Діана ступала по зарощеному лісі. Була глуха ніч, тому пробиратися через чимраз більше колючого гілля здавалося непростою задачкою.

Будь-які шуми: чи то ухання сови, чи то шерех листя, чи то завивання вітру, чи то звук зламаної гілки ― змушували здригатися від страху. Діанине серце билося в шаленому ритмі, немов намагалося вистрибнути з грудей.

Кожен крок давався Діані все складнішим і складнішим, адже вона не знала кінцевої точки маршруту. Цей похмурий, темний, безрадісний ліс сниться їй щоночі. Часом нічого особливого уві сні не траплялося, але це скоріше виняток, аніж правило.

Найчастіше зустріч із моторошним лісом нічого хорошого з собою не приносила.

Цього разу Діана вирішила піти проти звичної системи: не йти прямо по ледь помітній стежині, а звернути трохи вбік. Глядиш, можливо, там будуть спокійніші картини, а не особистий вид пекла.

Ось Діана вийшла на галявину ― і враз відчула полегшення. Тут не було страхітливого дивного шепоту, немов із потойбіччя, не було нечітких силуетів та розмитих облич, що зазвичай супроводжували її сни.

Натомість галявину оточували дерева, немовби ті хотіли захистити це місце від лихих подій. Крізь густі хмари визирав повний місяць, освітлюючи барвисті польові квіти.

Діана присіла посередині галявини, підібравши ноги до обличчя. Вона бажала прокинутися, але не могла.

Її сни ніколи так просто не відпускали: без болю, без трепету, без стугоніння в скронях.

Раптом Діана почула за деревами, десь у гущі лісового покрову, спів, схожий на колискову, на який ніби наклали фільтр жахів.

«Починається», ― подумалось їй.

На галявину вийшла маленька дівчинка, років п’яти-шести. Вона була вбрана в білу, до землі, сукню, на яку хвилями спадало довге русяве волосся. На її голові пишався вінок із польових квітів ― волошок та ромашок.

― Вона чимось схожа на мене… ― злякано прошепотіла Діана, відсахнувшись.

Ця гостя немовби зовсім її не бачила ― повільно пройшла повз, абсолютно не кліпаючи, як примара. Вона прямувала на звук пісні.

Коли дівчинка зникла з поля зору, з’явився шепіт. Він лунав звідусіль, і ніби й нізвідкіль. Діана не могла розібрати жодного слова, як не намагалася. Цей шепіт глибоко проникав у її барабанні перетинки, оглушуючи.

Діана прикрила вуха долонями, але це не допомагало заглушити моторошний голос. Він звучав ніби в її голові.

Зненацька здійнявся шалений вітер ― дерева погнулися додолу, пожовкле листя піднялося вгору, хмари затулили собою місяць.

Серед цього шуму Діана вперше за всі роки чітко розчула два слова:

― Де Єдина? Де Єдина? Де Єдина?..

Діана напружилася. Ці два слова знову злилися в шепіт, який пробирав усе її тіло до дрижаків.

Раптом бабахнув грім ― небо запалало від сотень блискавок, одна з яких вдарила прямісінько по галявині. Діана аж підскочила.

― Так, потрібно вшиватися звідси… ― Власний голос трішки привів її до тями.

Діана піднялася й швидким темпом покрокувала до лісу. Однак далеко відійти їй не вдалося: за спиною вона почула ту саму лячну колискову, яка викликала сироти остраху по всьому стану. Діані не потрібно було розвертатися, аби зрозуміти, хто співає цю пісню. Але все ж таки інстинктивно вона скосила очі в бік голосу.

На галявину вийшла жінка в пишній сукні. Її плечі огортало довге волосся світло-русого відтінку, а от обличчя не було видно. Воно приховане химерним туманом, ніби картинку взяли та й розмили водою. Жінка повільно йшла, наче пливла, точнісінько на Діану.

― А-а-а… ― наспівувала жінка. ― А-а-а…

Діана заплющила очі. Її серце шалено стискалося від страху.

Чому їй щоразу сняться ці образи? Чому вона чує цю колискову? Чому звучить цей пронизуючий до тремтіння шепіт?

Зненацька щось впало на її щоку. Діана відкрила очі й стерла долонею краплю ― побачила на руці червону пляму. Це… кров?

