Наступного дня королівство занурилось у темряву трауру. Густі хмари, наче відповідаючи на людський біль, нависли над палацом, ніби захищаючи його від будь-якого світла. Вулиці були порожні, а навіть найменший шум здавався кощунством у цей трагічний момент. Люди мовчали, їхні обличчя були сповнені страху та відчаю. Слуги у палаці пересувалися, як тіні, намагаючись не видати жодного звуку, їхні рухи були обережними та пригніченими. Відчувалася загальна напруженість, яка висіла в повітрі, наче невидима, але важка завіса.
   Рафаель, який тепер проголосив себе королем, отримав не лише трон, але й недовіру всього королівства. Поруч із ним тепер постійно був Густав — його особистий охоронець і довірений слуга. Лицар слідкував за кожним його кроком, ніби охороняючи не тільки тіло Рафаеля, а й його зростаючу параною. У палаці панувала тиша, але ця тиша була наповнена страхом і невпевненістю. Ніхто не наважувався підійти до короля без дозволу.
   Густав став невід'ємною частиною тіні Рафаеля, непомітною, але завжди присутньою. Його погляд був гострим, а кожен рух — точним. Він пам’ятав усі ті роки, які провів у шпигунстві на королівську родину Кристалеуса, заслуговуючи довіру короля Вільгельма та його сина, принца Чарльза. Якби хтось знав, що він весь цей час був подвійним агентом, то його життя закінчилося б значно раніше. Тепер, коли Вільгельм і Чарльз були у полоні, Густав усвідомлював, що відтепер його місце — на боці Рафаеля.
   Рафаель, сидячи на новоотриманому троні, із задоволенням спостерігав за змінами, які відбувалися навколо нього. Король, який зумів забрати владу силою, відчував прилив тріумфу, хоча й усвідомлював, що його шлях до абсолютної влади ще не закінчений. Він глянув на Густава, який стояв біля трону, і з викликом промовив:
— Густаве, минула ніч була випробуванням для тебе, — голос короля був тихим, але кожне слово здавалося вагомим, наче удар молота. — Ти майже провалився.
   На мить між ними зависла напружена тиша. Густав, хоч і звик до суворого погляду свого господаря, на цей раз відчув легкий холодок по шкірі. Але він не дозволив собі показати страх. Його обличчя залишалося непроникним, а голос спокійним.
— Ваша Величність, — відповів він рівно, ледве повертаючи голову. — Я вважаю, що захоплення короля та принца, й взяття їх у заручники — досить вагома причина, щоб пробачити мене.
   У його словах не було сумніву, але всередині він відчував легку гіркоту. Він знав, що принц Чарльз ніколи не пробачить йому зради. Кожен спогад про їхню дружбу, про ту довіру, яку Чарльз колись дарував йому, тепер був ніби кинджалом, що ріже його зсередини. Густав не був просто слугою — він був другом принца. Але цей час минув, а зараз він став зброєю в руках Рафаеля.
   Рафаель нахилив голову, схвально киваючи на слова свого охоронця. Його очі були холодними, безжальними, як у хижака, що задовольняється своєю здобиччю.
— Так, — промовив він із посмішкою, яка не торкнулася його очей. — Ти маєш рацію. Мені потрібні твої навички. Але не забувай, що помилка не пробачатиметься двічі. А тепер, мені потрібно провідати Джулієт, — чоловік підвівся і направився до покоїв принцеси, вхід до яких стеріг, ніхто інший як Рошен.
   Густав зберігав зовнішній спокій, але глибоко всередині відчував важкість цього тягаря. Його вибір вже давно визначив його долю. Тепер він був на боці зла, і від цього не було вороття.
   Рафаель піднімався величними мармуровими сходами, вкритими коштовними фіолетовими килимами, які м’яко стримували його кроки. Кожен його рух був сповнений самовпевненості та задоволення. Він відчував, як весь цей величезний палац, від підлоги до стелі, тепер належав йому. Цей розкішний дім, що колись був символом влади й гордості іншої королівської родини, тепер перетворився на його власну здобич. І він насолоджувався кожною миттю цього усвідомлення.
   Зупинившись перед покоями принцеси Джулієт, Рафаель зробив глибокий вдих, відчуваючи аромат інтриг і страху, що панував у цьому місці. Рошен, його вірний слуга, чемно відчинив двері, і той увійшов, не зводячи своїх рубінових очей з дівчини. Двері тихо зачинилися за його спиною, ізоляція була майже абсолютною.
