Зимова ніч оповила палац глибокою тишею, яка була зламана лише звуками швидких кроків Леонарда, що відлунювали коридорами. Його серце шалено калатало, кожен удар відлунював у скронях. Лист, який він тримав у руках, був настільки холодним, що здавалося, ніби мороз пробирався крізь нього до кісток. Погроза щодо принцеси Джулієт не давала спокою, а зловісні слова листа обпалювали його розум. Він не міг дозволити собі затриматися ані на мить.
   Коли він нарешті досяг покоїв короля, Леонард, не роздумуючи, відчинив двері. Його рухи були відчайдушними, він ледь встиг зупинитися перед столом, за яким сидів король Вільгельм. Король підняв голову від своїх паперів, його очі були сповнені подиву.
— Бачу, з тобою все гаразд. Що привело тебе у цей час в мої покої, Леонарде? — спокійний, але водночас важкий голос Вільгельма пронизав кімнату.
   Леонард ковтнув, спробувавши заспокоїти дихання, проте його голос був наповнений тривогою:
— Це жахливо! — він поклав перед ним листа, який досі злегка тремтів у його руках. — Принцеса Джулієт у небезпеці! На особняк напали!
— Що?! — король різко підвівся з-за столу, його обличчя поблідло від шоку, а очі спалахнули небезпечним вогнем гніву. Він швидко вихопив листа, пробігаючи очима по зловісним словам, і зім’яв його в кулаці. Його рука тремтіла від стримуваного гніву, а голос наповнився холодною рішучістю.
— Негайно збери військо! Ми вирушаємо! І прихопи з собою Густава, та не забудь повідомити Чарльза!
— Принц вже знає, він збирає гвардійців.
   Король лише на мить затримав погляд на обличчі Леонарда, і той зрозумів: для Вільгельма не існує іншого результату цієї ночі, окрім як рятунок його доньки. Його погляд був сталевим, непохитним.
— Чудово, — прохрипів король, його голос став низьким, небезпечним. — Хто б там не був, він заплатить своїм життям за те, що посмів напасти на мою дочку.
   Король різко вийшов з покоїв, і Леонард пішов за ним. Їхні кроки змішувалися з тихим відлунням холодного зимового повітря, що проривалося крізь відкриті двері палацу. Вони йшли швидко, мов би змагаючись з часом.
   Біля воріт уже чекав Чарльз, принц стояв із холодним, майже кам’яним виразом обличчя. Його щелепа була напружена, а очі — сповнені рішучості, проте в глибині їх виблискувала прихована тривога за сестру.
— Батьку, все готово. Гвардійці вишикувалися, — сказав Чарльз, його голос був крижаним, але водночас стриманим.
   Поруч із ним стояв Густав, лицар, якого принц не бачив після їхньої останньої розмови, і волів би взагалі не бачити, але зараз кожна додаткова пара рук була важливою. Чарльз поглянув на Густава, і той кивнув йому у відповідь. Обидва знали, що тут і зараз не місце для їхніх почуттів.
— Ми вирушаємо негайно, — заявив Вільгельм, його голос був гострим, як лезо. Його серце палахкотіло гнівом, бажанням покарати тих, хто насмілився підняти руку на його любу принцесу.
   Коли всі були готові, вершники та війська почали рух до особняка. Холодне зимове повітря різало обличчя, але це не стримувало їх — кожен із них був сповнений рішучості та глибокого відчуття справедливості. Вони знали, що їх чекає попереду.
   Зимова ніч, здавалось, навмисне випробовувала короля Вільгельма та його гвардійців. Ліс був занурений у холодну тишу, а вітер, немов лютий хижак, пробирав до кісток. Лід хрустів під копитами коней, залишаючи за собою лише крижані сліди їхньої поспішної подорожі. Кожен крок тягнувся вічністю, і серця воїнів билися у такт з їхніми невблаганними думками. Вільгельм, який завжди був непохитним і впевненим у своїх діях, цього разу відчував неприємну тривогу, що все більше стискала його серце. Кожна секунда могла означати загрозу для його доньки — принцеси Джулієт.
   Коли вони нарешті наблизились до особняка, їх зустріла гнітюча тиша. Ні птахів, ні звуків боротьби, лише темрява, яка виглядала, ніби загрозливо ховала якусь таємницю. Король різко смикнув поводи свого коня, його очі звузилися. Відчуття небезпеки було майже відчутним.