Вона подивилась на небо. Тепер воно було не чорне, а окрашене в приглушено-багряний колір. Туди-сюди мерехтіли блискавки, але їхній відтінок також змінився на червоний.

Ось, краплина за краплиною, з неба полився дощ.

Багряний дощ.

Кров’яний дощ.

У повітрі з’явився дивний металевий запах.

Уся галявина миттєво вкрилася червоними краплинами, так само як і дерева, і таємнича жінка, яка зупинилася за крок від Діани. Сама ж Діана теж опинилася в тенетах кров’яного дощу.

Вона згорнулася калачиком прямо там, де й стояла, заховала голову в ногах та й так і, похитуючись, завмерла в тривкому чеканні.

Марно звідси бігти, даремно шукати захисту в тіні лісової хащі.

Від світу кошмару не втекти. Звідси немає виходу.

Діана не знала, скільки пройшло часу, допоки не накотився прохолодний сивий туман, який огорнув її шарфом вуалі. Потихеньку всі звуки почали стихати, віддалятися далеко-далеко...

Діана прокинулась і завмерла на ліжку, тяжко дихаючи. Усе її тіло було вкрите тонким шаром поту. Серце продовжувало швидко битися, і кров пульсувала в жилах у несамовитому темпі.

Діана ніяк не могла оговтатися: усе ще однією ногою перебувала поза реальністю, усе ще відчувала на собі ті гарячі краплі крові.

Вона облизнула пересохлі губи, а потім скуйовдила й так розпатлане волосся.

«Я так довго не проживу… Помру від серцевого нападу, абощо…»

Діана втомлено похитала головою, піднімаючись на лікті й беручи до рук телефон із тумбочки.

― Тільки північ. Клас!

Вона бахнулася головою об подушку і стиха застогнала, усе ще тримаючи в руках мобілку. Почала передивлюватися пропущені повідомлення ― в основному, від подруги:

@ Діанко, як дібралася?

@ Пам’ятаєш того новенького красунчика, про якого я розповідала?

@ Так-от, я наважилася сьогодні з ним поздороватись, так він мене ледь поглядом не прибив!

@ Уявляєш?

@ Ото зовсім пришелепкуватий!

@ Але такий, до біса, гарний *закоханий смайл*

@ Агов, чого не відповідаєш?!

@ Дрихнеш, чи що?! :(

Діана нервово захихотіла. Вона відразу відключилася після приїзду додому. І це було її помилкою, адже зазвичай відтягувала до останнього зустріч зі сном. Однак довга подорож її вимотала. Якби була можливість взагалі не спати, Діана з радістю нею б скористалася.

Вона покрутила телефон у руках. Зрештою, вирішила відписати одним повідомленням:

@ Усе добре, Ві. Зустрінемося завтра в школі. Разом полюбуємося на новенького. Аж цікаво, про кого ти мені всі вуха продзижчала)) Споки ноки.)

Діана потягнулася, листаючи стрічку повідомлень. Серед спаму побачила неочікуване повідомлення від Дениса, брата Вікторії. Він рідко коли їй писав, майже ніколи.

@ Прийди завтра в школу якомога раніше, крихітко. Треба про дещо погомоніти *чмок*

Діанині брови піднялися дашком. Їй здавалося, вона чітко дала хлопцеві зрозуміти, що той для неї просто друг, не більше. Залишалося тільки сподіватись, що причина зустрічі не в любовних катуваннях.

Діана ще раз сильно потягнулася, до хрускоту в хребті.

― Ух, все одно не засну…

Вона піднялася й насторожено пошкутильгала до ванної кімнати, усе ще перебуваючи в напівсонному стані. Їй повсякчас здавалося, що тіні зі сну візьмуть і визирнуть з усіх шпарин, із відчиненого вікна, із-під ліжка ― і заразом накинуться на неї й розірвуть на шматки.

Діана вмилася прохолодною водою, щоб остаточно прокинутися, потім підійшла до шафи, дістала звідти джинси та кофтину і швиденько одяглася. Далі вона обережно, навшпиньках, щоб не розбудити бабусю, вийшла з квартири, і побігла сходами на дах.