— Моя люба Джулієт, — його голос пролунав в тиші кімнати, холодний і гладкий, мов лезо. Він повільно рушив далі, не зводячи з неї погляду, ніби її страх був найсолодшою приправою до його перемоги.
   Джулієт з жахом відступала назад, кожен її крок відображав невпевненість та відчай. На її обличчі читалося все — від страху до глибокої ненависті.
— Чого вам треба? — її голос прозвучав надтріснуто, але вона намагалася триматися. Ноги її тремтіли, але вона не дозволила собі впасти.
— Тобі не потрібно мене боятися, — промовив Рафаель, насолоджуючись її реакцією. Він посміхнувся куточком губ, що тільки додало його обличчю ще більше хижого виразу. — Я нічого тобі не зроблю... поки що.
   Ці слова, мов отрута, просочились у простір між ними, змушуючи дівчину зробити ще один крок назад. Її серце шалено билося в грудях.
— Ви вбивця! — вигукнула вона. — Ви вбили мою матір!
— Ти про рідну, чи про мачуху? — його голос був переповнений знущанням, а посмішка на обличчі тільки збільшувалась.
— Ви просто мерзотник!
   Рафаель повільно продовжував наближатися до неї, наче хижак, що переслідує здобич. Джулієт, беззахисна перед його нахабністю, вже не могла відступати далі. Її спина стикнулася зі стіною, і вона зрозуміла, що потрапила у пастку.
— Не потрібно мене нервувати, моя люба, — тихо прошепотів він, простягнувши руку, щоб торкнутися пасма її волосся. — У мене немає бажання на тебе гніватися. Все-таки, ми скоро одружимося, а я не хочу бачити перед собою засмучену наречену.
— Я ніколи не вийду заміж за вас! Це нісенітниця! Ви мені в батьки годитесь! — вигукнула вона з відчаєм, відчуваючи огиду від однієї лише думки про шлюб із цим монстром.
— Але я не твій батько. Мені можна, — прошепотів він, погладивши її по щоці. Дотик його руки змусив Джулієт здригнутися.
— Не смійте до мене торкатись...
— Показуєш свої зубки? Молодець, — Рафаель випрямився, його погляд наповнився насмішкою. — Що ж, мені це подобається. Але зараз я збираюся провідати твого батька та брата у темниці. Мені щось їм передати від тебе?
   Джулієт відчувала, як її гордість зникає під тиском обставин. Вона розуміла, що знаходиться у безвиході. Її серце було роздерте між ненавистю до цієї людини і бажанням врятувати своїх близьких.
— Негайно відпустіть їх. — її голос здригнувся, але в ньому ще звучала сила.
   Чоловік нахилив голову, ніби задумавшись на мить.
— А що мені за це буде? — його очі блищали від очікування.
   Принцеса мовчала, розуміючи, що він чекає саме цього моменту. Він хоче, щоб вона здалася, щоб вона капітулювала перед ним. Відчуваючи, як сльози підступають до очей, вона змусила себе відповісти:
— Я вийду за вас... тільки якщо вони будуть живі...
   Рафаель посміхнувся широко, його очі блищали від тріумфу.
— Чудово! Саме такої відповіді я від тебе і чекав, моя люба.
   Сміючись, він повільно вийшов з покоїв принцеси, залишивши її одну. Як тільки двері за ним зачинилися, дівчина відчула, як її ноги більше не можуть тримати її вагу. Вона впала на ліжко, і гіркі сльози хлинули з її очей. Тепер усе здавалося втраченим — її свобода, її життя, її родина.
  Вона знала, що цей шлюб стане її вироком. Але заради тих, кого любила понад усе, Джулієт готова була пожертвувати власною долею.

                            💎   💎   💎

   Темний коридор в’язниці був наповнений сирістю та тягучою тишею, яку порушував лише скрип кроків Рафаеля та його вірного слуги, Густава. За важкими ґратами знаходились колись величні постаті — король Вільгельм та принц Чарльз, тепер повалені, зламані, та кинуті на холодну кам’яну підлогу. Їхні тіла були перев'язані, але жоден лікар не приходив, щоб полегшити їхній біль. Це було свідоме знущання, навмисне приниження їхньої гордості та влади.