— Тут щось не так, — пробурмотів він, відчуваючи, як напруга пронизує кожен нерв.
   І раптом, серед тієї моторошної тиші, луною пролунав гучний сміх. Він прорізав ніч, мов ніж, і змусив усіх присутніх насторожитися. Вільгельм підняв голову і побачив Бернарда — людину, що стояла на даху особняка, дивлячись на них згори із презирливою посмішкою. У його очах був чистий, безмежний виклик.
— Добрий вечір, джентльмени! Ви забули ключі? — його голос капав зневагою.
   З-за його спини з’явилася ціла армія найманців. Їхні луки вже були натягнуті, стріли націлені прямо на короля та його загін. Це була пастка, і Вільгельм це зрозумів.
   Леонард та Густав лише обмінялися коротким, напруженим поглядом. В обох була одна думка: діяти потрібно негайно. Без жодного слова вони кинулися до дверей особняка, сподіваючись, що зможуть знайти шлях всередину.
— Я знаю, що ви хочете зробити, — посміхнувся Бернард, не зводячи з них очей, — але ви справді думаєте, що у вас вийде?
   Вільгельм, не витримавши, випрямився в сідлі, його голос прозвучав, немов грім:
— Бернарде! Що ти робиш?! Де моя дочка?!
   Очі короля палали гнівом. Кожне слово, кожен погляд були просякнуті страхом за Джулієт, і водночас безмежною ненавистю до того, хто наважився загрожувати їй.
   Бернард, зухвало посміхаючись, знизав плечима.
— Ваша Величносте, тепер, коли ви тут, ми можемо почати переговори.
— Говори свої умови, — голос Вільгельма став різким і холодним, мов лід. — У тебе є тільки один шанс. Якщо вони мені не сподобаються, ти не доживеш до ранку.
   Здавалося, що напруга у повітрі зросла в кілька разів, коли з тіні вийшов загін воїнів короля. Сили були рівними, але саме Бернард тримав головну перевагу — заручницю. І коли король та його люди вже були готові до можливої сутички, Бернард зловісно посміхнувся.
— Гадаю, настав час витягнути козир із рукава. Приведи її.
   І ось, коли Вільгельм чекав наступного кроку, з-за рогу з'явився Домінік. Він тягнув принцесу Джулієт до стіни особняка. Вона була безпорадна: зв'язані руки, опухлі від сліз щоки. Її коліна вразили холодний камінь, а очі, наповнені страхом і розпачем, звернулись до батька.
— Домініку?! — король застиг, його голос був сповнений не лише гніву, а й болю.
   Леонард, який стояв поруч із королем, побілів від злості.
— Я знав, що ти виявишся зрадником! — вигукнув він, його руки стисли меч до білого. — Я вб'ю тебе власними руками!
   Але Домінік не озвався. Його очі були опущені, обличчя затінене темрявою. Він знав, що заслуговує на ці звинувачення, але його страх за долю принцеси переважав усе.
   Бернард поклав руку на плече Джулієт, немов символічно позначаючи свою владу над нею.
— Ваша Величносте, ви все ще впевнені, що у мене є тільки один шанс?
   Тиша настала майже відразу. Тиша, яка тиснула на вуха і серця. Бернард знав, що зараз він у вигідній позиції. Він був упевнений, що король не наважиться діяти імпульсивно, знаючи, що Джулієт у нього.
— Ніхто нічого не хоче сказати? — його голос знову розрізав тишу. — Ось чому я взяв принцесу у заручники. Щоб бути впевненим, що ви будете зі мною говорити. Не хвилюйтеся... Я не збираюся завдати їй болю.
   Чарльз, який мовчки спостерігав за всім, не витримав. Його обличчя розчервонілося від гніву, він зробив крок вперед, його голос вибухнув:
— Ти жалюгідний виродок! Ти вже підписав собі смертний вирок!
   Його очі блищали від ярості, а меч у руці загрозливо тремтів.
— Чому ти це робиш? — запитав Густав, його голос був холодний і без емоцій.
— Це єдиний спосіб бути почутим, — відповів Бернард, абсолютно спокійно, як ніби все це було частиною якоїсь гри.
— Тоді говори! Настав час закінчити цей цирк! — Вільгельм рішуче підняв руку, готовий дати наказ.
   Бернард посміхнувся, немов звірина, що затиснула свою здобич у кут. Його вимога була проста:
— Я хочу, щоб ви віддали мені Джулієт. Щоб вона працювала на мене, а потім ми зникнемо далеко-далеко, і ніхто нас більше не знайде...
