельм задумливо кивнув.
   Тоді вперед вийшла принцеса Валері. Король Рафаель здивовано і роздратовано подивився на неї. Він сказав крізь зуби, щоб вона повернулася назад, але дівчина відмовилася і рішуче встала перед усіма. Всі здивовано поглянули на неї, не розуміючи, що вона збирається сказати.
   Вона глибоко вдихнула і, дивлячись прямо на короля Вільгельма, сказала:
— Домінік врятував мене, коли на мене напав ведмідь. Все, про що він говорить, правда...
   Сльози з'явилися на її очах, і вона заплакала. Всі навколо втратили дар мови. Було чутно тільки, як сніг падає з дерев, і вітер тихо шепоче в гілках. Тиша була така глибока, що здавалося, ніби час зупинився.
   Король Вільгельм, зважуючи всі слова, нарешті порушив мовчання:
— Раз так, то переможця цього року на полюванні не буде.
   Леонард не промовивши більше ні слова, пішов геть, розлючено розштовхуючи людей на своєму шляху. Домінік, відчувши, як важкий тягар знімається з його плечей, вдячно видихнув.
   Принцеса Джулієт, радісно обійнявши його, шепотіла слова підтримки. Парубок відповів їй, відчуваючи її тепло. Їх обійми були міцними, але незабаром вони ніяково відійшли один від одного, посміхаючись.
— Дякую вам, принцесо Валері, за підтримку, — щиро промовив Домінік, звертаючись до неї.
   Валері кивнула, все ще витираючи сльози. Потім усі повернулися до табору.

                           💎   💎   💎

   Королівський табір почав помалу збиратися. Всі складали свої речі та палатки, запрягали коней. Коли все було готово, вони почали рух назад до палацу. Зимовий ліс був надзвичайно красивий: сонце відбивало блиск снігу, і все навколо виглядало ніби посипане сріблом.
   Шлях був довгий, і незабаром почало вечоріти. Коли вони проходили через ліс, король Вільгельм наказав триматися разом, оскільки існувала можливість загубитися в цьому зимовому царстві. Група рухалася обережно, уважно слухаючи звуки навколишнього світу.
   Принцеса Джулієт їхала позаду, насолоджуючись красою природи перед поверненням до особняку. Раптом, на них напали розбійники. Вони з'явилися несподівано з обох боків, нападаючи з лісових тіней. Гвардійці Леонарда одразу почали стріляти у відповідь, їхні стріли свистіли у повітрі. Леонард, кричачи команди, наказував захищати королівські сім'ї, думаючи, що забезпечує безпеку для всіх.
   Але насправді ситуація виявилася зовсім не такою. Кінь Джулієт злякався пострілів та хаосу, і, вставши на диби, почав бігти в іншу сторону, відриваючи її від групи. Домінік, побачивши це, без вагань кинувся за нею, гнаний одним лише бажанням захистити її.
— Принцесо Джулієт! — закричав він, намагаючись привернути її увагу.
   Кінь мчав усе глибше в ліс, залишаючи решту групи далеко позаду. Домінік прискорив свого коня, намагаючись не відставати. Зимовий ліс ставав усе темнішим, і він відчував, як холодний вітер пронизує його тіло.
— Міледі, тримайтеся! — повторив він, намагаючись не панікувати.
   Принцеса, почувши голос Домініка, озирнулася. Її очі були сповнені страху, але коли вона побачила його, у них з'явилася іскра надії. Вона спробувала взяти під контроль свого коня, але тварина була надто налякана, щоб підкорятися її наказам.
   Домінік наздогнав її і, схопивши поводи її коня, зупинив його. Кінь ще декілька разів спробував вирватися, але врешті-решт заспокоївся.
— Все добре, я тут. — промовив Домінік, намагаючись заспокоїти принцесу.
   Він побачив, що вона вся трясеться від страху та холоду. Він зняв свій плащ й накинув його на плечі дівчини, намагаючись зігріти її.
— Нам треба повернутися до групи. — сказав він, обережно повертаючи коня в напрямку, звідки вони прибули.
   Вони почали рух назад, обережно просуваючись через густий ліс. Домінік уважно прислухався до кожного звуку, намагаючись не пропустити жодного руху. Раптом він почув шурхіт у кущах неподалік.