   Вільгельм, король із загостреними рисами обличчя, тепер був блідим і ослабленим. Його тіло розбивало напади кашлю, які він ледве стримував. Його син, Чарльз, мовчки сидів поруч, спостерігаючи за батьком і тримаючи холодний, зосереджений вираз обличчя. І попри це, їхні погляди залишалися гордими, незламними.
— Ааа... кхм... кхм... Води... — прохрипів Вільгельм, його голос був майже не чутний, наче вихоплений з останніх сил. Тремтіння пробігло по його тілу, але навіть у слабкості він не втрачав гідності.
   Рафаель, стоячи перед ними, спостерігав за їхніми муками зі спокійною байдужістю, наче хижак, що вже завоював свою здобич, і тепер просто насолоджувався видовищем її агонії. Його погляд ковзнув від одного до іншого, і на обличчі промайнула посмішка — безжальна та самовдоволена.
— Ти вижив після цього заворушення, Вільгельме, — мовив Рафаель з фальшивою співчутливістю в голосі. — Як це зворушливо. Дуже шкода, що решта королівства думає, що це не так.
   Вільгельм ледь повернув голову до свого ворога, його очі злісно блиснули. Він не мав сили говорити більше, але кожен погляд його був наповнений ненавистю, готовою спалахнути.
— Води... — прохрипів він знову, його голос зникав у кашлі.
— Густаве, дай їм води.
   Лицар зняв флягу зі свого пояса і кинув її під ноги королівській родині. Фляга вдарилася об кам'яну підлогу і відкрилася, вода пролилася на холодний камень. В очах Вільгельма з’явився безмежний відчай, але Чарльз мовчки підняв флягу і обережно зробив кілька ковтків, перш ніж передати її батькові.
— Якщо тобі, Густаве, насниться, що я тебе пробачив, — озвався Чарльз після того, як закінчив пити, його голос напружений, але сповнений зневаги. — Прокинься, будь ласка, в холодному поту.
   Густав лише посміявся, відповідаючи на цей зухвалий виклик із усім своїм безмежним цинізмом.
— Як жорстоко, але мені всеодно, — його слова, мов кинджали, розрізали тишу.
— Ти вбив мою дружину! — сповнений ненависті та болю, вибухнув Вільгельм. Його голос наповнився відчаєм та гнівом.
— І не в перший раз, між іншим, — зловісно засміявся Рафаель.
— Чортів диявол! Де моя дочка?!
— Твоя дочка, скоро стане моєю дружиною, — промовив він з явним задоволенням. Його голос був низьким, пронизливим, ніби кожне слово виводило Вільгельма на межу безумства. — Чесно кажучи, у мене немає жодного бажання говорити з тобою. Але мені потрібні відповіді.
— Чому ти тримаєш нас в ув’язненні? — пробурмотів Чарльз, зціпивши зуби, аби не видати слабкість. — Якщо ти хотів палац, то чому просто не вбив нас і не проголосив себе королем?
— Я не збираюся правити без королеви. А Джулієт згодна вийти за мене, якщо її батько та брат будуть живі. Я пропоную тобі угоду: ти покинеш в'язницю, тільки коли розповіси, як відкривається скарбниця.
— Ніколи! — рішуче відповів Вільгельм.
   Рафаель нахилився до нього, його очі темніли, наповнюючись зловісним блиском.
— Ти не перший, хто сказав ці слова, — його погляд був крижаним. — Ходімо, Густаве. Усі вони передумали, провівши кілька днів у цьому темному місці. У нас часу вдосталь.
   Густав, зі звичною байдужістю, коротко кивнув і вже повертався до виходу, коли раптом до в'язниці увійшла Ебігейл. Її кроки були тихими, а голова опущена, у руках дівчина тримала тацю з їжею.
— Король Рафаель... — почала вона боязко, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом. — Я принесла вечерю для короля Вільгельма та принца Чарльза.
— Хто тебе про це просив?! — гримнув він, його слова були сповнені презирства. — Ти повинна слухати тільки мої накази!
   Ебігейл здригнулася, її плечі затремтіли під тиском його слів. Вона була однією з тих, кого Рафаель позбавив родинного гідного становища. Її батька, графа Фойла, він відправив у заслання, а саму дівчину зробив особистою покоївкою. Але навіть приниження не могло погасити в ній внутрішній вогонь.
