Всупереч полуденним променям, що силоміць продзьобувалися крізь похмурі, оповиті чорнотою хмари, небо прихапцем кресали вогненні гілчасті блискавки, супроводжувані розгонистим рокотом грому. У повітрі витав душний запах дощу ― буря не за горами.

На брукованому подвір’ї Кригожару, оточеному залізними ґратчастими воротами, подеколи іржавими (мимохіть Майкові виринула думка, що варто негайно розпорядитися оновити їхній зовнішній вигляд, а то зовсім занедбав…), літальна машина Суддів уже була приготовлена до від’їзду: рівно шумів мотор, яросно стрясалися сталеві петлі.

З погордою випроставшись, Майк спостерігав, як Судді, а вслід і їхні вартові, один за одним перевальцем простували додолу спущеними металевими східцями, після чого зникали в округлому прорізі-люку машини-літака.

Діана перебувала поруч, з гідністю тримаючи поставу. Її довге хвилясте волосся, збентежене вітром, вилискувало золотом та медом ― достоту мов полум’яне сонце серед безпощадної тьми. Майка вкотре вразив в самісіньке серце вогонь рішучої непохитності, що спалахував в її бездонних очах тоді, коли будь-яка інша дівчина вшивалася б геть без оглядки. Адже ще зовсім недавно проклятущий Владислав, прощаючись, язика свого мерзотного розпустив, розсіюючи з улесливою посмішкою гострі слівця врізнобіч. На що у відповідь Діана тільки-но з холодним спокоєм мовила:

― Вдалої дороги. Остерігайтеся бурі: вона може бути шквальною. ― Та все-таки в її голосі встигли прокрастися нотки дошкульності, чому Майк був незрівнянно радий: його дівчинка.

Самого ж Майка душила зсередини нестерпна пекельна лють, силкуючись вирватися назовні й вилитися скаженою лавою на Владислава, щоби той навіки забув про спроможність пащеку гидотну свою розкривати. І якби не Діана, яка непомітно стискала його долоню ― мовляв, не гарячкуй, ― так і бути, стер би знавіснілий вишкір з його землистого обличчя одним впевненим, без жоднісінького трему, ударом небесної сталі акурат в крижане серце. А замість цього йому довелося мовчки проковтнути шаленство та приєднатися до побажання, традиційно кинувши:

― Нехай Атлантида зустріне вас з миром.

Нічого, ще не вечір, із Владиславом Майк будь-що-будь розквитається пізніше…

З тенет важких роздумів Майка вихопив погляд Шакла: довгий, випробувальний, нищівний ― буцімто дивись, не підведи нас. Майк весь занімів від внутрішнього напруження, а тривожний неспокій моторошною тінню ліг на серце, сполохуючи нещодавно пережиту розмову.

Якусь мить тому Майк відвів Шакла вбік, аби ще раз обговорити неприємний випадок зі звинуваченням. Безпідставно обливати брудом принцесу з племені Єдиних не має права ніхто ― навіть Суддя. Ясна річ, Майк не чекав вибачень від Шакла. Той був істинним Зимнім, а Зимні не витрачаються на таке безглуздя.

Замість відповіді Шакл просто-таки обвів Майка застиглим поглядом, у якому ледь помітно жевріло невдоволення та жовч, ― цілком передбачувана реакція. А вуста його були щільно стиснутими, немовбито боролися з хижим випадом. І він не забарився:

― Не ходи по краю небесної сталі, юначе. Не встигнеш і оком змигнути, як світ твій опріч померкне, ― проскрипів Шакл нещадно, досягаючи словами цілі: Майк на мить потупився, охоплений панічним жахом, однак блискавично опанував себе, накинувши байдужу личину. Тим часом Шакл безневинно продовжив: ― Виконуй завдання з властивою тобі безпристрасністю, а про інше не думай. Єдині ― всього-на-всього ганебна помилка природи, не варта відновлення первозданної справедливости. Так, розгадуй її таємницю, але не віддавай при цьому всього себе. Інакше як стій пропадеш, і слід твій умливіч зачахне. Це стара, мов світ, істина, одначе й досі правдива.

Востаннє змірявши Майка різким, мов гостроконечна шпага, поглядом, Шакл облишив його ― дощенту розполовиненого суперечливими почуттями. А втім, одне Майк усвідомлював точно: справдешня історія Пір року далеко не така, яку йому передали з молоком матері. Вона наскрізь просочена багряно-кровавими плямами.

Легко диктувати свою волю, прикриваючись ангелом світла, коли в самого в руках міцно стиснутий меч із небесної сталі.

***

Надвечір Любомир ні з того ні з сього викликав Майка до себе. Мало того, що дядько написав на лист-шет коротке «Явитися негайно», чого раніше за ним не спостерігалося (доручення завжди передавалися або через слуг, або через дворецького), так ще й запросив не абикуди, а до своїх особистих покоїв! А це збіса погана прикмета, випробувана часом: розмова буде безмірно довгою, напрочуд напруженою і насамкінець добряче виснажливою.