Це була її шкідлива звичка: після пережитих жахіть, усе ще знаходячись у мороці сну, бігти на дах, сидіти там майже біля краю, дихати прохолодним свіжим повітрям і дивитися або на далекі зорі, яких було ледве видно через задимленість міста, або на темні вікна багатоквартирних домів, або на одинокі машини чи на таких же самотніх перехожих, які з висоти пташиного польоту здавалися крихітними мурашками.

Діана знала цей дах як свої п’ять пальців, тому майже й не дивилася собі під ноги. Вона, як завжди, підійшла до непрацюючого ліхтаря ― і раптом через щось перечепилася. Діана так і полетіла б на покриття, а то й далі, якби не чиїсь міцні долоні, які впіймали її й потягнули на себе.

Серце приглушено зупинило свій стукіт, а потім стрімко й шалено почало знову битись. Аж кров зашуміла в скронях.

Мить розтягнулась у вічність.

Хтось голосно кахикнув.

Діана опинилася на чиїхось широких, твердих, мов камінь, грудях. Нога до ноги, на талії відчувала чіпкі пальці. Важко дихаючи, пересилюючи себе, вона обережно, дуже повільно, підняла погляд ― зустрілася зі здивованими очима невідомого хлопця.

― Ти на всіх незнайомців так накидаєшся? ― сердито прошипів той, піднімаючи праву брову й забираючи свої руки зі стану.

Діана нервозно захитала головою:

― Одягнувся б у ще чорніший одяг, точно полетів би в прірву, ― тихо, але рішуче відповіла вона. ― Додуматися: на вулиці темна ніч, а ти сидиш тут весь у чорному. Не видно ж!

Незнайомець слухав Діанині нарікання, не опускаючи брови.

― Хоч би «дякую» сказала, чи що, ― пирхнув він. ― Я тобі тут, до речі, життя тільки що врятував. Якби не моя поміч, цілувала б носом асфальт. Чи… ти хотіла саме цього? ― кивнув він у бік провалля.

― Якби не ти й твої довжелезні ноги, я б не перечепилася! ― Діана здмухнула волосся з лоба. ― І мене не довелося б рятувати, уявляєш?!

Незнайомець глибоко видихнув повітря, звузив очі й став, зовсім не поспішаючи, опускатися поглядом із Діаниного обличчя на положення її тіла.

― Знаєш, ― вкрадливо, напівшепотом, почав він, ― мені, звісно, приємно, що до мене спустилася така німфа… Але, можливо, ти злізеш з мене?!

Це привело Діану до тями. Вона миттєво перекотилася й сіла, обпершись на ліхтар. Їй стало дуже ніяково. І це не тільки від усієї цієї нестандартної ситуації, а ще й від того, що незнайомець продовжував пильно витріщатися на неї.

― Якісь проблеми? ― запитала вона, червоніючи по самі вінця.

― Ти… дивна?..

― Це питання? ― Діана зустрілася з ним поглядом.

Той стиснув плечима й неквапливо мовив, відчеканюючи кожне слово:

― Ніч. Темно-темнісінько. Ти прийшла абсолютно саменька. А таким гарненьким дівчаткам небезпечно бродити пізньої години наодинці. Дуже небезпечно же ж. Усяке буває. Можна і вбитися.

― Ти це на себе зараз натякаєш? ― Діана неприродно застигла.

― Можливо, і на себе… Так, цілком може бути. Еге ж, можливо, я спеціально полюю на таких, як ти, ― захихотів він.

― Яких це «таких»? ― Вона міцно стиснула свої руки в кулаки. Цей хлопчисько хоч і видавався непривітним, але, на перший погляд, зла причинити не міг.

― Я ж сказав, ГАРНЕНЬКИХ. Чи ти глуха? ― Він постукав вказівним пальцем по скроні, натякаючи, що вона не тільки глуха, а ще й без мізків.

Діана широко розплющила очі. Він що, знущається з неї? Ото вже противний хлопчисько! Та Денис у порівнянні з ним взагалі миле котенятко. Хоча той часом такі капості чинив… Однак йому ще ні разу не вдавалося вибити її з рівноваги. А цьому незнайомцеві вдалося це зробити за лічені секунди!