— Вибачте мене, мій королю... — відповіла вона тихо, ледве піднімаючи очі. — Ніхто не хотів спускатися сюди, тому пішла я...
   Рафаель стояв, стискаючи кулаки. Гнів у ньому ще не вщухав, але, бачачи її покірність, він врешті відступив, кивнувши головою.
— Гаразд... — промовив він вже спокійніше, але в його голосі досі відчувався присмак небезпеки. — Наступного разу не роби цього без мого дозволу!
   Дівчина підвела голову і кивнула, її обличчя зберігало сумну покірність, хоч всередині неї кипіли зовсім інші емоції.
— Я зрозуміла, — промовила вона, намагаючись не виказати своїх справжніх почуттів. — Цього більше не повториться...
   Вона обережно, майже несміливо, підійшла до Вільгельма та Чарльза, поставивши на підлогу тацю з їжею. Її руки тремтіли, але вона змусила себе залишатися спокійною. Вільгельм, хоч і був ослаблений, намагався триматися гордо. Він повільно потягнувся до їжі і тихим голосом заговорив до неї, ледь чутно, але сповнений рішучості:
— Важливо, щоб ти знала...
   Рафаель різко перервав їх, навіть не озирнувшись, відчуваючи будь-який натяк на змову.
— Ебігейл, можеш йти! — наказав він холодно.
   Дівчина не сміла сперечатися, хоч її душу огортала тривога. Вона кивнула і швидко покинула в'язницю, намагаючись приховати свої хвилювання. Однак її серце билося швидше, а розум працював без упину. Що саме хотів сказати їй Вільгельм? Що він вважав важливим для неї?
   Ебігейл, ледве ступивши за двері, вже думала про те, як повернутися. Вона не могла залишити цю справу просто так. Її батька відправили у заслання, її життя стало пеклом, але вона відчувала, що ця таємниця могла б змінити все. Вона мусила дізнатися правду.
   Король Рафаель залишив Вільгельма і Чарльза у в'язниці і вирушив у свої покої. Він заснув мирним сном, не побоюючись того, що хтось протистоятиме йому, адже поруч із ним був Густав і його армія.

                            💎   💎   💎

   Наступного ранку Ебігейл, як завжди, легко пересувалася вузькими коридорами палацу, мов тінь. Вона знала кожен закуток, кожен обхідний шлях, щоб уникнути поглядів охоронців. Її серце билося швидше, але вона намагалася зберігати зовнішній спокій, адже цього разу її місія була надто важливою. Вона мала принести їжу для короля Вільгельма та принца Чарльза, але насправді її цікавила зовсім інша справа.
   Вона пробралася до темниці, де, у напів темряві й тіні, лежали король і його син, ослаблені, але з гідністю, яка ніколи не покидала їх.
— Ваша Величність, це я — Ебігейл, — прошепотіла вона, схилившись до ґрат.
   Король Вільгельм підняв голову. Його очі, хоч і втомлені, все ще світилися мудрістю й турботою. Він намагався зберігати видимість сили, хоч йому було важко навіть просто говорити.
— Дорога моя... — прохрипів він. — Як моя дочка?
— Рафаель зачинив її у своїх покоях. Нікуди не випускає, і нікого не впускає до неї... — відповіла вона.
   Вільгельм стиснув кулаки, і його обличчя на мить спотворилось від гніву, який він ледве стримував.
— Ебігейл, ти маєш з нею поговорити. Вона повинна знати...
— Про що, Ваша Величність? — дівчина нахилилася ближче, її серце завмерло в очікуванні.
   Вільгельм, із тремтінням у руках, зняв з пальця масивний перстень і передав його дівчині. Його пальці були кістляві, слабкі, і сам жест видався йому важким. Ебігейл міцно стиснула каблучку в долоні, її погляд швидко пробіг навколо, щоб переконатися, що ніхто не побачив цього важливого моменту.
— Ти повинна простежити, щоб Джулієт отримала цю каблучку.
   Ебігейл кивнула, відчуваючи вагу не лише фізичного предмета, а й відповідальності, що лягла на її плечі. Каблучка мала на собі вигравіруваний символ королівства — кристал. Вільгельм завжди використовував її в листуванні для підтвердження автентичності своїх листів. Але тепер вона розуміла, що це не лише символ влади. Щось приховувалось за його призначенням.
