Під золотим відлунням ранкового сонця зимового дня, величавий палац відкривав свої двері, відкриваючи дорогу до приголомшливої залі. Там, на барвистій килимовій підлозі, п'ятеро обраних змагалися за погляд короля Вільгельма Флор-Лейбніца, який зайняв своє вишукане місце на високому троні.
   Зібравши в собі всю розкіш та велич цього світла, зал кришталевого палацу виблискував неймовірною аурою. Великі вікна, прикрашені витонченими візерунками, пускали в середину кімнати розсіяне сонячне світло, яке грало на стінах, створюючи візерунки й образи ще більш захопливими.
   Усередині цього сяйного світу перебували найкращі парубки королівства, вбрані у витончені костюми, що відображали їхню честь та силу. Вони стояли у великому загальному колі, виявляючи гідність та відвагу перед обличчям влади, чекаючи коли до них прибуде принцеса Джулієт Флор-Лейбніц.
— (Скільки ще нам доведеться чекати на цю принцеску?) — подумав про себе хлопець оглядаючись навколо.
   Домінік Делгліш, спокусливий та загадковий, відзначався у ряду претендентів, що очікували своєї долі у притаманному гідному вигляді. Його вишуканий силует виділявся, неначе він був створений для цього моменту – моменту, коли герой сходив зі сторінок романів.
   Ростом вищий за більшість із зібраних, Домінік відзначався міцною статурою, що обіцяла непохитність у будь-якій обставині. Його виразне обличчя було відточене часом та природою, залишивши тут то там легкі зморшки, які виражали його досвід та витримку.
   Шоколадне волосся, яке майстерно вкладалося, неначе скульптор працював над кожним пасмом, обрамляло його обличчя, створюючи ідеальну гармонію та приховану чуттєвість. А смарагдові очі, схожі на лісові гаї, здавалося, бачили кожен нюанс та таємницю цього світу.
   Літаючи у своїх думках, юнак не помітив, як величні двері непомітно відчинилися. І тут, як  весняний подих вривається у зимовий день, до зали увійшла дівчина. Її кроки були ніжними, наче пахощі квітів у саду, які плідно прокидаються від зимового сну. Обличчя витонченої грації було освітлене посмішкою, ніби промінь сонця, який розтоплював сніговий покрив та робив його прозорим.
— Джулієт! — король радісно підвівся з трону та підійшов до юної дівчини.
— Надіюсь, я не змусила вас довго чекати не мене? — вона обійняла батька.
— (Ще й як змусила.) — роздратовано подумав Домінік дивлячись на неї.
— Не хвилюйся моя коштовність. — відповів Вільгельм. — Дозвольте вас познайомити із принцесою Джулієт. — звернувся він до парубків.
— Вітаємо вас, Ваша Королівська Величність! — усі п'ятеро вигукнули хором.
— Я теж рада вітати вас! — промовила принцеса та радісно хлопнула долонями.
— (Скільки світла у її очах...) — юнак уважно дивився на неї, все ще не вірячи, що саме вона стоїть перед ним.
   Фіолетові локони дівчини пливли нижче її стегон, створюючи ефірний відблиск величності, що вирував у променях світла. Вони дихали життям й казкою, які малювали обрамлене візерунками та перламутровим відтінком обличчя, наче шедевр митця, створений натхненним мазком.
   Тіло дівчини, як перлина обвита розкішним віночком, було тендітним та вразливим, наче весняне цвітіння на ніжних гілках. Тоненькі руки, спокійно лежали на пишній сукні фіолетового кольору, яка створювала враження, ніби ця володарка входила у злагоджений танець з магічними відтінками неба.
   А її очі – ніби самі дорогоцінні аметисти, сяяли радісним світлом, розкриваючи палітру почуттів, що пробивалися з найглибших куточків її душі. Світло, яке ніби вдихало життя у ці очі, створювало враження, що кожен погляд дівчини відбивав різнобарвні образи, які пробивались через завіси її внутрішнього світу.
— (Дійсно, вона як коштовність...) — Домінік швидко похитав головою проганяючи ці думки, раптово він зустрівся із поглядом принцеси, вона тихо засміялась. — (Це вона з мене?!...) —хлопець легенько почервонів.
— Я зібрав найкращих з найкращих... — почав король, вмить всі подивилися на нього. — Щоб принцеса обрала собі одного, який підходить на роль її особистого дворецького. Чи всі готові?
— Так! — вигукнули кандидати.
   П'ятеро кандидатів встали у шеренгу, готові до вирішального моменту. Відповідно до звичаю, принцеса Джулієт, яка вражала своєю красою та величністю, підійшла до них, звук її туфель дзвінко розносився по великій залі.