Збираючись з силами, Майк ковзнув зором по навстіж розчахнутим вікнам. Рясні краплини дощу міццю тарабанили по замковим стінам, силкуючись прорватися до простиглої кімнати; і віконниці жасько рипіли, протиборствуючи шаленому вітру.

Негода мовби відображала внутрішній буревій Майка. Насилу впорядкувавши думки, що ятрили його в цупких осатанілих обіймах, наганяючи жах та неспокій, Майк, мерщій переодягнувшись в пристойний одяг, прожогом кинувся до Північної вежі ― під стукіт скаженого серця.

Поза всяким сумнівом, час уже звикати до розмов, що не віщують нічого хорошого.

***

Гостьова кімната дядька після останнього Майкового візиту абсолютно не змінилася: та сама багата й розкішна обстава, ті самі похмурі барви ― темно-фіолетові та чорні. Зі стелі звисала величезна кришталево-золота люстра з ледь початими восковими свічками, на стінах висіли кулі-світильники, вставлені в бронзові кажанячі крила. Повсюди оздоблені золотом різьблені меблі, а широкі вікна зі стрілчастими арками обрамляли чорні оксамитові завіси. У лев’ячій пащі каміна, затуленій залізними ґратами у вигляді густого зміїного плетива з довгими роздвоєними язиками, мирно тріскотіло багаття, відбиваючись на стінах червоногарячими полисками, ― щойно підкинуті дрова мигцем розгорілися. Однак у кімнаті Любомира все одно було прохолодно й панував напівморок, а втім, господар на це зовсім не зважав.

Сидячи коло каміна в улюбленому кріслі з високою, як у трону, спинкою, вбраний в незмінний чорний мундир з наглухо застібнутими до самої шиї срібними ґудзиками, він тримав в одній руці келих вина, на стінках якого танцювали перелискуючись вогники від полум’я, а в іншій ― лист-шет. Його обличчя набуло різких гротескних рис, а губи похмуро щось бурмотіли, мов у забутті.

Захряснувши за собою двері, Майк неспішно підійшов, щосили намагаючись набрати незалежного вигляду. Мимохідь його погляд впав на ще один келих, вполовину наповнений вином: бесіда достеменно буде не віч-на-віч. Цікаво, кого ще чекати?

Любомир ледь-ледь підняв лице й полоснув Майка гостроколючим поглядом, від чого той аж заціпенів. А ще зі здивуванням виявив, що дядько, попри молоде обличчя, виглядав втомленим, немовби йому остогидло саме життя: на чолі злегка помітні павутинки дрібних зморщок, під очима осіли похмурі тіні, підборіддя ще більш загострилося, а шкіра набула безкровного, мертвецького відтінку.

― Сідай, мій любий племінничку, ― відсторонено кивнув Любомир на крісло поруч.

Майк не став двічі чекати запрошення й неквапом вмостився на крісло, закинувши ногу на ногу й дивлячись повз дядька ― на поривчасті дощові краплі, що періщили по шибкам. У його серці нуртувала точнісінько така сама буря.

Усі Майкові м’язи натягнулися в болісному передчутті важливого одкровення. І воно не змусило себе довго ждати.

― Зиму знайшли, ― просто мовив Любомир ніби сам до себе.

Майк, отетерівши, спантеличено наморщив лоба, а очі гнівно зблиснули в сутіні кімнати. Кілька секунд він боровся сам з собою, щоб не вибухнути обуренням: дядько так легко про це повідомляє, наче оголосив, яку книгу читатиме на ніч, і не було ще зовсім недавно безглуздого звинувачення! Але таки стримався ― промовчав, очікуючи продовження. Однак Любомир не квапився.

Спливла довга, напружена хвилина. Врешті-решт Майк не витримав:

― І де ж Королева пропадала?

Любомир поставив лист-шет на стіл, поважно відкинувся на оксамитову спинку, без поспіху відпив ковток вина, задоволено жмурячись. Обвів Майка задумливим поглядом. І тільки тоді мовив, розтягуючи слова:

― Її знайшли на околиці Проклятого лісу. Ти ж знаєш, цей ліс має незбагненний до цього часу згубний вплив на Зимніх, і одне перебування в ньому не пророчить нічого хорошого. Подейкують, навіть саме повітря там вщерть просякнуте задушливою трутизною. Лише для Єдиних воно життєдайне.

Несамохіть Майк опустив очі, проти волі блідніючи й покусуючи губи. Він, як ніхто інший, розуміє, про що дядько говорить. Спогади з шалом накотилися на нього один за одним, немовби гігантські океанічні хвилі, що без угаву наскакують на корабель, який нищиться збуреним штормом.

Ще малим йому доводилося відвідувати Проклятий ліс у зв’язку з частими подорожами до Діаниного замку, прозваного Самотньою вежею (усе через одну-єдину вежу, що здіймалася вище дерев, розрізаючи небо). У пам’яті чітко закарбувалося розпливчасте почуття, мов його серце падало в п’яти від незрозумілого, примарного страху, що стискав все його єство в чіпкі лещата. Опріч цього, він відчував, нібито його наче проштрикували звідусіль ― ледве не з кожного куща! ― невідомі істоти, що слідкували назирці.