   Але раптом, зовсім несподівано, принцеса, зібравши всі свої сили, встала і штовхнула Бернарда. У нього не було часу відреагувати. Він похитнувся, а потім із жахливим вигуком впав з даху прямо до ніг короля. Його тіло лежало нерухомо.
— Він живий? — Леонард, який уже готовий був кинутися вперед, зупинився.
   Чарльз із презирством дивився на його нерухоме тіло і сказав:
— Для нього було б краще, якби він був мертвий. Я знаю, що на нього чекає.
— Леонарде! Густаве! Киньте його до в'язниці! — наказав Вільгельм.
   Бернард був живий, але отримав серйозні травми. Його стогін загубився серед загального гамору, коли його потягли до в’язниці.
   Домінік стояв, ніби онімілий від того, що щойно сталося. Здивування, що пронизало його серце, все ще тримало його у своїх лещатах. Принцеса, яку він намагався захистити, сама звільнилася з пастки. Її відчайдушний вчинок, її сила, яка раптово проявилася, змусили його на мить забути про все навколо. Всі жахи та страхи, які його переслідували, немов зникли в один момент, залишивши лише полегшення.
   Він глибоко вдихнув і підійшов до неї. Його руки тремтіли, коли він почав розв’язувати її мотузки. Йому хотілося щось сказати, зробити що-небудь, щоб полегшити її біль.
— Джулієт, з вами все гаразд? — його голос був тихий, сповнений турботи.
   Джулієт, хоч і звільнена, залишалася закритою в собі. В її очах не було ні радості, ні полегшення. Вона не відповідала йому, не дивилася в його бік. Її погляд був спрямований у порожнечу, наче вона все ще перебувала у полоні свого страху.
— Ні... Але все буде добре... Не хвилюйся, — тихо прошепотіла вона, але її голос звучав майже механічно, ніби вона не вірила у власні слова. Її руки були звільнені, але її душа все ще залишалася зв’язаною.
   Він відчував її віддаленість. Вона відступала від нього не фізично, а емоційно. І це пронизувало його сильніше за будь-які рани. Він кохав її, і кожна хвилина, коли вона не звертала на нього уваги, була для нього мукою.
— Я кохаю вас... — промовив Домінік, несміливо торкаючись її обличчя. Він намагався змусити її подивитися на нього, намагаючись побачити у її очах хоч найменший відгук. — Я нічого не міг зробити... Прошу, повірте мені...
   Але Джулієт не відповідала. Її погляд, як і раніше, залишався далеким, сповненим болю і нерозв'язаних питань. Він бачив перед собою не принцесу, яку кохав, а дівчину, яка втратила віру в усе.
— Джулієт... — Домінік прошепотів її ім’я з відчаєм у голосі, простягаючи руку, щоб погладити її по щоці. Але раптово його жорстко зупинили.
   Груба рука Леонарда схопила його за зап’ястя, жорстко вирвавши його руку від принцеси. Домініка з силою штовхнули на коліна.
— Не смій говорити з принцесою без дозволу! — голос генерала був сповнений ненависті й презирства. Його очі палали люттю. Він завжди підозрював Домініка, і тепер, побачивши його поруч із Джулієт, його гнів вибухнув. — Ти зрадник! Ти вже повинен бути в кайданах!
   Чарльз, який стояв неподалік, віддав наказ без жодної тіні сумніву:
— Виведіть його! Посадіть у в'язницю інших і заберіть зброю!
   Для Домініка це було завершенням його падіння. Все, що він робив для Джулієт, все його кохання і спроби допомогти їй — тепер усе було марно. Він не міг більше захистити її, і навіть його почуття до неї не мали більше жодного значення.
   Коли його грубо потягли геть, він ще раз поглянув на принцесу, сподіваючись побачити у її погляді хоч якусь реакцію, хоч краплину співчуття. Але вона не дивилася на нього. Вона навіть не зрушила з місця, ніби й не помічала його. Її розум був далеко від того, що відбувалося.
   Мелісса та Вівьєн, які також були звільнені, наблизилися до короля. Вони виглядали спустошеними після всього пережитого. Їхні тіла втомлено опустилися на землю, їхні обличчя були сповнені болю і страждань.
  Король запропонував їм поїхати до палацу разом із принцесою, надавши їм захист і відпочинок. Але вони відмовились. Вівьєн лише похитав головою.