   Кожен серцевий удар кандидатів вражав пульсацією їхнього збудженого та сконцентрованого стану. Вона, здавалося, вловлювала їхні найглибші думки, роздивляючись уважно, наче картину митця, кожного з них. Тільки вони знали, як важливий цей момент, й піт майже відразу ж відступив у кожного з претендентів, реагуючи на невидимий натиск нервів та збудження.
   Коли ж обличчя Джулієт піднялося, її погляд зупинився на Домініку. Його серце наближалося до вибуху, мов метеор, який рушив на зустріч великому призову. Уважний погляд принцеси увірвався в його душу, розкриваючи таємниці, які він досі відчував лише на власній шкірі. Та посмішка, що вигойдувалася на її губах, була як промінь світла, що перетворював його тривожні сподівання на щось більше...
— Як вас звати? — запитала дівчина.
— Я Домінік Делгліш, Ваша Королівська Величність... — він чемно вклонився їй. — (Вибери мене, вибери мене, вибери мене!) — він підняв свої голову так, щоб їхні очі зустрілися.
— І який твій вибір, Джулієт? — звернувся до неї король Вільгельм.
— Це буде Домінік. — відповіла вона, всі інші із сумом зітхнули.
— Я буду служити вам зі всією відданістю! Я вас не підведу! — промовив він та поклав праву долоню на серце.
— Ну, раз усе вирішено, прошу вас пройти за мною. — сказав король виходячи із зали.
   Четверо інших кандидатів, зігнули голови, коли їх провели до виходу з палацу. Шум зали згасав з кожним кроком, доки вони не зникли за дверима, зачинивши їх за собою. Тим часом, принцеса Джулієт та  її новий особистий дворецький Домінік, подолали королівський зал разом із королем Вільгельмом.
   Вони вийшли з палацу на королівський двір та підійшли до воріт, де на них чекала біла карета.
— Як я буду сумувати за тобою, моя люба донечка... — з очей чоловіка потекли сльози.
— Не потрібно, батьку, ви ж знаєте, що я завжди можу приїхати.
— Ех... — король обійняв принцесу, поки хлопець незрозуміло дивився на них.
— (Що відбувається? Куди ми їдемо? Хіба принцеса не проживає у палаці разом із королівською родиною?) — роздумував він, доки ті прощалися.
   Нарешті Вільгельм відпустив Джулієт й вона  сіла у карету.
— Я покладаюсь на тебе, Домініку. Ти повинен зберегти її. — грізно промовив король до нього.
— Звісно, мій королю. — юнак заліз у карету.
   Добре вмістившись, принцеса дала знак кучеру, й карета рушила з місця. Вони виїхали з палацового двору та за ними закрили ворота.

                            💎   💎   💎

   Сидячи у затишній кареті, Домінік спостерігав за принцесою, її образом, який тепер не випромінював радість. Він помітив легкі зморшки на її чолі та легку тугу в її аметистових очах, які мимоволі спостерігали за відлунням мрій.
   За вікном карети відкривався неймовірний вид – Кришталевий Ліс, де дерева блищали відкритими кришталевими брилами, наче саме чудо природи. Прозорий сонячний промінь грав на їхніх гілках, створюючи магічний таємничий світ.
   Минувши Ліс, карета вирушила до Сяйних Гір – місця, де найвищі вершини стали свідками великих подій та легенд. Величні гори вишикувалися на горизонті, як вартові стовпи незайманого королівства природи.
   Зупинившись під великим деревом, перед ними стояв величний особняк. Блискучі вікна особняка блищали як діаманти на сонці, вражаючи своєю розкішшю та статусом.
   Домінік відчинив двері карети й став на поріг, гідно віддавши честь цьому важливому моменту. Його рука вистромилася в перед, мов привітання та допомога водночас. Він протягнув свою руку принцесі Джулієт, чекаючи на неї.
   Принцеса взяла його руку, торкнувшись його долоні своєю ніжністю. Її погляд, незвичайно вразливий та водночас впевнений, зустрівся з його, створюючи той самий магічний зв'язок, що й під час їхньої першої зустрічі. Рука в руці, вони вийшли з карети.
   Як тільки вони вийшли, до них одразу підбігла покоївка яка знаходилася в особняку.
— З поверненням, принцесо Джулієт! — сказала жінка. — А ви, як я розумію, новий особистий дворецький принцеси? — звернулася вона до парубка.
— Так, мене звати Домінік Делгліш, я безмежно радий служити юній принцесі.