Як би не силкувався Майк пояснити природу цих відчуттів, нічого путнього в голову не приходило. Пошуки раціонального зерна тільки заганяли в глухий кут. Немовби сам сенс Проклятого лісу й полягав у тому, щоб відганяти Зимніх своєю темною, моторошною енергетикою. Несусвітність якась!

Позаяк той ліс ― цілком звичайний: всього-лиш сосни, ялини та чагарники. Таких без ліку на планеті. Тим паче що навіть Діана, бувши шестирічною, почувалася там нормально: без жодної тіні побоювання чи сум’яття. До того ж вона несамовито обожнювала прогулянки наодинці до глупої ночі… ― як була божевільним дівчиськом, так і залишилася.

Принагідно, що батьки Майка теж не скаржилися на згубний вплив Проклятого лісу. Його мама так взагалі вважала це казками «дряхлих пройдисвітів, яким би тільки книги жахів писати». На що батько лишень пригнічено хитав головою, вочевидь не погоджуючись. І хоча той ніколи й не ремствував на погане самопочуття після відвідин Проклятого лісу, однак Майк коли-не-коли помічав, як яскрава блакить татових очей тьмяніла від втоми, обличчя перемінювалося, осуваючись, а голос ставав знесиленим, наче походив з віддалених глибин потойбіччя…

Хоч би як там було, а ще раз опинитися серед нетрів Проклятого лісу Майк не палав бажанням.

― Дозволь поцікавитися, ― з певною напругою та підозрою почав Майк, ― що Королева забула в Проклятому лісі? Якого дідька вона туди взагалі поперлася? Невже аж так сильно грибів закортіло назбирати потемки, в провалля провалитися чи, насамкінець, вовка спіймати за вухо?!

Любомир гидливо скривився, явно не схвалюючи несподіваного спалаху роздратування племінника, але Майкові було начхати.

― Годі патетично просторікувати, ― грубо процідив дядько. Та раптом гарячково схопився на ноги й підійшов до вікна. Його погляд туманно блукав по сірій дощовій стіні, начебто шукав там невидимі прописні істини.

Майк непомітно зробив декілька важких ковтків повітря: слід терміново взяти себе в руки. Королева-Зима знайдена ― це ж хороша новина, правда? Тепер Діані на певний час нічого не загрожуватиме. До її коронації так точно.

― Королева провела в Проклятому лісі більше доби. ― Голос Любомира линув приглушено, немовбито силоміць продирався крізь надра забуття. ― Це надто великий відрізок часу, щоб навіки поринути в морок пітьми.

Неждано-негадано дядько процитував рядки з ненависної для Майка «Балади»:

Бережись ти, Зимній, проклятого лісу.

Не силкуйсь розгадати його таємниці.

Про сяйливу троянду облиш ти думку

А відьомські таїни залиш-бо жар-птиці.

У тиші, що запанувала після цього, крадькома потріскували дрова, мало-помалу перетворюючись на червонясті вуглинки, дощ відбивав сутужну мелодію, а старовинний підлоговий годинник у людський зріст відрахував громохкими ударами, в такт брязкоту грому за вікном, сьому годину вечора.

Цікаво, що там робить Діана зараз? Либонь, читає книгу, ніжачись біля каміна, загорнувшись у ковдру; чи слухає музику, спостерігаючи за негодою ― сам на сам.

Мей-бо ще вранці виїхала разом з Максом до Атлантиди. У Макса ж на носі екзамени, хоче ще щось підзубрити, а Мей давненько не гуляла вуличками Імперії, та й прикупити смаколиків на ярмарку обіцяла. Поки час дозволяє, нехай розважаються.

Майк мало не завив від нестерпного бажання бути цієї миті поруч з Діаною, щоб бачити перед собою її посмішку, яка, мов ті промені світла, спроможна розігнати геть безпросвітний присмерк. Щоправда, Діана все частіше перебувала в сумному настрої ― не без його поблажливої допомоги…

І знову десь всередині ворухнувся ледве-на-ледве притуплений гнів, розповзаючись вогненними хвилями й затоплюючи свідомість. Чому його позбавляють раз за разом вибору? Чому його життя розкреслене згори грубими безжальними штрихами? Чому він не може просто бути з тією, кого любить, не відчуваючи при цьому диких мук сумління?!

― Я так розумію, справи кепські? ― сяк-так придушивши пекельний біль, що розривав його грудну клітину навпіл, запитав Майк тихо, але впевнено.

― Шакл повідомив, що Королева втратила свідомість і ще, на превеликий жаль, не прокинулася. Нам лишень залишається покірно чекати на її швидке одужання. Тільки-но тоді ми дізнаємося, що нею спонукало, чому вона сторчголов кинулася до Проклятого лісу, не повідомивши притім жодної живої душі. ― Любомир прицмокнув, посилаючи громи та блискавки невідь на кого. ― Через два тижні свято Єднання двох кровавих місяців. Якщо Королева не отямиться до цього моменту, вважай, пиши все пропало.