Діана вирішила нічого не відповідати. Тим паче перед очима замерехтіли червоні цятки: пережитий жахливий сон давав про себе знати. Як на зло, небо було повністю заховане під товстим шаром пухких хмар. Місяця не було видно, а зірок ― тим більше. За джерело світла правили тільки штучні ліхтарі. Але тут, на даху, була темінь, хоч око виколи.

Проте незнайомець був невгамовний:

― Слухай, я серйозно. Невже тебе мама не навчила, що не можна ходити самотою потемки?

Він навіть не уявляв, як цими, здавалося, безневинними й сповненими турботою словами боляче різонув по Діаниному серденьку. Вона на мить навіть дихати перестала.

― У мене немає мами… ― крізь стиснуті зуби вичавила вона, міцно обіймаючи лівою рукою правий зап’ясток.

― О-о-о, а тато?..

― Гм, а яку тобі ще інформацію розкрити про себе, ага?!

― Та не кип’ятись ти так. Я ж по-доброму… ― спантеличився той, скуйовджуючи волосся.

Діана відвернулася. У неї немає батьків. Вони померли, коли їй було шість років. Кажуть, то була автомобільна аварія. Діана була в тій машині, і вона вижила, а тато з мамою ― ні. Однак Діана нічого не пам’ятала з тієї страшної дати: що саме сталося, як саме?

І не тільки це.

Ранні дитячі роки, до шести років, до автомобільної катастрофи, геть-чисто стерлися з Діаниної пам’яті. Повністю. Абсолютно. Вона нічого не пам’ятала. Зовсім. Жодних подій. З її пам’яті видалилося навіть те, який вигляд мали батьки. А фотографій, на превеликий жаль, не збереглося. Аніскілечки. Тому відновити цю важливу для Діани інформацію аж ніяк неможливо.

Лікарі говорять, це така захисна реакція організму на пережите. Психологічний бар’єр такий. Але Діані від цього ні холодно ні жарко.

Щонічні жахіття Діана сприймала як кару за те, що вона все забула.

Бо це ненормально: забути всі, цілком всі, спомини з колишнього життя. Так не буває!

Хоча… Часом Діані здається, що її сни ― це відголоски минулого. Десь у них приховані шматочки істини. Але розбиратися в них страшенно лячно. Від однієї думки, що потрібно знову заснути, заново поринути в сновидіння, зустрітися там із тим лісом, із шепотом, із всіма «сюрпризами», із моторошними обрисами… ― їй робиться млосно.

― У тебе панічна атака? ― раптом стривожено запитав незнайомець.

― Із чого ти взяв? ― ледь чутно прошепотіла вона.

Замість того, щоб дати відповідь, він мовчки кивнув на Діанині долоні ― вони трусилися. Її тіло також здригалося від холоду, викликаного внутрішніми переживаннями. Діана огорнула плечі руками. Дихати ставало чимраз складніше, і серце стискалося в судомах.

― Дихай глибше, ― наказав незнайомець, показуючи на свої груди.

― З твоїх вуст це прозвучало якось…

― Пристрасно? ― перебив він, іронічно посміхаючись. Його погляд став насмішливо-томним.

― Бовдуре, знущально!..

― Хто обзивається…

― Той сам так називається, ага, знаємо. А ти, я бачу, мастак приказками розкидатись.

― Ох, який гострий язичок, ― прокоментував він, похитуючи головою.

Діана сама себе не розуміла, чому в присутності цього хлопця від її звичної стриманості не залишилося ні сліду. Хотілося чимось його вдарити, та й так, щоб самій було боляче.

― Дикунко, я серйозно зараз, ― тим часом продовжив він. ― Оглянься навколо. Було б добре, звісно, якби ти перебувала у звичнішому місці, у себе в кімнаті, наприклад… Але тут також досить речей, на які можна було б переключити свою увагу…

― Я це місце знаю, як облуплена, ― не втрималася від шпички Діана. Але все ж таки вона дослухалася до поради й озирнулася навкруги.

Лінії проводів, антени, ліхтарі, темні вікна, де-не-де світло у квартирах, розмиті силуети, діри на стінах, облуплена штукатурка, тріщини на підлозі, написи, павутиння…

― Не забувай дихати, ― додав незнайомець, уважно спостерігаючи за її діями. ― Глибокий вдих і видих. Угу. Не соромся.