— Це чудово! Тепер вам не буде так самотньо! — покоївка міцно обійняла дівчину.
— Так, Меліссо, ти маєш рацію... — сумно відповіла Джулієт. - Давайте вже увійдемо всередину.
— Так, так. Звісно принцесо! — Мелісса відійшла від неї та пропустила вперед.
   Принцеса крокувала усередину особняка, розкриваючи перед собою таємничий світ величності й впливу. Її туфлі ледь торкнулися доріжки, а вже вона знаходилася у середині, оточена розкішними образами та меблями, що дихали історією.
   Спільно з покоївкою Меліссою, Домінік залишився надворі, майже як сторож, який бачить більше, ніж можна виявити публічно. Це був момент, коли він мав можливість розкрити таємниці й підготувати себе до розуміння причин, чому принцеса живе відокремлено від своєї родини.
— Вибачте, пані Меліссо...
— Можна просто Мелісса. — посміхнулась жінка. — Що таке?
— Чому принцеса Джулієт...
— Проживає не із королівською родиною? — закінчила його питання вона.
— Так...
— Ох... Після смерті рідної матері, король Вільгельм відправив її сюди, щоб вберегти кришталевий голос дівчини... — пояснила покоївка. — Серце болить за принцесу... — вона дістала хустинку та витерла сльози які почали збиратися в її очах.
   Розмова з Меліссою відбувалася впевнено, але він старанно підкреслював своє зацікавлення та повагу до принцеси, запитуючи обережно та з уважністю. Його питання були наче дрібними ключами до розгадки таємниці.
— Кришталевий голос? — перепитав юнак.
— Ви ніколи не чули про нього?
— Я завжди думав, що це легенда королівства!
— Це справжнісінька правда! Через цей голос і померла королева Констанція!
— Справді?! — здивувався Домінік. — Невже є можливість, що і з принцесою Джулієт таке трапиться?
— Цього ніхто не знає... — тихо промовила вона.
— Хм... — дворецький замислився. — Дякую, що трішки прояснили мені ситуацію.
— Тільки я вам нічого не розказувала! Принцесі не подобається, коли за її спиною розмовляють про її рідну матір.
— Я зрозумів. Це буде наш маленький секрет. — раптово він почув якусь мелодію. — Меліссо, ви чуєте?
   З відкритого вікна линув мелодійний звук фортепіано, наче чарівний акорд, що відлунював у повітрі. Музика обіймала кожну ноту та переплітала їх в аранжуванні ніби мелодія самої природи. Відголоси клавіш, наче пульсуючі серця, створювали емоційний пейзаж, який розповідав про найглибші думки та почуття.
— Це принцеса грає у своїх покоях. — повільно рухаючись в такт музиці, покоївка увійшла всередину.
   Музика, немов хитромудрий чарівник, розпливалася у повітрі, пливла, мішалася з ароматами шовкового вітру. Кожна нота, наче чарівний шепіт, зваблювала та обволікала, розгортаючи свій власний світ.
   Домінік, не уявляючи собі іншого виходу, майже автоматично крокував у напрямку джерела цієї чарівної музичної симфонії. Його кроки відлунювали уздовж відкритих коридорів, а його серце билось в такт музиці, немов таємничий барабанщик, що поводив ритм життя.
   Досягнувши покоїв принцеси , він зупинився, сповільнивши свої кроки, наче боязкий підліток. Переступивши поріг, він опинився в цьому світі музичного володіння, де кожен нотний ланцюг був мостом, що з'єднував їх долі та їхні серця.
   Принцеса Джулієт сиділа за роялем, її фігура витончено вплелася в атмосферу покоїв, ніби стала її неодмінною часткою.
   Пальці принцеси ніжно торкалися клавіш, мов поцілунки. Від кожного дотику виходив сумний, але водночас красивий звук, який линув у повітрі, сповиваючи їх навколишній простір в таємничий пелюстковий образ.
   Джулієт поринала у свій музичний світ, очі її були закриті, а обличчя віддане музиці. Її гра була наче переплетенням почуттів й думок, виражених нотами, що зливалися в одну гармонійну мелодію. Щоразу, коли вона створювала новий акорд, її обличчя виражало глибокий внутрішній досвід.
   Домінік залишався біля дверей, немов зачарований, слухаючи цю музику, яка мовчазно розповідала про чуттєвість та неповторність принцеси. Він відчував, як кожна нота проникає в його душу, розкриваючи перед ним глибини її почуттів та таємниць.
— Кохання – це біль та радість, втрата й сподівання,
Ми блукаємо в цьому світі, мов на вітрі.