Любомир вихором розвернувся й обернув невідривно-безпощадний зір на Майка.

― Якби хтось не прогулював сніданки, ― гостро рубав кожне слово він, ― то знав би, що Єднання двох кровавих місяців було прийнято святкувати тут, в Кригожарі. Здогадуєшся, чому?

Майкові коштувало великих зусиль, щоб за звичкою не закотити роздратовано очі до стелі: це ж знає навіть першокласник!

― Під час цього свята, як велить звичай, відбувається дуже проста, однак важлива церемонія, ― шанобливо нагадав він, як належить взірцевому учневі. ― Принцеса з племені Єдиних присягається вірно служити короні, а охоронець з племені Зимніх ― оберігати принцесу будь-якою ціною. Королева ж скріплює обіцянки, вісімкою обв’язуючи їхні руки червоною ниткою, ― на знак віковічного, незрадливого союзу.

Його горло зсудомило: традиція звучить, мов медом по вустах, красиво, на ділі виглядає ефектно, от тільки суть її прошита кров’ю дощенту.

― Саме так, ― байдуже підтвердив Любомир, наче говорив про щось незначне. ― Не буде Королеви ― не буде й обряду.

А потому знов-таки всівся в крісло, поривчасто потягнувся, затарабанив тонкими довгими пальцями по лакованому підлокітнику, втопившись задумливим поглядом у камінному полум’ї. Через хвилину напруженого мовчання продовжив звичним твердим тоном, в якому вчувалися чіткі нотки кепкування:

― Хтозна, можливо, Королева вирушила на пошуки сяйливої троянди.

Не в змозі стримати емоцій, Майк злісно пирхнув: дядько вина перебрав, чи що? Королеві точно є чим зайнятися, окрім як шукати пригод на свою задницю.

― Не віриш? ― безпомилково вловив настрій племінника Любомир. Зблиснувши єхидним позирком, неквапом повів далі: ― Морена ще зовсім юна, зваблива… Їй, як і будь-якій іншій жінці, хочеться любовних утіх. Чом би не вирушити до Проклятого лісу, озброївшись природним магнетизмом, і не спробувати віднайти там свою долю? ― Його вуста глузливо вигнулися. ― До речі, ти знав, що Королеву звати Морена? Імена часто-густо губляться в титулах…

Майк непевно кивнув. Йому раптом стрельнуло в думці, що балачки про Королеву далеко не найважливіша тема вечора.

Між тим Любомир остаточно розбалакався, ставши надто відвертим:

― Морена ― ровесниця Маріам. Вони вчилися разом, були нерозлийвода. А після заміжжя Маріам їхня дружба затріщала по всіх швах. Ширяться чутки, наче третім зайвим у любовному трикутнику виявився сам Агап, позаяк забивав клинці спершу до Морени, не бувши спроможним протидіяти спокусі. А коли вдосталь награвся, то таки зв’язав своє життя з Маріам. Що зрештою призвело до народження Діани, яку, за іронією долі, вибрано на роль спадкоємниці Морени. Ну, це ти й так знаєш… Примхливою ж, одначе, буває судьба. ― Любомир реготнув прямо в келих. А дядько, виявляється, сущий пліткар!

Майк слухав непередбачене одкровення упіввуха, відверто нудьгуючи. Йому то що до походеньок Діаниного батька? Ну справді…

Коли раптом двері з пронизливим дратівливим скрипом розчахнулися навстіж, пропускаючи того, кого Майк найменше з усіх волів сьогодні бачити ― свого найзапеклішого ворога. Денис, як і личить старанному учневі, був зосередженим та серйозним. На ньому красувався вишукано-витончений червоний костюм, без жодної складочки, підібраний за останнім віянням моди.

― Викликали, вчителю? ― Його голос так і випромінював нудотну улесливість.

Помітивши Майка, Денис у ту ж хвилину перемінився: очі зчудовано вирячилися, а обличчя з гордовитого виразу стало спантеличеним. Видно, теж думав, що зустріч буде віч-на-віч... Але він хутко опанував себе і, скоряючись знакові Любомира, вмостився на ще одне крісло, закинувши ногу на ногу.

Здавалося, загальну напругу, що пронизувала повітря й згустилася навколо щільним, непроникним коконом, можна було сміливо розсікати небесною сталлю.

Майк вивчав Дениса з властивою йому холоднокровністю, хоча всередині все вирувало злющою киплячою лавою. І той відповідав йому взаємністю.

Любомир переводив погляд з одного учня на іншого, мовби оцінював, хто з них розумніший, розважливіший, сильніший ― кращий. Без крихти сумніву, дух суперництва обплітав їхні стосунки бридким, ядучим павутинням з самих пелюшок. Денис хоч і слизький тип, але ніколи не був слабаком. І чому дядько викликав ще й його?!

Десятки невисловлених уголос питань роїлися в Майковій голові, обертаючи свідомість на попіл. Кров замерзла й загусла, а всі інстинкти загострилися в жахливому передчутті.