— Я постараюся, щоб принцеса Джулієт отримала каблучку.
   Король Вільгельм подивився їй в очі, його обличчя стало серйозним і суворим.
— Це не звичайна каблучка. Захищай її своїм життям.
— Даю вам слово, — сказала вона, нахиляючись ближче, її серце билося в грудях від напруги. — Я простежу, щоб вона не потрапила в чужі руки. Я розумію її значення.
— Ця каблучка має кілька призначень... Але відповідь прихована на виду. Пам'ятай про це.
— Я запам'ятаю, ваша Величність, — прошепотіла вона, намагаючись зрозуміти, що він мав на увазі.
   Ебігейл збиралася вже залишити темницю, коли Вільгельм зупинив її одним поглядом. Його голос був слабким, але в ньому звучала мудрість, набрана роками.
— Відповіді завжди в межах досяжності, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Вони написані на обкладинках, але всі шукають їх на сотнях сторінок.
   Ебігейл завагалася, але його слова осіли в її свідомості, як загадка, що вимагала розгадки. Вона не розуміла всього, але знала одне: каблучка була ключем до чогось більшого.
— Я запам'ятаю, — тихо повторила вона.
   Коли вона покинула темницю, її розум був у вирі думок. Її тіло тремтіло від хвилювання, але водночас вона відчувала гордість і відповідальність. Король вірив у неї. Вірив, що вона зможе виконати це завдання.
   Ебігейл зупинилася на мить у темному коридорі, намагаючись впорядкувати свої думки. Вона повинна була діяти обережно. Вона мала дочекатися слушної нагоди, коли зможе зустрітися з Джулієт і передати їй каблучку. Але ще більше її турбувало те, що приховувала ця загадкова річ.
   Вийшовши з в'язниці, вона ще раз озирнулася, переконуючись, що ніхто не помітив її. Але не встигла вона зробити й кілька кроків, як раптом хтось схопив її ззаду, затиснувши рот міцною рукою.
   Ебігейл заціпеніла від жаху, серце шалено забилося в грудях. Її перша думка була про викриття — вона уявляла собі, як її тягнуть назад до темниці, можливо, навіть під катування. Вона хотіла закричати, але раптом впізнала: перед нею з'явилися знайомі сапфірові очі та блакитне волосся.
— Леонарде! — прошепотіла вона, коли її погляд зустрівся з його. Її тривога раптово перетворилася на хвилю емоцій, від полегшення до шоку. Дівчина підбігла до нього, оглядаючи його обличчя та тіло, шукаючи ознаки поранень. — Ти цілий? Я думала, що тебе вбили! — її голос був слабким, але сповненим тривоги та полегшення.
— Заспокойся! Що ти в біса робиш?! — різко відштовхнув її Леонард, намагаючись тримати дистанцію, хоча його обличчя було виразно напружене.
— Ти живий... — Ебігейл не стримала сліз, дозволивши їм текти по щоках. — Слава Богу...
   Леонард нахмурився, відійшовши ще на крок, щоб краще розглянути її. На його обличчі з'явилася суміш обурення та жалю, коли він помітив, як змінилася графиня. Її колись розкішне золоте волосся тепер було сховане під брудною хусткою, а замість дорогих суконь на ній був простий одяг, що нагадував більше обірвану тканину, ніж щось гідне її колишнього статусу.
— Ти що, вирішила себе остаточно знищити? — запитав він, тоном, що коливався між обуренням і турботою.
— Що? — вона підняла на нього здивований погляд, не розуміючи його слів.
— Подивися на себе, — різко сказав він, стиснувши кулаки. — Ти взагалі бачиш, у якому ти стані? На тобі немає живого місця!
— Леонарде, я не в настрої це обговорювати.
— Ні! — підвищив тон Леонард, втрачаючи контроль. — Подивись на себе! Ким ти стала?!
— Ти думаєш, що із власної волі? Та ти взагалі нічого не знаєш! — вигукнула Ебігейл, її голос затремтів. — Рафаель відібрав у мене все! Він забрав графський титул у моєї родини, заслав мого батька, а мене зробив своєю покоївкою! Що ти хочеш від мене?! — вона не могла стримати свого обурення, відчуваючи, як увесь світ, який вона знала, розвалився на шматки.