Та я пам'ятатиму наші миті єднання,
Навіть коли долоні забудуть твій дотик...
   Коли дівчина розпочала співати, час й простір здавалися втраченими в об'ємному блиску, що випромінював з неї. Навколо неї виростали прозорі образи, наче виткані з магічного світла, що впліталися у простір усієї кімнати, створюючи незабутнє видовище.
   Із кожним нотним кроком, ніби маленькі кришталі, від її дотику летіли у повітря, розсіюючись та перетворюючись на блискучі відблиски. Й навіть тінь, що огортала її фігуру, віддзеркалювала кришталеву чарівність, створюючи враження, що вона – персона живого сяйва.
— (Ось який він, кришталевий голос...)
   Голос дівчини був неземним, прекрасним, як мелодія небесного хору, що співає про найчистіші емоції. Щоразу, коли вона звертала свій погляд на ноти, голос її здавався блискучим аметистом, що розцвітає у просторі.
— Це прекрасно... — промовив він вголос, від чого вона припинила грати й навколо все стало знову темним.
— Я не помітила тебе! — дівчина різко підвелась з-за роялю.
— Нічого... — парубок підійшов ближче. — Це було неймовірно, міледі!
— Дякую... — принцеса зробила легкий реверанс. — Ти щось хотів?
— Ні! Я просто почув мелодію, і ноги самі привели сюди!
— Ха-ха... — тихенько засміялась вона. — Ти кумедний.
— Радий чути, що ви знаходите мене кумедним! — він вклонився їй. — Обіцяю, що зроблю все, щоб ви відчували себе поруч зі мною у безпеці!
— Я теж на це надіюсь! — Джулієт мило посміхнулася йому.
   Дворецький протягнув до неї свій мізинець, мов знак уваги та вірності. Його жест був ніжним й водночас виразним, немов хотів зазначити, що він завжди стоятиме на її стороні. Її відповідь була посмішкою, яка розквітала на її обличчі, мов весняна квітка, розкриваючи найтепліше світло її душі.
   Принцеса відгукнулася на його жест, простягнувши свій мізинець назустріч. Її рука тремтіла від невидимої хвилі емоцій, що пролетіла через неї. Обличчя її виражало вдячність, від її долоні випромінювалася магія, що об'єднувала їх.
   Й відбулася зустріч мізинців, ніби важлива угода, що була підписана в їхній спільній мові жестів. Вони потислись мізинцями, ніби взявшись за руки перед новим викликом. Цей момент був символом об'єднання, довіри та взаємної підтримки, яка обіцяла тривати в майбутньому.

                            💎   💎   💎

   Домінік переступив поріг своєї кімнати, вона розкидалася затишними тінями, що відбивали його настрій. Зачинивши двері, його обличчя, яке щойно, ще відзначало м'яку посмішку, раптово змінилося на роздратування.
— Чорт! — втративши певну дозу стриманості, він кинув на ліжко свій піджак, неначе викидав з себе накопичені думки.
   Він підійшов до вікна, що розкривало красу зимового пейзажу. Але замість того, щоб поглиблюватись у чарівну казкову картину, його погляд віддзеркалював роздратування, що накипіло у його серці. Вікно стало свідком його внутрішньої бурі, а зимова краса ніби вигравала з ним у партію неврівноважених почуттів.
— Проживати подалі від палацу не входило у мої плани! Як я зможу знайти таємну скарбницю, якщо весь час буду тут?!
   Домінік сів на м'яке крісло яке стояло біля письмового столу.
— Потрібно повідомити про це Габріеллу. — він взяв аркуш паперу, перо та чорнила й почав писати листа.
" Габріелло,
Сподіваюсь, ти вже прийнята на посаду покоївки при палаці. На жаль, наші плани зіткнулися з несподіваними перешкодами. Виявляється, принцеса Джулієт не проживає разом зі своєю родиною, вона живе на околицях королівства. Зараз я знаходжусь в особняку, де є лише одна покоївка та, можливо, доглядач оранжереї, разом із самою принцесою. Ситуація ускладнюється тим, що якщо я буду занадто настирливо розпитувати принцесу про таємну скарбницю, це може лише спровокувати підозру та викликати небажану увагу. Однак я докладу всі зусилля, щоб наблизитися до принцеси та заслужити її довіру. Можливо, з часом вона поділиться зі мною цінними відомостями. Ми повинні бути терплячими та обачними, адже весь наш план залежить від її співпраці. Чекаю на твою швидку відповідь й поради, як далі рухатися вперед.