― Радий, що ви не рветеся перегризати один одному горлянки, ― нарешті подав голос, що бринів відкритою іронією, Любомир. ― Адже вам відведена честь бути напарниками в одній, м’яко кажучи, делікатній справі. Справі, що вимагає зміїної мудрості та неабиякого самовладнання.

Подив зблиснув на Майковому обличчі перш, ніж він встиг його приховати.

― Напарниками?! ― луною повторив він, встигнувши притім помітити, як очі Дениса почали розбігатися в сутіні. Раптовий здогад блискавкою шварконув йому по хребті, викрадаючи весь кисень з легень: Денис в курсі того, що відбувається.

― Суперниками, ― глибокодумно виправив Любомир, креснувши лютими чорними іскрами з очей. Та раптом шулікою підвівся, нахиляючись над Майком хижою, грізною тінню. ― Мій любий племіннику, я завжди тобі твердив, що від дружби самі тільки труднощі. Друзі роблять нас слабкими, розчиняючи у своїх жалюгідних проблемах та прагненнях. І тільки в невпинній боротьбі загартовується дух. Власними зусиллями, наодинці, завойовується істинна перемога. Затям це раз і назавжди.

Висловившись, Любомир, наче й не було нічого, відкинувся на спинку, не відриваючи гострого, промовистого погляду від племінника.

Денис тимчасом, остаточно збайдужівши, випав з розмови, явно літаючи у власних думках.

Майкове горло дивно засвербіло, а обличчя заніміло від внутрішнього напруження. Він не зважувався розпитати подробиці, перебуваючи в неприємному, осточортілому передчутті чогось жахливого. Очікував, що Любомир незабаром сам повідомить про найважливіше. І не помилився.

― Денис вибраний на роль запасного охоронця, ― витримавши довгу, красномовну павзу, виголосив Любомир.

Запало коротке, наче оком змигнути, безголосся. Майк насилу приборкав гнів, щоби жоден мускул на його обличчі не видав справжніх почуттів, хоча кров так і вирувала в жилах від осатанілого обурення. Оце так таємна конячка, чорт би його побрав!

Тієї ж миті впіймав на собі насмішкуватий погляд Дениса. Той явно насолоджувався видовищем, переможно відкинувшись на спинку та випнувши груди, а вуста, витягнуті в єхидний оскал, мовби по-зміїному шипіли: і що ти на це скажеш, друже?

Борючись зі всепоглинаючим тремом ― киплячим сплавом лютощів та гніву, ― Майк чимдуж зціпив зуби, що аж в скронях стрельнуло.

― Принцеса з племені Єдиних не потребує запасного охоронця, і край, ― нарешті, впоравшись з емоціями, з розстановкою процідив він. Його темнющі очі небезпечно блискали, метаючи громи та блискавки навсібіч.

― Не будь таким категоричним, ― грубо відрізав Любомир. ― Самовпевненість не одного сміливця згубила. А тебе це стосується в першу чергу, Майку. ― Його чоло прорізали дві вертикальні зморшки, видаючи гіркий осад. ― Кому, як не тобі, відати, що всі охоронці з племені Зимніх гинули далеко не смертю хоробрих. І хтозна, яка участь чекатиме тебе! ― вагомо проказав він і продовжив: ― Саме тому було прийнято, мушу визнати, доволі непросте рішення видозмінити правила вікодавньої гри, ввівши на шахівницю запасну фігуру.

― Дякую, звісно, за довіру, ― не приховуючи сардонічних нот, протягнув Майк. Та знічев’я схопився на ноги й непохитно заявив: ― Але я сам впораюся зі своїм завданням!

Денис гмикнув, відверто забавляючись перебігом подій. Майк нагородив недруга блискавичним нищівним позирком.

― Зимні-охоронці завжди помирали, ― вперто рік далі Любомир. Немовби підкреслюючи важливість своїх слів, підняв вказівний палець і відтінив: ― Завжди! Сторіччя за сторіччям здіймається над ними меч Дамокла. Ця обставина не може не насторожувати. ― Наступної миті він пройняв племінника різким, осудливим поглядом. ― Нам потрібні гарантії: якщо з тобою спотайна трапиться біда, у нас буде підготовлений гравець, який до того часу вже перебуватиме в довірливих стосунках з принцесою.

Цього вже Майк стерпіти не міг: глухо реготнув вголос. Денис хай хоч зі шкури лізе, однак до Діани й на гарматний вистріл не підійде. Він цього не допустить! Та й сама Діана плюється неприхованою огидою при одній лише згадці про нього.

Навіть мови нема, усі спроби відновити колишній мир обернуться для Дениса нищівним крахом.

Врешті-решт утихомиривши душевний ураган, Майк повернувся на крісло, байдуже спозираючи на дядька.

― Отже, ви вирішили поставити на кін Літнього? ― злісно-глузливо проказав він. ― Його вам не шкода, бідолашного? Навіть небесну сталь втримати в руках не може. ― Майк переможно зиркнув на свого одвічного ворога, явно натякаючи на його поразку торік.