— Стійте... — прошепотів він, піднімаючи руку.
   З кущів з’явився розбійник, здираючи сніг і листя. Домінік швидко зреагував, витягнувши меч, захищаючи принцесу. Бій був коротким, але напруженим. Парубок успішно переміг нападника і знову звернувся до Джулієт:
— Нам треба рухатися швидше, вони можуть бути ще неподалік. — принцеса кивнула, все ще шокована подіями.
   Хлопець їхав поруч, не спускаючи з неї погляду. Він знав, що зробить усе можливе, щоб захистити її, незалежно від того, які небезпеки чекають попереду.
   Серед ночі, вони зрозуміли, що загубили правильний шлях. Домінік був перший раз у цьому лісі й не знав дороги до палацу. Вітер наростав, і холод пронизував їх до кісток.
— Ми не можемо залишатися тут. Ми повинні знайти укриття.
   Джулієт на мить задумалась, і раптом її очі засяяли.
— Я пам’ятаю, що неподалік є старий мисливський будиночок.
   Домінік з полегшенням кивнув. Це був їхній єдиний шанс. На дворі ніч, і нічого не видно. Вітер ставав дедалі сильнішим, і раптом почалася хуртовина. Тільки цього їм не вистачало!
   Через сильний вітер коні не могли йти по снігу. Джулієт сиділа верхи, а Домінік йшов поруч, тримаючи поводи свого коня та коня принцеси. Вони пробиралися крізь заметіль, кожен крок був справжнім випробуванням. Сніг хрустів під ногами, а вітер гудів у вухах, змушуючи їх втрачати орієнтацію.
   Домінік уже втратив всі сили, але не міг просто здатися. Його тіло знемагало від утоми, але думка про те, що він має захистити принцесу, давала йому сили рухатися далі.
Раптом Джулієт вигукнула:
— Домінік, я бачу будинок!
   І в нього відкрилось друге дихання, він швидко пішов у тому напрямку, тягнучи за собою коней. Серед заметілі з'явився темний силует мисливського будиночка. Вони підбігли до дверей, Домінік важко їх відчинив.
   Всередині було холодно, але принаймні вони були захищені від вітру і снігу. Джулієт злізла з коня, її обличчя було втомлене. Домінік пішов прив'язати коней до старої конюшні за будинком, накривши їх старими ковдрами які знайшов всередині.
   Повернувшись до будинку, він закрив двері і підійшов до принцеси.
— Вибач! Ти мокрий через мене...
— Я в порядку, міледі.
— Принесу рушники!
— Будьте обережні!
— Ай! — вона підковзнулася, а він, спробувавши її підтримати, теж втратив рівновагу і впав прямо на неї. Дівчина зашарілася коли зрозуміла, наскільки близько зараз їхні обличчя. — (Ці краплі води, які стікають по його щоці...)
— Ви не вдарилися головою?
— Ні... Ой! — він підняв її на руки.
— Я віднесу вас, щоб з вами більше нічого не сталося, міледі.
— Дякую...
   Домінік пройшов трохи далі та акуратно опустив її на диван.
— Потрібно знайти дрова для вогню. — сказав він, оглядаючись навколо. — Інакше замерзнемо.
   Невдовзі йому вдалося знайти трохи сухого дерева і запалити вогонь у старому каміні. Тепло повільно почало заповнювати кімнату, розтоплюючи їхні замерзлі тіла.
   Домінік сів на підлогу поруч з вогнем, витираючи піт і сніг зі свого обличчя. Він подивився на Джулієт, яка теж сиділа біля вогню, її очі блищали від відблисків полум'я.
— Ми справді це зробили. — сказав він тихо, усміхаючись.
— Так. — відповіла вона, дивлячись на нього з вдячністю. — Завдяки тобі, Домініку... Що ж ми робитимемо?
— У нас немає вибору... Чекатимемо тут до ранку. — хлопець почав неквапливо знімати одяг.
— Домініку! — дівчина закрила обличчя руками.
— Ой! Вибачте! Але... Якщо залишимось у мокрому одязі, то швидко замерзнемо.
— Ти маєш рацію.