                                            Домінік Делгліш"
   Зараз, коли його плани враз зазнали непередбачуваної зміни, Домінік відчував, як його певність та спокій змінилися. Його діалог з покоївкою Меліссою став звучати як ехо у його голові, спонукаючи його аналізувати ситуацію знову й знову.
   Хлопець ретельно склав листа та ретельно вклав його у конверт, дбайливо виправивши відцентрований край. Він трохи потрусив конверт, щоб лист вирівнявся, а потім запечатав його належним чином.
   Поклавши печать, він на мить зупинився. Він знав, що цей лист — шлях сполучення між ним та Габріеллою, міцний міст між їхніми думками та планами. Домінік з посмішкою спостерігав за снігопадом, який як кришталевий вальс, плив навколо.
— Потрібно якось відправити лист до палацу... Запитаю у Мелісси, чи може вона мені допомогти.
   Юнак вийшов зі своїх покоїв, він легко крокував по м'якому килиму коридору. Він спустився по вигнутих дерев'яних сходах, відчуваючи під ногами тепло та приємну гладкість деревини.
   Прикривши долонею відблиски світла, Домінік розглядав відлуння снігових блискіток, які грали на полірованому підлоговому покритті. Його погляд ліг на стіну, де старовинні картини виблискуючи, розповідали німу історію минулого.
   Підійшовши до кухні, де розпускалися аромати щасливої вечері, він побачив покоївку Меліссу. Вона стояла біля плити, концентруючись на виготовленні чогось смачного та вишуканого. Від її плечей аж до пальців видно було її ретельні рухи, немов маляр створював свій шедевр.
   Парубок наблизившись, відчував аромати випеченого хліба, гарячого супу та соковитого м'яса, що здавалося летіли з плити напряму у його ніс. Він залишив поза дверима суворість своїх завдань й зняв невидиме гирло зі своїх плечей, дозволяючи собі на мить відпочити в цьому атмосферному місці.
— Меліссо, — сказав він, вона обернулася до нього. — Я відчуваю, що вечеря обіцяє бути неймовірно смачною.
— Дуже дякую за приємні слова! — жінка весело посміхнулася протираючи руки рушником. — Ти щось хотів?
— Ви не знаєте як можна відправити звідси лист до палацу?
— Лист? Для кого?
— Ем... (Думай, думай...) — й тут його осягнула ідея. — Для моєї молодшої сестри Габріелли, вона стала покоївкою, тому хотів би її підтримати...
— То ти якраз вчасно! Зараз Вівьєн збирається йти не пошту, я можу йому передати!
— Буду дуже вдячний! — він простягнув їй концерт. — А хто такий Вівьєн?
— Він - доглядач за оранжереєю. Якщо хочеш туди піти, то можу провести... Хоча, там зараз має бути принцеса... Це її особливе місце.
— В такому випадку, я повинен запитати у принцеси дозволу, щоб знаходитися там поруч із нею.
— Який ти хороший! — Мелісса підійшла до нього та взяла його за руки. — Не дарма принцеса вибрала тебе!
— Раз ви так вважаєте, то можливо це правда...
— Чиста правда!
— Я напевно вже піду, не буду вам заважати готувати, — дворецький відпустив її руки.
   Мелісса повернулася до готування, занурюючись у світ ароматів та смаків, які вона майстерно комбінувала в стравах.
   Домінік, знімаючи погляд з жінки, вирішив відправитися до оранжереї, де зазвичай перебувала принцеса Джулієт. Його кроки лунали по коридору, мов ритмічний пульс.
   Підходячи до великих скляних дверей оранжереї, юнак відчув пульсуючий хвилею затишок та спокій, які здавалися розпускатися серед зелених рослин. Він обійшов оранжерею довкола, щоб знайти місце де чітко було би видно дівчину.
   В кінці оранжереї Домінік помітив Джулієт. Вона стояла поруч з великим вікном, яке відкривало вид на засніжений пейзаж. Принцеса занурено роздивлялася у далеку даль, а її руки на її руки ніжно тримали гілочку бузкового дерева, як будь-який інший зв'язок з її королівством. Його очі спостерігали за принцесою, а його думки плили як маленький човен по воді, відчуваючи близькість мети та сенсу їхніх старань.
   Її аметистові очі, як море глибоке, сяяли великим смутком, який, вплітаючись у їхні вогні, розповідав про тугу. Час відбивав секунди, мов прозорі краплі роси на павутинні. Й тоді, немов чарівним дотиком, сльози покотилися по її щоці, перетворивши горе на кристалики розпеченої болі. Хлопець дивився на те як вона плаче, але нічого не хотів із цим робити, його серце навіть не забилося від цієї картини.