Дідько, як же Денис тоді його вибісив, знову-таки завівши набридливу пісню про безстидні фантазії щодо принцеси-Єдиної! Рік у рік Майк стримувався, одначе тоді небесна сталь випромінювала занадто яскраве сяйво, щоб не скористатися нею. Аж охота бере прикрасити ще й його праву лопатку ― до пари!

Між тим Денис навіть не ворухнувся, ліниво проймаючи Майка очима.

Обличчя Любомира скам’яніло.

― Зізнатися, ― спроквола почав він, піддаючись глибокій задумі, ― свого часу Шакл ставив на Влада.

Майк не зміг стриматися від гучного пирхання: ну звісно, цей не омине нагоди пропустити вперед свого синочка-виродка. І миттю напоровся на зневажливо-сердитий погляд дядька.

Кахикнувши, Любомир повів далі:

― Бач, обставини впродовж дуже довгого часу грають не на користь Зимніх. Можливо, час щось змінити? ― Він затримався пильним поглядом на Денисові. Через хвилину продовжив замислено: ― Саме тому я запропонував поставити на карту Дениса ― найкращого учня Академії, тямущого юнака з ясним розумом та постійним прагненням до нових знань. А крім того, обдарованого неземною вродою та харизмою. Авжеж, цілком можливо, він не такий вправний у володінні небесною сталлю, як ти, мій любий племінничку. Одначе, нічого й гріха таїти, нам всім тут прекрасно відомо, що істинне завдання охоронця далеке від майстерності володіння мечем, ― коротко хихикнув він.

Повітря немовби згустилося. Водномить стало важко дихати, наче в зачиненому, задушливому приміщенні. Майк ледве не на фізичному рівні відчув, як чорнющі хмари, силкуючись вихлюпнутися тоннами крижаної води, нависли над ним, щоб раз за разом ввергати вогнистими стрілами.

― Як давно? ― тихо зронив Майк, ледве розтуляючи вуста. Коли зненацька вибухнув, звертаючись безпосередньо до Дениса: ― Як давно тебе обрали на цю роль, бісів недоумку? Відповідай давай!

Денис і бровою не зморгнув.

― З шести років, ― ліниво висмикуючи слова з рота, відказав він, усім своїм видом виказуючи зверхність.

― Он воно як… ― Несамохіть Майк відвернувся до камінного полум’я, насилу придушуючи клубок змішаних почуттів.

Тоді коли він, керуючись наївною дитячою дурістю, мов на духу видав Денисові найсуворішу таємницю, яку варто було приховувати за сімома печатками, ― що він є охоронцем принцеси з племені Єдиних, ― той зумів зберегти свій секрет. Недооцінив Майк Дениса, ой як недооцінив…

― Після подій у Тронній Залі, ― тим часом мовив Любомир, загасивши в погляді невдоволення гризнею, що ледве не розпочалася, ― ми не могли більше зволікати. Нам потрібна була перестраховка у вигляді запасного охоронця. Бач, а раптом Темний Лорд знову повернеться? А раптом, а раптом… ― роздратовано змахнув руками він. ― Щоб не допустити чергового «а раптом», Судді майже одностайно проголосували за Дениса. ― Поставивши тверду крапку, Любомир повагом відкинувся на спинку, переплівши тонкі пальці в замок.

― Людина, яка потай підсипала отруту другові, не буде достойним охоронцем. ― Голос Майка линув тихо, мов із жаских призабутих спогадів. Про себе він зміркував, що нізащо не допустить навіть і думки щодо потреби в запасному охоронцеві: ВІН НЕ ЗАГИНЕ!

Денис проковтнув тяжке зітхання, мовляв, починається, а Любомир не забарився добити Майка ще одним приголомшливим відкриттям:

― Денис діяв за моєю вказівкою.

Безгоміння, що опустилося після різкої та такої суворої правди, здавалося гучнішим за вибух. Жар, немовби струмом розпеченої лави, поширився по всьому Майковому стану, скажено пульсуючи в жилах, вгризаючись у найпотаємніші закутки свідомості.

Попри сильну злість, що махом опанувала ним, він намагався гідно витримати удар долі, не виказуючи істинних почуттів. Тільки-но одне-єдине відчужено кинуте запитання зірвалося з його вуст:

― І навіщо?

Майк по-новому подивився на дядька, опинившись немов на краю холодної, моторошної та роззявленої безодні, ― так сильно його вразила ця новина.

День потрясінь, що почався ще відучора, коли-небудь дійде до свого фіналу?!

― Майку, ― немовби до малечі, що добряче нашкодила, звернувся Любомир, ― ти маєш бути готовим до всього. Наше життя сповнене небезпек, що чатують зусібіч. Особливо від тих, хто зумів втертися тобі в довіру. Беззмінно дружба та любов тисячоліттями йдуть рука в руку. Затьмарюють розуми, роблять нас слабкими… ― Зробив красномовну павзу він, простромивши Майка знайомим черствим поглядом. ― Довіра, мій любий племінничку, найнебезпечніша зброя. І твої вороги можуть майстерно її використати, зігравши на людських слабкостях, мов по нотах.

Та раптом очі дядька зблиснули гострим осудом.