Діана кинула на нього найзліший зі своїх поглядів.

― Не дивись так на мене, ― награно ображено відповів той.

Діана пирхнула, витягнула ноги, а руки поклала за голову.

― Полегшало хоч трохи? ― занепокоївся незнайомець.

― Ну, можна й так сказати…

У всякому разі у грудях зник божевільний стукіт.

― А то я вже було думав, ти тут дуба вріжеш, ― клацнув язиком він.

― Ох, ти ж… ― Діанина рука дико зачесалася. Вона ледве втрималася, щоб не вдарити хлопця в плече. Але здоровий глузд вчасно прийшов на допомогу. Вона ж аніскілечки його не знає. І як він відреагує, також загадка.

Незнайомець тим часом спостерігав за нею з іронічною напівусмішкою.

― Мене не так просто добити… ― зрештою промовила вона.

― Ну-ну.

― Та що «ну-ну»? ― Діана знову вибісилася, складаючи руки на грудях.

― Яка ти кумедна! ― а він без тіні сорому продовжував насідати. Його вуста ще більше розтягнулися в посмішці, хитрій такій.

Діана надула щоки й глибоко видихнула повітря, аж свист почувся. Якби це був мультик, то й пар з вух пішов би.

― А ти…

― Ну-ну, залиш свої міркування при собі. Не бажаю нічого противного чути у свою адресу. ― Він навіть вуха для більшої впевненості закрив. ― Ще наговориш тут про мене всякого, еге ж…

І тут у Діани урвався терпець ― вона взяла та й стукнула з усієї сили його плече. Щоправда, відразу відсахнулася назад, а то мало що… Хлопець навіть не здвигнувся з місця, ні на міліметр, ніби й нічого не відчув. Образливо.

― Н-дя, кулачок у тебе слабенький, агась, ― спокійно протягнув він, торкаючись вдареного плеча. ― Треба вчитися ставити удар, а то з такими нічними вилазками пригод буде повна зав’язка.

Діанині брови стрімко підскочили вгору:

― Та ти тут перша жива людина, взагалі-то, яку я зустріла за десять років.

― Серйозно?

― Уявляєш! ― Вона заправила пасмо волосся за вухо. ― А я приходжу сюди кожної ночі.

― Кожної-кожнісінької? Ну-ну… Де ж ти блукала минулого тижня, що я тебе тут не спостерігав? ― Його очі примружилися в очікуванні. Ух, який доскіпливий.

― Мене не було в місті цілий тиждень!

― Он як…

Діані довелося виїхати до будинку, що в селі, у справах. Той будиночок належав її батькам. Бабуся розповідала, що саме там Діана підростала, пізнавала навколишній світ і, власне, й себе. Але після смерті батьків їм довелося виїхати. Бабуся не потягнула би дбати відразу за двома будинками. Вони туди приїжджали тільки влітку, як на дачу. Але зараз бабуся прийняла надскладне рішення: продати будиночок, єдину ниточку до рідних стін.

Діані подобався той дім. Там панував дивний бузковий аромат. До того ж у ньому було багатенько старовинних вінтажних речей, детальки яких вона готова була розглядати годинами: дзеркала, підставки для свічок, люстерка, шкатулки, килими, прикраси, годинники, візерунки на стінах… Особливо Діані подобалися коштовності. З їх незвичних форм та видів вона зробила висновок: її мама любила гарно виглядати та дбати про себе.

― І де ж ти блукала весь цей тиждень? ― повернув її з ностальгійних спогадів незнайомець.

― Не важливо. Де була, там мене вже немає. І взагалі, тут, ― Діана вказала рукою на дах, ― моє місце. Тільки моє. Затямив?

― Тут, ― він повторив її жест, ― це не написано, балда. Куди хочу, туди й приходжу. Маю повне право.

Діана міцно стиснула долоньки в кулаки, нігтями впираючись у шкіру, до болю.

― Що, хочеться знову мене стукнути? ― вишкірився він. ― Граєшся з вогнем, мала. Я з тобою такий добрий, бо ти дівчина. Була би хлопцем, таких би стусанів у відповідь отримала… Мало не показалось би, ага.

― Замовкни, ― прошипіла Діана, заплющивши очі.