— Сльози падають, ніби дощ з небес... — але раптом, принцеса почала співати. — Серце болить, бо його зрадили...
Минуле – це лише тіні на стіни,
Так болісно, коли кохання закінчується...
    З її губ летів голос, мов музична нота, що зривалася зі сторінки партитури, долаючи метушливий шлях простором, щоб вразити слухача. Її голос розтанув у повітрі, мов кришталева мелодія, яка витягла її з темряви.
— О-о-о, це сумна пісня, забута вічністю,
Мої слова летять, мов пташині крила.
Де ти тепер? Може, десь на небі?
Я співаю цю пісню, чекаючи знову на тебе...
   Чарівна музика її голосу відбилась від стін оранжереї, обійшла стіни сердець та зробила свій унікальний відбиток у місцях, куди ніколи не діставалася нічна меланхолія. Та мелодія була більше, ніж просто звуками – вона була ключем, що відкрив двері до іншого світу, що дивує та заворожує.
— Листи, що залишились непрочитаними...
Слова, що згасли в серці, немов вогонь...
Ти був моїм небом, але зараз – тільки дим,
Ця пісня – про кохання, яке померло вночі.
Крик вітру, загублена надія,
В серці туга, наче зимовий сніг.
Я шукаю тебе в небесних висотах,
Але ти зник десь у моїх думках...
   Домінік зачаровано слухав, відчуваючи, як кожна її нота зачіпає струни його власного серця, як був довго забутий у пошуку. Музика злетіла вище й вище, наче лебідь, що розправляє свої крила на небі, даруючи свободу пір'ям та зіркам, що слідкують за ним у величавому танці краси та емоцій.
   Необережність юнака змусило принцесу перестати співати. Він наблизився трохи ближче до оранжереї, скло якої тріснуло від несподіванки, й голосний звук розірвав музичну тишу саду.
   Джулієт, прекрасна принцеса, що співала дивовижним голосом, налякано завмерла від цього несподіваного переривання. Вона вибігла з оранжереї, як птах, позбавлений крил, спалахнувши своєю розкішною сукнею ніби яскравим відблиском.

                           💎   💎   💎

   Настав вечір, коли зорі розцвітали на небосхилі. Принцеса Джулієт стояла на високому балконі своїх покоїв, обрамлена дерев'яними перилами, які линули вгору як древні колони. Вона дивилася на зимовий пейзаж, де кожна сніжинка здавалася зіркою, що розповідала свою власну історію.
   У її аметистових очах відбивався смуток, що схований у їхніх глибинах, як дорогоцінний скарб. Підсвічена м'яким промінням місяця, вона була наче фігура з казки, привид в своїх власних роздумах.
   Тривожні думки пронизували її, адже день ставив перед нею багато питань. Її серце стукало, немов тиха мелодія, яка просила розкрити таємниці та змінити долю. Вона відчувала, як її душа стала вразливою пташкою, відгуками пісні за якою вона спостерігала цим вечірнім небом.
   Вітерець легенько грав з її фіолетовим волоссям, обертаючи його навколо її плечей. Слухняно згинаючись перед зимовим дотиком, вона була наче частина цього магічного пейзажу, де кожний момент ставав відображенням її внутрішнього світу.
   Той страх, що її торкнувся, був як тінь, але тінь, яка вивчала кожен її рух, дихання, мимовільне зітхання, мов завжди спостерігала за нею з тіні. Її душа здригнулася, але вона знала, що час для відкриття долі наближається, й вона готова вступити у цю боротьбу зі своїми ж внутрішніми демонами.
— О-о-о, це сумна пісня, забута вічністю,
Мої слова летять, мов пташині крила... — смуток лунав у голосі принцеси.
   Раптово, вона почула незвичне жужання. Перед її очима відкрилася картина – шершень, який майстерно маневрував повітряним простором, ставши невеликою чорно-жовтою точкою у її зірковому відлунні.
— ААА! — вона закричала, немов вітерець, що розбиває горобців у повітрі, розганяючи миттєву загрозу.
   Вперше за довгий час її голос вибухнув на волю, немов стріла з тугого лука, й вона почула, як навіть її власне серце перестало журитися, на мить зупинившись у своєму бою. Юна принцеса вдихнула повітря навкруги, а потім з тією ж швидкістю, з якою побачила загрозу, повернулася назад у свою кімнату.
— Що трапилося?! — до покоїв забіг переляканий Домінік. — Хтось вдерся?
— Там був жук, я злякалася! — відповіла Джулієт, відразу ж в її голосі можна було вловити легку нотку сорому. — Побігла всередину, але він полетів за мною!