   Вони обоє роздяглися до нижньої білизни. Джулієт сиділа в тонкій білій сукні, підгорнувши ноги під себе, а Домінік — у тонкій сорочці та штанах. Він знайшов кілька чистих на вигляд ковдр і накрив ними принцесу. Весь одяг розвішав на мотузці над каміном, щоб висушити.
— Я дуже рада, що ми знайшли це місце...
— Так, нам пощастило, що ви про нього згадали.
— Цей будиночок... - вона замовчала, думаючи чи розповідати йому про це. Але все ж вирішила. — Востаннє ми приїжджали сюди всією сім'єю, коли мама ще була жива.
— Он воно що... — Домінік відчував себе досить ніяково. Він не знає, чи готовий чути такі одкровення від неї. — (Це ж добре! Це чудово! Це означає, що вона мені довіряє, хіба не так? З такими темпами, я зможу скоро дізнатися про королівську скарбницю, це ж те чого я хотів?...) — але йому не було радісно.
— Я рада, що зараз з тобою... — з очей дівчини раптово потекли сльози.
— Міледі, ви плачете?
— А? — вона доторкнулась до свого обличчя, і почала хаотично витирати його рукавом сукні. — Вибач... Просто, несподівано нахлинули спогади...
— Я поруч.
   Після його слів Джулієт не втрималась і впала в його обійми. Ковдра злетіла з її плечей, вона міцно притулилася до його тіла і гучно заплакала. Всі емоції, що накопичилися за цей день, миттєво вирвалися назовні: страх, розчарування, виснаження. Її сльози текли по щоках, змочуючи його сорочку.
   Домінік теж не зміг стримати своїх почуттів.  Він обійняв її, відчуваючи тепло її тіла, і вдихаючи ніжний аромат її волосся. У цей момент усі його принципи, і завдання, яке дав йому Покровитель, стали неважливими. Йому було байдуже, що він бреше їй про себе. Він не хотів думати про наслідки, не хотів знати, що буде, якщо вона дізнається всю правду. Зараз він просто хотів бути поруч з нею.
   Його руки ніжно гладили її спину, заспокоюючи. Він відчував, як її ридання поступово стихають, але не відпускав її з обіймів. Його серце билося швидко, але водночас спокійно, як ніколи раніше.
— Коли тебе немає, мені не пособі...
— Тоді будь ласка, використовуйте мене, як вам завгодно. Навіть якщо це тільки сьогодні вночі... (Я зачарований... На мить я злякався за неї... Я... я вже не граю свою роль?)
   Вони сиділи поруч, зігріваючись біля вогню, відчуваючи як зникає напруга та втома. Зараз вони були в безпеці, але обидва розуміли, що цей нічний шлях назавжди змінить їхні стосунки і життя. Після того, як мине ніч, й настане ранок... Чи зможе Джулієт забути тепло Домініка?

                           💎   💎   💎

   Наступного дня все королівство було на ногах. Звістка про зникнення принцеси Джулієт розлетілася, як блискавка, і король Вільгельм наказав негайно почати пошуки. Усі, від придворних до простих селян, були мобілізовані для допомоги. Король не міг знайти собі місця від тривоги, його обличчя було блідим, а очі – сповнені відчаю.
   Вільгельм разом із своїми гвардійцями негайно вирушив назад до того лісу, де останній раз бачили Джулієт. Ліс, який вдень здавався чарівним і спокійним, зараз був похмурим і загрозливим. Морозний вітер свистів між гілок, ніби насміхаючись над ними. Король, загорнувшись у теплий плащ, не міг зупинити тремтіння – не тільки від холоду, а й від страху за свою дочку.
— Ми не зупинимося, доки не знайдемо її. Продовжуємо пошуки.
   Серед пошукової групи був і принц Чарльз, який з притиснутими губами і напруженими м'язами обличчя керував своїм загоном. Він не міг позбутися відчуття провини за те, що не зміг захистити свою сестру. Його кінь невпинно мчав по засніженому лісі, шукаючи хоч якісь знаки її присутності.
   Навіть генерал Леонард, який завжди був упевненим у собі і непохитним, тепер був стурбований і напружений. Він якраз повернувся з пошуків, де особисто керував групами гвардійців, які обшукували кожен куток лісу.