— Ти служиш цьому виродку?! — в його очах появилась злість, але водночас у голосі було чутно гіркий жаль.
— Ти радий, Леонарде? Ти радієш, що я тепер на нижчому рівні, ніж ти? — її голос був сповнений болю та відчаю. Вона завжди відчувала тиск суспільства і тепер, коли втратила все, її гордість була зруйнована.
— Що ти верзеш? — він схопив її за плечі, змусивши подивитися йому в очі. — Я тут не для того, щоб сперечатися з тобою. Я пропоную свою допомогу.
— З чим? — саркастично запитала Ебігейл, намагаючись відвернутися від нього, але хлопець не відпускав.
— Я чув вашу розмову з королем Вільгельмом. Я знаю, що ти робиш, і я не дозволю, щоб ти ризикувала своїм життям одна. Не знову.
— Невже? Ти хочеш допомогти мені? — її голос був сповнений недовіри. Вона відчувала змішані емоції: частина її серця раділа, але інша частина боялася віддатися надіям, які могли знову розбитися.
— Так, — твердо відповів Леонард, дивлячись їй прямо в очі. Його погляд був непохитним, хоча він розумів, що його слова можуть бути сприйняті як протиріччя.
   Вони ще певний час стояли, дивлячись один на одного. Ебігейл намагалася зрозуміти, що відбувається з Леонардом. Колись він казав, що ненавидить її, що зневажає все, що вона уособлює. А тепер він стояв перед нею, з рішучістю допомогти, хоч вона вже перестала чекати на допомогу від будь-кого.
   Леонард, у свою чергу, усвідомлював свою суперечливу поведінку. Він знав, що його присутність викликала в Ебігейл купу емоцій, від ненависті до недовіри. Але він не міг залишити її саму. Він вже раз дозволив їй наражатися на небезпеку, і цього разу не дозволить їй ризикувати своїм життям. Він бачив, через що вона пройшла, і розумів, що це вже не та горда й самовпевнена дівчина, яку він колись знав.
— Я вже раз зробив помилку, дозволивши тобі постраждати, — сказав він тихо, але з непохитною рішучістю. — Більше цього не буде.
— Про що ти говориш?
— Забудь, у нас є важливіші справи.
   Ебігейл не знала, що відповісти. Вона відчувала, як його слова проникали в її серце, хоч вона і намагалася відштовхнути їх. Чи могла вона довіряти йому? Чи могла дозволити комусь ще втрутитися у своє життя, яке вже було на межі руйнування?

                            💎   💎   💎

   Слова короля Вільгельма безперестанку крутилися в голові Ебігейл, як загадка, яку вона ніяк не могла розгадати. Кожна фраза здавалась важливою, але сенс вислизав з-під її свідомості, мов пісок крізь пальці. Вона повторювала їх у думках знову і знову, намагаючись знайти прихований зміст. Проте вона навіть не здогадувалась, що в цих словах не було нічого загадкового, лише прості вказівки.
   Разом із Леонардом вони йшли темними коридорами палацу, ховаючись від сторонніх очей. Їхні кроки були обережними, майже без звучними, але з кожним метром напруга тільки зростала. Вони обоє розуміли, що кожен необережний рух може стати для них фатальним. Раптом вони почули звук, що доносився з глибини коридору, і швидко увійшли в найближчу кімнату.
— Сподіваюсь, нас ніхто не помітив... — прошепотіла Ебігейл, озираючись навколо в пошуках безпечного місця. Відчуття небезпеки тиснуло на неї важким тягарем, змушуючи серце битися сильніше.
   Вони обережно просувалися до середини кімнати, перевіряючи, чи ніхто за ними не стежить. В кімнаті панувала майже гнітюча тиша, але дівчина чула, як її власне серце шалено калатало в грудях. Від страху її руки трохи тремтіли, і з кожним кроком вона все більше усвідомлювала, наскільки далеко зайшла.
   "Навіщо я в це вплуталася?! Я могла б втекти з палацу і врятувати себе!" — промайнуло у неї в голові. Але одразу ж з'явилася друга думка: втеча означала б не тільки зраду своїх обов’язків, а й зраду Джулієт. Принцесі не було б на кого більше покластися, окрім неї. Відкинувши думки про власний порятунок, Ебігейл твердо вирішила залишитися.
— Повтори слова, які сказав король Вільгельм, — раптом звернувся до неї Леонард, порушуючи тишу.