   Дворецький насмішливо підняв брову, але його очі при цьому радісно засяяли, як вогні віддалених зірок.
— Га?! Ви так кричали через жука? — його голос промайнув недоліком жарту. — Міледі, ви змусили мене хвилюватися на рівному місці...
   Принцеса відкинула голову назад й зараз же припинила соромитися, згадуючи те, що її голос здатний високо звучати.
— Це оса... Шершень, якщо бути точним, — вона виправила його, вставляючи тонкий акцент на правильному визначенні.
— ... — очі юнака збільшилися, він дуже боявся шершнів. — Хіба вони літають узимку? — питання відбивалося в його голосі, як струна, натягнута до межі.
   Принцеса переконано похитала головою, вимовляючи кожне слово з роздумливістю.
— Схоже на те, що він вилетів із оранжереї...
— ...
—  ... — вони мовчки дивилися один на одного.
— Де він? — його погляд бродив довкола, шукаючи ознаки небезпеки.
— Швидше за все, десь у кімнаті...
— ААА! - закричав хлопець. Його погляд спалахнув панікою, коли перед ним раптом з'явився шершень, мов невідомий страх, що вирвався на волю. — Це небезпечно! — голос парубка здригнувся, й його руки зненацька втратили впевненість. — Будь ласка, ховайтесь!
— Куди?!
— Він може бути будь-де!
   Домінік стрімко оглянувся навколо, його погляд шукав будь-який вихід від невідомої загрози. Втім, у ситуації, де лише можна було відреагувати рефлекторно, він розрізнив лише затишний куточок, де можна було приховатися. Без роздумів, він схопив принцесу Джулієт за плечі, рішуче притягнувши її ближче до себе.
   Він підштовхнув її на ліжко, вони зігнули коліна та опустились на м'яку поверхню. Взявшись за ковдру, яка лежала під рукою, він накрив її, а потім себе, створюючи своєрідний кокон у темряві. Під цією ковдрою, їх обличчя знайшли одне одного, а серця билися так рівно, наче грали вдосконалений дует на музичних нотах нервів.
   Їхні дихання поєднались в тихому ритмі, який здавався їхнім найближчим різнокольоровим краєвидом. Вони стали тінями під однією ковдрою, які приховувалися від нечуваної загрози.
— Прошу мене пробачити, міледі... — схвильовано промовив Домінік. — До того, я зайшов до кімнати без стуку... Я такий безпечний.
— Ем... Нічого... — дівчина вкрилась рум'янцем. - М-можливо... Потрібно сказати Вівьєну, що шершень у моїй кімнаті, нехай впіймає...
— Так... Це чудова ідея... - відповів хлопець. —Давайте вийдемо з кімнати під цією ковдрою?
— Давай...
   Поволі, наче пара тіней, вони піднялися з ліжка, розділившись зі своїм тимчасовим притулком. Домінік відступив крок назад, допомагаючи Джулієт піднятися й встати на ноги, його руки легко тримали її плечі. Обличчя принцеси сяяло м'яким відображенням впевненості, що з'явилася в її серці під ковдрою. Як тільки вони вийшли, дворецький закрив двері й вони скинули із себе ковдру.
— Хочеш, я зроблю чай? — радісно запропонувала дівчина.
— Га? Чому? — він здивувався.
— Хі-хі... - вона посміхнулася. — Ну, так ти мене врятував від шершня! Це подяка!
— Ви просто смієтесь з мене... — він ніяково торкнувся своєю рукою до волосся та теж посміхнувся. — Вибачте за клопіт... Дякую.
   Вони разом спустилися на кухню, немов після спільного подвигу. Домінік розслабився та сів на диван, відчуваючи втому після емоційно напруженого дня. Принцеса Джулієт вирушила до кухні, як музичний акорд, додаючи ще більше дотику домашнього затишку цьому моменту.
   У кухні вона розпочала процес заварювання чаю, заливаючи гарячу воду у чашку. Її руки здавалися ніжними й граціозними, наче піаністка, яка легко керує клавішами. Дотик її пальців до предметів був майстерним, а погляд чітко визначав кожен рух.
   Чекаючи на чай, хлопець відчув згасання сил, які досягли грані їхнього дня. Його повіки стали важкими, й він, навіть не помітивши, мимоволі заснув, мов музикант після виконання важливого концерту. Його дихання стало рівним та спокійним, а обличчя виражало заспокоєння після напруження.
— Надіюсь ти любиш бузковий чай... — принцеса вийшла із тацею й зупинилась побачивши сплячого дворецького.
   Вона поклала тацю на столик звільняючи свої руки.
