Хто дійсно хоче зустрітися

завжди знайде спосіб це зробити.

Зі збірки приказок Дроакської імперії

На обід ми все-таки спізнилися, але, як не дивно, на нас не дуже сердилися. Іаріда так взагалі не звернула на таку дрібницю уваги, як і на зовнішній вигляд, і почала нас обіймати й цілувати. Я теж була рада їх бачити, все ж ментальне спілкування - це зовсім інше, а ось в живу ми давно не бачилися, і я скучила. А далі були нескінченні розповіді й розпитування мовляв що там у нас, як ми там, і так далі. Ми й розповідали, що ментально не встигли раніше, хоча й повторювалися іноді.

Ще одним сюрпризом стало те, що до вечері, в яку плавно перейшов наш обід, прилетів Ріан. Чоловікові я теж зраділа - скучила, знову ж. А ще сама його присутність огороджувала мене від головомийки з боку Реса, тому що при ньому він говорити чомусь не хотів. А ввечері я зобразила несамовито-втомлений стан і відразу заплющила очі й вирівняла дихання, ніби як сплю. Він зітхнув, але «будити» мене не став, а ліг і притягнув до себе.

***

- Рес, але ж у мене канікули! - заканючила я

- дійсно? - з такою явною іронією, - а що ж ти раніше про це не згадувала?

Пф... спробуй скажи щось таке Даміру. Ні, я мовчки копалася в паперах і займалася своїм герцогством. У навчальний час він мене не чіпав з цим і сам доглядав за ним (не опікун же буде це робити! А якби й хотів, ми б йому не довірили), за що йому величезне спасибі, але на канікулах потрібно згадати хто ти така й що за відповідальність на тобі лежить, так що канікул як таких у мене досі не було . Увечері в Шаар відпускали - це був найкращий час дня. Ні, я не скаржилася, не сердилась і цілком розуміла їхню позицію й так, це нормально, але в мене навіть в академії вільного часу більше було... і повертатися туди за кілька днів, між іншим! Можу ж я хоч день відпочити?

- Рес, будь-ласка! Мені ці папери ось уже де сидять, - я показала це саме «ось де», - день всього, ти ж і без мене впораєшся, я тобі не потрібна

- і що ти будеш робити?

- відпочивати! - я ще не придумала як, але це не так важливо, - будь-ласка-будь-ласка

- та іди вже, - він махнув рукою, - зустрічаємося тут

- добре, - підстрибнула й чмокнула його в щоку, - спасибі!

Звідти я буквально помчала, а то передумає ще. Звичайно, самій по місту гуляти не дуже весело, але зі мною вся ця тяганина, яку нас послав робити Дамір, буде ні крапельки не швидше, так що шансів погуляти з Ресом все одно немає. Ех, шкода Ріан ще тиждень тому полетів, так би з ним сходили, а то й злітали куди...

Вулицею брела повільно, думаючи над тим, куди ж мені справді піти й в якій черговості. І зупинилася як укопана, не вірячи тому, що бачу. Адже це не може бути... може, більш ніж може. І насправді це погано й радісне биття мого серця зовсім ні до чого, мені потрібно розвернутися й швидко піти звідси, але замість цього я створила заклинання зісковзуючого погляду, поміняла собі колір очей і риси обличчя. По-хорошому, ще й одяг варто було б змінити, тому що я зараз зовсім не в образі, я зараз Рія, але це вже зайва витрата сили. Саме через це мені варто розвернутися й піти, але я цього не зробила. А одяг - це таке, що не важливе. Зісковзуючий погляд спав, а потім він мене побачив... момент недовіри, потім - здивування, а потім посмішка на весь рот і зі швидкістю телепортації він вже опинився біля мене.

- Ель! - мене радісно обняли й закрутили

- Джейк! - награно обурилася я

- я теж радий тебе бачити, кохана

- коханий, постав мене, будь-ласка! - все так же награно обурююся, хоча насправді - приємно

На землю мене опустили, але відпускати з обіймів не поспішали. Та й я не дуже-то хотіла, якщо чесно...

- Джейк, а це хто?

Я прокрутилася в кільці його рук (бо відпускати мене все ще не хотіли), щоб побачити хто говорить, а сонячний обійняв міцніше, поклав голову мені на плече й з посмішкою відповів дівчинці:

- це - Ель

- Ель? - його сестричка з інтересом дивилася на мене, - та сама?

- яка? - тут же зацікавилася я

- та, що

- це секрет, пам'ятаєш? - втрутився Джейк

- ага! - вона радісно закивала, - нікому не скажу

- ось і добре, - він підморгнув дівчинці й вже мені, - Ель, це моя сестра - Еріка

Те, що сестра, я вже й сама здогадалася - було в них щось схоже, навіть не скажу, що. Може - очі? І я зараз маю на увазі зовсім не їхня колір...

- а ти з нами підеш? - перервала мої думки Еріка

- куди?

- а куди-небудь, - маля знизало плечима

- куди-небудь?

- все потрібне ми вже зробили, а тут дехто вчитися не хоче, так що додому треба пізніше повернутися, - промовив у самого вуха хлопець, від чого моє дихання почастішало

- ммм... це не ти?

- кохана, без тебе все не те

- я теж сумувала, коханий

- а тут що робиш?