Небо замерехтіло блискавками, повертаючи її в сон. Перед очима знову закружляли червоні плями, ніби хтось одягнув їй на очі багряні лінзи. Руки заново розпочали танок із трепоту, а в районі серця виникло бридке нудотне відчуття.

― Та що з тобою таке? До психолога не пробувала звернутися? Та ще й ходиш у такому стані на дах… Божевільна.

― Сам ненормальний. Прошу ж цілковитої тиші!..

Вона розплющила очі ― зустрілася з допитливим лицем незнайомця, яке порушило границі дистанції. Між ними було всього декілька сантиметрів.

― Ти чув щось про особистий простір, а? ― прискіпливо запитала Діана. Вона хотіла відсунутися, але її спина вже опиралася по саме нікуди.

Незнайомець тим часом без стида розглядав її обличчя, через що Діана почувала себе не в своїй тарілці. Здавалося, той хотів просканувати кожну деталь, кожну риску, кожну тінь на її лиці.

Ось незнайомець глибоко видихнув повітря, покусуючи губи, а потім повільно, із ваганням, прошепотів, дивлячись ніби крізь Діану:

― Слухай… Ти мені когось нагадуєш… Ми з тобою часом не пересікалися десь раніше? Хоча де це ми могли б… ― Він, остаточно спантеличившись, провів рукою по потилиці.

― Не зустрічались, не зустрічались, ― швидко вимовила Діана, відводячи погляд. ― Тебе я точно запам’ятала б. ― Вона кахикнула.

― Ну так, ну так. Мене складно забути. І все-таки… ― Він застукотів пальцями по підборіддю, поринаючи в якісь свої роздуми.

― Ти мене зараз лякаєш.

― Хто б казав.

У цю мить сталося дещо зовсім неочікуване: із-за полону насичених водою хмар визирнув повний місяць. Він запалив дах світлом, немов запальничка.

Очі незнайомця широко розкрилися. Він неприродно застиг, а потім рвучко накрутив Діанине пасмо собі на палець. Уважно розглядав його, крутив так-сяк, підносив до місячного сяйва. Діана спостерігала за його діями в чудному очікуванні.

― Який дивний колір волосся… ― зашепотів він. ― Медово-золотавий… Такий рідкісний відтінок…

Якусь мить він ще спозирав на волосся, а потім поривчасто відпустив пасмо. Хлопець стрімко перемінився на обличчі: від колишнього натяку на привітність не залишилося й сліду. Воно стало суворим і дико сердитим, а ще смертельно блідим.

Аж ось незнайомець різко нахилився до Діани й поклав руки в обидві сторони від ліхтаря, відрізаючи шлях до відступу. З його вуст посипалися голосні запитання:

― Ти хто така? Як тебе звати? Скільки тобі років?

― А номер банківського рахунку тобі ще випадково не назвати, а? ― Діана пирхнула. Як же він її дратує.

― Не єхидствуй. Обійдемося звичайною інформацією. Ну, так що?

― Так я тобі й назвала… Це ти хто такий?! ― примружилася вона. Те, що цей хлопчисько нависає над нею, бентежить у поганому сенсі цього слова. Діана відчула, як хвилювання засвистіло дикими кицьками в її животі.

― Твій найжахливіший кошмар, ― процідив крізь зуби він.

― Тобі до моїх найжахливіших кошмарів як до неба рачки!

Та що з цим хлопцем не так? Нормально ж говорили, а тут він немов із ланцюга зірвався. У його темних очах Діана помітила іскри, які їй зовсім не сподобалися.

― Дай-но я спробую вгадати… ― Незнайомець облизав пересохлі губи й голосно ковтнув, аж кадик поворухнувся. ― Тебе звати… Діана. Шістнадцять років. Ну?

Час навколо Діани застиг, розтягнувся, розширився. Їй не вистачало кисню, неначе якийсь негідник вирішив закрутити кран подачі в атмосферу цього дуже важливого для життя елементу.

― Кажи, я правий?!

― Звідки ти… ― кволо проговорила вона. Її серце стиснулося від різних почуттів: страх, злість, паніка, тривога, настороженість… Усе перемішалося в один міцний клубок.