― Твої вороги можуть використати проти тебе будь-яку зброю. Навіть ту, що позбавляє надприродних сил. Ти просто мусив відчути це на собі, коли водномить тебе полишає міць та відбирає розум. Застережений ― озброєний, як то кажуть. Одначе… ― Любомир невдоволено хитнув головою й добив: ― Ти мене глибоко розчарував, любий племінничку. Так, Денис допустився помилки, у міру незрілого віку перебільшивши граничнодопустиму дозу... Одначе ти… Ти не зміг побороти супротивника на полі бою, піддавшись якійсь ганебній слабкості в м’язах! Щоби цього більше ніколи не повторилося, затямив?! ― грубо процідив він, нагородивши Майка вбивчим поглядом.

Поставивши крапку в нищівній тираді, Любомир повагом відкинувся на спинку, немовби втратив будь-який інтерес до того, що відбувається. Через мить недбало кинув:

― Не смію більше затримувати.

Майк схопився на ноги ще до того, як дядько встиг завершити фразу, що не приховалося від його гострого ока.

― Залишся на хвильку.

Підкоряючись владному голосові Любомира, Майк зупинився стовпом, відчуваючи, як кожен мускул в його тілі дерев’яніє, а серце накриває нервозна паніка. Що ще приготував для нього цей вечір? Знехотя встигла прокрастися зухвала думка драпонути геть вслід за Денисом, який миттю здимів. Замість цього він тупо прикипів на місці ― знесилений, зламаний, без жодної надійної пристані.

Незабаром дядько підвівся й важкими кроками наблизився впритул, простромивши гострим, випробувальним поглядом.

― Чому «Балада про сяйливу троянду та кригу» належить до розряду заборонених? ― розтинаючи грізну тишу, сухо мовив він.

Не пройшло й дещиці секунди, як Майк, зібравшись з силами, без вагань відказав:

― До сяйливої троянди було проявлено співчуття. ― На щастя, голос його не підвів: звучав виразно та твердо.

У присмерку кімнати чорні очі Любомира лиховісно зблиснули, а проречені з грубістю слова ще довго відлунювали в Майкових скронях, роз’ятрюючи й так до нестями закривавлене серце.

― Саме тобі, не Денисові, доручена важлива місія: бути охоронцем принцеси з племені Єдиних. Саме ти повинен скувати сяйливу троянду вістрям меча, а сонце ― у кризі. Без жодного співчуття та жодного милосердя. Не підведи нас.

***

У миг ока промчавши крізь широкі арки нескінченних анфілад, притім оминаючи різкі повороти тьмяних коридорів, Майкові чимдуж хотілося тільки одного: наглухо зачинитись у своїй кімнаті й поринути в непробудний сон без сновидінь. Коли перше бажання виконати легко, друге ― неможливо: знедавна його особисте дев’яте коло пекла поповнилося новим кровожерливим арсеналом. Мало того, що жаскі, позбавленні милосердя видіння щоночі прокручують ті трагічні події в Тронній Залі, так тепер ще й доводиться спостерігати, як раз у раз вкорочується життя найріднішої для нього людини!

Спостерігати, як Діана стікає кров’ю прямо на його руках, як її очі тьмяніють, набуваючи скляного, мертвотного відтінку… ― достоту найжорстокіша з усіх можливих кара.

Виринувши з непримітного бічного коридору на галерею, звідкіля проглядалася ненависна для нього статуя сяйливої троянди, закутої вістрям меча, Майк на мить остовпів, буцімто зіштовхнувся з невидимою перешкодою.

Акурат перед ним, зіпершись на поручні, стояв Денис. Його уважний погляд прикипів до тієї самої проклятущої статуї.

Спершу Майк поривався просто пройти повз: у нього не залишилося жодних сил ― ні моральних, ні фізичних ― вести словесні бої. Одначе Денис його зупинив.

― Я не збираюся відсиджуватись на лаві запасних вічність, ― не обертаючи голови, мовив він ледве чутно.

― Тільки через мій труп, ― грубо видушив Майк. ― А для цього в тебе кишка затонка, друже.

― Ніхто з нас не безсмертний, ― знічев’я розсипався філософськими міркуваннями Денис. ― Твоє життя може обірватися будь-якої миті, а цілі та прагнення ― канути в Лету. І хтозна, ― зловісно вишкірився він, швидкома розвертаючись, ― коли це трапиться. Смерть завжди заносила свою гостру косу над Зимніми-охоронцями. Це невідворотна істина, друже. Тебе врешті-решт не стане. Вгадай, на чиїх плечах Діана тоді плакатиметься, а? ― Вдосталь нагиркавшись, Денис метнув переможний погляд, вірогідно очікуючи, яким же перченим слівцем Майк відповість.

І хоча Майк не тямив себе від злості, а ненависть вже встигла вибороти панівне становище в серці, розповзаючись по венах бурхливим кипучим вогнем, йому таки вдалося мовчки придушити шал ― всього-на-всього здійняв брови, демонструючи, що дехто торочить таке, що й купи не тримається.

