Тераса зустріла їх шквальним вітром, охолодженим від близького дощу. Непогідне небо заполонили гнітючо-пелехаті хмари, серед клаптів яких час від часу спалахували зигзагоподібні блискавиці, супроводжувані громовим рокотом.

Вони сиділи на пледі й мовчки спостерігати за ярим негодуванням стихії. Майк обіймав Діану ззаду, і в коконі його рук вона почувалася абсолютно захищеною. Притулившись потилицею до грудей, вловлювала його розмірене серцебиття та спокійне дихання над вухом. Цієї миті їй було так добре, що аж не хотілося зайвий раз ворушитися…

― Сонце, ― Майк поцілував її в скроню. ― Я мушу тобі дещо розповісти.

Діана вся обернулася в увагу.

Майк важко зітхнув, налаштовуючись, прикусив нижню губу і, врешті-решт, розпочав. Говорив повільно, боячись упустити жодну деталь, час від часу збивався та перескакував з думки на думку, однак все ж вивертав свою душу, згадуючи останні події. Під кінець розповіді його обличчя зблідло до краю, і очі, опустившись, потьмяніли.

На певний час запанувало перелякане на смерть мовчання.

Від несподіваних відкриттів Діана була нажахана, та все ж зберігала незворушний вираз обличчя.

― Отже, Темного Лорда не існує, ― нарешті видушила вона.

― Існує, але в іншому амплуа, ― з гіркотою в голосі виправив Майк.

― Що плануєш робити?

Майк з глухим риком заховав голову на Діаниній шиї та обійняв її ще міцніше. Тільки потім, у стані сильного душевного болю, стиха мовив:

― Я не знаю… Я вже нічого не знаю… Мій батько був не тим, ким себе видавав. Виявляється, все моє життя ― суцільна омана!

― Можливо, він просто хотів тебе вберегти? ― ледве чутно припустила Діана.

― Ха! У нього це здорово вийшло! ― вбито заревів Майк.

Діана притьмом розвернулася і взяла його обличчя в обидві долоні, щоб він дивився їй прямо у вічі. Впевнено відчеканила:

― Апельсинчику, ми з усім розберемося. Усе обов’язково налагодиться.

Під її палким натиском Майк на мить знітився, та все ж в його очах продовжували палахкотіти тривожні вогники. Піддавшись пориву, він пригорнув Діану до себе і притулився щокою до її щоки.

Діана завмерла, здогадуючись, що Майк перебуває думками десь далеко звідси. І не помилилася.

― Древнє прислів’я гласить: «Ти тільки тоді стаєш справдешнім Зимнім, коли вперше відчуєш смак крові». Ну, що ж, обряд ініціації, можна вважати, успішно пройдений, ― зовсім невесело хихикнув він. І раптом знесилено скривився. ― Я ж міг по-іншому вчинити… Метнути небесну сталь в ногу, в руку… Чому ж відразу в серце?! Який же я покидьок!.. ― Майк замовк, ще міцніше стиснувши Діанину талію, а, помітивши, що та мов заціпеніла, злегка відсторонився. З-під напівопущених вій приглушено мовив: ― Ти не відвернешся від мене?..

Попри те, що їй нещадно занило в грудях, Діана провела пучками пальців по Майковому шраму на щоці. Той спантеличився: мабуть, достоту вважав, що вона залишить його. От же ж телепень!

― Невже ти дійсно думав, ― проковтнувши грудку, що застрягла в горлі, гарячково зашепотіла Діана, ― мені і в думці не приходило, що ти використовуватимеш небесну сталь за прямим її призначенням?! Рано чи пізно це сталося б… Так, краще б ніколи, але… ― збилася вона. Зібравшись на силі, продовжила: ― Що сталося, те сталося. Звісно, це поганий вчинок. Дуже поганий. Однак те, як ти на нього реагуєш, говорить про багато що. ― Діана обійняла геть збитого з пантелику Майка за шию. ― Шкода, що тобі довелося це пережити… Я буду з тобою і ніколи тебе не покину, чуєш? ― тамуючи киплячі сльози, запевнила вона. ― Не сумнівайся в мені!

Мить повагавшись, Майк прихилив Діану до себе, міцно стиснувши в обіймах, наче тримався за надійний якір, і якщо відпустить, то загине.

― Дякую, сонце… ― з гіркотою шепнув він.

…Задушливі хмари володіли над серпиком місяця. Але можливо, з надією подумалось Діані, колись той таки звільниться з їхніх тенет та розстелиться на пів неба величним Кровавим Місяцем.