— "Відповіді завжди в межах досяжності. Вони написані на обкладинках, але всі шукають їх на сотнях сторінок," — повторила вона, намагаючись вимовляти кожне слово чітко, ніби сподіваючись, що вимова допоможе зрозуміти прихований зміст.
— Король Вільгельм часто проводив час у цій кімнаті. Можливо, він вів тут особистий щоденник, або... — почав міркувати Леонард, оглядаючи приміщення.
   Раптом він пригадав, як король складав свої улюблені книги поруч із кріслом. Вони завжди були під рукою, коли Вільгельм мав хвилину спокою. Більшість цих книжок були старими які припали пилом, наче до них давно не торкалась рука.
— Якщо у короля Вільгельма були якісь секрети, то, ймовірно, вони тут. Заховані на видному місці, але недоступні для сторонніх очей, — він підійшов до крісла, і, як і очікував, книжки були тут, під товстим шаром пилу.
   Ебігейл присіла поруч із ним, і вони почали розглядати кожну книгу, обережно перегортаючи їхні сторінки. Одразу її увагу привернула одна з книг — вона мала шкіряну обкладинку з вигравіруваним символом, що був і на королівській каблучці.
— Це вона! У цій книзі мають бути відповіді на всі наші питання, — прошепотіла дівчина, її голос тремтів від хвилювання.
   Вона простягнула руку до книги, але в цей момент тишу порушили важкі кроки, що наближалися до дверей. Раптово двері гучно відчинилися, і в кімнату увійшов король Рафаель у супроводі свого вірного соратника — Густава.
   Леонард миттєво сховав книгу за пояс Ебігейл і притулився до неї, міцно притиснувши її до спинки крісла, щоб вони залишилися непоміченими. Його тіло відчувалося теплим і сильним, і це несподівана близькість змусила серце дівчини битися ще швидше. Відчуття його дихання біля її шиї, тепло, що пробігало від його тіла, наче обпікало її. Вона завмерла, навіть не намагаючись рухатися, боячись, що будь-який звук або рух їх видасть.
   "Навіщо я про це думаю зараз?!" — промайнуло в її голові, але вона не могла позбутися дивного відчуття, яке породив його дотик.
— Ким себе уявив цей дурень?! — вигукнув Рафаель, різко повернувшись до Густава, його голос лунко відбився від стін, змушуючи Ебігейл здригнутися і повернутися до реальності.
— Королю... — лицар намагався його заспокоїти. — Важливо зберігати спокій і не показувати слабкість. Не варто дозволяти Вільгельму діяти вам на нерви.
— Слабкість?! — король підняв голову, у його голосі було чутно гнів і зневагу. — Ти думаєш, що слабка людина змогла би зробити все, що зробив я? Стеж за своїм язиком, Густаве!
— Вибачте... Я прослідкую, щоб він отримав заслужене покарання за свої дії.
— Ось тепер ми говоримо однією мовою, — зловісно відповів Рафаель, схилившись до свого соратника. — І ще дещо... Знайди мені Домініка. Я не люблю сюрпризів.
— Що ви хочете, щоб я зробив, коли знайду його? — спокійно запитав Густав, хоча в його очах блиснув відблиск страху.
— Вбий його.
— Ваше бажання для мене закон.
   Ебігейл затремтіла від жаху, її очі розширились. Вона відчула, як вологі сльози накопичуються в її очах. Леонард швидко прикрив їй рот рукою, намагаючись заглушити її тривожний подих і тихий плач. Він притулився ще ближче, відчуваючи, як її тіло здригається від страху. Вона намагалася вгамувати свій подих, але кожна клітина її тіла була паралізована.
   Рафаель, нічого не підозрюючи, налив собі вина в масивний келих і випив його залпом. На щастя для Ебігейл і Леонарда, він незабаром вийшов з кімнати разом із Густавом, залишивши їх на самоті.
— Що нам робити?! — панічно прошепотіла дівчина, коли вони нарешті зітхнули з полегшенням.
— Спочатку ми маємо передати принцесі каблучку. А далі... знайдемо королівську скарбницю.
— Ти впевнений? — її голос тремтів. — Я навіть не знаю, де вона може бути.
   Леонард подивився на неї серйозним поглядом і кивнув.
— Думаю, я знаю. Ти віриш мені?
— А що мені залишається?