   Він крокував коридорами палацу, направляючись до Антуана, правої руки короля Вільгельма, з метою обговорити подальший план дій. Його кроки відлунювали в пустих коридорах. Раптом, повертаючи за кут, він зіткнувся з Ебігейл, подругою Джулієт. Вони врізались один в одного, і на мить обидва виглядали дещо здивованими.
   Ці двоє ненавиділи один одного ще з дитинства. Коли Ебігейл було десять, а Леонарду п'ятнадцять, їхня війна тільки почалася. Спершу дівчина хотіла з ним подружитися, навіть думала, що у них все вийде. Вона захоплювалася його силою і відвагою, бачила в ньому героя своїх дитячих мрій. Однак усе змінилося після того, як вона випадково почула, як Леонард розповідає іншим хлопцям про те, яка вона бридка і що тільки в її мріях вони можуть бути друзями. Він сказав, що з маленькими дітьми не спілкується. Ці слова дуже сильно образили її.
   Ще через п'ять років, коли вони знову зустрілися. Леонард наважився запросити її погуляти, тоді Ебігейл вже була готова до помсти. Вона висміяла його перед усіма дівчатами, назвавши простолюдином і не вартим її присутності. Це було публічне приниження, яке хлопець ніколи не зміг забути. Відтоді вони ставали все більш віддаленими і ворожими одне до одного, як собака з котом. Зараз, у коридорах палацу, їхні погляди знову зустрілися. Вибухнули емоції, накопичені за ці два роки.
— Ебігейл. — почав Леонард стримано, хоча внутрішньо був обурений.
— Леонарде. — відповіла вона не менш стримано. — Чи є якісь новини про Джулієт?
   Він закотив очі від її тону, але не забував, що перед ним графиня, хоч і молодша за нього. Він схилив голову, намагаючись зберегти ввічливість.
— Ми робимо все можливе, щоб її знайти, графине. — відповів він, стримуючи роздратування.
   Графиня посміхнулася, але її посмішка була далека від тепла.
— Невже ти сам не приймаєш участі у пошуках? А ще хотів, щоб принцеса вийшла за тебе заміж.
   Леонард зітхнув, його терпіння було на межі.
— Я тільки що повернувся до палацу і направляюся до Антуана. — сказав хлопець, підкреслюючи кожне слово. — А ви мені заважаєте своїми балачками, на які у мене немає часу. Було б добре, якби ви відійшли подалі від мене.
   Дівчина зупинилася, її обличчя почервоніло від гніву.
— Як ти смієш так зі мною говорити! — викрикнула вона. — Я графиня, і ти не можеш зі мною так поводитися! Є умови які ти...
   Гвардієць, відкинувши свої принципи, заговорив до неї на ти, його голос був холодний як лід.
— З чого ти вирішила, що маєш право висувати мені умови? Ще раз: я тобі нічого не винен. Тож раджу перестати витрачати свій час.
   Графиня, задихаючись від обурення, кинула на нього сповнений ненависті погляд.
— Ну і будь ласка! Залишайся тут, зі своєю гординею! — відповіла вона холодно і пішла геть, залишаючи Леонарда стояти одного.
— (Як я ненавиджу її!)
— (Як я ненавиджу його!)
   Заспокоївшись, він продовжив свій шлях до Антуана. Він знав, що кожна хвилина на рахунку, і йому потрібно діяти швидко. Коли він нарешті досяг кабінету, то зайшов всередину без стуку. Антуан підняв голову від купи карт і документів, що лежали перед ним, і його очі зустрілися з серйозним поглядом генерала.
— Леонард. — почав Антуан. — Які новини?
— Ми прочесали більшу частину лісу. — відповів генерал, зберігаючи спокійний тон. — Але поки що не знайшли жодних слідів принцеси. Ми не зупинимося, але нам потрібна додаткова підтримка.
   Антуан кивнув, його обличчя відбивало той же самий тиск і відповідальність, які відчував Леонард.
— Я організую додаткові загони. — сказав чоловік. — Король хоче знати кожну деталь. Ми не можемо дозволити собі жодної помилки.
   Леонард кивнув у відповідь. Він знав, що кожен у цьому палаці готовий віддати всі свої сили для порятунку принцеси. І він зробить усе можливе, щоб виправдати довіру і знайти Джулієт, навіть якщо це буде його останнім завданням.