— (Може накрити його ковдрою?...)
   Вона обережно підійшла до дивану, що став спокійним, затишним притулком для Домініка. Принцеса Джулієт лагідно взяла ковдру, що лежала поруч, й накинула її на сплячого юнака. Її погляд зупинився на його обличчі, яке віддавало спокійністю та втомою.
   Дівчина нахилилася ближче, відчуваючи незрозумілу магію моменту, коли життя їхньої долі злетіло так близько. Навіть сплячий, Домінік випромінював щось особливе, й запах, який піднімався від нього, манив її, вкрай незрозуміло, але тим чином привабливо.
   Замислена, Джулієт почала вдихати аромат, що обгортав її, немов тонка вуаль. Він заполонив її думки, на деякий час забравши від неї реальність. Та раптом, наче відгук на її таємний дотик, хлопець ледь поморщився та поволі відкрив очі.
— Ах, вибач! — обличчя принцеси на мить замерло в тоненькому напруженні. Вона зустріла його погляд, сповнений незвичної мрійливості, та відійшла на кілька кроків назад. — Я зробила чай... — вона протягнула йому чашку.
   Домінік відчув схвильованість під час того, як його пальці зустрілися з чашкою, яку вона тримала. Щось у ньому рухнуло, він схопив чашку, ніби це було єдиним можливим рішенням. Швидко підніс її до губ й почав пити гарячий чай, мов це була легка втеча від заворушення.
   Його обличчя прийняло вигляд, ніби він спокійно пив чай, не помічаючи того, що робила принцеса. Ця манера була його спробою відвернутися від неймовірного моменту, який тільки що відбувся. Він зосередився на споживанні гарячого напою, відпускаючи надлишкову напругу.
— Ой, ой! — однак у спробі втечі від емоцій, парубок не помітив, як гарячий чай вражає його язик. Він здригнувся, відчувши різкий біль.
— Гей! Якщо питимеш так швидко, то отримаєш опіки!
— Ну так... — весь червоний він поклав чашку на столик. — Ви маєте рацію...
   Після того непередбачуваного моменту, ніяковість заповнила простір між ними. Вони сиділи в напруженій тиші, яка здавалася гущею, розділяючи їх. Обличчя Домініка та Джулієт були повернуті одне від одного, немов вони не знайшли слів, які могли б описати те, що тільки що сталося.
   Відсутність контакту з поглядом була якимсь способом захисту від того, що розгортається між ними. Вони обидва роздумували над тим, як подолати цей момент, якщо це взагалі було можливо. Така тиша нагадувала мову, яку тільки що обрали, не встигаючи зрозуміти, чому саме цю.
— (Як я чудово граю свою роль!) — він ледве стримував свій сміх.
   Ох, як чарівно він пробує на собі роль дворецького, цей Домінік Делгліш. Його гра на обличчі та прояви надійно вкраплені у кожен жест, у кожну відповідь, наче він вже давно вивчив кожний акорд її настрою. Ніби з глибоким розумінням, він грає роль вірного лицаря, завжди готового прийти на допомогу принцесі у будь-який момент.
   Де б він не з'явився, його легка посмішка та теплий погляд ніби відразу розсіюють всі хмари навколо. Він грає роль цього доброго парубка, який готовий допомогти, заспокоїти та бути поруч, коли принцесі це потрібно.
   Чи то у палаці, де він вміло спілкується з усіма, виставляючи себе ввічливим та завжди готовим допомогти, чи то надворі, коли його погляд залишається на принцесі, як на єдиному об'єкті своєї уваги. Його гра вражає, наче він давно вивчив уроки мистецтва любові, й тепер у нього є шанс застосувати їх у реальності.
   Його відданість, турбота та уважність створюють образ дворецького, на якого можна покластися, образ захисника, який завжди буде поруч. Цей образ вплетений в кожен його рух, вираз, слово, й він розцвітає, наповнюючи повітря навколо теплим, бажаним емоційним напрямом.
— (Це все для того, щоб ця принцеска почала довіряти мені...)
   Ввечері, Мелісса покликала їх до столу, де  грілися легкі бесіди та відпочинок після напруженого дня. Тепла атмосфера й спільна вечеря заспокоїли їхні душі, забравши увагу від бурхливих емоцій та пригод, що їх чекали.
   З наповненими животами та звільненими серцями кожен пішов у свої кімнати. Перший день разом, як хуртовина, закінчився за вікном, де сніг вкривав землю своєю білизною. Вони розійшлися під місячним світлом, долаючи внутрішні перепони та важливі роздуми, що сяють як зірки на небі.