― От дідько!.. Невже я вгадав? Це ж треба так…

Він раптом істерично зареготів. Це тривало недовго, якусь мить. Проте Діана чітко збагнула: цей хлопчисько несповна розуму. От тепер вона дійсно була нерада, що піднялася на дах. Краще б якийсь фільм включила, абощо… А замість цього споглядає на перекошене від гніву обличчя незнайомого хлопця, яке продовжувало зазирати в її очі.

― Ач, не можу розгледіти, який в тебе колір очей… ― уже спокійним, але водночас і напруженим голосом сказав той.

― А це так важливо?

― Чи це важливо, вона питає? Ну-ну…

― Ну-нукає він, бач! Ти хто взагалі такий, а?!

Діана рішуче відштовхнула його від себе. На диво, їй це вдалося легко. Хлопець примостився на ліктях, та так і застиг там. Спостерігав за нею якимсь недовірливим поглядом.

― Ти не можеш бути тією самою Діаною, ― видав він, похитуючи головою. ― Просто не можеш.

― Звісно, не можу. Бо я просто Діана, ― дратівливо відповіла вона.

― Діана, яку я шукаю, не така запальна. Це не ти…

Діана не знайшла, що на це відповісти. Якусь Діану він шукає… Нащо, питається?

Вона дістала з-під кофтини ланцюжок із кулончиком у вигляді серця, почала накручувати його на пальці ― вона так завжди робила, коли хвилювалася чи дратувалася. А зараз вона відчувала всі ці емоції заразом!

Ця прикраса викликала в незнайомця новий наплив роздратування. Він піднявся й знову наблизився до Діани. Його обличчя перекосилося від люті, очі звузилися, а ніздрі розширилися.

― Звідки це в тебе? ― здавлено прохрипів він.

Діана тільки очима закліпала.

― Тобі чесно сказати чи збрехати?

― Без прикрас, дівчинко. Де ти взяла цю річ? У кого вкрала?

Діана аж рота відкрила від обурення. Вона? Вкрала? Оце так звинувачення.

― Це подарунок моєї мами, телепню!

― Он воно як…

Незнайомець продовжував гнівливо скалитися. Діана відчувала на щоці його важке дихання ― їй це зовсім не сподобалося, як і його наступні слова:

― Твою маму випадково не Маріам звати?

Десь далеко-далеко почувся дуже голосний звук грому. Через секунду небо спалахнуло блискавками. Діана не поворухнулася, не злякалася небесної сили. Її зараз до шаленого стугону в скронях хвилював незнайомець, який звідкіль знає її маму.

Так, цей ланцюжок належав Маріам. Він залишився Діані в спадок, як подарунок. Вона його носила завжди, не знімаючи. Зі слів бабусі Діана знала: мама говорила, що ця прикраса колись приведе її до мрії. Але наразі ланцюжок привів її до колючого погляду невідомого хлопця.

― Маріам чи не Маріам? ― повторив він.

― А якщо і Маріам, то що?

Діана перебувала немов у невагомості. Усі інші звуки: шум вітру, що раптово здійнявся, боляче вдаряючись об стіни багатоповерхівок, брязкіт грому, накрапання дощу десь вдалечині… ― усе відійшло вбік. Залишились тільки Діана та незнайомець, очі якого зблиснули вогнем, а на лобі з’явилися краплинки поту.

Він відскочив від Діани на добрячий метр.

Настала Діанина черга нахилятися до незнайомця.

― Звідки ти знаєш мою маму? ― розсерджено запитала вона.

Незнайомець ніби не дихав, застиг зі стиснутою щелепою. Якусь мить вони так і витріщалися одне на одного, допоки не хлинув дощ рясною стіною, приводячи обох до свідомості.

― А звідки я тебе знаю, тобі не цікаво?! ― вигукнув він, облизуючи губи, мокрі від дощу.

― Просвіти давай. Ну ж бо! ― Діанин голос піднявся на виск. Вона намокла до нитки, але це її зовсім не охолодило. Навпаки, їй стало неймовірно гаряче.

― Якось іншим разом, мала, ― злісно відказав той.

Незнайомець різко встав, підняв голову до неба, ловлячи всім тілом величезні краплини дощу, чомусь криво й аніскілечки невесело посміхнувся та, не озираючись, мовчки побіг до сходів, залишаючи Діану сидіти в задумі й мокнути під зливою.