                           💎   💎   💎

   Принцеса заснула біля каміну, її обличчя освітлювалося м'яким світлом полум'я. Домінік, обережно, щоб не розбудити її, піднявся та почав оглядати простір будиночка. Він пройшовся по затишній вітальні, заглянув у кухню, яка давно вже не використовувалася, й рушив далі, досліджуючи кожну кімнату.
   Одразу в око впали товсті шари пилу на меблях та павутиння у кутах. Неспішно переходячи з кімнати в кімнату, він нарешті знайшов ту, що, ймовірно, підходила для принцеси Джулієт. Старе ліжко скрипіло, коли він легенько натиснув на нього рукою. Важкі завіси, що колись були розкішними, тепер висіли темними тінями на вікнах.
   Домінік підійшов до письмового столу, що стояв у кутку. Він обережно відкрив першу шухляду і несподівано виявив там старий лист. Піднявши його, він побачив, що це був лист від королеви Констанції, матері Джулієт. Він виглядав пожовклим від часу, але слова на ньому залишалися чіткими.
   Домінік задумливо поглянув на нього, його серце забилося швидше.
— Як цей лист міг тут опинитися? — повернувшись до каміну, він зупинився, щоб подумати про наступні дії.
   Домінік хотів розбудити принцесу, але вона не відкривала очі. Його серце стиснулося від тривоги...
— Міледі, з вами все гаразд? — тихо спитав він, намагаючись не панікувати. Пальці її рук були крижаними, хоча вона дихала рівно. — (Вона дихає... Швидше за все, просто заснула. Але руки такі холодні...) — він обережно оглянув її ноги і помітив, що вони теж були льодяними. — (У неї... Переохолодження? Якщо я маю рацію, сон тут не допоможе, швидше зашкодить... Тіло швидко не зігріти, тому що хвора не в змозі розім'ятися.)
Він швидко прийняв рішення.
— (Немає часу, щоб соромитися!) — подумав він, знімаючи свою сорочку. Піднімаючи Джулієт з землі, він притулив її до себе, обіймаючи, щоб передати їй тепло свого тіла. Її шкіра була прохолодною на дотик, і він відчував, як вона здригалася від холоду.
— Міледі, все добре. Я подбаю про вас. — прошепотів він, ніжно тримаючи її в своїх обіймах. Він намагався зберігати спокій, хоча його тривога зростала з кожною секундою.
— Кхе... Кхе... — несподівано Джулієт слабо закашляла, і її очі ледве відкрилися.
— Міледі?!
— Врятуй мене... — прошепотіла вона, ледве знаходячи сили для цих слів.
— Все добре. Я подбаю про вас! — повторив Домінік, м'яко стискаючи її в своїх руках.
   Дівчина знову закрила свої очі, і він відчув, як її тіло стало зовсім нерухомим. У його голові промайнули різні думки, а в очах читався страх. Страх за неї, за її життя, і за своє.
— Та коли нас знайдуть?! — з відчаєм вигукнув парубок, оглядаючи темний і холодний будиночок, що здавався йому пасткою. Він відчував, що кожна хвилина могла бути вирішальною, і ланцюг відповідальності важко лежав на його плечах.
   Раптом двері будиночка різко вибили, і всередину забігли гвардійці на чолі з Леонардом. Генерал зупинився, дивлячись на цю сцену.
— Що ти робиш з принцесою?! — його голос був сповнений гніву.
— Врятуйте її! — тремтіння в голосі Домініка змусило його відкинути своє невдоволення. Він підійшов до них і зрозумів, що принцеса в небезпеці.
— Нам потрібно негайно повертатися! — він взяв Джулієт на руки і поспішив вийти з будиночка, гвардійці пішли за ним. Хлопець, ледве стоячи на ногах, швидко одягнувся і осідлав свого коня.
   Принцеса залишалася без свідомості в обіймах Леонарда. Домінік їхав поруч, його серце билося в шаленому темпі.
— Тільки щоб із нею все було добре... — прошепотів він, не відводячи очей від непритомної дівчини. Холодний вітер пробирав до кісток, але тепер у них з'явилася надія.