Неждано-негадано, мов сніг на голову з ясного неба, його гостро шпигнула приголомшлива, просто-таки навіжена думка.

― Ти такий самий пішак, Дене, як і я, ― непохитно заявив він.

Денис на мить поточився, начебто легка тінь ковзнула по його обличчі. Одначе хутко взяв емоції під контроль, накинувши на себе гоноровість.

― Навіть пішаки виборюють собі місце на шаховій дошці, ― безневинним голоском відказав він. ― Займають місце дамки та, зрештою, ставлять шах і мат королю.

Вони замовкли, буравлячи один одного однаковими допитливими поглядами, мовби грали в гру «хто кого передивиться». Здається, це ледве не вперше за довгий час їхнє спілкування відбувалося не на підвищених тонах. А що найгірше, Майк пройнявся до свого заклятого ворога непідробним жалем: до чого ще доведуть його безмежні амбіції? До яких жахливих дій призведе ненаситна жага до влади? І невже він дійсно задумав його вбити?

Аж ось Майк стрепенувся, немовби пробуджуючись від омани: перед ним колишній найкращий друг, якому нічого не вартувало по щучому велінню, не відчуваючи притім ані крихти гризоти, систематично, зі зміїною холоднокровністю, знищувати його трутизною. Таке за махом чарівної палички не забувається.

― Чому ти мені відразу не повідомив, що це був наказ дядька? ― попри вогненну лаву почуттів, що роз’їдали його зсередини, випалив Майк. Невідь-чому йому було важливо знати відповідь на це запитання.

― А що б це змінило? ― парирував той, солоденько всміхаючись. Коли раптом спалахнув роздратуванням: ― І взагалі, кінчай грати в хорошого хлопчика, друже! Ми вже це проходили. І нам обом відомий фінал цієї дії п’єси.

В думці Майк, зціпивши зуби, погодився: досить ятрити давні рани. На минуле це ніяк не вплине, а настрій добряче спаскудить.

На якусь мить повисла незатишна та обтяжлива павза.

― До Діани навіть не наближайся, ― перш ніж здиміти, наостанок застеріг Майк.

На що Денис напрочуд голосно пхинькнув.

― Краще це буду я, аніж Владислав чи будь-який інший Зимній, згода, друже? ― єхидно підкусив він.

У горлі Майка мов важкий клубок застряг, а повітря геть-чисто облишило легені: цей бісів син має рацію, чорти б його побрали!

― Я не з тих, хто так просто здається, ― врешті-решт вичавив він і, нагородивши колишнього друга нищівним поглядом, ступив до виходу.

А проте вміло кинутий вигук змусив його похолонути на місці:

― У тебе крижане серце, Майку. Як же ти зможеш піклуватися про єдине кохання всього свого життя, коли сам був другом нікудишнім? ― У карих очах Дениса зловтішно затріпотіли вогники з настінних смолоскипів.

― Та чия небесна сталь метала! ― вибухнув Майк, вергаючи громи та блискавки увсебіч.

― А що, можеш таки покласти руку на серце й поклястися, що володієш адекватними людськими почуттями? ― гнув свою пісню той.

З Майкових вуст зірвалося щось схоже на сміх: не володіє він адекватними почуттями, не володіє! На цьому безпощадна крапка.

Ні з того ні з сього Денис гірко посміхнувся, прикусивши губу.

― Знаєш, що мене найбільше приколювало в нашій «дружбі»? ― з-під насуплених брів тихцем мовив він. ― Йой, як же Майкові погано! Пожалійте бідолашного Майка! Тьфу, дідько! ― скорчивши зневажливу гримасу, сплюнув Денис. ― Ти хоча б раз поцікавився, як МОЇ справи, а? Хоча б раз запитав, як живеться МЕНІ? ― Його очі кресали дивну суміш осудливих та печальних іскор. Перевівши подих, безжально продовжив: ― Коли тобі все з неба падало на золотому блюдці з блакитною облямівкою, мені доводилося самотужки виборювати своє місце під сонцем! Боротися з постійними насмішками, бо я в нашому світі ніхто: батько є, але десь тю-тю, а прийомний ― так взагалі звичайна людина. «Хиткий родовід», ― плювали в обличчя мені. Ти ж про це ні сном, ні духом не відав, правда? А називав мене найкращим другом, ― сумовито підсумував він.

Майк аж вклякнув від суперечливих почуттів, що роздирали його зсередини на шмаття: він дійсно про це не знав.

― Ти тонув у своїх стражданнях, ― добивав Денис нещадно, ― і тягнув за собою всіх близьких тобі людей. Вибачай, друже, однак тонути разом з тобою я не палав бажанням.

Наостанок змірявши Майка осудливим поглядом, Денис розвернувся й поплентався галасвіта. Тільки-но на мить зупинився в темному проході бічного коридору, щоб, шкірячись, кинути навмання:

― До речі, я знайшов твою ахіллесову п’яту. До свята Єднання двох кровавих місяців живи спокійно, а далі… ― солодко, мов кіт, потягнувся він, ― чекатиме феєрична гра. Я теж не з тих, хто так просто здається, знаєш.