- я теж дечим займатися не хочу, так що вмовила дати мені вихідний

- ти тут перший раз? - запитала Еріка

Хм... не те щоб перший раз, але всі попередні я цілком і повністю проводила у всіляких адміністративних будівлях...

- раніше тут не бувала, - чиста правда, просто під «тут» я розумію не місто в цілому, а саме тут.

- ти багато втратила, - Джейк переглянувся з Ерікою й сповістив, - зараз будемо виправляти!

Хавен - багате торгове місто, це я знала завжди. І в ньому багато всіляких скульптур, незвичайної архітектури, фонтанів, розписів, мозаїк на стінах і інших прикрас багатих. Якщо вони можуть собі дозволити, чому не зробити місто красивим? Але я й уявити не могла, наскільки він багатий на легенди, з цими самими прикрасами пов'язаними. У Еріки був талант оповідача, її історії захоплювали, її хотілося слухати й слухати. А її брат абсолютно безсовісно смішив мене, вставляючи свої коментарі й доповнення. Екскурсія була цікавою й веселою, але головне - тут був Джейк. Я й сама не могла уявити, як же я за ним скучила. Всі ці, здавалося б, незначні дрібниці: посмішка, призначена тільки мені, тепло його долоні, що ніжно стискає мою руку, блиск в очах при погляді на мене - були шалено приємними й змушували серце битися частіше.

«Рі, ти де?» - за кілька годин прийшла думка від Реса

«ем... з Ерікою»

«якою Ерікою?»

«це така весела маленька дівчинка років семи... близько того»

«Рі, а серйозно?»

«припустимо, сестра Джейка»

«так...» - інтонація змінилася і явно не в кращу сторону: «сам Джейк, як я розумію, теж там?»

«можливо»

Почувся чи то стогін, чи то рик.

«Рес?»

«Рія, як?! Ось поясни мені - як? Я тебе всього на кілька годин саму залишив, а ти примудрилася його знайти в величезному місті, та ще й з сестрою познайомитися!»

«з сестрою, так, а що такого? І це не я його знайшла, просто зустрілися...»

«просто зустрілися вони... все у вас просто й ніде й ні в чому ви не винні!»

«а в чому ми винні? По місту просто гуляли»

«просто гуляли вони... якщо хочеш в Шаар потрапити - попрощалася й прийшла сюди!»

У Шаар хочу. Дуже хочу. Прощатися не хочу. Дуже не хочу. Адже це аж до академії!

«всього-то чотири дні»

Аж чотири дні!

- Ель? - вирвав з роздумів голос Джейка

- а? Вибач я…

- хто кликав?

- мені йти вже потрібно...

- вже? - він якось знітився, - шкода... давай проведемо хоч

- еее... ні, не потрібно

- чому? - здивувалася Еріка

Та тому, що чекає мене наш куратор! І навіть якщо попросити його начепити морок на себе й на Рока заодно, він все одно він буде фіолетовооким, а це викличе непотрібні запитання.

- тому, що тоді стане ясно, що я з вами гуляла, а не справами займалася

- ти ж сказала, що у тебе вихідний, - нагадав Джейк

- вихідний я випросила в друга, а так всі впевнені, що я з ним виконую їх доручення

Добре, що не запитали, хто мене зустрічає, а то сказала б, що той самий друг... і без того якось не дуже переконливо вийшло. Принаймні - не брехня, що вже добре. Цікаво, а Рес це мав на увазі, коли говорив, що «це важко»? Тому що ось так от вивертатися, говорити напівправду, розуміючи, що вони мене зрозуміють зовсім не так, а це вже буде практично як брехня... противно аж. Особливо дивитися йому в обличчя й говорити це... власне, тому я дивилася на Еріку, та й то не в очі, а на перенісся при тому розфокусованим поглядом... як би там не було, а ми таки попрощалися, і я попленталася до місця зустрічі з Ресом.

- Рі, чого така кисла?

Та чого-чого, до сих пір від усього цього бридко...

- ти це мав на увазі, так?

- не тільки це... - він зітхнув й обійняв мене, - прикидатися й приховувати правду від дорогих тобі людей завжди складно... Рі, але так треба... заради Риса

Знаю... стоп. Дорогих? Він так Джейка назвав?

- назвав... а що, скажеш - неправда?

Я...

- знаєш, чим він мені так не подобається?

- чим?

- тим, що подобається тобі... це робить тобі боляче

Боляче? Ні... гаразд, так, мені погано... а чому подобається?

- Рі, та все тому ж - якби він був тобі байдужий, навіть брехню говорила б легко... і не тільки тому

Ні, не байдужий, я ж не сперечаюся... але подобається... не знаю... ще один Ріан мені тут знайшовся, я ж тепер про це думати постійно буду! Подобається? Чи ні... я взагалі заміжня, мені ніхто не повинен подобатися...

- це так не працює, - він тихо пирснув, - і так - подобається, я-то бачу... як би не чого іншого... а Ріана я вб'ю.

- ой, не треба... він хороший

- хороший, - пробурчав мій друг, - тільки язик у когось довгий і не про те, про що потрібно, балакає

- Рес, а чого іншого? - вирішила відвернути я його від думок, що не несуть здоров’я моєму чоловікові

- не звертай уваги, - він відсторонився й запитав перебільшено бадьоро, - в Шаар?

Так, в Шаар... нічого не розумію.