— Я заберу Меліссу до себе, поки вона не прийде до тями після всього цього, — промовив він, обіймаючи її.
   Король мовчки кивнув, розуміючи, що їм потрібен час, щоб оговтатися. Але він знав: все буде добре. Можливо, не сьогодні, і не зараз, але обов'язково буде. Проте для кожного з них цей шлях до спокою і зцілення буде різним.
   Джулієт ще довго стоятиме в цій темряві, заглиблена в себе. Вона не зможе одразу відкрити серце, навіть перед тими, хто її любить.

                            💎   💎   💎

   Наступного дня король Вільгельм сидів на троні, здавалося, що вся його могутність відступила під вагою останніх подій. Він мляво тримався за голову, а втома й розчарування висіли в повітрі, мов важка завіса, що приховувала справжні емоції. Його погляд був спрямований у підлогу, як у людини, що більше не знає, кому вірити і де шукати правду.
   Джулієт стояла перед ним, оточена сторожами. Її погляд був змішаний: трохи здивування, трохи розчарування і тривога за те, що відбувається. Вона відчувала тиск на свої плечі — тиск від подій, які ще недавно здавалися неможливими. Проте її обличчя зберігало спокій, хоча всередині вирувала буря.
— Батьку, тобі не здається, що чотири охоронці — це вже забагато? — її голос був м'яким, але з ноткою протесту, як у людини, що намагається повернути собі хоча б частину свободи.
   Вільгельм повільно підняв голову. Його очі були тьмяними від роздумів. Він довго мовчав, ніби важив кожне слово, що збирався сказати.
— Я більше не знаю, що багато, а що мало, — нарешті відповів він, його голос був глибоким і сповненим болю. — Крім того, я не знаю, що правда, а що брехня. Тож, краще я не ризикуватиму.
   Ці слова, як гострі стріли, пронизали тишу в залі. Вони несли за собою гірку правду: король більше не вірив у світ, що колись здавався йому зрозумілим. Його віра в людей і їхні наміри розчинилася, залишивши лише невизначеність і страх за свою єдину дочку.
— Добре. Тепер я можу піти? — її голос був тихим, майже втомленим. Вона більше не намагалася сперечатися.
— Ні, — король нахмурився, його очі спалахнули новим рішенням. — Познайомся будь ласка, це твій новий особистий дворецький.
   Джулієт здивовано підняла брови. У тронну залу увійшов статний хлопець. Його червоне, мов полум'я, волосся й коралові очі привернули увагу не лише дівчини, але й усіх, хто був присутній у залі. Він вирізнявся серед інших, як вогонь серед снігу, ніби частина іншого світу, принесена сюди якимось дивним чином. Його хода була впевненою, проте в кожному його русі відчувалася певна обережність, особливо, коли він наблизився до принцеси і глибоко вклонився.
— Принцесо Джулієт, я радий вам служити, — його голос був м'яким, але в ньому лунала прихована рішучість.
   Дівчина поглянула на нього, потім її очі знову звернулися до батька, не розуміючи, що все це означає. Її погляд був пронизливим, вона очікувала пояснення, а замість цього відчула нову хвилю безсилля.
— Це Рошен Ортеги — лицар, тільки недавно вступив у наші ряди, тому я вирішив, що він найкраще підійде для тебе, — промовив король, його голос був строгим, наче він вже ухвалив остаточне рішення і не чекав ніяких заперечень.
— Але, батьку, я не хочу нового дворецького! У мене є Домінік! — слова Джулієт були сповнені відчаю. Вона хотіла захистити хоч одну річ, яка залишилася їй дорогою. Її голос затремтів, коли вона вимовила ім'я Домініка. Упродовж усієї ночі вона не могла заснути після того, що сталося в особняку. Її думки були постійно спрямовані до нього, до їхньої кохання, до того, що її серце не могло повірити.
   Король замовк на мить, а потім зірвався з місця, його кулак з гуркотом ударив по підлокітнику трону.
— Твій Домінік зрадник! — його голос розірвав тишу, повний гніву і розпачу. — Я не дозволю йому знов наблизитися до тебе!
— Прошу, тільки вислухай його... Я впевнена, що все не так, як здається на перший погляд... — її голос був тихий, майже благальний. Вона дивилася на батька своїми чистими аметистовими очима, які відбивали кожен нюанс її внутрішнього болю. Її серце благало, щоб він хоча б спробував зрозуміти його, щоб не поспішав робити остаточні висновки.
   Вільгельм важко видихнув, його риси обличчя стали м'якшими. Він подивився на свою дочку, а в його погляді читалося щось більше, ніж просто батьківська турбота — це була боротьба між його страхом втратити її і бажанням почути її. Він знав, що для Джулієт цей вибір був болісним, і тому на мить, сумнів закрався в його душу.
— Гаразд, — здавлено відповів він, — я поговорю з ним. Але він більше не буде твоїм дворецьким.
   Джулієт коротко кивнула. Вона знала, що це все, на що могла розраховувати зараз. Її серце ще більше стислося, але вона прийняла його рішення.
— Добре, нехай буде так.
— Рошене, — король звернувся до нового дворецького, який мовчки стояв поруч. — Проведи принцесу до її покоїв і не зводь з неї очей.
— Слухаюсь, Ваша Величносте, — відгукнувся Рошен.
   Вони обоє повільно вийшли із зали, залишивши короля наодинці зі своїми думками. Вільгельм опустив голову, відчуваючи глибокий розпач та втому. Його душа була сповнена конфліктів, і він не знав, як вийти з цього замкнутого кола.
   Коридори палацу здавалися нескінченними, за вікном невпинно падав сніг, вкриваючи землю новим білим шаром, поки Джулієт та Рошен нарешті не зупинилися біля дверей, що вели до її покоїв. Тиша між ними була напруженою, мов натягнута струна, яка от-от порветься. Хлопець відчинив двері, і принцеса швидко увійшла, шукаючи у стінах кімнати безпечний прихисток від бурі, яка супроводжувала її останнім часом. Рошен, на її подив, без вагань зайшов слідом, закривши двері за собою. Його постать була міцною і непробивною, наче кам’яна стіна, яка все більше наводила тінь на її світ.
   Джулієт зупинилася, розгублено дивлячись на нього. Вона почувала себе незатишно під його важким, пильним поглядом, що ніби свердлив її наскрізь.
— Вибач, Рошене... — ніяковіючи, вона обережно підняла очі на нього. — Але тобі доведеться знайти собі іншу кімнату. Ти тут не будеш знаходитися.
   Він залишався нерухомим на своєму місці, а в його очах промайнув відблиск незрозумілої рішучості, мов полум’я, що раптом спалахнуло посеред холодної кімнати.
— А Домініку ви дозволяли ночувати разом із вами, — сказав він зухвало, його голос прозвучав так, ніби він свідомо хотів викликати у неї гостру реакцію.
   Дівчина заціпеніла. Її серце вмить забилося швидше, холодний піт виступив на долонях.
— Що вибач? — голос зрадив її. Слова Рошена прозвучали зловісно, і тепер у кімнаті стало важко дихати. Вона відчула, як простір навколо неї звузився, мов пастка, що почала замикатися.
— Ви мене не пам'ятаєте? — він підійшов до неї ближче. — Я теж був там, коли ви вперше обирали собі дворецького.
   Джулієт відступила на крок назад, її спина торкнулася холодної стіни. Її серце гучно билося в грудях, а розум починав каламутитися від тривожних думок. Вона з жахом дивилася на нього.
— І скажу чесно... — продовжив він, і в його голосі лунала химерна ніжність, від якої ставало не по собі. — Я закохався у вас з першого погляду...
— Рошене, не потрібно зараз про це, — перебила вона його, намагаючись відвести розмову в інше русло. Її голос був нервовим, але вона не знала, як зупинити цю хвилю, яка невпинно наближалася до неї.
   Проте він не зупинявся, його очі блищали дивним блиском, який лякав її.
— Ви були такою ніжною, такою невинною... — кожне слово тремтіло на його губах, мов хижий шепіт. — Я подумав, що ви справді як самий дорогоцінний кришталевий камінь...
   Джулієт відчула, як її дихання починає пришвидшуватися. Вона більше не могла ховати своєї тривоги. Її руки тремтіли, коли вона намагалася знайти слова, щоб припинити цей діалог. Рошен зупинився прямо перед нею, і його очі вже не виглядали добрими або лагідними. В них було щось темне, майже хворобливе, що змушувало її злякано відводити погляд.
— Але ви вибрали Домініка... — його голос наповнився гіркотою. — А він зрадив вас. Тепер ви розумієте, як ви тоді помилились?
   Його слова пройшли крізь неї, мов отрута. Вона відчувала, як кожен із них залишає шрам на її серці. Проте ця несправедливість змусила її захищатися. Незважаючи на страх, Джулієт знайшла у собі сили підняти голову, її очі знову зустрілися з його.
— Ти не знаєш його, тому не смій про нього нічого казати, — її голос був тихим, але твердим. У цих словах був біль, але водночас і рішучість, адже вона все ще вірила в Домініка.
   Рошен відступив лише на мить, але його обличчя залишалося незворушним, мов маска, що приховувала всі справжні емоції. Він дивився на неї, ніби зважуючи кожен її рух, кожне слово.
— Звісно, ви можете продовжувати захищати його. Але я тут. І я зроблю все, щоб ви більше не повторювали своїх помилок.
   Сутінки спустилися на покої принцеси, коли Рошен зробив свій рух. Його рішучі руки міцно тримали Джулієт за плечі, а його дихання було тяжким і спекотним, розбиваючись об її обличчя. В його очах палахкотіли пристрасть та одержимість, і ця дивовижна напруга огорнула кімнату.
   Він рвучко повернув її до себе, майже безцеремонно, притиснувши спиною до холодної кам'яної стіни. Від різкого удару повітря вийшло з її легень, і на мить Джулієт була паралізована від шоку. Серце в грудях забилося частіше, як полонений птах у клітці, що прагне вирватися на волю.
— Я можу бути кращим, ніж він, — слова Рошена лунали зухвало й самовпевнено. Його голос був хрипким і сповненим прихованого відчаю, що більше не міг терпіти. Він нахилився ближче, його тінь опустилася на неї, мов темна завіса.
— Рошене... — Джулієт видихнула його ім'я, її голос тріщав від страху й невпевненості. Вона відчайдушно намагалася звільнитися, але його руки, сильні й безжальні, здавалося, були незламними. Кожен рух, кожна спроба опору лише укріплювала його позицію.
— Робити те, що він не зміг, — його голос був низьким і загрозливим, коли він нависнув над нею, наче хижак над своєю здобиччю. — Забрати весь ваш біль. Віддати себе вам, і бути вірним до кінця.
   Його слова розрізали повітря, і серце принцеси стиснулося від жаху. Відстань між ними була нестерпно близькою, його обличчя було всього в кількох сантиметрах від її. Вона відчула, як його гаряче дихання обпалює її шкіру.
— Відпусти мене, — дівчина намагалася сховати свій страх, але в її очах блищали сльози. Вона ще раз спробувала відштовхнути його від себе, але він лише посміхнувся.
— Ти не розумієш, — його посмішка стала ширшою, але в ній не було тепла, лише холодний виклик. — Я можу врятувати тебе. Я можу стати тим, кого ти завжди шукала.
   Джулієт відчула, як у неї почав підніматися лютий спротив. Страх поступово почав поступатися місцем гніву, що вирував у глибині її душі. Її очі спалахнули, і вона з силою відштовхнула його руки.
— Ти ніколи не станеш тим, кого я шукаю! — її голос став твердим, як сталь, і, хоч вона ще відчувала тремтіння в тілі, цей момент дав їй сил. — Це не кохання, це не допомога! Це лише твоє бажання контролювати!
   Рошен на мить застиг, збентежений її раптовим вибухом. Він не очікував такого опору. Його посмішка зникла, і замість неї на його обличчі з'явилося щось схоже на біль. Але це був не біль від її слів, а від усвідомлення того, що вона відштовхувала його, що вона більше не сприймала його серйозно.
— Я кохаю тебе... — його голос став тихішим.
   Але вона відступила. Її очі блищали не лише від сліз, а й від непохитної рішучості.
— Ні, Рошене, — відповіла вона холодно. — Це не кохання. Це одержимість.
   У цей момент, тиша в кімнаті стала майже нестерпною. Рошен стояв нерухомо, його руки все ще тягнулися до неї, але він більше не наважувався зробити наступний крок. Джулієт здавалася неприступною. Її погляд був сталевим, але серце все ще билося шаленим ритмом, роздираючи її зсередини.
— Ти ніколи не зрозумієш... Ти ще пошкодуєш... — прошепотів він, перш ніж різко розвернутися і швидко піти геть, залишивши Джулієт одну в покоях, де тільки ехо його слів продовжувало висіти в повітрі, немов туман після грози.
   Вона стояла нерухомо, відчуваючи, як напруга поступово спадає з її тіла. Руки тремтіли, її серце все ще билося хаотично, але вона вже знала, що зробила правильний вибір.

                            💎   💎   💎

   Король Вільгельм неквапливою, важкою ходою спустився в темну й сиру темницю. Його обличчя, обтяжене зморшками турбот, не видавало емоцій, але глибоко в його очах вогонь сумнівів і невпевненості мерехтів зі страшною силою. Він уже відчував тиск часу й наближення вирішальної розв'язки. Радники не змогли домогтися правди від полонених, і тепер сам король мав останню надію — цей юнак на ім’я Домінік, якому він встиг довіритись, і натомість отримав таку зраду від нього у відповідь.
   Темниця була темна, сирі стіни вкривала павутина, а важке повітря пронизувало крижаним холодом. Домінік сидів, притулившись спиною до стіни, здавалося, що він втратив рахунок часу, але коли двері заскрипіли, він різко піднявся на ноги.
— Добрий вечір, — холодно заговорив король, стаючи біля решітки.
— Ваша Величність...
   Вільгельм схилив голову набік, уважно вивчаючи полоненого. Хлопець стояв міцно, незважаючи на день, проведений у холоді й темряві, що викликало в нього своєрідну повагу.
— Бачу, ти встав на ноги.
— Так... Чим же я заслужив візит самого короля? — Домінік не стримав усмішку. Він розумів, що щось змусило Вільгельма зійти до нього особисто, і ця думка розбурхувала його гордість.
— Буду коротким. Мені потрібні відповіді на деякі запитання. Відповіси на них — будеш вільний.
   Домінік на мить замовк, вслухаючись у слова короля. Його обличчя затверділо, очі заблищали холодною іронією.
— Ха... Це дуже великодушно. Але як я можу бути впевнений, що це не пастка? — він схилив голову, піднімаючи одну брову. Його обережність була природною для людини, котра все життя ризикувала.
   Король на мить задумався. Він звик до обману та інтриг, і сам використовував їх як інструменти. Проте зараз був вимушений говорити чесно.
— На це є тільки одна вагома причина, — сказав він тихо, але твердо. — Я довіряю своїй доньці більше, ніж будь-кому ще. Вона не хоче твоєї смерті, хоча Чарльз іншої думки.
   Згадавши принцесу, Домінік опустив голову. Ці слова вдарили його по найболючішій точці. Він знав, що завдав Джулієт болю, і тепер все його єство кричало про бажання виправитися.
— Моя скарбниця більше не є таємницею, мені Бернард про все зізнався, — продовжував король. — Хто вам розповів про неї?
— Я не знаю, — сухо відповів він, стискаючи кулаки. Він не мав наміру здаватися так легко. Навіть якщо на кону стояла можливість вийти на волю.
— Будеш далі мовчати? — Вільгельм нахилився вперед, вивчаючи його обличчя, намагаючись прочитати бодай натяк на істину.
   Хлопець мовчав, тільки важке дихання порушувало тишу.
— Гаразд, — король на мить заплющив очі, вдихнувши холодне повітря. — Як ти дізнався про скарби?
— У замку є шпигун, все дуже просто. Щасти вам у спробі його знайти, — саркастично кинув Домінік. Він грав небезпечну гру, знаючи, що кожне його слово могло коштувати йому життя. Але ризик став його другим диханням. — Тепер, я можу побачити Джулієт? — додав він після паузи, і його голос змінився. У ньому була слабка, майже невловима мольба.
   Король спинився на півдорозі до дверей, обернувся і суворо відповів:
— Ні. Хоч вона не хоче твоєї смерті, але також не хоче більше тебе бачити.
   Хлопець раптово відчув, як під ногами провалюється ґрунт. Його серце забилося сильніше, мов удар молота.
— Будь ласка... Я маю із нею поговорити, — голос зірвався на шепіт. Він уперше в житті був настільки відчайдушний.
— Ні — і це остаточна відповідь, — сухо кинув король і, не обертаючись, покинув темницю.
   Домінік залишився один. Він підійшов до решітки і дивився вслід Вільгельму, відчуваючи, як німий страх поступово перетворюється на пекуче почуття провини. Він мусив поговорити з Джулієт, мусив усе їй пояснити. Але зараз вона була так далеко, а його серце боліло сильніше, ніж тіло від довгого полону.
— Має бути якийсь вихід...